Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Структура КУпАП




КУпАП складається з 5 розділів, 33 глав. Вони регулюють:

1. Загальні положення

2. Адміністративне правопорушення й адміністративна відповідальність

· загальна частина: загальні поняття правопорушень, адміністративної відповідальності, адміністративного стягнення та його накладення

· особлива частина: перелік адміністративних правопорушень та стягнень за них

3. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

4. Основні положення щодо провадження в справах про адміністративні правопорушення

5. Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

На відміну від кримінального права України, де існує поділ на три кодекси за трьома гілками влади, адміністративне право містить всі три гілки в одному кодексі — КУпАП:

· розділ 2 — законодавча база;

· розділ 4 — судова база;

· розділ 5 — виконавча база.

10) Поняття та зміст системи АП

Під системою адміністративного права розуміють об’єктивно обумовлену внутрішню його побудову, об’єднання і розміщення адміністративно­правових норм, інститутів і підгалузей права в певному взаємозв’язку і послідовності. Для створення такої системи необхідно знайти і вміло застосувати достатню кількість адекватних об’єктивних критеріїв, в якості яких науковці частіше всього використовують: масштабність дії норм та правову природу норм.

Беручи до уваги масштабність дії норм, адміністративне право поділяється на три блоки адміністративно-правових норм – Загальну, Особливу та Спеціальну частини. Така побудова системи адміністративного права дозволяє науці, що його вивчає, здійснювати дослідження загальних питань теорії цієї галузі права і розробку питань, пов’язаних з подальшим розвитком і удосконаленням окремих фінансово-правових інститутів з урахуванням вимог практики, сприяє поліпшенню вивчення цієї галузі права студентами, полегшує користування відповідним законодавством, сприяє вирішенню актуальних завдань систематизації адміністративного законодавства.

Загальна частина – включає адміністративно-правові норми, що закріплюють: загальні принципи, правові форми і методи управлінської діяльності держави, систему державних органів, що здійснюють управлінську діяльність, їх ієрархію, компетенцію, правовий статус, завдання і функції, форми і методи роботи, адміністративний процес, а також способи забезпечення законності і дисципліни у сфері державного управління.

Особлива частина – представлена інститутами, що об’єднують адміністративно-правові норми, які регулюють управлінські відносини в конкретних сферах суспільного життя (промисловість, сільське господарство, зв’язок, будівництво, освіта, охорона здоров’я та ін.).

Спеціальна частина – об’єднує адміністративно-правові норми, які регламентують адміністративно-правову діяльність суб’єктів управління в особливих сферах та в умовах, визначених конкретними обставинами, а саме: адміністративна діяльність органів внутрішніх справ, адміністративна діяльність органів митного контролю, адміністративна діяльність органів пожежної безпеки, оперативно-розшукова діяльність та ін.

Загальна, Особлива та Спеціальна частини адміністративного права перебувають у нерозривному зв’язку, оскільки в своїй основі вони є відображенням цілого і його елементів, при цьому положення Загальної частини застосовуються до усіх розділів Особливої частини.

Використовуючи як критерій правову природу норм, в адміністративному праві виділяють правові інститути: державної служби, адміністративної відповідальності, місцевого самоврядування, адміністративного процесу, ліцензування та ін.

Таким чином, зміст адміністративного права складає трансформаційний процес суспільних відносин, викликаний діяльністю державних органів у сфері публічного (державного та громадського) управління, які набувають ознак адміністративних правовідносин.

Від системи адміністративного права як галузі права і як предмета викладання потрібно відрізняти систему адміністративного законодавства, тобто систему усіх упорядкованих відповідним чином нормативно-правових актів, норми якихрегулюють відносини, що виникають у сфері державно­управлінської діяльності.

Адміністративне законодавство – це зовнішня форма адміністративного права, що відображає його внутрішню структуру. Норми адміністративного права містяться у великій кількості різноманітних правових нормативних актів, або джерелах, як загального характеру, так і спеціально присвячених регулюванню адміністративних правовідносин. До них належать акти законодавчих і виконавчих органів державної влади, місцевого самоврядування.

Отже, джерела адміністративного права України – це правові акти органів законодавчої і виконавчої влади і місцевого самоврядування, в яких містяться норми адміністративного права, що врегульовують сферу управлінських відносин. Джерелами адміністративного права є Конституція України, закони, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази й інструкції центральних виконавчих органів, рішення органів місцевого самоврядування, а також кодекси, статути, правила т. ін., затверджені нормативно­правовими актами, норми яких регулюють державно­управлінські відносини.

Беручи до уваги факт тісного зв’язку адміністративного права з іншими галузями права, правовий акт може містити окрім адміністративно­правових норм, норми інших галузей, однак для адміністративного права він буде джерелом лише в частині, що містить адміністративно­правові норми. Кожне із джерел адміністративного права характеризується відповідними особливостями, що обумовлені цільовою спрямованістю і змістом норм, що його складають, юридичною природою, територіальністю дії норм, правовим статусом суб’єктів, які видають правові акти, а також статусом адресатів та ін.

11) Законодавство України про освіту базується на Конституції України і складається із Закону України “Про освіту”, інших актів законодавства України. Структуру Закону України“Про освіту” становлять 7 розділів, правові норми яких, зокрема, розкривають: систему освіти; статус учасників навчально-виховного процесу; фінансово-господарську діяльність, матеріально-технічну базу закладів освіти; процедуру міжнародного співробітництва; укладення міжнародних договорів; настання відповідальності за порушення законодавства про освіту.

Законодавство України про дошкільну освіту базується на Конституції України і складається із Законів України “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України “Про дошкільну освіту” вiд 11 липня 2001 р. ви­значає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи дошкільної освіти, яка забезпечує розвиток, виховання і навчання дитини, ґрунтується на поєднанні сімейного та суспіль­ного виховання, досягненнях вітчизняної науки, надбаннях світового педагогічного досвіду, сприяє формуванню цінностей демократичного правового суспільства в Україні.

Структуру Закону становлять 10 розділів, правові норми яких, зокрема, визначають: статус навчальних закладів системи дошкільної освіти; управління системою дошкільної освіти; організацію навчально-виховного процесу в дошкільному навчальному закладі; науково-методичне забезпечення системи дошкільної освіти; статус та учасників навчально-виховного процесу у сфері дошкільної освіти; фінансово-господарську діяльність, матеріально-технічну базу дошкільних навчальних закладів; питання міжнародного співробітництва; про­цедуру відповідальності у сфері дошкільної освіти.

Законодавство України про загальну середню освіту базується на Конституції України і складається із Закону України “Про освіту”, Закону України “Про загальну середню освіту”, інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України “Про загальну середню освіту” вiд 13 травня 1999 р. визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні.

Структуру Закону становлять 11 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: статус загальноосвітніх та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти; організацію навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах; статус учасників навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах; державний стандарт загальної середньої освіти; управління системи загальної середньої освіти; науково-методичне забезпечення системи загальної середньої освіти; фінансово-господарську діяльність, створення матеріально-технічної бази загальноосвітніх навчальних закладів; питання міжнародного співробітництва; відповідальність у сфері загальної середньої освіти.

Законодавство України про професійно-технічну освіту базується на Конституції України і складається із Законів України “Про освіту”, “Про професійно-технічну освіту” та інших нормативно-правових актів.

Закон України “Про професійно-технічну освіту” вiд 10 лютого 1998 р. є галузевим у сфері професійно-технічної освіти, а отже, ви­значає правові, організаційні та фінансові засади функціонування

і розвитку системи професійно-технічної освіти, створення умов для професійної самореалізації особистості та забезпечення потреб суспіль­ства і держави у кваліфікованих робітниках.

Завданням цього Закону є регулювання суспільних відносин у галузі професійно-технічної освіти з метою:

– забезпечення громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, перепідготовку та підвищення квалі­фікації;

– задоволення потреб економіки країни у кваліфікованих і конкурентоспроможних на ринку праці робітниках;

– сприяння в реалізації державної політики зайнятості населення;

– забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку установ професійно-технічної освіти та професійно-технічних навчальних закладів різних форм власності та підпорядкування.

Закон визначає професійно-технічну освіту складовою системи освіти України та комплексом педагогічних й організаційно-управлін­ських заходів, спрямованих на забезпечення громадян оволодівати можливостями, знаннями, уміннями і навичками в обраній ними галузі професійної діяльності, розвивати компетентність та професіоналізм, виховувати загальну і професійну культуру.

Відповідно до Закону система професійно-технічної осві­ти складається з професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форм власності та підпорядкування, що проводять діяльність у галузі професійно-технічної освіти, навчально-методичних, науково-методичних, наукових, навчально-виробничих, навчально-комерційних, видавничо-поліграфічних, культурно-освітніх, фізкультурно-оздоровчих, обчислювальних та інших підприємств, установ, організацій та органів управління ними, що здійснюють або забезпечують підготовку кваліфікованих робітників.

Структуру Закону становлять 12 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: управління та організацію професійно-тех­нічної освіти; статус професійно-технічних навчальних закладів; органі­зацію навчального процесу в професійно-технічних навчальних закладах; зміст професійно-технічної освіти; статус суб’єктів професійно-технічної освіти; особливості соціального захисту учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів; педагогічних працівників; органі­зацію фінансово-економічних відносин у галузі професійно-технічної освіти; питання міжнародного співробітництва; відповідальністьза порушення законодавства про професійно-технічну освіту.

Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України і складається із Законів України “Про освіту”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про вищу освіту” та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до нього.

Прийнятий Верховною Радою України Закон України “Про вищу освіту” вiд 17 січня 2002 р. є галузевим у цій сфері і спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він установлює правові, орга­нізаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

Згідно із Законом систему вищої освіти становлять:

– вищі навчальні заклади всіх форм власності;

– інші юридичні особи, що надають освітні послуги у галузі вищої освіти;

– органи, які здійснюють управління в галузі вищої освіти.

Структуру Закону складають 14 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: загальні положення; структуру вищої освіти, документи про вищу освіту; стандарти про вищу освіту; управління у галузі вищої освіти; правовий статус вищих навчальних закладів; управ­ління вищим навчальним закладом; організацію навчально-виховного процесу; статус учасників навчально-виховного процесу; підготовку наукових і науково-педагогічних працівників; наукову і науково-техніч­ну діяльність у вищих навчальних закладах; фінансові відносини в системі вищої освіти; процедуру міжнародного співробітництва; відповідальність за порушення законодавства про вищу освіту та інші питання освітнього життя.­

Ефективним засобом здійснення структурної перебудови науково-технічного потенціалу країни виступає законодавство України та прийняті на його основі нормативно-правові акти, які регламентують весь комплекс відносин, пов’язаних з науково-технічним розвитком країни, особливо з науковою та науково-технічною діяльністю. Стимулювання і охорона прав суб’єктів цієї діяльності забезпечуються шляхом створення найбільш сприятливого для науковців правового підґрунтя в цій сфері, що належить до однієї з найважливіших функцій держави. З цією метою 1 грудня 1998 р. Верховна Рада України в новій редакції прийняла Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, який визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку.

Структуру Закону складають 6 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: правовий статус суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності; державні гарантії діяльності вчених, наукових працівників; повноваження суб’єктів державного регулювання та управ­ління у сфері наукової і науково-технічної діяльності; форми і методи державного регулювання та управління у науковій і науково-технічній діяльності.

З метою створення в Україні правової основи для одержання та використання науково-технічної інформації Верховна Рада України 25 червня 1993 р. прийняла Закон України “Про науково-технічну інформацію”, який визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни.

Закон регулює правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначає правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.

Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадян, які мають право на одержання, використання та поширення науково-технічної інформації. Водночас, дія Закону не поширюється на інформацію, що містить державну та іншу таємницю, яка охороняється законом.

Структуру Закону становлять 6 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: правовий режим науково-технічної інформації; національна система науково-технічної інформації; ринок науково-технічної інформації; державна політика у сфері науково-технічної інформації; міжнародне співробітництво у сфері науково-технічної інформації.

10 лютого 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про наукову і науково-технічну експертизу”. Цей Закон визначає правові, організаційні і фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері, а також загальні основи і принципи регулювання суспільних відносин у галузі організації та проведення наукової та науково-технічної експертизи з метою забезпечення наукового обґрунтування структури і змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу та оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень.

Структуру Закону складають 8 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: предмет наукової і науково-технічної експертизи; форми і види наукової і науково-технічної експертизи; права та обов’язки суб’єктів наукової і науково-технічної експертизи; порядок проведення наукової і науково-технічної експертизи; державне управління у сфері наукової і науково-технічної експертизи; економічне забезпечення наукової і науково-технічної експертизи; відповідальність за порушення законодавства у сфері наукової і науково-технічної експертизи; організація міжнародних наукових і науково-технічних експертиз.

Закон України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” від 11 липня 2001 р., що визначає правові, фінансові та організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні. Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки формуються на п’ять років на підставі прогнозу розвитку науки і техніки і є складовими прогнозу економічного і соціального розвитку України на середньостроковий період.

Законодавець визначив такі пріоритетні напрями розвитку науки і техніки на період до 2006 року:

– фундаментальні дослідження з найважливіших проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук;

– проблеми демографічної політики, розвитку людського потенці­алу та формування громадянського суспільства;

– збереження навколишнього середовища (довкілля) та сталий розвиток;

– новітні біотехнології; діагностика і методи лікування найпоширеніших захворювань; нові комп’ютерні засоби та технології інформатизації суспільства;

– новітні технології та ресурсозберігаючі технології в енергетиці, промисловості та агропромисловому комплексі; нові речовини і матеріали.

Структуру Закону становлять 7 статей, які, зокрема розкривають: правову основу формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; шляхи реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; порядок затвердження державних наукових та науково-технічних програм Кабінетом Міністрів України та ін.

Неабияке значення в управлінні науковою сферою відіграють підзаконні акти, що створюють цілісний механізм правового регулювання, серед яких:

Указ Президента України “Про державну підтримку наукових установ, які працюють над новітніми науково-технічними розробками” від 26 липня 1995 р., яким з метою стимулювання участі науково-дослідних установ і проектно-конструкторських організацій у розв’язанні завдань структурної перебудови економіки та технологічного оновлення промисловості, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції передбачено запровадити за рахунок бюджетних коштів адресне пріоритетне фінансування наукових установ і проектно-конструкторських організацій, що виконують науково-технічні розробки, спрямовані на створення новітніх технологій і продукції, та державну кредитну підтримку зазначених установ і організацій;

Указ Президента України “Про затвердження Положення про Раду з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України” від 11 червня 1996 р. зі змінами від 27 січня 1999 р., яким визначається правова основа діяльності Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України; її основні завдання та повноваження; склад Ради; форма роботи, прийняття рішення, а також фінансове та матеріально-технічне забезпечення діяльності Ради.

Як бачимо, законодавче регулювання науки і науково-технічної діяльності є невід’ємною умовою забезпечення науково-технічного прогресу, визнання інноваційної діяльності, і тому правова інфра­структура повинна, в першу чергу, забезпечувати реалізацію державної політики у сфері науки та науково-технічної діяльності.

Базовим правовим актом у сфері охорони здоров’я стали прийняті Верховною Радою України 19 грудня 1992 р. Основи законодавства України про охорону здоров’я, що визначають правові, орга­нізаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності

і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Структуру Закону складають 12 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: права та обов’язки громадян у галузі охорони здоров’я; основи організації охорони здоров’я; забезпечення здорових і безпечних умов життя; лікувально-профілактичну допомогу; забезпечення лікарськими і протезними засобами; охорона здоров’я матері та дитини; медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності і відпочинку; медичну експертизу; медичну і фармацевтичну діяльність; міжнародне співробітництво; відповідальність за порушення законодавства про охорону здоров’я.

Беручи до уваги: зниження рівня і погіршення якості життя більшості громадян; критичну демографічну ситуацію; незадовільний стан здоров’я населення; низьку економічну ефективність використання ресурсів охорони здоров’я, недосконалу систему оплати праці лікарів та інших працівників сфери охорони здоров’я; диспропорції у розвитку амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної медичної допомоги; незадовільну екологічну ситуацію, ускладнену наслідками Чорнобильської катастрофи, Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України.

Концепція розвитку охорони здоров’я населення України спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового способу життя.

Кінцевою метою реалізації Концепції є досягнення таких цілей: збереження та зміцнення здоров’я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей; забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі; формування керованого ринку платних медичних послуг; ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів та ін.

Важливу роль в законодавчому забезпеченні розвитку охорони здоров’я відіграють прийняті ВР України Закони України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 p., “Про донорство крові та її компонентів” від 23 червня 1995 p., “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 p., “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” від 16 липня 1999 p., “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 p., “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 p. та інші нормативно-правові акти.

З метою впорядкування та систематизації законодавства у сфері культури, Верховною Радою України 14 лютого 1992 р. було прийнято Основи законодавства України про культуру, що визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на:

– реалізацію суверенних прав України у сфері культури;

– відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України;

– забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості;

– реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей;

– соціальний захист працівників культури;

– створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Структуру Закону складають 7 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: права і обов’язки громадян у сфері культури; діяльність у сфері культури; фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури; соціальні гарантії та захист прав працівників; міжнародні культурні зв’язки; відповідальність за порушення законодавства про культуру.

З прийняттям Верховною Радою України 16 листопада 1992 р. Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” постала можливість створити правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні та встановити державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, законодавчих та нормативно-правових актів.

Структуру Закону становлять 5 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: організацію діяльності друкованих засобів масової інформації; відносини між редакціями друкованих засобів масової інформації і громадянами та організаціями; міжнародну діяльність друкованих засобів масової інформації; відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих засобів масової інформації.

Прийнятий Верховною Радою України 21 грудня 1993 р. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” регулює діяльність теле- радіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовір­ної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення су­­с­піль­них питань.

Структуру Закону складають 9 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: заснування телерадіоорганізацій та ліцензування каналів мовлення; організацію телерадіомовлення; права і обов’язки теле-, радіоорганізацій та їх працівників; права телеглядачів і ра­діослухачів; фінансування та матеріально-технічна база телерадіоорганізацій; відповідальність за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення; міжнародне співробітництво в галузі теле­бачення і радіомовлення.

Прийнятий Верховною Радою України 18 липня 1997 p. Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” визначає правову основу системи Суспільного телебачення

і радіомовлення України, яка створена задля всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації та забезпечення плюраліс­тичного характеру мовлення в Україні.

Структуру Закону складають 10 статей, правові норми яких, зокрема, регламентують: статус Суспільного телерадіомовлення; створення Суспільного телерадіомовлення; статус Громадської ради як наглядового органу Суспільного телерадіомовлення та її призначення; чисельність і склад Громадської ради; статус кваліфікаційної і адміністративної ради; джерела фінансування; порядок ліцензування.

Прийнятий Верховною Радою України 13 січня 1998 p. Закон України “Про кінематографію” визначає правові основи діяльності в галузі кінематографії та регулює суспільні відносини, пов’язані з виробництвом, поширенням, зберіганням і демонструванням фільмів.

Структуру Закону становлять 7 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: організаційні засади в кінематографії; виробництво, поширення, демонстрування та зберігання фільмів; державна підтримка та фінансування кінематографії; міжнародні зв’язки; відповідальність за порушення законодавства про кінематографію.

Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи”, прийнятий Верховною Радою України 24 грудня 1993 р. (в редакції вiд 13 грудня 2001 р.), регулює відносини, пов’язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи.

Структуру Закону складають 10 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: статус національного архівного фонду та його формування; право власності на документи Національного архівного фонду; питання обліку, зберігання і використання Національного архів­ного фонду; систему архівних установ; фінансове, матеріально-техніч­не і кадрове забезпечення архівних установ; міжнародне співробітництво в архівній справі; відповідальність за порушення законодавства про Національний архівний фонд і архівні установи.

Закон України “Про бібліотеки і бібліотечну справу”, прийнятий Верховною Радою України 27 січня 1995 р., визначає статус бібліотек, правові та організаційні засади діяльності бібліотек і бібліотечної справи в Україні. Цей Закон гарантує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки та освіти, що зберігаються в бібліотеках.

Структуру Закону становлять 13 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: державну політику в галузі бібліотечної справи; бібліотечну систему України; порядок створення, реорганізації та ліквідації бібліотек; бібліотечні фонди; обов’язки та права бібліотек; права та обов’язки громадян, підприємств, установ і організацій на бібліотечне обслуговування; управління бібліотечною справою; фінансування, матеріально-технічне забезпечення та майнові права бібліотек; соціальні гарантії працівників бібліотек; міжнародне співробітництво в галузі бібліотечної справи; відповідальність за порушення законодавства про бібліотечну справу.

Закон України “Про музеї та музейну справу”, прийнятий Верховною Радою України 29 червня 1995 р., регулює суспільні відносини в галузі музейної справи, встановлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів в Україні.

Структуру Закону становлять 6 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: видову характеристику музеїв, порядок створення і матеріальну базу музеїв; статус музейного фонду України; міжнародну діяльність музеїв; управління і самоврядування музеїв, гарантії прав і законних інтересів їх працівників; відповідальність за порушення законодавства України про музеї та музейну справу.

Закон України “Про видавничу справу”, прийнятий Верховною Радою України 5 червня 1997 p., визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, поширення видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб’єктів видавничої справи.

Більше того, у відповідності з Конституцією України цей Закон покликаний сприяти національно-культурному розвитку українського народу, громадян України всіх національностей, утвердженню їх духовності та моралі, доступу членів суспільства до загальнолюдських цінностей, захисту прав та інтересів авторів, видавців, виготовлювачів, поширювачів і споживачів видавничої продукції.

Структуру Закону складають 5 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: організацію і здійснення видавничої справи; міжнародне співробітництво у видавничій справі; припинення діяльності у видавничій справі, відповідальністьза порушення Закону України “Про видавничу справу”.

Прийнятий Верховною Радою України 21 вересня 1999 p. Закон України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” регулює відносини, пов’язані з вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей, і спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури. При цьому дія цього Закону не поширюється на сучасні сувенірні вироби, предмети культурного призначення серійного та масового виробництва.

Структуру Закону становлять 7 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: управління та контроль за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей; вивезення та ввезення культурних цінностей; тимчасове вивезення та тимчасове ввезення культурних цінностей; право власності на культурні цінності; міжнародне співробітництво; відповідальність за порушення законодавства України про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей.

Прийнятий Верховною Радою України 8 червня 2000 p. Закон України “Про охорону культурної спадщини” регулює правові, органі­заційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь. Закон визначає, що об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою.

Структуру Закону становлять 10 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: управління охороною культурної спадщини; державну реєстрацію об’єктів культурної спадщини; особливості здійснення права власності на пам’ятки; забезпечення охорони пам’яток; захист традиційного характеру середовища та об’єктів культурної спадщини; фінансування охорони культурної спадщини; відповідальність за порушення законодавства про охорону культурної спадщини; міжнародні договори у сфері охорони культурної спадщини.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-31; Просмотров: 3195; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.064 сек.