СОВДМАЩ. 3 страница

повніше знають територіальні й соціальні особливості регіонів, що представляються¹.

Таким чином, управління охороною довкілля і регулювання природокористування в кожному штаті — складний процес, що відбувається з урахуванням як загальних тенденцій державного управління, так і історичних, географічних, економічних і інших особливостей штатів.

У випадках конфлікту між інтересами одного штату й еконо­мічними інтересами іншого штату, а також між інтересами одного штату і федерації спори вирішуються федеральними судами.

Класичним прикладом такого роду спорів є справа Носіеі у.Уігсі§іпіа Зигіасе Міпіп§ (452 11.5. 118.264 (1981), у якій ос­каржувалася правомірність окремих положень ухваленого 1977 року Закону про контроль за видобутком корисних копалин на поверхні. Само право Конгресу видати такий закон не оскаржу­валося. Суд розглядав лише питання, чи не перевищив Конгрес своїх конституційних повноважень, встановивши спеціальні ви­моги до робіт, що провадилися на землі, котра спочатку була землею сільськогосподарського призначення і використовувалася для посіву зернових. Адже законодавство про контроль за раціо­нальним використанням природних ресурсів традиційно є прерога­тивою штатів. Спірні положення включали, зокрема, вимоги про відновлення корисних властивостей землі і приведенні її у стан, у якому вона була до початку видобутку вугілля на поверхні; про вживання технологій, що забезпечують якнайменш шкідливу дію на рибу й інші живі організми.

Суд, керуючись торгівельним застереженням, визнав закон правомірним, оскільки видобуток вугілля порушує економічні інтереси різних штатів у розвитку сільськогосподарського ви­робництва і, крім того, призводить до забруднення водоймищ і земельних угідь. Суд відзначив необхідність встановлення єди­них федеральних стандартів як ефективного засобу запобігання збитку, який може бути заподіяний природі в результаті робіт з видобутку вугілля.

Згідно з теорією торгівельного застереження закони штатів і нормативні акти місцевих органів влади визнаються неконсти­туційними, незаконними, якщо вони істотним чином, прямо або побічно, втручаються і служать перешкодою вільному розвитку торгівельних, господарських е-тосунків між штатами. Торгівельне застереження використовується як ефективний засіб проти диск­римінаційних заходів, що приймаються штатами і органами місце­вого самоврядування в цілях протекціонізму локального бізнесу. Тут важливо підкреслити, що навіть за відсутності федеральних законів штати не можуть видавати закони про охорону природи, що перешкоджають торгівлі між штатами і тому йдуть всупереч з духом Конституції. Те саме можна сказати і про нормативні акти органів місцевого самоврядування¹.

Характерним прикладом того, як закон одного штату порушує економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності, що пере­бувають у різних штатах, є судова справа Сіту ої РЬііасіеІрпіа V. №ау Легзеу (437 11.5.11.3.617) (1978). Законодавчі Збори штату Нью-Джерсі прийняли закон, згідно з яким заборонялися вве­зення і переробка на території штату сміття і відходів з інших штатів. Між приватними підприємствами, що спеціалізуються на відновленні корисних властивостей земель шляхом очищення і переробки сміття, що накопичилося на них, і окремими міста­ми інших штатів діяли договори про виконання цих робіт. Вони становили взаємний економічний інтерес і для виконавців, і для замовників і сприяли вирішенню завдання раціонального вико­ристання земельних ресурсів.

У позовних вимогах зазначалося, що цей закон штату порушує Конституцію, оскільки втручається в господарські стосунки між штатами і перешкоджає вільній торгівлі. Відповідач, штат Нью-Джерсі, заявив, що мета закону — захист природи, здоров'я і Добробуту людей, а це традиційно розглядається як один із важ­ливіших обов'язків місцевої влади.

Суд визнав ці аргументи необгрунтованими і заявив, що закон штату суперечить торгівельному застереженню і є дискримінацій­ним. Введення обмежень господарських стосунків між штатами за

¹ Див.: Кравченко С.М. Захист екологічних прав громадян в Україні і США: порівняльний аналіз / С.М. Кравченко // Право Україні. — 1995. — № 5-6. — С. 33-36.

Див.: Брославский Л.И. Правовая охрана природи в США / Л.И. Брослав-сени // Жу_рНі рос. права. - 2005. - № 6. — С. 89-90.

географічною ознакою слід вважати неконституційним. У даному разі немає ніякого протистояння між економічними інтересами суб'єктів господарської діяльності різних штатів. Всі відходи, що утворилися як в штаті Нью-Джерсі, так і в інших штатах, шко­дять довкіллю.

Таке трактування послідовно застосовується судами як загаль­не правило, хоча можливі й винятки. При розгляді наведеної спра­ви суд заявив, що винятком є закони про введення карантину, про заборону ввезення на певну територію отруйних речовин. Судова практика визнає право штатів і органів місцевого самоврядування видавати закони й інші нормативні акти, що, хоча і обмежують вільну торгівлю, але забороняють ввезення і транспортування ма­теріалів, речовин, продуктів і т. ін., що створюють небезпеку для здоров'я людей, інших живих організмів і природних багатств.

Так, Верховний суд США визнав конституційним закон штату Індіана, що забороняє в цілях запобігання поширенню інфекцій­них хвороб і епізоотій серед тварин (1939) перевезення та захо-ронення на території штату мертвих тварин¹.

Законодавець і судова практика керуються нині такими принци­пами, розробленими на підставі рішень Верховного суду США.

Один із них полягає в тому, що Конгрес має необмежене право видавати закони про охорону природи, що належать до взаємовід­носин між штатами. Закони Конгресу не позбавляють штати за­конодавчої ініціативи за однієї умови — закони штатів не повинні перечити федеральним законам. Згідно з Конституцією США (ст VI) закріплено верховенство прийнятих Конгресом США феде­ральних законів, а закони штатів не повинні їм перечити. Отже, при розгляді конкретних справ суди зобов'язані виходити з вимог федеральних законів, а не законів штатів.

Закон про національну політику 1969 року регулює діяльність лише федеральних органів. Діяльність органів окремих штатів регулюється законами відповідного штату. Тому більшість штатів прийняли свої закони, що закріплюють основні положення у сфері охорони навколишнього природного середовища, з урахуванням умов даного штату; при цьому вони можуть охоплювати більш широке коло питань в порівнянні з федеральним законом.

¹ Див.: Сіаизоп V. Іпйіапа 306/ Ш/439 (1939)

3.4. Міністерство охорони навколишнього природного сере­довища України (Мінприроди) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабіне­том Міністрів України.

Мінприроди є головним (вровідним) органом у системі цент­ральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, екологічної безпеки, за­повідної справи, поводження з відходами, формування, збережен­ня та використання екологічної мережі, геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топогра­фо-геодезичної та картографічної діяльності.

Мінприроди узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України. Мінприроди здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в його складі урядові органи державного управління, орган виконав­чої влади з питань охорони навколишнього природного середови­ща Автономної Республіки Крим, територіальні органи, інспекції, установи та організації, що належать до сфери його управління.

Основними завданнями Мінприроди є: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охоро­ни природних ресурсів {землі, надр, поверхневих та підземних вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного і рослинного світу та природних ресурсів, територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України), по­водження з відходами (крім поводження з радіоактивними від­ходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та ^агрохімікатами, екологічної та, у межах своєї компетенції, радіа­ційної безпеки, розвитку мінерально-сировинної бази, заповідної справи, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення надр, топографо-геодезичної та картографічної діяльності; здійснення управління та регулювання У сфері охорони навколишнього природного середовища, ра-ЧЮнального використання, відтворення та охорони природних

ресурсів, геологічного вивчення надр, забезпечення екологічної та, у межах своєї компетенції, радіаційної безпеки, організації охорони і використання територій та об'єктів природно-заповід­ного фонду України, формування, збереження та використання екологічної мережі; здійснення державного контролю за додер­жанням вимог законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів, зокрема за використанням та охоро­ною земель, екологічну та, у межах своєї компетенції, радіаційну безпеку, охорону та використання територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду, формування, збереження та використання екологічної мережі, з питань поводження з відходами (крім по­водження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, а також забезпечен­ня здійснення державного геологічного контролю, державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю.

В Україні (1991 р.), ЄС і державах, діяльність яких у сфері ра­ціонального використання природних ресурсів та охорони природи ми розглянули, були створені центральні спеціалізовані органи виконавчої влади, які виконують основні функції управління у сфері охорони оточуючого природного середовища. Це — Мініс­терство охорони навколишнього природного середовища України, Генеральна дирекція XI ЄС, Федеральне міністерство довкілля, природоохорони і реакторної безпеки ФРН, Міністерство еко­логії і довгострокового розвитку Франції, Агентство з охорони навколишнього середовища США. Правовий статус цих органів характеризується: 1) комплексним управлінням у галузі охорони навколишнього природного середовища; 2) невіднесенням їх до кола господарських міністерств та відомств; 3) відмежуванням функцій державного екологічного контролю від керівництва екс­плуатацією природних ресурсів. Проте в законодавстві України більш послідовно втілено принцип єдиного керівництва охороною довкілля, який обумовлений єдністю і взаємопов'язаністю еколо­гічних систем, та принцип надвідомчого характеру рішень органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (хоча дублювання окремих функцій управління з іншими міністерствами і відомствами ще існує).

Всі ці органи здійснюють управлінські функції: координаційну, регулятивну, дозвільну, контрольну, інформаційну. Проте обсяг повноважень різний, що в першу чергу пов'язане з формою де­ржавного устрою.

Наприклад, дозвільну функцію органів Мінприроди України можна розуміти в широкому та вузькому значеннях. У першому до неї належить організація проведення державної екологічної експертизи, правовими наслідками якої є її висновки і рішення про можливість (неможливість) реалізації проекту, що здійснює негативний вплив на навколишнє природне середовище. У дру­гому значенні — безпосереднє надання органами Мінекобезпеки дозволів на викиди, скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, поводження з відходами та спеціальне при­родокористування. Дозвільна функція Агентства з охорони нав­колишнього середовища США полягає лише в наданні дозволів на здійснення діяльності, що впливає на стан довкілля, оскільки обов'язок проведення оцінки впливу на навколишнє середовище (аналог екологічної експертизи в Україні) покладається на госпо­дарське міністерство чи відомство, ЕРА ж виконує лише функцію офіційного експерта проекту¹.

На відміну від інших країн, в Україні у здійсненні управлінських функцій (наприклад, у проведені ОВОС) ще недостатньо задіяна громадськість. Нерозвинена діяльність консультативних корпора­цій та агенцій. Недостатньо розроблені інформаційні системи.

Спільним для України, ЄС та інших країн є те, що основ­ні природоохоронні органи мають у своєму складі спеціальні підрозділи, головним завданням яких є застосування еколого-правових норм. Основними формами їхньої діяльності є здійснен­ня перевірок (інспекцій) дотримання та виконання екологічного законодавства.

Див. докладніше: Тустановська І.В. Застосування права в галузі охорони Довкілля в Україні та США (порівняльний аналіз): автореф. дис.... канд. юрид. наук / І.В. Тустановська. — Л., 1998. — 16 с.

Глава 4. Екологічні права людини

4.1. Поняття екологічних прав людини.

4.2. Міжнародно-правові основи забезпечення екологічних

прав людини.

4.3. Забезпечення екологічних прав людини в Європейському

Союзі та країнах-членах.

4.4. Екологічні права людини у США.

4.5. Порівняльний аналіз правового забезпечення екологіч­них прав людини в Україні, ЄС, США. Шляхи вдосконалення законодавства України щодо права на інформацію, участь громадськості та доступ до правосуддя.

4.1, Права людини і природне оточуюче середовище сьогодні всесвітньо визнані як фундаментальні цінності, і існуючі інсти­тути держави і права повинні були змінитися для того, щоб їх

гарантувати¹.

Саме тому проблема сутності і вмісту екологічних прав грома­дян є вельми актуальною. Перші наукові розробки з цього питан­ня з'явилися в літературі наприкінці 1970-х років, а в 1990-і роки почався новий етап наукового осмислення цього явища.

В еколого-правовій доктрині є різні підходи до визначення еко­логічних прав громадян. Так, М.М. Брінчук визначив екологічні права громадян як визнані й закріплені права індивіда, що за­безпечують задоволення всіляких потреб людини при взаємодії з природою, у сфері природокористування й охорони довкілля².

Професор А.К- Голіченков розглядає екологічні права в трьох аспектах: як правовий інститут екологічних прав і обов'язків, як елемент вмісту екологічних правовідносин, як елемент правового статусу суб'єктів екологічних правовідносин³.

¹ Див.: Стек С. Екологічні права громадян: як їх захистити за допомогою закону / С. Стек, К. ван дер Звеп, С. Кравченко, М. Большакова. — К.: Інформ агентство «Ехо-восток», 1997. — С. 5.

² Див.: Бринчук М.М. Зкологическое право (право окружающей средн): учебкик / М.М. Бринчук. — М., 1998. - С. 131.

³ Див.: Голиченков А.К. Зкологические права и обязанности в их новейшем понимании / А.К. Голиченков // Актуальньїе проблеми теории права и государства и зкологическое право: сб. науч. тр. / Юрид. ин-т МГУПС. — М., 2000. — Внп. 2.

М.В. Васильєва включає в сукупність екологічних прав грома­дян великі повноваження громадськості (громадян, їх об'єднань, населення), які безпосередньо пов'язані зі змістом і реалізацією головного конституційного права на сприятливе довкілля¹.

Основним (фундаментальним) екологічним правом є право на сприятливе довкілля. При визначенні змісту цього права виділя­ються три аспекти: екологічний, такий, що визначає її чистоту, збалансованість і видове різноманіття; економічний, такий, що визначає наявність і раціональне використання ресурсів; есте­тичний. Право на сприятливе навколишнє природне середовище є різновидом суб'єктивного права громадян, яке перебуває під захистом держави і гарантується наданням їм можливості звер­татися за допомогою і захистом до компетентних державних ор­ганів².

В.І. Андрейцев визнає суб'єктивне право людини і грома­дянина на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природ­не середовище, точніше, право на екологічну безпеку, тобто забезпечену системою права і законодавства юридичну мож­ливість особи реалізовувати в передбачених законодавством формах надані їй повноваження у сфері екологічної безпе­ки з метою задоволення природних потреб у відповідній еко­логічній обстановці, що виключає негативний вплив загроз техногенного або природного характеру на здоров'я та життя людини³.

Сьогодні немає єдиного визначення якості природного оточую­чого середовища, яке забезпечує (гарантує) дотримання екологіч­них прав громадян. Це створює труднощі для визначення змісту екологічних прав громадян.

Термінологічний бюлетень ООН «Навколишнє природне середо­вище і розвиток» містить такі формулювання: довкілля, сприяюче здоров'ю і добробуту людей; здорове, сприятливе для здоров'я Довкілля; сприятливе довкілля; здорове, безпечне довкілля;

Див.: Там само.

Див.: Колбасов О.С. Зкология: политика — право / О.С. Колбасов. — М., '976. - С. 85.

Див.: Андрейцев В.І. Екологічне право: курс лекцій в схемах / В.І. Анд-Рейцев. - К., 1996. — С. 36.

екологічно збалансоване довкілля; вільне від забруднень довкілля; стале довкілля; задовільне довкілля¹.

Навколишнє природне середовище є природним благом для людини і суспільства в цілому, інших живих організмів як умова, місце і джерело їх існування та життєдіяльності. Однак чи є це благо таким для людини з точки зору його сприяння її здоров'ю та життю? Що є мірилом, показником сприятливості довкілля? Чинне законодавство однозначної відповіді на ці запитання не дає, оскільки існують різні підходи до кількісного виміру окре­мих елементів навколишнього природного середовища — питної води, атмосферного повітря, ґрунтів тощо. З урахуванням цього «сприятливе навколишнє середовище» («сприятливе навколишнє природне середовище», «сприятливе довкілля») — це категорія з переважанням не кількісних, а якісних ознак. Тому вона має оціночний характер, а її зміст залежить здебільшого від інтер­претатора. Сприятливість навколишнього природного середовища доцільно вважати однією із змістових ознак права на безпечне для життя і здоров'я людини навколишнє природне середовище, яке становить основу такої більш широкої правової категорії, як «право громадян на екологічну безпеку»².

Сприятливість довкілля означає природні умови, які є неза­брудненими і дозволяють споживання безпечних для здоров'я природних благ. Отже, здорове навколишнє природне середовище пов'язується з відносно чистими природними умовами і безпечніс­тю використання (споживання) благ природи.

Стабільність і стійкість — це сукупність природних і антро­погенних умов, за наявності яких виключається завдання шкоди здоров'ю людей і природним об'єктам. Якість слід розуміти як умови довкілля при збалансованому вмісті в ньому різних ре­човин, які забезпечують життєдіяльність людей, саморегуляцію екосистем і поновлення довкілля.

Здорове безпечне довкілля характеризується гранично допус­тимими концентраціями забруднюючих речовин в атмосферному

¹ Теггпіпо1о§у Виііеііп N0 344, Епуігоптепі апсі Оеуеіортепі, Ш, ОТ, 1992, - 631 р.

² Див.: Андрейцев В. Право громадян на екологічну безпеку: проблеми кон­ституційно-правового забезпечення [Електронний ресурс] / В. Андрейцев. — Режим доступу: Шр://\¥*л\^г.1а\ууег.ог£.иа/?и'=р&і=8&а'=487

повітрі, водних джерелах, дотриманням гранично допустимих рів­нів акустичного, електромагнітного, радіаційного випромінювання та іншої шкідливої дії. Окрім цього, слід враховувати відповід­ність встановленим стандартам продуктів харчування.

Декларація ООН «Права" людини і довкілля» підкреслює, що екологічні права належать до фундаментальних прав людини ра­зом з політичними, економічними соціальними правами, а також із зв'язком і взаємозалежністю інших прав людини (на життя, на здоров'я) та їхніх екологічних прав.

4.2. На сьогодні особливе місце серед міжнародних природо­охоронних конвенцій посідає Оргуська конвенція «Про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та правосуддя з питань, що стосуються довкілля»¹. (Україна під­писала Оргуську конвенцію 25.06.98 р. і ратифікувала її Зако­ном № 832-ХІУ від 06.07.99 р. — однією з перших у Європі). Загальновизнано, що її положення відповідають найвищим сучас­ним стандартам у сфері свободи інформації та демократії участі. Конвенція базується на ідеї прав людини та прав громадськості. Вона унікальна також тим, що має процедурний характер і сто­сується будь-якої сфери, де може бути вплив на довкілля.

Підписанням Конвенції її учасники задекларували: «З метою сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров'я та добробуту, кожна із Сторін гарантує права на до­ступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навко­лишнього середовища, відповідно до положень цієї Конвенції».

Відповідно до ст. З Конвенції: «Кожна із Сторін прагне забез­печити умови, аби посадові особи та державні органи надавали громадськості допомогу та забезпечували їй орієнтацію в отри­манні доступу до інформації, сприяли участі в процесі прийняття рішень і в одержанні доступу до правосуддя з питань, що стосу­ються навколишнього середовища».

Див.: Про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття Рішень та правосуддя з питань, що стосуються довкілля [Електронний ресурс]: Конві Р кк/Ь/і/

рвосуддя з пита Конвенція. — Режим доступу:

Передбачено механізми міжнародного контролю за її виконан­ням. Оргуська конвенція розглядається як потенційно ефектив­ний інструмент екологізації державної політики. Участь громад­ськості у прийнятті рішень визначена Оргуською конвенцією у формі громадських слухань, відкритих засідань, участі в еколо­гічній експертизі та оцінці впливу на довкілля, у розробленні екологічних програм, планів, політики, законодавчих та інших нормативно-правових актів, у видачі дозволів на здійснення діяль­ності, пов'язаної з поводженням з небезпечними речовинами та матеріалами. Формально громадянин, базуючись на положеннях Оргуської конвенції, може звернутися до судових органів з метою оскарження певного рішення або відновлення порушеного права. Держави-Сторони зобов'язані вживати заходів щодо охорони дов­кілля, включаючи прийняття рішень про заборону діяльності, яка завдає шкоди довкіллю.

Одним із основних елементів права громадян на чисте і здо­рове довкілля є право на участь у прийнятті екологічно значи­мих рішень, право на здобуття інформації про стан природного довкілля та його вплив на здоров'я людини, право на внесення пропозицій до відповідних державних і господарських органів. Стаття 6 Оргуської конвенції закріплює участь громадськості в прийнятті рішень відносно видів діяльності, що впливають на стан оточуючого середовища.

4.3. Захист екологічних прав є однією з найбільш істотних сучасних тенденцій розвитку екологічного законодавства ЄС і підсумком діяльності з поліпшення якості довкілля і досягнення високого рівня його захисту¹. Разом з цим формулювання основ­ного права, яке б надавало певному громадянинові можливість вимагати в суді чистого і здорового довкілля, є неможливим² У праві Європейського Союзу не відособляється фундаментальне право на чисте і здорове навколишнє середовище, як це зроблено в Конституції України. Ні засновницькі договори Союзу, ані Хар­тія про основні права, ані поточне законодавство Європейського

Союзу не містять екологічних прав особи як таких. Тобто основні екологічні права особи не включаються сьогодні в «європейський стандарт» прав людини. Однак право на сприятливе довкілля належить до загальних конституційних традицій держав-членів, які «поважаються» Європейським Союзом як «загальні принци­пи права». Таким чином, можна говорити про непряме визнання права на сприятливе довкілля Європейським Союзом¹.

Стаття 3 Договору про ЄС проголошує цілі екологічної полі­тики — досягнення високого рівня захисту і поліпшення якості навколишнього середовища. Реалізація екологічних цілей Євро­пейського співтовариства є найважливішою гарантією соціальних прав особи, як це випливає із ст. 37 Хартії Європейського Союзу про основні права 2000 року².

Екологічні права, такі, як право на сприятливе довкілля, пра­во на інформацію про довкілля, право на відшкодування шкоди, завданої екологічним правопорушенням, право на участь у прий­нятті екологічно значимих рішень, право на доступ до правосуддя у справах екологічного характеру, поза сумнівом, належать до основних соціальних прав, а їх здійснення є ключовою умовою досягнення стійкого розвитку. Незважаючи на відсутність закріп­лення самих екологічних прав, забезпечення захисту цих прав повністю відповідає цілям і принципам діяльності Європейського Союзу у сфері довкілля³.

Приєднання ЄС до Оргуської конвенції привело до модерні­зації законодавства ЄС у цій сфері. Положення Конвенції 1998 року імплементовані в правопорядок Союзу двома документами: Директивою 2003/4/ЄС про доступ громадськості до інформації про довкілля і відміну Директиви 90/313/ЄЕС, а також Директи­вою 2003/35/ЄС, що забезпечує участь громадськості в розробці Деяких планів і програм, які стосуються довкілля і вносять зміни

¹ Див.: Стеценко О. Окружающая среда и право ЕС [Електронний ресурс] / О. Стеценко // Юрид. практика. — 2006. — № 45. — Режим доступу: піірУДуи"*'. уигргасііка.сот/агІ:їс1е.рЬр?і(і=10006759

² Див.: Зкологическое право: учебник / под ред. О.Л. Дубовик. — М.: Зксмо, 2008. - С. 126.

Див.: Калиниченко П.А. Защита зкологических прав в законодательствє Европейского сообщества / П.А. Калиничєнко, Д.Н. Рациборикская // Зкологическое право. — 2003. — № 2. — С. 55-60.

Див.: Хартия Европейского Союза об основних правах: комментарий / отв. Ред. СЮ. Кашкин. — М., 2001.

Див.: Калиничєнко П.А. Совершенствование механизма защитьі зкологи­ческих прав в Европейском Союзе / П.А. Калиничєнко // Европа. — 2004. — № 2 (36). - С. 7.

відносно участі громадськості й доступу до правосуддя в Дирек­тиви Ради 85/337/ЄЕС і 96/61/ЄС.

Директива 2003/4/ЄС була прийнята з метою забезпечити свободу доступу і поширення екологічної інформації, що є в роз­порядженні органів влади, а рівно визначити межі доступності такої інформації. Стаття 3 Директиви зобов'язує держави-члени робити доступною інформацію про стан довкілля для будь-якої фізичної або юридичної особи. Під інформацією слід розуміти будь-які доступні дані в писемній, візуальній, комп'ютерній формі про стан води, повітря, землі, флори, фауни, пам'ятників природи і про діяльність, яка може спричиняти шкідливу дію на ці об'єкти, а також відносно діяльності, спрямованої на охорону природи і програм екологічного менеджменту. Передбачено, що в разі від­сутності необхідної інформації державний орган зобов'язаний про­інформувати особу, що подала запит, куди саме слід звернутися із запитом, або передати запит у компетентний орган.

Директива дає перелік підстав, по яких екологічна інформація може бути закрита державою для доступу громадськості (інфор­мація щодо міжнародної і державної безпеки, про комерційну або особисту таємницю тощо). При цьому Директива робить це відповідно до ст. 4 Оргуської конвенції. Особа, якій було не­обгрунтовано відмовлено в наданні екологічної інформації, може звернутися за захистом своїх прав до судових органів. Директива, додержуючись положень Оргуської конвенції, оголошує доступ до екологічної інформації безкоштовним.

Директива 85/337/ЄЕС «Про оцінку впливу деяких державних і приватних проектів на довкілля», змінена Директивою 97/1 ]/ ЄС, зобов'язала держави-члени забезпечити громадськість мож­ливістю висловлювати свою думку при проведенні оцінки дії на довкілля тих або інших проектів, безпосередньо брати участь у процесі ухвалення рішень екологічного характеру. Зазначаються також форми забезпечення такої участі. Згідно з даною Директи­вою Співтовариства компетентні органи повинні також детально проінформувати громадськість про прийняте рішення.

Схожі зміни були внесені Директивою 2003/35/ЄС і в Дирек­тиву 96/6і/ЄС, інтегруючу положення про запобігання забруднен­ню і контроль над ним. Даний нормативний документ зобов'язав держави-члени забезпечувати участь громадськості в прийнятті

екологічно значимих рішень. Директива 1996 року була доповнена також положеннями про можливість доступу громадськості до правосуддя у відповідних справах.

Юрисдикція Європейського Суду з прав людини стосується лише прав людини, закріцлених Конвенцією і протоколами до неї. Проблема полягає в тому, що екологічні права прямо не пе­редбачені текстом Конвенції. Відсутня також вказівка на зв'язок основних прав людини із станом природного довкілля. Проте та­кий зв'язок мається на увазі, про що свідчить практика Євро­пейського суду.

Сьогодні індивід має право подавати скаргу безпосередньо в Європейський суд з прав людини. Перше, що слід зауважити з точки зору можливості захисту екологічних прав людини в Суді, є таке: юрисдикція Суду обмежена питаннями, «які стосуються тлумачення і застосування Конвенції «Про захист прав людини і основних свобод і протоколів до неї».

У Конвенції немає згадки про екологічні права людини, як і не зазначений прямо зв'язок між правами людини та станом нав­колишнього середовища. Проте це не означає, що такий зв'язок не розумівся під закріпленням інших фундаментальних прав і свобод.

Дата добавления: 2015-05-31