Порівняльне екологічне право

Навчальний посібник

Одеса

ФЕНІКС

ББК 67.447(4Укр)я43 УДК 439.4(477) С90

Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради

Одеської національної юридичної академії

Протокол № 4 від 21.01.2010 року.

Рецензенти:

Бехруз Х.Н., доктор юридичних наук, професор; Зелінська Н.А., доктор юридичних наук, професор.

Сурілова О.О.

С90 Порівняльне екологічне право: Навчальний посібник. — О.: Феникс, 2010. — 220 с. І5ВК 978-966-438-285-1.

Навчальний посібник розрахований на студентів вищих юридичних навчальних закладів, юристів-практиків та всіх, хто цікавиться проблемами екологічної безпеки, екологічним законодавством країн сучасного світу.

ББК 67.447(4Укр)я43 УДК 439.4(477)

І5ВИ 978-966-438-285-1

© Сурілова О.О., 2010

© ПІІ «Фенікс», оформлення, 2010

ВСТУП

Останнім часом екологічні проблеми, зокрема різка зміна кліма­ту, деградація навколишнього природного середовища, виснажен­ня природних ресурсів, набувають глобального характеру. Земна куля становить собою єдину екологічну систему. Процеси дегра­дації довкілля (мігруючі забруднення, опустелювання) не знають державних кордонів, ефективна охорона довкілля (мігруючих тва­рин, птахів, територій спільного використання, зокрема) можли­ва тільки спільними зусиллями всього світового співтовариства. Сьогодні практично всі розвинені країни замислюються про про­ведення сумісної політики з охорони довкілля, багато з них на­копичили цінний досвід у справі охорони навколишнього природ­ного середовища. Загострення екологічних проблем і вихід їх за національні рамки поставили перед людством глобальне завдання розробки і здійснення екологічної політики, об'єднуючої інтереси держави, бізнесу і населення. Йдеться не тільки про міжнародне співробітництво, але й про уніфікацію правового забезпечення природоохоронної діяльності всіх країн світу на основі дослід­ження досягнень у цій сфері, здійснення порівняльного аналізу.

У сучасному суспільстві при правильно побудованій співпра­ці держав екологія стає чинником інтенсифікації економічного розвитку. Так, починаючи з 80-х років XX століття, розвинені країни демонструють значні успіхи в енергозбереженні, запере­чуючи тези про прямий зв'язок між економічним зростанням і збільшенням споживання енергії.

Товари і послуги з контролю, запобігання і ліквідації забруд­нення довкілля сьогодні стали так само конкурентоспроможні на внутрішньому і світовому ринках, як і інші високотехнологічні товари і послуги. У той самий час вирішення екологічних про­блем, які гостро постали перед Українською державою та мають глобальний характер, передбачає аналіз, оцінку, врахування та використання правових досягнень, що накопичило світове співто­вариство в галузі охорони довкілля.

Глава 1. Загальна характеристика взаємодії

суспільства і природи. Поняття і предмет екологічного права

/./. Основні концепції взаємодії людства і природи.

1.2. Концепція сталого розвитку.

1.3. Глобальні закони природи як основа екологічного законодавства.

1.4. Поняття порівняльного екологічного права.

1.1. Упродовж всієї своєї історії людське суспільство розви­вається в оточуючому його природному середовищі та взаємодіє з природним базисом. Людство використовує природні ресурси, змінює природне середовище відповідно до своїх потреб. Вплив людської цивілізації на природу обумовлюється розвитком ма­теріального виробництва, науки і техніки, громадських потреб, а також характером суспільних відносин.

Вплив людини на природу й обмежені уявлення про її фунда­ментальні закономірності призводять до того, що людина в досяг­ненні миттєвих цілей із забезпечення функціонування свого біоло­гічного організму, втручаючись у природу, знищує її як головну умову свого існування. Брак знань про природні процеси веде до того, що найбільш віддалені наслідки тих дій, які спрямовані на досягнення поставленого результату, виявляються зовсім інши­ми, часом і зовсім протилежними тому, що було необхідним. Це призводить до екологічних криз і катастроф (наочний приклад — глобальне потепління).

При цьому через наростання ступеня дії суспільства на при­роду відбувається розширення рамок географічного середовища і прискорення деяких природних процесів: накопичуються нові властивості, що дедалі більш віддаляють її від природного стану. Водночас, якщо позбавити сучасне географічне середовище його властивостей, створених працею багатьох поколінь, і поставити сучасне суспільство у вихідні природні умови, то воно не зможе існувати: людина геохімічно перетворила світ, і цей процес вже є незворотним.

Протягом усього свого існування людина намагається виз­начити своє місце у природі, усвідомити значення природи як

філософської категорії, просторового базису і необхідної умови існування людства. Історично склалися такі основні уявлення про природу і право: Доля, Скарб, Довкілля, Ресурс, Біосфера. Відповідно, у ставленні людини до природи можливо виділити такі етапи: 1) біогенний -^.-адаптаційний, присвоюючий; 2) тех­ногенний — частково перетворюючий; 3) ноогенний — системно-перетворюючий.

Всі вони тією чи іншою мірою визначають основні тенденції розвитку законодавства.

У стародавніх суспільствах з недостатнім розвитком науки й економіки природа безпосередньо впливала на життя суспільс­тва. Природа сприймалася як божественне провидіння. Для пра­ва було характерне таке саме сприйняття. У ньому відбивалися лише ті питання, які стосувалися внутрішніх проблем існування суспільства. Зміст правових норм, регулюючих природокористу­вання, визначався потребами окремих індивідуумів і їх груп, нап­риклад, у використанні пасовищ або водних джерел, а не інтере­сами охорони довкілля. Запобігти його деградації вдавалося лише за рахунок недостатнього розвитку господарства і використання традиційних технологій.

Однак уже в ті часи є приклади природоохоронних законів. Впродовж китайської історії правителі Китаю завжди дуже уваж­но ставилися до розробки, використання природних ресурсів і управління в цих сферах. Розвиток екологічних ідей у стародав­ньому Китаї почався на базі ідей про захист живих природних ресурсів. Діяльність з охорони довкілля в Китаї включала в себе два основні напрями: створення спеціальних органів і системи чиновників з питань охорони довкілля.

У період, передуючий першій китайській династії Ся (XXI ст. до н.е. — XVI ст. до н.е.), за часів трьох ідеальних государів, був створений орган, що відав питаннями охоро­ни оточуючого середовища. Згідно з «Ритуалом Чжоу» в епо­ху імператора Шуня існували спеціальні «чиновники юй», до компетенції яких входили екологічні питання. У період динас­тії Чжоу (XI ст. до н.е. — 256 р. до н.е.) управління природ­ними ресурсами здійснювалося спеціальною структурою Ситу Фе, розділеною на окремі департаменти (юй, хен). Основним їхнім завданням було створення спеціальних обгороджувань

у районах, багатих природними ресурсами, а також встанов­лення певних тимчасових періодів для розробки різних видів природних ресурсів і заборони на їх свавільний захват, розробку і використання.

Згідно із законами «Статуту привласнення природних ре­сурсів»: «Не дозволяється руйнувати дома, засипати колодязі, рубати дерева, вбивати тварин. Порушники засуджуватимуться до смерті без поблажливості». Хоча ці правила є правилами вій­ськової дисципліни, проте вони включають у себе й аспекти охо­рони природних ресурсів. Крім того, у «Ритуалі Чжоу» в розділах «Закони князя» і «Щомісячні укази» наведені правила полювання для кожної пори року і передбачені різні заборони для кожного з дванадцяти місяців. У ранній період історії Китаю були вироб­лені базові екологічні закони. За часів правління династії Шан (Інь) (4000 р. до н.е. — XXI ст. до н.е.) були опубліковані такі закони: «Навесні заборонялося вирубування дерев у гірських лі­сах для того, щоб дозволити рослинам добре розростатися, вліт­ку заборонялася риболовля, аби забезпечити розмноження риб». Це — спосіб вираження правової норми, який має прихований заборонний характер. Законом було закріплено, що людина, яка викидає сміття на громадську дорогу, карається відрубуванням обох рук.

На бамбукових дошках, знайдених при розкопках у пров. Хубей, були виявлені закони з охорони природних ресурсів. Згідно із Законом про землю у сфері охорони природних ре­сурсів були прийняті такі закони: «У другому місяці весни заборонено рубати дерева і засипати русла річок і струмків. До настання літа заборонено випалювати траву і збирати рослини з молодими паростками, а також полювати на дитинчат тварин, збирати яйця з пташиних кубел, труїти рибу і ставити капка­ни і сіті. Жителі сіл, розташованих поблизу від пасовищ диких тварин або інших заповідних районів, не повинні полювати із собаками в період розмноження диких тварин. Відповідальні за заподіяння збитку природі чиновники і керівники відомств, що відають питаннями охорони довкілля, виряджаються у від­ставку і піддаються судовому переслідуванню». Крім того, були суворо регламентовані охорона й управління гірськи­ми і лісовими ділянками, а також водними ресурсами, сіль-

ськогосподарськими угіддями, а за діяння, що призвели до руйнування природних екосистем, були встановлені заходи покарання'.

З індустріальним розвитком виникла потреба підвищення про­дуктивності, зокрема за рахунок розширення природокористу­вання і підвищення навантажень на довкілля. Суспільство не лише пристосовується до природи, але й починає змінювати її відповідно до своїх виробничих, політичних, естетичних потреб. Природа перетворюється з доленосної реальності на засіб ви­робництва. На цьому етапі природа розглядається як скарбниця. Землі меліоруються, води перерозподіляються, передаються в публічне управління. Водний закон Німеччини 1877 року свідчив, що господарське значення проточних вод, які використовуються в промисловості й сільському господарстві, мало бути всесторонньо й ефективно визначено з метою зменшення частини національного багатства, яка не знаходить вживання. Водне право розглядало води як джерела питної води; води, що використовуються в про­мисловості; місця скидання стічних вод. Регулювалося конкуру­юче водокористування. Право охоплювало проблеми освоєння і розподілу природних ресурсів. Питання охорони природи практич­но не розглядалися як об'єкт правового регулювання².

У результаті стали помітні шкідливі наслідки, до яких призво­дить індустріальний розвиток, а саме забруднення вод, ґрунтів, повітря, вирубка лісів, зміна клімату, зникнення багатьох видів тварин і рослин. У середині XX століття виникає нове бачення природи. Природа стала сприйматися як оточуюче середовище і зовнішня необхідна умова життя людини, якій загрожує небез­пека, а отже, необхідний захист. Формулюються першочергові завдання охорони природи. Виникає екологічне право як галузь права. Величезний вплив на зміну світовідчування суспільства справив твір «Межі зростання», який вийшов друком 1972 року. Автори книги дійшли таких висновків:

Див. докладніше: Лю Хун Янь. Зкологическая политика Китая: история развития и современное состояние / Лю Хун Янь // Политика и общество. — 2006. - № 6. - С. 108-124.

Див.: Винтер Г. Окружающая среда, ресурси, биосфера. Представлення о природе и праве / Г. Винтер // Зкологическое право. — 2001. — № 3. — С. 30-36.

1. Якщо існуючі тенденції зростання чисельності населення світу, індустріалізації, забруднення навколишнього середовища, виснаження ресурсів, виробництва продуктів харчування зали­шаться незмінними, межі зростання на нашій планеті будуть досягнуті протягом найближчих 100 років. Найбільш вірогідним результатом стане раптове неконтрольоване зниження чисель­ності населення й обсягу виробництва.

2. Ці тенденції можливо змінити і створити умови еколо­гічної та економічної стабільності, яка збережеться й у майбут­ньому. Стан глобальної рівноваги має бути таким, аби кожна людина могла задовольнити основні матеріальні потреби і мала можливості для реалізації свого творчого потенціалу.

3. Якщо людство вибере дорогу сталого розвитку, то чим швидше почне працювати над його здійсненням, тим більше буде шансів досягти успіху'.

Вийти за межі означає ненавмисно вийти за рамки обмежень, що накладаються законами розвитку природи. Незважаючи на вдосконалення технологій, суворішу природоохоронну політику, використання багатьох природних ресурсів і потоки забруднень вже вийшли за межі стійкості. Навколишнє середовище не може вистояти, починається безповоротний процес його деградації. Зв'язано це, у першу чергу, із стрімкими змінами в системі «сус­пільство — довкілля», викликаними зростанням чисельності насе­лення світу і розвитком економіки.

У людській діяльності зростання розглядається як досягнення, засіб вирішення невідкладних проблем. У розвинених державах економічне зростання дозволяє забезпечити зайнятість населення, соціальну стабільність, підвищити якість життя. У бідних країнах економічне зростання розглядається як засіб виходу з убогості. Проте зростання породжує і проблеми.

Розміри земної кулі кінцеві. Будь-яке матеріальне зростання, включаючи зростання людської популяції і обсягу вироблюваних продуктів, не може тривати вічно. Межами зростання є межі інтенсивності потоків енергії і матеріалів, необхідних для життя людей і функціонування промисловості. Населення й економіка

¹ Медоуз Д. За пределами роста: пер. с англ. / Д. Медоуз, Й. Рандерс. — М.: Прогресе «Пангея», 1994. — 303 с.

залежать від наявності сировини, джерел енергії і води, що зна­ходяться в природі, можливості планети переробити відходи, що утворюються в результаті людської діяльності. Межі зростання — це межі здатності планетарних джерел забезпечувати ці пото­ки матеріалів і енергії, можливості стоків — поглинати забруд­нення і відходи.

Всі основні елементи системи «суспільство — навколишнє се­редовище» (чисельність населення, виробництво продуктів хар­чування, промислове виробництво, вжиток ресурсів, забруднення довкілля) у даний час перебувають у стані експоненціального зростання.

Таке зростання відбувається, якщо зростаючий об'єкт вироб­ляє сам себе (живі організми, включаючи людину; промисловий капітал) або його зростання обумовлене тим чинником, що від­творює сам себе (виробництво продуктів харчування, генерування забруднень).

Зростання чисельності населення визначається показниками народжуваності та смертності. Навіть при врахуванні впливу культурологічних, національних, місцевих особливостей просте­жується закономірність, що дозволяє зробити висновок про те, що чисельність населення змінюється відповідно до трьох моде­лей. Ця теорія отримала назву теорії демографічного переходу.

1. У країнах з низьким рівнем розвитку значні як народ­жуваність, так і смертність, при цьому спостерігається низький приріст населення.

З поліпшенням якості життя і харчування, підвищенням рівня охорони здоров"я смертність падає, а народжуваність, за інерцією людського мислення, залишається високою. Відбувається швидке зростання населення. Поступово люди залучаються до способу життя індустріального суспільства, народжуваність знижується і приріст населення стабілізується, а в ряді випадків стає нега­тивним.

2. У країнах із середнім рівнем розвитку промисловості й охорони здоров'я смертність падає, а народжуваність залишаєть­ся високою. Темпи зростання населення високі.

3. Високорозвинені країни Європи й Америки характеризу­ються низькою смертністю, низькою народжуваністю і невисоким, навіть нульовим, приростом населення.

Проте слід мати на увазі, що темпи приросту населення за­лежать не лише від рівня економічного розвитку і доходів на­селення, але й від впливу на спосіб життя людей рівня освіти, зайнятості населення, традиції планування сім'ї, становища жінок

у суспільстві¹.

Промисловий капітал також може зростати завдяки своїй здіб­ності до відтворення. При певному обсязі промислового капіта­лу виробляється щорік достатній обсяг промислової продукції. Певна частина продукції є інвестиціями, які сприяють майбут­ньому розширенню обсягу продукції. Величина інвестицій, як і народжуваність, змінна і залежить від економічних можливостей і рішень, що приймає людина. Значніший обсяг виробництва сприяє збільшенню кількості продукції, що випускається, частина якої йде на інвестування, зростання ж інвестицій приводить до зрос­тання виробництва. Одночасно відбувається зношування (аморти­зація) виробничих фондів (проведемо аналогію із смертністю).

Здібність до самовідтворення населення і промисловості визна­чає їхню роль у світі. Саме люди і промисловість експлуатують природні джерела сировини й енергії, витягують ресурси з при­родного середовища, одночасно повертаючи в навколишнє сере­довище відходи. Вочевидь, що існують межі темпів використання сировини й енергії, межі можливостей прийому і зневаження від­ходів природними системами, при перевищенні яких відбувається порушення природного балансу і настає екологічна криза. Еколо­гічна криза є результатом суперечності між економічними й еко­логічними інтересами, між інтересами розширення виробництва і здатністю біосфери до самовідновлення. У сьогоденні людство живе в умовах екологічної кризи, яка виявляється не тільки в де­градації природного середовища, але й у неспроможності суспіль­ства зупинити ці процеси наявними засобами. Умовою виживання людства стає переосмислення місця людини в природі, розробка стратегії виживання у зміненому світі, розробка сучасних концеп­цій взаємодії людства і природи.

¹ Див. докладніше: Миронин С. Причини второго демографического перехода [Електронний ресурс] / С. Миронин, О. Козьірева. - Режим доступу: Шр://\у*м. г1еу.ги/65_36.піт

На цьому етапі право довкілля носить виражений антропоцент-ричний характер. Це виражено вже в самому понятті «довкілля», що відображає розуміння природи як житла людини. Заборона шкідливої дії встановлюється, якщо вона загрожує, у першу чергу, людині. Навіть норми, спрямовані на захист природи як такої, за­безпечують здатність природи виробляти необхідні людині блага. Показники якості довкілля орієнтовані на людину, її потреби. Прогресивні ідеї оголошують природу загальнолюдською спадщи­ною, що потребує захисту.

Ядром біосферної концепції є визнання природи загальним бу­динком, де людина не є єдиним господарем. Людина як біоло­гічний вид підпорядкована глобальним зв'язкам природи і може зникнути як вид, якщо за допомогою інтелектуальної переваги і технічних можливостей спробує придбати панування над при­родою. Земля становить собою систему, що самоорганізуєть-ся, самостійно координує хімічні, фізичні й біологічні процеси таким чином, що досягається рівновага між ними. У систему втручається людина, виробляючи токсичні відходи, підвищені обсяги вуглекислого газу. Це може призвести до зміни кліма­ту і створити умови, неприйнятні для виживання людини, і у той самий час стати поштовхом для формування нових видів, за допомогою яких рівновага буде відновлена. Право враховує це, обмежуючи втручання людини та намагаючись забезпечити збалансований, сприятливий для природного довкілля розвиток суспільства.

1.2. 1984 року в рамках ООН була сформована Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку, яку очолила прем'єр-міністр Норвегії Гро Харлем Брундтланд. Доповідь комісії «Наше спільне майбутнє», в якій обґрунтована концепція сталого розвитку, була подана 1987 року. Сталий розвиток визначений як такий розвиток, який задовольняє потреби теперішнього часу і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задо­вольняти свої потреби. Сьогодні концепція сталого розвитку є однією з прогресивних концепцій взаємодії суспільства і природи, визнаною світовою науковою спільнотою універсальною базовою категорією, навколо якої динамічно створюється система природ-ничонаукових і гуманітарних знань про соціальні, економічні, полі­тичні, екологічні та інші процеси.

У той самий час концепція сталого розвитку не є однознач­ною, так само як і її правове опосередкування. Навіть щодо змісту терміна «сталий розвиток» ведуться наукові дискусії. Зв'язок між суспільством, його діяльністю з використання природних ресурсів планети та природою на Землі, інакше кажучи, діада «суспільство — природа», не може розглядатися (як це було раніше) тіль­ки з натуралістичної точки зору, поза внутрішньою структурою людського суспільства, узятого в цілому, як сукупність країн і народів і як структура соціальних і соціально-політичних зв'язків

усередині них¹.

Це якісно новий етап у розвитку людського суспільства, не­обхідна умова збереження нинішньої цивілізації і переходу до вищого ступеня її розвитку. Сталий розвиток означає, отже, гар­монійний сумісний розвиток (коеволюцію) суспільства з його при­родним середовищем, біосферою².

Еколого-соціальна криза, з якою людство має діло вже де­кілька десятиліть, неминуче змінює шлях розвитку цивілізації. Складовою частиною концепції сталого розвитку стала фунда­ментальна ідея дотримання прав майбутніх поколінь. Природні ресурси Землі є загальною спадщиною всього людства, включаю­чи як ті, що нині живуть, так і майбутні покоління. Мета — ви­живання людини як біологічного виду. У той самий час дедалі більше число людей усвідомлює, що само подальше існування людства буде неможливим, якщо деградація природного місця його існування перевищить деякий, поки невідомий критичний

рівень³.

Концепція сталого розвитку включає п'ять основних еле­ментів:

1. Людство здатне надати розвитку сталий і довготривалий характер, з тим щоб він відповідав потребам людей, що нині

¹ Див.: Левашов В.К- О социальной сущности концепции устойчивого разви-тия / В.К. Левашов. — М., 1997. — 179 с.

Див.: Гирусов З.В. Мир в поисках концепции устойчивого развития / З.В. Гирусов, Г.В. Платонов // Вестник Московского университета. Серия 7, Фило-софия. — 1996. — № 1. — С. 3-14.

* Див.: Кравченко С.М. Актуальні проблеми міжнародного права навколиш­нього середовища: підручник / С.М. Кравченко, А.О. Андрусевич, Дж.Е. Бонайн; за ред. С.М. Кравченка. — Л.: Вид. центр ЛНУ, 2002.

живуть, не позбавляючи при цьому майбутні покоління можли­вості задовольняти свої потреби.

2. Наявні обмеження у сфері експлуатації природних ре­сурсів відносні. Вони пов'язані із сучасним рівнем техніки і со­ціальної організації, а також-*із здатністю біосфери справлятися з наслідками людської діяльності.

3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізовувати свої надії на благополуч­ніше життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток немож­ливий.

4. Розміри і темпи зростання населення мають бути узгод­жені із змінним продуктивним потенціалом глобальної екосистеми Землі.

Особливо підкреслюється динамічний характер сталого роз­витку, який є не незмінним станом гармонії, а процесом змін, у якому масштаби експлуатації ресурсів, напрями капіталовкла­день, орієнтація технічного розвитку та інституційні зміни узгод­жуються з нинішніми і майбутніми потребами¹.

Програми сталого розвитку базуються на «Порядку денному — XXI», одному з найважливіших документів, прийнятих на гло­бальній екологічній конференції Ріо-92.

«Порядок денний — XXI» називає головні напрями дій:

— мінімізація споживання ресурсів;

— мінімізація виробництва відходів;

— запобігання завданню шкоди природі;

— управління енергією, зниження споживання і потреб;

— забезпечення основних прав людини².

1.3. Закони розвитку природи створюють природно-наукові й філософські основи всілякої діяльності з природокористування й охорони довкілля, у тому числі у сфері права. Урахування за­конів природи при плануванні і здійсненні екологічно шкідливої діяльності та їх дотримання повинно служити основним критерієм екологічної обґрунтованості й допустимості такої діяльності. їх знання і врахування особливо важливі при вжитті таких

Див.: Наше общее будущее: доклад Международной комиссии по окружа-ющей среде и развитию (МКОСР). — М.: Прогресе, 1989. — 372 с.

Див.: Порядок денний 21 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Мір:// /////

правових заходів охорони природи, як нормування гранично до­пустимих впливів на природу, оцінка впливу планованої діяль­ності на довкілля, екологічна експертиза, планування заходів з охорони природи та ін. Закони розвитку природи повинні врахо­вуватися також при підготовці законопроектів про охорону дов­кілля. Дотримання законів природи при прийнятті господарських, управлінських і інших екологічно значимих рішень — одна з умов, методологічна основа виходу з екологічної кризи.

До основних законів природи належать, зокрема, такі:

1. Закон максимізації енергії (закон Р. і Е. Одумів). Збере­ження системи визначається найкращою організацією вступу в неї енергії і використанням мінімальної кількості енергії з най­більшою ефективністю.

2. Закон мінімуму (закон Ю. Лібіха). Життєві можливості ор­ганізму визначаються екологічними чинниками, кількість і якість яких близькі до необхідного організму (системі) мінімуму. Подаль­ше їх зниження призводить до загибелі організму.

3. Закон обмеженості природних ресурсів. Правило одного відсотка. Всі природні ресурси Землі є кінцевими, оскільки площа Землі обмежена в просторі. Навіть ресурси, які ми відносимо до категорії «невичерпних», не є такими. Обмеження накладає сама енергетика біосфери, антропогенна зміна якої понад допустимої межі за правилом одного відсотка виводить систему із стану

рівноваги.

4. Закон «Все або нічого» (закон Боуліча). Незначна дія не впливає на природну систему, але накопичення таких дій призводить до порушення природного балансу і динаміки природних процесів.

5. Закон константності (закон В.І. Вернадського). Правило заповнення екологічних ніш. Кількість живої речовини природи постійна. Убування кількості живої речовини в одній частині біосфери означає ЇЇ зростання в іншій частині. Порожня еколо­гічна ніша має бути заповнена. При цьому відбувається заміна великих високоорганізованих форм меншими і менш організова­ними.

6. Закон внутрішньої динамічної рівноваги. Зміна будь-якої із складових природних систем (речовини, енергії або інформації) викликає якісні й кількісні зміни інших складових і системи в цілому.

7. Закон розвитку природної системи за рахунок використан­ня ресурсів довкілля. Ізольований розвиток, безвідходне вироб­ництво неможливо.

8. Закон піраміди енергій. З одного трофічного рівня еко­логічної піраміди переходить на іншій її рівень не більше 10% енергії. Для здобуття з природного середовища одиниці корисної продукції з кожним днем потрібно дедалі більше енергії.

9. Закон убиваючої природної родючості. На освоєних люди­ною землях відбувається зниження природної родючості грунту, причиною якої є порушення природних процесів ґрунтоутворення внаслідок штучного зрошування, монокультури і т.д.

10. Закон екологічної кореляції. В екосистемі, як і в будь-якому цілісному природно-системному утворенні, всі вхідні в неї види живого й абіотичні екологічні компоненти функціонально відпові­дають одне одному. Випадання однієї частини системи (напри­клад, знищення виду) неминуче веде до зникнення всіх тісно пов'язаних з цією частиною системи інших її частин і функціо­нальної зміни цілого. Закон екологічної кореляції особливо важ­ливий для збереження видів біорізноманіття, ніколи не зникаю­чих ізольовано, але завжди взаємозв'язаних групою. Дія Закону призводить до стрибкоподібності в зміні екологічної стійкості: при досягненні порогу зміни функціональної цілісності відбуваєть­ся зрив (часто несподіваний) — екосистема втрачає властивість надійності.

Відомий американський учений-еколог Б. Коммонер зводить основні закони екології до такого: 1) все пов'язано зі всім: 2) все повинно кудись діватися; 3) природа «знає» краще; 4) ніщо не дається дарма¹.

1.4. В умовах майже сформованої нової системи екологічного законодавства України надзвичайно велику роль відіграє аналіз та вдосконалення правових норм у цій сфері та процесів їх за­стосування.

Однак тривалий час у сфері екологічних відносин в Україні не надавалось достатньої уваги порівняльному правознавству. Особливо це стосується порівняння різних суспільно-історичних

Див. докладніше: Коммонер Б. Замьїкающий круг / Б. Коммонер. — Л.: Гидрометеоиздат, 1974. — 272 с.

типів права. Тим часом саме порівняльне право дає можливість глибше пізнати та покращити своє національне право.

Передумовами цього процесу є зростання екологічних погроз і створення державами, зокрема Україною, США, державами За­хідної Європи, законодавства у сфері охорони довкілля, а та­кож потреби проведення транснаціональних екологічних дослід­жень, міжнародного обміну і співпраці в цій сфері. На основі активного розвитку порівняльно-правових досліджень відбулися такі важливі події, які визначили подальший розвиток екологічно­го законодавства багатьох країн світу, як запозичення ними систе­ми оцінки впливу на довкілля, вперше розробленої у США, спри­йняття національним екологічним законодавством різних держав, зокрема України, принципу «забруднювач платить», який запро­понувала Організація економічного співробітництва і розвитку. В умовах глобалізації і наростаючої тенденції взаємовпливу і взаємозалежності держав і їхніх правових систем розвиток на­ціонального екологічного права невіддільний від порівняльного екологічного правознавства як наукового методу і комплексного наукового напряму, що має науково-теоретичне і практико-при-кладне значення, та є актуальним для екологічного права¹. Еко-лого-порівняльні дослідження мають значення для вдосконалення українського законодавства в галузі охорони довкілля і процесів його застосування в Україні.

У даному контексті у предмет аналізу і зіставлення порівняль­ного екологічного правознавства слід, зокрема, включати: норми і правові інститути екологічного права України та інших країн; еко­логічне законодавство цих держав, включаючи екологічні й інші закони та інші нормативні правові акти; еколого-правові концеп­ції; предмет і методи правового регулювання суспільних відносин у сфері природокористування і охорони довкілля; еколого-правові поняття і терміни та ін.

Предметом порівняльного екологічного права є: вивчення за­гальних закономірностей та тенденцій розвитку екологічної полі­тики різних країн світу з врахуванням їхніх природних і націо­нальних особливостей; порівняльний аналіз екологічного законо-

павства; дослідження специфіки еколого-правових відносин тієї чи іншої країни, ефективності запровадження та функціонування різних еколого-правових інститутів. Методи складає система за-гальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечують об'єктивний аналіз досліджуваних проблем: історико-правовий, логічний метод, метод моделювання, системно-структурний, со-ціогенетичний метод, структурно-функціональний; порівняльно-правовий метод.

На основі дослідження й аналізу особливостей порівняльного екологічного права воно визначається як: самостійна дисципліна екологічного правознавства, зміст якої полягає в проведенні спе­ціалізованих компаративістських досліджень, заснованих на нау­ковому і системному підході щодо екологічних законів, практики їхньої дії та екологічного правознавства різних держав; галузева дисципліна порівняльного правознавства; нова суміжна наукова галузь правознавства, загальна для порівняльного й екологічного правознавства.

Завдання порівняльного екологічного правознавства полягають у проведенні спеціалізованих систематизованих порівняльних до­сліджень міжнародного, регіонального і національного екологічно­го законодавства, практики його вживання і досягнень екологіч­ного правознавства різних держав.

У числі особливостей порівняльного екологічного правознавс­тва виділені: специфічний об'єкт дослідження — екологічне пра­во різних держав та міжнародне екологічне право, які мають комплексний характер, перебувають у тісному взаємозв'язку з конституційним, адміністративним, цивільним, кримінальним і ін. галузями права; широка сфера для порівняння, що дозволяє, зок­рема, порівнювати екологічне право різних держав, зіставляти національні еколого-правові системи і норми міжнародного права довкілля, досліджувати різні еколого-правові системи і т.д.; слабо обкреслені межі правових систем, що виявляється у скороченні істотних відмінностей між ними, тенденціях до об'єднання еко­логічного національного права різних держав і їхньому впливі на міжнародне право довкілля; суміжний характер порівняльного екологічного права¹.

¹ Див.: Лю Хун Янь. Развитие зкологического права Китая и России: автореф. дис.... канд. юрид. наук / Лю Хун Янь; Ин-т гос. и права РАН. — М., 2005. — 24 с.

Див.: Лю Хун Янь. Вказ. твір.

Особливості порівняльного екологічного права як галузі порів­няльного правознавства пов'язані з інтенсивним розвитком су­часного екологічного права всіх рівнів, глобальним характером екологічних проблем і, відповідно, приписів, значним обсягом нормативного матеріалу, широким використанням досягнень і термінології природничих наук, об'єктивно існуючим конфліктом екологічних та економічних інтересів.

Глава 2. Принципи міжнародного екологічного права

2.1. Поняття принципів міжнародного екологічного права.

2 2. Система принципів міжнародного екологічного права.

2.3. Зміст та сутність принципів, що закріплюють пріо­ритети прав людини на сприятливе навколишнє середовище і сталий розвиток.

2.4. Зміст та сутність принципів, що проголошують суверенітет держав на використання природних ресурсів.

2.5. Зміст та сутність принципів, що характеризують відповідальність і обов'язки у сфері охорони навколишнього середовища.

2.6. Зміст та сутність принципів, зорієнтованих на за­побігання забрудненню навколишнього середовища і іншим шкідливим діям на природу.

2.7. Зміст та сутність принципів міжнародної співпраці у сфері охорони навколишнього природного середовища.

2.8. Зміст та сутність принципів, що забезпечують право на інформацію.

2.9. Принципи, що встановлюють зобов'язання охорони навколишнього середовища у випадках збройних конфліктів.

2.1. Поняття принципів права є однією з актуальних проблем сучасної юридичної науки. І це не випадково, оскільки саме в принципах права найяскравіше відбита його суть у всьому різно­манітті складових, сторін і закономірностей.

3 метою встановлення нового, справедливого глобального парт­нерства шляхом створення нових рівнів співпраці між державами, ключовими секторами суспільства і людьми, на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (1992, Ріо-де-Жанейро) була прийнята «Декларація Ріо» — основоположний політичний документ, що містить генеральні принципи і зобов'язання із взає­модії держав в екологічній і економічній сферах, які сприяють екологічно сталому розвитку¹. Ці принципи утворюють основу для розвитку міжнародно-правової охорони навколишнього природного

Див.: Декларація принципів РЮ [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ^гак°п-гас1а.§гоу.иа/с§і-Ьіп/]а\іга/таіп.с§і?пгее=995_455.

середовища, визначення регіональної та національної екологічної політики. Вони впливають на концептуальні зміни і розвиток пра­ва довкілля та отримали загальне визнання¹.

З точки зору ООН і учасників Конференції, заснована на цих принципах національна внутрішня і зовнішня екологічна політика держави сприятиме забезпеченню національного і міжнародного екологічного правопорядку.

У Декларації Ріо визначаються цілі, для яких ці принципи про­голошуються. Основні з них — налагодження нової і рівноправної співпраці в масштабах всього світу шляхом встановлення нових рівнів співпраці між державами і народами; визначення перспек­тив розвитку міжнародного права довкілля; розвиток національ­ного законодавства у сфері довкілля і встановлення заходів, які можуть бути найбільш корисними для підтримки сприятливого стану довкілля і його відновлення.

Принципи, що містяться в Декларації Ріо, є джерелами ук­раїнського права довкілля, і їх виконання в процесі національної і міжнародної природоохоронної діяльності України може служити критерієм оцінки правильності й обгрунтованості такої діяльності.

Дата добавления: 2015-05-31