СОВДМАЩ. 1 страница

І

І

Зо

наданням, у разі потреби, рекомендацій у цілях його зміцнення, прийняла Всесвітню хартію природи¹.

Хартія зазначила, що при проведенні повного обстеження ста­новища, що існує відносно невід'ємного суверенітету народів і націй над їхніми природними багатствами і ресурсами, повинні належним чином враховуватися права й обов'язки держав згідно з міжнародним правом і необхідністю стимулювання міжнародної співпраці в економічному розвитку країн, що розвиваються.

Право народів і націй на невід'ємний суверенітет над їхніми природними багатствами і ресурсами повинно здійснюватися на користь їх національного розвитку і добробуту населення від­повідних держав.

Розвідка й експлуатація таких ресурсів і розпорядження ними, так само як і ввезення потрібного для цих цілей іноземного капі­талу, повинні проводитися відповідно до правил і умов, які народи і нації за своїм вільно прийнятим рішенням вважають необхідними або бажаними для дозволу, обмеження або заборони таких видів діяльності.

Міжнародна співпраця в цілях економічного розвитку країн, що розвиваються, будь то у вигляді державних або приватних капіталовкладень, обміну товарами і послугами, технічної допо­моги або обміну науковими даними, повинна сприяти незалежно­му національному розвитку цих країн і грунтуватися на пошані їхнього суверенітету над їхніми природними багатствами і ресур­сами.

2.5. Принцип загальної та диференційованої відповідальності означає, що всі країни мають зобов'язання охороняти навколишнє середовище та забезпечувати сталий розвиток, але вони можуть взяти на себе різний обсяг відповідальності. Дотримуючись го­ловного принципу рівності, більша відповідальність покладається на країни, відповідальніші за створення (винні у створенні) еко­логічних проблем. Це дозволяє ефективно співпрацювати країнам з різним рівнем економічного розвитку і різними можливостями для досягнення спільних цілей та вирішення спільних проблем. Цей принцип знайшов своє підтвердження в різних міжнарод-

но-правових актах, визнаючи різний ступінь відповідальності та можливостей країн, що розвиваються.

Концепція загальної та диференційованої відповідальності є досить суперечливою. Вона не визначає чітко, якою мірою індус­тріалізовані країни повинні-надавати фінансову допомогу, роз­ширювати можливості країн, що розвиваються, передавати їм технології та дозволяти менш суворий режим дотримання міжна­родних договорів'. Робота над виробкою механізмів застосування диференційованої відповідальності триває.

9 лютого 2000 року Європейська Комісія прийняла Білу Кни­гу щодо екологічної відповідальності². Метою цієї Книги було визначити як принцип «забруднювач платить» один із основних екологічних принципів, закріплених у Договорі про заснування Європейського Співтовариства, який може бути найкраще засто­сований, щоб відповідати цілям політики з навколишнього середо­вища Співтовариства. Була також прийнята Директива 2004/35/ ЄС від 21 квітня 2004 року про екологічну відповідальність за запобігання та ліквідацію наслідків завданої навколишньому се­редовищу шкоди³.

2.6. Щодо принципів, спрямованих на запобігання забрудненню довкілля, одним із найбільш розроблених є принцип «забруднювач платить», згідно з яким фізичні та юридичні особи, відповідаль­ні за забруднення, повинні надати кошти на заходи, необхідні для уникнення чи зменшення забруднення. Рекомендацією ОЕСР 1972 року принцип був рекомендований до широкого застосуван­ня⁴.

Суть принципу «забруднювач платить» полягає в тому, що якщо особа забруднює повітря, воду, ґрунти та ін., то вона повинна бути відповідальною за видалення цього забруднення. Принцип «забруднювач платить» був впроваджений у Договір про

¹ Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: есо{огит2.пагосІ.ги/1іет5£,/ іпГогті.Ьіт

Див.: Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж.Е. Вказ. твір. — С. 36.

Див.: СОМ (2000) 66 їіпаї.

Див.: Про екологічну відповідальність за запобігання та ліквідацію наслід­ків завданої навколишньому середовищу шкоди [Електронний ресурс]: директива Європейського парламенту та ради 2004/35/ЄС від 21 квітня 2004 року — Режим вступу: пПр://209.85. 135.І32/₅еагсЬ?_Ч=сасЬе:

Див.: Рекомендація ОЕСР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: ип.ог£.ц_а/Ше5/пат.іопаІ_есоІо£у.рс1[

заснування Європейського Співтовариства 1987 року. Умови та форми застосування принципу «забруднювач платить» визначені Рекомендацією Ради від 3 березня 1975 року щодо розподілу затрат і дій державних органів влади з екологічних питань¹.

Зміст принципу з часом суттєво розширився: тепер забруд­нювачі зобов'язані оплачувати адміністративні заходи, що вжи­ваються органами влади у відповідь на забруднення. Значення терміна «забруднювач» теж розвивалося. На початку 1970-х років це поняття включало лише промисловий сектор, проте 1975 року було закріплено ширше визначення цього поняття. «Забруднювач» — особа, яка прямо чи непрямо завдає шкоди навколишньому середовищу або створює умови, що ведуть до такої шкоди.

Згідно з принципом «забруднювач платить» стандарти та штра­фи, чи можливе поєднання обох, є головними інструментами дій державних органів влади з метою уникнення забруднення. Стан­дарти включають:

— Стандарти якості навколишнього середовища, що мають обов'язкову юридичну силу і встановлюють допустимі рівні забруд­нення, які не можна перевищувати.

— Стандарти товарів (продукції), що встановлюють рівні за­бруднювачів, які не можна перевищувати, у складі товарів чи викидах або визначають якості чи характеристики дизайну то­варів, шляхи їх використання. Коли доцільно, стандарти продук­тів включають особливості тестування, пакування, маркування

продукції.

— Стандарти для певного устаткування, яке іноді називають «стандартами процесу»: (а) «стандарти викидів»; (б) «стандарти дизайну устаткування»; (в) «операційні стандарти».

Мета штрафів — заохотити забруднювача вживати необхідних заходів для зменшення забруднення. Штрафи застосовуються за­лежно від розміру забруднення на основі відповідних адміністра­тивних процедур.

Співтовариство намагається стандартизувати методи підрахун­ку для встановлення штрафів, які використовуються в державах-членах.

¹ Див.: Рекомендація Ради від 3 березня 1975 року щодо розподілу затрат і дій державних органів влади з екологічних питань ОЛЬ 194, 25.07.1975.

Кожна держава-член повинна застосовувати принцип «забрудню­вач платить» до всіх форм забруднення в межах своєї країни.

Принцип перестороги і запобігання, що декларується 15 при­нципом Ріо, заснований на визнанні того, що наукова достовір­ність інформації підтверджується надто пізно для вживання ефективних правових і політичних заходів для запобігання спри­чиненню шкоди природному середовищу. Охорона природного середовища є найбільш ефективною, якщо здійснюється шляхом запобігання спричиненню шкоди. Легко запобігти забрудненню шляхом скорочення і своєчасної утилізації відходів, здійснення екологічного аудиту, менеджменту і оцінки впливу на природ­не довкілля. Більшість екологічних проблем вимагають комп­лексного аналізу технічних, економічних, екологічних чинників. Цей принцип акцентує увагу на вірогідності настання шкідливих наслідків для здоров'я людей і природного середовища. При­нцип перестороги і запобігання є одним із найбільш значимих для запобігання спричиненню екологічної шкоди ще до того, як вона виникне, і тому сприяє мінімізації збитку і зменшенню витрат, необхідних для відновлення якості природного довкілля. Принцип перестороги використовується тоді, коли потенційно небезпечний вплив явища, продукту чи процесу був встановле­ний науковою й об'єктивною оцінкою і ця оцінка не дозволяє визначити ризик із достатньою точністю, а також за наявності трьох основних передумов: визначення потенційно негативного впливу, оцінки доступних наукових даних і ступеня наукової невизначеності¹.

Застосування принципу повинне базуватися на якнайповнішій можливій науковій оцінці. Будь-якому рішенню, згідно з принци­пом перестороги, повинна передувати оцінка ризику й оцінка по­тенційних результатів бездіяльності.

2.7. Потреба в міжнародному співробітництві у сфері екології обумовлена глобальністю проблеми взаємовідносин суспільства і природи. Ідея такого співробітництва була усвідомлена і проголо­шена ще до першої конференції в Берні з охорони навколишнього природного середовища (1913 р.). Згодом вона одержала закріп­лення й розвиток у міжнародних правових документах.

Див.: СОМ 2000/0001 Еіпаї.

Поступово сформувався, а за сучасних умов одержав досить широкого розвитку один із головних напрямів міжнародного спів­робітництва у сфері екології — міжнародно-правова охорона нав­колишнього середовища. Важливими передумовами міжнародного правового регулювання охорони оточуючого людину природного середовища є обмеженість простору й ресурсів біосфери, заці­кавленість країн і народів у справедливому розподілі природних ресурсів, у забезпеченні прав громадян на сприятливе для жит­тєдіяльності довкілля.

Серед об'єктів міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища, під якими розуміють природні об'єкти, з приводу яких у держав і міжнародних організацій формуються й розвиваються екологічні відносини, вирізняють дві категорії.

До першої категорії належать Світовий океан, космос, Антар­ктида, мігруючі види тварин та деякі інші. Особливість даних об'єктів полягає в тому, що їхній правовий режим визначається нормами міжнародного екологічного права.

Друга категорія — міжнародно-правові об'єкти природи, вклю­чені до числа світового природного біорізноманіття і середовища існування (міжнародні водні об'єкти, занесені до Міжнародної Червоної книги, що перебувають під загрозою зникнення, рідкісні види фауни, флори та деякі інші).

Однією з правових форм міжнародного співробітництва Ук­раїни у сфері екології є міжнародні договори. Відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Більше того, якщо міжнародним договором України, укладеним у формі за­кону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені зако­нодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

На сучасному етапі міжнародне співробітництво в галузі охо­рони довкілля здійснюється на трьох рівнях — світовому (або глобальному), європейському і регіональному.

На регіональному рівні міжнародне співробітництво розви­вається з урахуванням особливостей географічних і природних регіонів, у межах яких створені й функціонують єдині екологічні системи. Формами такого співробітництва є міжнародні еколо-

гічні програми за участі України — «Чорне море», «Карпати», «Натура-2000» та ін.

Самостійною формою міжнародної співпраці у сфері екології є міжнародні договори екологічного змісту. Серед них вирізня­ються договори комплексного й поресурсного змісту. До перших належать ті, що мають глобальний характер, інші спрямовані на охорону окремих об'єктів природи.

Специфічною і досить поширеною формою міжнародного співробітництва виступають численні міжнародні конференції з проблем охорони навколишнього природного середовища, що позитивно впливають на міжнародну політичну атмосферу та напрями подальшого розвитку такої співпраці. Україна як член Ради Європи — однієї з впливових організацій, у діяльності яких питання охорони довкілля посідають доволі важливе місце, — під­писала й ратифікувала 29 міжнародних конвенцій, що стосуються екології, стала учасником 44 двосторонніх міжнародних угод і договорів у зазначеній сфері'.

Важливе значення в галузі охорони навколишнього природного середовища мають спеціалізовані автономні установи Організації Об'єднаних Націй (ООН) та неурядові світові громадські органі­зації, їхньою характерною особливістю є універсальність, тобто участь у них більшості країн світу, які становлять собою різні економічні й соціально-політичні системи.

2.8. З принципами, що забезпечують права людини на безпечне довкілля, тісно пов'язані принципи, що стосуються інформації.

Оргуська конвенція про доступ до інформації, участь гро­мадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з пи­тань навколишнього середовища є найбільш повною розробкою принципу 10 Декларації Ріо. Екологічні громадські організації відіграли безпрецедентну роль при підготовці проекту цього до­кумента та його прийнятті. Коаліція екологічних громадських ор­ганізацій брала участь у всіх створених цільових і робочих групах, призначених для вдосконалення Оргуської конвенції, ініціювала створення цільової групи з доступу до правосуддя та візьме участь У нарадах сторін. Оргуська конвенція є не тільки міжнародною

Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: гакоп.гас!а.£от.иа/сді-Ьт/

угодою в галузі охорони довкілля. Це новий важливий інструмент розвитку демократії та прав людини. Преамбула даного документа пов'язує охорону навколишнього середовища з правами людини, підносить екологічні права до рівня інших її прав. Це новий вид міжнародної угоди, яка встановлює не тільки взаємовідносини та обов'язки сторін як суб'єктів міжнародного права, а й внутрішні відносини держав з їхніми народами, громадськістю, покладає на органи управління обов'язки приймати рішення в умовах про­зорості, підзвітності, відкритого доступу до інформації, участі в цьому громадськості та врахування її думки.

2.9. Зобов'язання охорони навколишнього середовища у випад­ках збройних конфліктів.

Відповідно до 24 принципу Ріо, війна підриває стійкий роз­виток, а 25 принцип Ріо свідчить, що мир, розвиток і природне довкілля взаємозв'язані й нероздільні.

У XXI столітті, коли всілякі ризики існування людства внаслі­док антропогенної діяльності й порушення демографічної рівно­ваги досягли своєї критичної відмітки, боротьба за виживання різко загострилася, як і глобальне суперництво за переділ тери­торій і ресурси планети, що вичерпуються. Серйозність проблеми дозволила говорити нам про існування глобальних викликів людству, тобто чинників, що ставлять під загрозу існування люд­ської цивілізації й усунення яких можливо шляхом об'єднання зусиль всієї світової спільноти. Це, перш за все, загроза висна­ження природних ресурсів і перенаселення нашої планети.

Вплив на природне середовище (а значить, як наслідок, і на здоров'я населення) іншої держави може бути використаний в руйнівних, воєнних цілях. Йдеться фактично про так звані «еко­логічні війни», які в сучасних умовах становлять особливу не­безпеку. Тобто про вживання щодо природи таких засобів, які стимулюють або видозмінюють природні явища, перш за все, екосистеми. Причому людина не є безпосереднім об'єктом їхнь­ої дії. Проте вона стає такою в результаті різкої зміни якості природного довкілля, унаслідок чого настає загибель людей або погіршується стан їхнього здоров'я і скорочується життєздатність населення на даній території. Особливу небезпеку становлять довготривалі й віддалені згубні екологічні наслідки таких війн, які можуть бути різними: від незначних порушень природного середо-

вища і змін у стані здоров'я населення до глобальної катастрофи (включаючи майбутні покоління).

Під «екологічною війною» слід розуміти таку цілеспрямовану техногенну дію «воєнними» засобами на певні ділянки біосфе­ри і космічний простір, яка-.-неминуче призводить до природних катаклізмів, погодних і кліматичних змін, озонових дір, а також руйнування екосистем, порушення фізичного і психічного здоров'я населення¹.

До екологічних чинників, число яких є необмеженим, належать будь-які елементи довкілля, здатні надати руйнівну дію на місце існування, живі організми і саму людину. Екологічною зброєю вважаються: зброя зміни різних фізичних процесів, що відбува­ються в літосфері, гідросфері, атмосфері Землі і т.д.; негативні зміни погоди і клімату; руйнування озонового шару; біологічна (включаючи трансгенну) зброя та ін. Особливість екологічної зброї полягає в тому, що саме вона більше, ніж інший метод ведення війни, здатна вийти з-під контролю.

На наш погляд, оскільки засоби ведення екологічної війни лише умовно можна вважати зброєю у звичайному розумінні цього слова, на сучасному етапі екологічною зброєю можуть бути найрізноманітніші методи дії на природне середовище і на­селення для навмисного заподіяння збитку іншій державі в ре­зультаті підривання її екологічної безпеки.

Поряд із руйнуванням природного довкілля шляхом навмисно­го «управління» природними процесами існує безліч способів дії (на рослинність, дно морів, океанів, глибинні шари земної кори, гідросферу, атмосферу і живі організми), пов'язані з відповідним вживанням хімічної і біологічної зброї. Стан довкілля і сучасна геополітична ситуація вимушують приділяти більше уваги про­блемі вивчення екологічних наслідків збройних конфліктів.

Причому якщо раніше шкода, що завдавалася природі, була як би побічним наслідком війн, то в ході війни, яку США вели в Індокитаї, руйнування довкілля вперше в історії людства стало істотним компонентом злочинної військової стратегії. Армія США застосовувала різні засоби, які знищували рослинний покрив на

Див.: Горшков В.Г. Еще раз об зкологических проблемах человечества / В.Г. Горшков // Бюлогия. — 2002, — № 7. — С. 6.

величезних територіях, з метою позбавити противника природ­них укриттів, свободи пересування, а також джерел їжі й інших предметів постачання. Серед цих засобів були хімічні отруйні речовини, що гублять рослинність, широке використання важких бульдозерів (так званих римських плугів).

У зв"язку з існуванням загрози була усвідомлена необхідність розробки і прийняття Конвенції про заборону військової або ін­шої ворожої дії на природу (яка була відкрита для підписання 18.05.1977 р., набрала чинності 05.10.1978 р.)¹

Учасники Конвенції взяли на себе зобов'язання не використо­вувати у військових або будь-яких інших ворожих цілях засобів для зміни шляхом навмисного управління природними процесами динаміки, складу або структури Землі, включаючи атмосферу, літосферу, гідросферу, біосферу або космічний простір.

Природне середовище не визнається законним об'єктом війсь­кової агресії. У період військових конфліктів необхідно вживати заходів для запобігання довготривалому необоротному екологіч­ному збитку. Наприклад, забороняється застосовувати відносно лісів і іншої рослинності запальну зброю, піддавати нападу ус­тановки і споруди, які можна віднести до джерел підвищеної екологічної небезпеки (греблі, підпірні стінки), якщо є загроза вивільнення небезпечних сил.

Глава 3. Організаційно-правовий механізм охорони навколишнього середовища

3.1. Міжнародний організаційний механізм охорони навко­лишнього середовища.

3.2. Компетенція Європейського Союзу в сфері навколиш­нього природного середовища.

3.3. Компетенція федерації та штатів у сфері охорони навколишнього природного середовища у США.

3.4. Державне управління охороною навколишнього природ­ного середовища в Україні.

3.1. Під міжнародним організаційним механізмом охорони навколишнього середовища розуміють сукупність міжнародних органів і організацій, які виконують функції із забезпечення ви­конання вимог міжнародного права навколишнього середовища й організації міжнародного екологічного співробітництва.

За ознакою правового статусу ці органи й організації поді­ляють на міжурядові й неурядові, за географічним принципом — на глобальні й регіональні, за предметом діяльності — ті, що займаються всім комплексом екологічних питань, і ті, які мають діло з окремими природними ресурсами та об'єктами.

Деякі з цих органів і організацій спеціально утворені для охо­рони навколишнього середовища, інші виконують окремі екологіч­ні функції поряд з іншими функціями. У цілому ж вони становлять систему міжнародних органів і організацій, зв'язаних між собою загальними метою і предметом діяльності.

Провідна роль в організації міжнародного екологічного спів­робітництва належить Організації Об'єднаних Націй, її спеціалі­зованим органам та установам. Це співробітництво є складовою діяльності ООН з підтримання миру і безпеки, вирішення акту­альних економічних, соціальних та інших глобальних проблем. Екологічний напрям діяльності цієї авторитетної й універсаль­ної міжнародної організації безпосередньо випливає зі Статуту ООН¹.

¹ Див.: О запрещении воєнного или иного враждебного воздействия на при­роду [Електронний ресурс]: Конвенція. - Режим доступу: \у\у«.ип.ог£/ги55Іап/ <1осіітеп/сопуепІ5/Іі05Іепу.Ьіт

Див.: Устав Организации Обгединенньїх Наций |Електроннин ресурс]. — Режим доступу: Мір://гакоп.паи.иа/гіі5/с1ос/?сос1е=995_(И0

Генеральна Асамблея ООН визначає основні напрями та при­нципи екологічної політики міжнародного співтовариства, скли­кає міжнародні конференції ООН з актуальних проблем охорони навколишнього середовища, розробляє рекомендації і проекти міжнародних конвенцій з відповідних питань, створює організа­ційні структури екологічного профілю, вживає інших заходів для розвитку багатостороннього і двостороннього співробітництва де­ржав у екологічній сфері.

Відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 15 грудня 1972 року і з урахуванням рекомендацій Стокгольмсь­кої конференції ООН з навколишнього середовища, був утворе­ний спеціальний міжурядовий орган — Програма ООН з навко­лишнього середовища (ЮНЕП)¹. Вищим органом ЮНЕП є Рада керуючих, яких Генеральна Асамблея ООН обирає на чотири роки. Рада періодично збирається на свої засідання для обго­ворення і вирішення найбільш важливих питань міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища (звіт про роботу ЮНЕП, план наступних дій, фінансування відповідних заходів тощо).

Поточне управління діяльністю ЮНЕП здійснюють Виконав­чий директор, якого обирає Генеральна Асамблея ООН на чоти­рирічний строк, та Кабінет постійних представників. Виконавчому директорові підпорядкований Секретаріат. З 1997 року діє також Комітет міністрів на вищому рівні, підпорядкований Раді керую­чих. Він здійснює функції нагляду за ефективністю та прозорістю діяльності Секретаріату.

До структури ЮНЕП входить також Фонд навколишнього се­редовища для надання додаткової фінансової підтримки міжна­родним екологічним заходам, які вживаються в рамках ЮНЕП; формується на основі добровільних внесків країн-членів ЮНЕП і витрачається відповідно до рекомендацій ради керуючих.

В організаційній діяльності ЮНЕП головними є чотири пріо­ритетні напрями: збирання, аналітична обробка і поширення ін­формації про стан навколишнього середовища у світі; формування завдань і стратегії вжиття програмних заходів у глобальному і регіональному масштабах, а також у масштабах окремих країн

—ініціювання розробки і прийняття екологічних договорів та кон­венцій; фінансування проектів і програм з Фонду навколишнього середовища.

У сфері уваги ЮНЕП — міжнародні проблеми охорони нав­колишнього середовища в кентексті концепції сталого розвитку, охорони і використання ресурсів Світового океану, опустелю-вання, збереження тропічних лісів та біологічного різноманіття, забезпечення належних санітарно-екологічних умов у містах та інших населених пунктах, боротьби зі стихійними лихами тощо. Дедалі більшого поширення набуває створення спеціальних ко­мітетів із дотримання міжнародних угод, що сприяє їх дотриман­ню. У більшості випадків ці органи мають завдання контролювати та оцінювати дотримання угод, полегшувати країнам їх дотриман­ня та вживати заходів у разі недотримання. Вони роблять це на підставі інформації, отриманої від Сторін, аналізу національних звітів, розгляду конкретних справ недотримання угоди Сторона­ми. На відміну від процедури врегулювання спорів, механізм до­тримання є багатостороннім неконфліктним інструментом.

Наприклад, Комітет з дотримання Картагенського протоколу, що створений рішенням В5 1/7 Конференції Сторін на підставі ст. 34 протоколу і складається з 15 членів ■— незалежних експертів, обраних на Конференції Сторін (по три представники від п'яти регіонів ООН). Комітет отримує через Секретаріат подання про недотримання протоколу.

Комітет з дотримання Картагенського протоколу може, зок­рема, надавати консультацію або допомогу країні, яка не дотри­мується протоколу; розробляти рекомендації Конференції Сторін для надання країні фінансової або технічної допомоги, передання технології, проведення тренінгу персоналу та сприяння створен­ню потенціалу; просити країну-учасницю розробити план дій для досягнення дотримання протоколу та строки його реалізації, які мають бути погоджені з Комітетом'.

Подальші кроки вдосконалення організаційно-правового ме­ханізму, на нашу думку, пов'язані з ідеєю Екологічної конститу-

Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: ЬНр://\толу.ипер.ог§/

Див. докладніше: Кравченко С. Картагенський протокол про біобезпеку: проблеми дотримання / С. Кравченко // Екологія. Право. Людина. - № 1{31). — С 15-18.

ції землі, що належить українським вченим, які запропонували прийняття Екологічної конституції Землі — глобального міжна­родно-правового акта, покликаного гарантувати екологічну без­пеку всіх країн світу. Такого акта, який би визначав допустимі норми екологічної поведінки всіх держав в інтересах виживання й процвітання цивілізації у XXI столітті. Конституція може вирі­шити низку важливих для світової спільноти і кожного її члена загальних проблем: сформувати систему екологічних прав людини і закріпити її право на безпечне навколишнє середовище; визна­чити напрями світової екологічної політики, а також екологічного співробітництва держав та міжнародних організацій; заповнити прогалини в міжнародно-правовому регулюванні екологічних від­носин та зробити більш системною галузь міжнародного екологіч­ного права; утворити додаткові міжнародні організаційно-правові та судові гарантії забезпечення екологічного правопорядку у світі; сприяти узгодженому розвитку національних систем екологічного законодавства^:.

Запропоновано утворити новий орган ООН з питань навколиш­нього середовища. Таким органом могла б стати Рада Екологіч­ної Безпеки на зразок Економічної і Соціальної Ради ООН для економічної та соціальної сфери. Цю Раду можна було б утвори­ти шляхом реформування теперішнього ЮНЕП. Раді Екологічної Безпеки доцільно було б надати статус міжнародної спеціалі­зованої організації, наділивши її широкими повноваженнями із забезпечення безпечного навколишнього середовища, координації міжнародного екологічного співробітництва, а також контролю за виконанням Екологічної конституції Землі.

Складовою частиною механізму забезпечення реалізації Конс­титуції має стати її судовий захист. Нині міжнародні судові спори екологічного характеру розглядаються переважно загальними су­дами. Це, зокрема, Міжнародний Суд ООН, Міжнародний арбіт­ражний суд, Європейський суд з прав людини. Діють також деякі спеціалізовано-галузеві судові органи — Міжнародний трибунал з морського права, Міжнародний морський і річковий арбітражний суд.

¹ Див. докладніше: Шемшученко Ю.С. Екологічна конституція землі: від їде! до практичного втілення / Ю.С. Шемшученко // Вісник НАН України. — 2007. — Л^г° 9. — С. 3-7; Шемшученко Ю.С. Зкологическая конституция Земли: концептуаль-ньіе подходн / Ю.С. Шемшученко // Гос. и право. — 2008. — № 6. — С. 23-26.

1994 року була зроблена спроба утворення Міжнародного еко­логічного суду. З ініціативи вчених-екологів на міжнародній ус­тановчій конференції в Мехіко було засновано судовий орган під назвою «Міжнародний суд екологічного арбітражу та примирен­ня». Однак з цього нічого не^ийшло. Проте ідея залишилася.

3.2. Відповідно до ст. З Договору Про Європейський Союз у редакції Лісабонського договору, ЄС намагається забезпечити сталий розвиток Європи, високий рівень охорони і поліпшення якості навколишнього середовища.

Компетенція ЄС у сфері навколишнього середовища після під­писання Лісабонського договору регулюється ст. XX Договору «Про функціонування ЄС».

Стаття 191 (колишня ст. 174) встановлює цілі політики Союзу у сфері довкілля:

— збереження, захист і поліпшення якості довкілля;

— охорона здоров'я людей;

— обачне і раціональне використання природних ресурсів, що було передбачене раніше і встановлює нову мету — сприяння на міжнародній арені заходам, спрямованим на вирішення регіо­нальних або глобальних проблем довкілля, і, зокрема, боротьба із зміною клімату.

Політика Союзу у сфері довкілля прагне до досягнення ви­сокого рівня її охорони з врахуванням різноманітності ситуацій в різних регіонах Союзу. Вона заснована на принципах обереж­ності й профілактичних дій; принципі усунення збитку довкіллю шляхом приділення уваги перш за все його джерелу; принципі «забруднювач платить».

У цьому контексті заходи з гармонізації у сфері охорони дов­кілля включають у відповідних випадках захисне застереження, яке дозволяє державам-членам, виходячи з природоохоронних мо­тивів неекономічного характеру, вживати тимчасових заходів, що підпадають під дію процедури контролю з боку Союзу.

При розробці своєї політики у сфері довкілля Союз врахо­вує:

— наявні наукові й технічні дані;

природні умови в різних регіонах Союзу; ~~ переваги і витрати, які можуть спричинити відповідні дії або бездіяльність;

— економічний і соціальний розвиток Союзу в цілому і зба­лансований розвиток його регіонів.

Дата добавления: 2015-05-31