Питання для обговорення. Визначте значення порівняльно-правового напрямку в науці міжнародного приватного права

Тести

Завдання № 2

Завдання № 1

Завдання

Визначте значення порівняльно-правового напрямку в науці міжнародного приватного права. Знайдіть спільні риси та розбіжності між порівняльним правом та міжнародним приватним правом.

Складіть порівняльну таблицю європейської та американської доктрини міжнародного приватного права за такими критеріями: предмет правового регулювання, джерела регулювання, розбіжності у підходах до колізійних питань, співвідношення з міжнародним та національним правом.

Завдання № 3

Визначте основні постулати теорії транснаціонального права.

1. Міжнародне приватне право виникло в:

А) Стародавньому Римі;

Б) Візантійській імперії;

В) середньовічній Італії;

Г) США.

2. Принцип «автономії волі сторін» першим розробив вчений:

А) Бартол;

Б) Савіньї;

В) Губер;

Г) Дюмулен.

3. Термін «міжнародне приватне право» запропонував:

А) німецький вчений К.Ф. Савіньї;

Б) американський вчений Дж. Сторі;

В) американський вчений А. Еренцвейг;

Г) російській вчений П. Казанський.

4. Наука міжнародного приватного права в Росії виникла в:

А) другій половині ХІХ ст.;

Б) ХІІІ ст.;

В) першій половині ХVІІІ ст.;

5. Засновником української науки міжнародного приватного права вважається:

А) Л.А. Лунц;

Б) М.П. Іванов;

В) М.І. Брун;

Г) В.М. Корецький.

Тема 3: Джерела міжнародного приватного права

1. Поняття та види джерел міжнародного приватного права.

2. Які норми внутрішньодержавного права є джерелом міжнародного приватного права і в яких актах національного законодавства вони можуть міститися?

3. Судова та арбітражна практика як джерело міжнародного приватного права.

4. Міжнародні та торгівельні звичаї як джерело міжнародного приватного права.

5. Міжнародні угоди (договори) як джерело міжнародного приватного права.

Нормативні акти

Конституція України від 28 червня 1996 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141; з наступними змінами і доповненнями.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями.

Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 pоку // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 23. – Ст. 21; з наступними змінами і доповненнями.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 23. – Ст. 161; з наступними змінами і доповненнями

Інкотермс. Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати (редакція 2000 року). // Урядовий кур’єр. – 2002, 04. – № 63, (03.04.2002), № 68 (10.04.2002).

Література

Алексеев С.С. Теория права.– М.: БКК, 1995.– 320 с.

Алекссев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк – М.: Статут, 1999. – 160 с.

Ануфриева Л. Международное частное право: В 3– х т. Том 1 Обшая часть. – Учебник, М: БЕК., 2000.– 288 с.

Ануфриева Л. П. Международное частное право: В 3– х т. Том 2 Особенная часть. Учебник. М.: БЕК, 2000.– 656 с.

Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. 5–е изд., перераб. и доп.. – М.: Юристъ, 2004. – 604 с.

Гаврилов В.В. Международное частное право.– М.: Норма–Инфра. – М, 2000. – 304 с.

Галенская Л.Н. Международное частное право: Учебное пособие – Л.: Издательство ЛГУ, 1983. – 233 с.

Дахно І.І. Міжнародне приватне право: Навч. посіб.– К.: МАУП, 2001. – 312с.

Дмитриева Г.К., Довгерт А.С. Международное частное право: Учеб. пособие. – М.: Юристъ, 1993. – 167 с.

Довгерт А.С. Гармонізація цивільного (приватного) права в Європі // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. – Жовтень. – К., 1998. – С. 237–240.

Звеков В. П. Международное частное право: Курс лекцій. – М.: Норма–Инфра. – М, 1999. – 686 с.

Иссад М. Международное частное право. – М.: Прогресс, 1989. – 399 с.; 1999. – 367с.

Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – 430 с.

Крылов С.Б. Международное право, – М.: Юриздат, 1949. – 548 с.

Лунц Л.А. Курс международного частого права: В 3–х т. – М.: Спарк, 2002,– 1007 с.

Международное частное право/ Под ред. Г.К. Матвеева. – К.: Вища школа, 1985. – 176 с.

Международное частное право: Краткий курс / Под ред. Н.И. Марышевой.– М.: Контракт, Инфра, 2001.– 284 с.

Международное частное право: Учебник / Под ред. Г. К. Дмитриевой.– М.: Проспект, 2000. – 656 с.

Попов: А.А. Международное частное право.– X.: РА, 1998. – 220 с.

Попов А.А. Международное частное право: Учеб. пособие. – 2– е изд., доп. и перераб. – X.: Каравелла, 2000. – 244 с.

Чубарєв В.Л. Проблема співвідношення міжнародного і національного права та Конституція України / Конституція України – основа подальшого розвитку законодавства. 35. наук. праць: Вип. 2.– К.: Ін– т законод– ва ВРУ, 1997.– С. 44–56.

Чубарєв В.Л. Систематизація національного законодавства з точки зору ст. 9 Конституції України / Конституція України та проблеми систематизації законодавства. Зб-к наукових праць: Вин. 5. – К.: Ін–т законод–ва ВРУ, 1999. – С. – 32–43.

Методичні вказівки

Джерела міжнародного приватного права – це форми, які відображають його правові норми.

Всі джерела міжнародного приватного права слід поділити на два різновиди – національні та міжнародні.

До кола національних джерел міжнародного приватного права належать національне законодавство та національна судова та арбітражна практика, а міжнародні джерела складаються з міжнародних та торгівельних звичаїв і міжнародних угод (договорів).

Національне законодавство кожної окремої держави залишається головним джерелом міжнародного приватного права перш за все тому, що воно нерозривно пов’язано з тією чи іншою стороною фактично існуючих відносин, які потребують правового врегулювання.

У правових системах світу існує три системи розташування норм міжнародного приватного права у національному законодавстві:

1. у цивільних кодексах держав;

2. у спеціальних законах про міжнародне приватне право;

3. в окремих законах або інших нормативно-правових актах.

Першою системою розташування норм міжнародного приватного права є вміщення їх у цивільні кодекси держав як певною мірою автономної частини цих кодексів. Приміром, можна послатися на Ввідний закон 1896 р. до Німецького цивільного уложення. Ця кодифікація норм міжнародного приватного права після перегляду, відповідно до Закону про нове регулювання в галузі міжнародного приватного права (1996), залишається чинною і в сучасній ФРН. Своєрідною формою кодифікації норм міжнародного приватного права є широковідомий Кодекс Бустаманте (1928), який діє у незмінному вигляді більш ніж 70 років у п’ятнадцяти країнах Латинської Америки.

З розвитком кодифікаційних процесів законодавці багатьох держав пішли шляхом створення спеціальних національних законів про міжнародне приватне право. В основу цих законів, як зазначається у вітчизняній літературі, покладено пандектну систему, відповідно до якої їх тексти складаються із загальної частини, де викладено основні положення про міжнародне приватне право (умови дії колізійних норм, застосування іноземного права тощо), і особливої частини, яка містить конкретні колізійні приписи. Деякі з цих законів містять окремий розділ, що встановлює певні положення, які стосуються сфери міжнародного цивільного процесу. Серед останніх законів про міжнародне приватне право можна назвати Швейцарський Федеральний Закон 1987 р. та венесуельський Закон 1998 р. В Україні на даний час основним актом в сфері регулювання міжнародно-правових відносин є Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року (набрав чинності з 01 вересня 2005 р.).

Що стосується третього різновиду розміщення норм міжнародного приватного права, то він використовується або як самостійний (коли у державі відсутня одна з попередніх форм кодифікацій міжнародного приватного права), або як додатковий до однієї із зазначених типів кодифікації. Причому, він сам має два підвиди. В одних випадках це положення окремих законів, якими можуть бути навіть конституції держав (там, де вони існують). У другому – положення інших нормативно-правових актів, в яких у той чи інший спосіб вирішені питання, що мають відношення до сфери міжнародного приватного права. В Україні це, наприклад, Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р., або Положення про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладення контрактів на користування надрами, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 р.

Ще одним критерієм класифікації законів та інших нормативно-правових актів як джерел міжнародного приватного права є їх поділ на спеціальні та загальні. До перших належать такі, що регулюють відносини лише цієї галузі права (наприклад, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). До других – загальні, тобто такі, що регулюють відповідні відносини частиною своїх норм (наприклад, Господарський кодекс України (розділ VII), Цивільний процесуальний кодекс України (розділ X) та ін.

В іноземних державах, особливо тих, що належать до «родини континентального права», приблизно з 60-х років XX ст. практикується прийняття законів з питань міжнародного приватного права. У державах «родини загального права» прийняття таких законів не набуло значного поширення.

Судова й арбітражна практика. Це погляди суддів на певне питання, зафіксовані в рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне значення для розв’язання судами аналогічних питань у майбутньому. Це характерно для держав «родини загального права».

За загальним розумінням, під прецедентом мається на увазі рішення судді, яке ним приймалось, за відсутності закону чи звичаю, на підставі такого правила, яке він встановив би, якби був законодавцем, дотримуючись при цьому традиції та судової практики. Прояви діяльності судів прецедентного характеру існують у будь-якій правовій системі, хоча, залежно від системи правосуддя, ієрархії її органів, процедур прийняття рішень тощо, суттєво різняться.

Для того, щоб судді мали змогу ознайомитись з прецедентною практикою, вона вивчається, узагальнюється, систематизується та видається у вигляді спеціальних зібрань, які і стають вагомими джерелами як внутрішнього національного права, так і міжнародного приватного права. Такими зібраннями є, наприклад, всесвітньовідомі видання Dicey’s Conflict of Laws (Великобританія) або Restatement of the Law, Second: Conflict of Laws (США).

Вважається, що для України судова й арбітражна практика не є джерелом права, у тому числі й міжнародного приватного права, хоча на практиці може бути дещо по-іншому. Водночас практично ніде не називаються загальновизнані принципи і норми міжнародного права, хоча їх слід вважати важливими джерелами міжнародного приватного права. Зовнішньополітична діяльність України, як зазначено у ст. 18 Конституції України, спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Основними джерелами є відповідне національне законодавство, частину якого становлять чинні міжнародні договори, згода па обов’язковість яких надана Верховною Радою України, ділові звичаї тощо.

Міжнародні звичаї засновані на послідовному і тривалому застосуванні певних правил. Зумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов’язковими для них.

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, звичай є «доказом загальної практики, визнаної у якості правової норми». З цього визначення випливає, що міжнародний звичай повинен бути правилом поведінки певних суб’єктів відносин, яке є:

• застосовним та

• загальним.

Відомо, що звичай є джерелом як міжнародного публічного, так і міжнародного приватного права. Розмежування міжнародних звичаїв за сферою дії слід проводити відповідно до суб’єктів тих чи інших відносин: якщо звичай регулює владні відносини суб’єктів міжнародного права, тоді він є джерелом міжнародного публічного права. У міжнародному приватному праві при формуванні звичаїв первісною є поведінка самих учасників цивільного обороту, їх намір і воля дотримуватись породжених діловим життям неписаних правил, яка у подальшому визнається і судово-арбітражною практикою різних держав.

Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко застосовуються у міжнародній торгівлі та торговельному мореплавстві. Вони є обов’язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо посилаються на них; 2) сторони під час укладання контракту погодилися регулювати свої відносини певним звичаєм. Якщо ж відносини між сторонами не врегульовано законодавством і умовами контракту, суд, вирішуючи спірне питання, може також застосовувати торговельні порядки.

Міжнародні та торговельні звичаї, судова й арбітражна практика є джерелами матеріально-правових норм у державах тією мірою, якою вони їх визнають.

Прикладами міжнародних звичаїв є: Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів (Інкотермс) – документ, розробленим під егідою Міжнародної торгової палати ще у 1936 р., який неодноразово переглядався і нині є чинним у редакції 2000 року; Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (остання редакція 1993 р.); Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1995 р.), Йорк–Антверпенські правила щодо загальної аварії (кодифіковані під егідою Міжнародної морської організації, остання редакція 1994 р.) тощо.

Крім того, Цивільний кодекс України містить спеціальну статтю 7, яка має назву «Звичай». Згідно з цією статтею цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту, під яким розуміється правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Цією статтею також встановлено правило, за яким звичай не застосовується, якщо він суперечить договору або актам цивільного законодавства.

Міжнародні договори. Практика регулювання правовідносин у договірній формі є важливою для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем – основне джерело регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) містять уніфіковані норми, що спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин. Часто норми національного права є результатом трансформації міжнародної угоди у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не тільки правовий статус іноземних суб’єктів права в певній державі, а й права та обов’язки таких суб’єктів за кордоном. Внутрішні за походженням, цивільно-правові за змістом, ці норми є матеріально-правовими нормами міжнародного приватного права.

Згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (1969), під договором розуміється міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі й регульована міжнародним правом незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Трансформація норм міжнародного договору у внутрішньодержавне право здійснюється шляхом прийняття державою відповідних національних нормативно-правових актів.

Згідно зі ст. 9 Конституції України та відповідно до ч. 1 ст. 10 Цивільного кодексу України, частиною національного законодавства стають тільки «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України».

У ч. 2 ст. 10 Цивільного кодексу України передбачено, що у випадках, коли у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила міжнародного договору України. Таким чином законодавство України містить норми двох видів – власні національні і трансформовані відповідно до міжнародних договорів України, причому останні мають на території нашої держави переважну силу порівняно з першими.

Дата добавления: 2015-05-31