Соціальна робота 2 страница

з їх найближчими родичами.

Одним з найпоширеніших способів групової психотерапії алкоголіз­му є терапія "12 кроків", яка входить в структуру громадського руху "Анонімних Алкоголіків" (АА).

На відміну від інших програм, програма "12 кроків" використовує моральність, духовний підхід та формування релігійності в якості одно­го з терапевтичних прийомів.

Програма включає в себе наступні етапи та принципи:

І. Визнання безсилля перед алкоголем, визнання втрати контролю над власним життям. Людина повинна капітулювати перед алкоголем, без чого неможливий початок процесу видужання.

262 Соціальна робота

II. Визнання того, що видужати може допомогти тільки Сила, більш
могутніша за самого хворого. Саме це дозволяє узалежпепому позбави­
тись відчуття себе "центром Всесвіту" і пов'язаних з цим зобов'язань.

III. Рішення передоручити свою волю і своє життя Богу, як кожен з
нас його розуміє.

IV. Добросовісний та щирий аналіз себе та свого життя з моральної
точки зору. Це дозволяє визначити міри, націлені па досягнення бажа­
них змін у своєму житті.

V. Етан, під час якого навчаємось покорі. Це створює фундамент
для повної капітуляції перед алкоголем, підготовка до якої проводилась
попередньо.

VI. Складання списку людей, перед якими відчуваємо провину. Го­
товність спокусити провину перед ними.

VII. Особисте відшкодування завданих цим людям збитків, крім тих
випадків, коли це могло зашкодити їм, або будь-кому іншому.

VIII.Поглиблення самоаналізу, щоденне підведення результатів своєї
поведінки, усвідомлення своїх слабких та сильних сторін.

IX. Намагання шляхом молитви та медитації поглибити свідомий кон­
такт з Богом, як кожен з пас його розуміє.

X. Активне падання допомоги іншим членам програми. Виховання
почуття самоповаги, самодисципліни, без чого алкоголік це в стані утри­
мувати тверезість.

М.Бруно запропонована методика, яку називають психотерапією твор­чим самовираженням. Саме ця методика користується популярністю в психокорекційній та соціальній роботі з групами ризику. Вона включає: 1) терапію шляхом створення художніх творів (література, музика, жи­вопис і т.д.); 2) терапія творчим спілкуванням з природою; 3) терапія творчим колекціонуванням; 4) терапія занурення в минуле; 5) терапія щоденників та записних книжок; 6) терапія творчих мандрівок; 7) тера­пія листування з психологом, яке носить терапевтичний характер.

При корекції сім'ї співузалежпених виправдовує себе метод інтер­венції, розроблений В.Джоисоном. В терапії та корекції наркоманії вико­ристовують методи та засоби подібні до лікування алкоголізму. Але якщо медикаментозні стратегії купування фізичної залежності від п'ян­ких речовин ідентичні, подібні також і способи сугестивної терапії та психофармакотерапії (за виключенням замісної терапії, доцільність якої є дуже сумнівною), то психологічні стратегії зняття психологічної за­лежності кардинально різняться.

Теоретичні основи соціальної роботи 263

Це зумовлено тим, що в основі розвитку алкогольної залежності лежать патопсихологічні натерпи розвитку та формування особистості, а в основі наркотичної — адиктивиі розлади. Але головна різниця це у визнанні наркозалежності сімейним адиктивпим патерном. Як було зазна­чено вище, у індивіда з адиктивною націленістю поведінки значно зни­жена активність до буденного життя, життя, наповненого вимогами й обов'язками.

Основними методами психокорекції адиктивпої поведінки паркоза-лежиих є екзистаиційпа та сімейна психотерапія. В основу екзистенцій-иого підходу психотерапії паркозалежіюсті покладено вирішення базо­вих екзистеиційпих конфліктів особистості, пов'язаних з такими пробле­мами: 1) змістовністю та безглуздістю існування; 2) життя та смерті; 3) ізоляції від суспільства та втягненпя у спілкування з людьми; 4) свобо­ди, відповідальності, волі, несвободи, залежності.

Умовою терапії є:

а) прийняття клієнта таким, яким він є, а саме емпатійність, безприс­
трасність, відмова від позиції засудження, оцінки щодо вживання нарко­
тиків;

б) щирість — бажання допомогти пацієнту усвідомити власні пробле­
ми, знайти спосіб їх вирішення, а не маніпулювання ним;

в) позитивний погляд на можливість позбавлення від наркотичної
залежності в кожному окремому випадку.

Процес психологічного консультування включає в себе спільні роз­думи психолога і паркозалежпого про екзистенціальні кризи, зумовлені неможливістю вирішення одного із перерахованих базових конфліктів.

У процесі психокорекції в ігрових умовах проходить моделювання фрустроваиих життєвих ситуацій, у яких клієнт повинен зорієнтуватись та адекватно відреагувати. Важливим є вироблення навичок комуніка­тивного спілкування та толерантності. Екзистенційпа терапія виходить з того, що "терапія може бути причиною особистісних змін лише пост­ільки, оскільки вона приводить пацієнта до прийняття пової моделі пове­дінки" (А.Веліс).

Криза беззмістовності здатна формувати адиктивпий тип девіаитої поведінки, тому що саме при ній загострюється бажання втечі від реаль­ності шляхом штучної зміни свого психічного стану. Проблема пошуку сенсу життя вміщає у собі роздуми про існування космічного та особис­того сепсу життя. Під першим розуміємо задум, який існує ззовні та вище особистості і обов'язково передбачає деяке магічне чи духовне впорядкування Всесвіту.

Деякі психотерапевтичні методики (12 кроків, нсихосиптез) роблять акцент па ньому аспекті терапії. І хоча екзистепційпа психотерапія не носить релігійно-духовпого характеру, вона придає моральності особис­тості велике значення. Тут принципом виступає положення, що життєві сенси лежать не ззовні, а в всередині людини, що тільки сама особистість здатна визначати зміст та сенс свого життя, тобто являтись суб'єктом, який власне і створює зміст та визначає сенс буття.

Основою на усвідомлення сенсу життя поряд з усвідомленням інте­лектуального, морального, тілесного, духовного самовдосконалення зна­ходиться поняття змістовності життя. Під залучепістю розуміємо вклю­чення девіапта в практичну діяльність, реальну активність в перетво­ренні світу, близького оточення та самого себе. В соціальній роботі це може проявитись в роботі неурядових молодіжних громадських організа­ціях та рухах (додаток — приклад роботи Клубу "Екологічно чиста молодь").

Існуючий гедонічний парадокс: чим більше ми шукаємо задоволення, тим більше воно від пас віддаляється, в терапії наркоманії вирішується наступним чином. По-перше, так як задоволення є другорядним продук­том змісту життя, то і пошуки треба зосередити не на пошуках задово­лення, а па пошуках сенсу (В.Франкл). По-друге, сенс, як і задоволен­ня, повинен матись па меті дотично, а відчуття змістовності та задоволе­ності є продуктом відчуття залученості, включеиості.

Важливим в психокорекції паркозалежпості є також групові психоте­рапевтичні стратегії, які націлені на формування відповідальності. Вони включають п'ять наступних стверджепь-усвідомлень (І.Ялом):

1) усвідомлення того, що життя іноді буває нечесним і несправедливим;

2) усвідомлення того, що неможливо уникнути життєвих страждань
та смерті;

3) усвідомлення того, що які б не були в нас стосунки з ближніми,
нам належить впоратись з труднощами самостійно;

4) усвідомлення, що зустріч з базовими питаннями нашого буття:
життя та смерті, дає нам можливість прожити своє життя більш чесно і
менш тривіально;

5) усвідомлення, що саме ми самі несемо кінцеву відповідальність за
те, як ми проживемо своє життя, незалежно від того скільки підтримки і
керівництва ми отримуємо від інших.

Проблема відповідальності завжди поєднується з проблемою локусу контролю. У иакозалежних переважає екстернальний локус контролю. Такі девіапти схильні вірити в існування зовнішнього контролю за їх

Теоретичні основи соціальної роботи 265

поведінкою, впевнені, що в багатьох обставинах їх життя, і в тому, як вони реагували па них, винні інші люди, випадок, везіння. Найбільш яскраво недостатність суб'єктивного локусу контролю в наркоманів про­являється в ситуаціях пошуку допомоги в позбавленні від наркотичної залежності. Тому вони падають перевагу таким методам психотерапії, при яких відповідальність за результати лікування та корекції лежить па терапевті, і практично 99% пе схильні приймати на себе відповідальність за утримання від вживання.

У процесі сімейної психотерапії проходить становлення в адиктивпій родині оптимальних взаємодій, формування сапогеппих патернів поведін­ки, комунікативної компетентності та толерантності.

На думку В.Петрова, у психотерапевтичній роботі з паркозалежними необхідно виділяти наступні особливості, яких необхідно дотримуватись:

а) недопустимість авторитарної позиції терапевта. Наркоман відмо­
виться від терапії, якщо консультант буде виступати у ролі судді або
мораліста;

б) необхідність знання багаточислешшх проблем та аспектів нарко­
манії — фармакологічна дія наркотичної речовини, вдачі, звички, тра­
диції, особливості наркотичної субкультури;

в) поетапність реабілітаційних заходів. Відмова від наркотиків лише
перший крок у довгому шляху утримання тверезості. Наркозалежний не
здатен змінити вже звичний стиль нетверезого життя в один день. Не­
обхідні час та терпіння, щоб порожнеча, яка з'явилась після відмови від
наркотиків, була заповнена.

Протягом останніх років популярністю серед наркозалежних стали користуватись методи агі-теранії, казко-терапії.

Однією із сторін корекції первинної та вторинної паркозалежної поведінки є профілактична робота. Найбільш ефективною вважається програма формування життєвих навичок, а саме:

а) павичок ефективного спілкування, критичного мислення, само­
стійного прийняття рішень, вироблення сталої адекватної самооцінки;

б) павичок "відстояти себе", уникнення ситуацій невиправданого
ризику, вмінь робити раціональний життєздоровнй вибір;

в) навичок регуляції емоцій.

З цією метою можуть бути з успіхом використані тренінг як метод активізації сил і волі клієнтів у протидії наркоречовинам.Тому вважаємо за доцільне подати варіант програми профілактики хімічних узалсжиень серед учнівської молоді "Твій вибір", а також примірник тренінгу, які сприяють розвитку та формуванню вищезазначених павичок і можуть

266 Соціальна робота

бути використані психологами, соціальними педагогами, соціальними пра­цівниками центрів соціальних служб, наркослужб та керівниками груп само підтримки паркозалежних та членів їхніх сімей.

Література

1. Белоусов С. Дитячі девіації: причини та наслідки. — С.-Петер­
бург: "Луч" - 1998. - 197с.

2. Берн 3. Игрьі, в которме играют люди. Психология взаимоотно-
шеїшй. Люди, которьіе играют в игрьі. Психология человеческой судь-
би. - Москва, 1988. - 329 с.

3. Вирджшшя Сатир. Вьі п ваша семья. Руководство по личлостиому
росту./ Пер. с аигл. — Москва: Изд-во ЗКСМО — Пресе — 2000. —
167 с.

4. Вирджшшя Сатир. Общая семейпая тераиия./ Пер. с. апгл. —
361 с.

5. М.И.Буянов. Ребепок из пеблагонолучіюй семьи. — Москва: "Про-
свещепие" — 1988. — 287 с.

6. Семья в нсихологической консультанті./ Опмт и проблеми иси-
хологического консультирования. / Под ред. А.А.Бодалева, В.В.Стоми-
па. - Москва, 1989. - 471 с.

7. Торохтий В.С. Основи психолого-иедагогического обеснечепия
работьі с семьей. - Москва: МГСУ, 2000. ч.і. - 185 с.

8. Ю.М. Якубова, Н.В.Лавринепко, М.М. Московка. Батьків не
обирають... - Київ.: А.Л.Д., 1997. - 293 с.

Питання для самоперевірки

1. Дати характеристику особам, схильним до вживання паркогеппих
речовин.

2. Розкрити мотивацію зловживання паркогенпих речовин.

3. Які психологічні прояви паркогенпої залежності?

4. Назвати основні принципи вибору психокорекцііпгіх методик.

5. Визначити методи психокорекції узалежпої поведінки особистості.

Теоретичні основи соціальної роботи 267

ГЛАВА 5. СОЦІАЛЬНА РОБОТА З ДІТЬМИ ВУЛИЦІ

1. "Діти вулиці"... та їх шлях до вулиці

Державна система соціального захисту, яка трансформується в нових умовах, поки ще не є настільки гнучкою, щоб своєчасно і адекватно реагувати па існуючі негативні соціальні прояви.

Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти, члени сімеіі яких потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Діти з таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психо­логічному, емоційному стані. Небажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть із рідних домівок. У значної частини таких дітей фактично немає рідних сімей, оскільки батьки п'ють, бродяжать, перебувають у місцях позбавлення волі тощо. Діти вимушені проживати у чужих людей, у сім'ях родичів, в оточенні інших дітей, па вокзалах, у залишених будів­лях тощо.

За останні 10-15 років кількість дітей, які більшу частину свого часу, у тому числі й нічного, перебувають па вулиці, набула великого масштабу. З'явилася нова категорія дітей, яких звично називають "дітьми вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних, соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України "Про охорону дитинства" (№ 2402 -III від 26 квітня 2001 р.)визпачешіі поняття безпритульна дитина "дитина-сирота".

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% — біологічні сироти, тобто реально не мають батьків. Решта — діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частіша таких дітей іде жити па "вулицю", і вулиця стає для них домівкою.

Саме тому посталала необхідність падання соціальної допомоги цим дітям, що дозволить їм повернутися (при можливості і доцільності) до рідної сім'ї, знайти інше постійне місце проживання (інтернат, опікунсь­ку чи прийомну сім'ю), розпочати повноцінне самостійне життя.

У 90-х роках для вирішення даної проблеми в Україні була створена система державних і недержавних притулків. Однак більшість із них є

268 Соціальна робота

закладами закритого тішу, куди діти підліткового віку добровільно не звертаються. Крім того, там не передбачена вулична соціальна робота, яка б дозволила знайти коїпакт з "дітьми вулиці", зацікавити їх у зміні життєвої ситуації.

Хто ці діти? Звідки вони з'явилися? Чому залишаються на вулиці?

За визначенням ІОШСЕФ, "діти вулиці — це неповнолітні, для яких вулиця (в широкому розумінні слова, що містить і незайняте жит­ло, і незаселепі землі і т.п.) стала постійним місцем перебування" [1].

Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість варіантів існування дітей, які з різних причин опинилися па вулиці. Адже серед них є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. У ряді країн паралельно функціонують два поняття: "діти, які працюють на вулиці" і "діти, які живуть па вулиці". Іноді зустрічається таке поняття, як "діти, котрі живуть на вулиці разом із своєю сім'єю".

За визначенням Дитячого Фонду Об'єднаних Націй (ІОНІСЕФ), до "дітей вулиці" належать:

- діти, які не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасових
помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійно­
го житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими
потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

- діти, які підтримують контакт із сім'єю, але через бідність, перена-
селешшя житла, експлуатацію та різні види насилля (фізичне, сексуаль­
не, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці
(бездоглядні діти);

- діти — вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин
втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою
держави) [10].

Збільшення кількості "дітей вулиці", в першу чергу, зумовлено ди­намікою сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ІОНІСЕФ Неза­лежній комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році, "дитина потрап­ляє па вулицю через те, що її сім'я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває па межі розпаду[6] ".

Результати досліджень Державного інституту проблем сім'ї і молоді, проведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді у 2002 році показали, що до "дітей вулиці" в Україні слід відне­сти наступні групи неповнолітніх: [1]

■•ґ безпритульні діти — діти, які не мають постійного місця прожи­вання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім'ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

Теоретичні основи соціальної роботи 269

-^ бездоглядні діти — діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частину дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

■^ діти-втікачі з навчальпо-виховних закладів — діти, яких не влаш­товують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психоло­гічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

■^ діти-втікачі із зовні благополучних сімей — діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічпими особливостями, відхиленнями у психічному й особистішому розвитку;

^ діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування па вулиці; діти, позбавлені систематичної батьківської тур­боти, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими озна­ками важковиховувапості, схильні до безцільного проведення часу.

В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї категорії дітей, тому "діти вулиці" розглядаються як пеструктурований об'єкт: до нього належать діти, які залишились без батьківської опіки й визначено­го місця проживання; діти, які мають сім'ю, але тимчасово втратили з нею зв'язки; мають дім і сім'ю, але перебувають протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяж­ництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних кате­горій дітей існує різна мотивація виходу на вулицю.

Враховуючи багатоваріаптпість шляхів виходу дітей на вулицю, можна дати таке визначення суті поняття "діти вулиці":

1) головною ознакою, за якою дитину можна віднести до "дітей
вулиці" є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

2) "діти вулиці" — діти, які офіційно не визнані позбавленими
батьківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиро­
тами, оскільки батьки з певних причин належним чином не займаються
їхнім вихованням. Поняття "діти вулиці" об'єднує в собі безпритульних
і бездоглядних дітей [14].

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень із визначення основних характеристик "дітей вулиці", з'ясування їхнього стилю житія і потреб. Це дозволило виявити:

— більшість "дітей вулиці" — діти підліткового віку;

— хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

270 Соціальна робота

Теоретичні основи соціальної роботи 271

Стадія дій

Підготовча стадія

Стадія підтримки дій

Стадія роздумів

Стадія невизначеності

Стадія байдужості

Стадія роздумів

Соціальний супровід

— більшість підлітків виховується у багатодітних сім'ях;

—надто часто "діти вулиці" проживають у нетипових для України
сім'ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

—серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди,
які мають постійну роботу;

—значна частина дітей вулиці має проблеми з батьками, найближчи­
ми родичами;

—значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до стату­
су "вуличної" має низьке матеріальне становище сім'ї;

—значна частина "дітей вулиці" заробляє гроші самостійно, причо­
му досить часто "робота" дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіж­
ки, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

—"діги вулиці" часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровес­
ників і дорослих на вулиці та вдома;

—діти нерегулярно харчуються, часто голодають;

—"діти вулиці" вживають алкоголь, наркотики, нюхають клен, па­
лять [ 1 ].

Шлях дитини на вулицю

У процесі проектування соціальної роботи з "дітьми вулиці" в рамках дослідження даної проблеми ми вважали за доцільне використати модель "Вертушки" (^егсЬ & БіСіетепіе).

Суть моделі полягає в тому, що процес входження в кризову ситуа­цію (вживання наркотиків, нікотинова залежність, вихід на вулицю тощо) умовно розбивається па 5 етапів: від стадії байдужості, коли людина не проявляє ніякого интересу до певної вади, до діаметрально протилежної стадії байдужості, коли людина має цю ваду і навіть не задумується про те, що з цим необхідно боротися. Повернення до стану відсутності вади не може проходити миттєво, воно припускає ряд проміжних стадій, які були пройдені у процесі набуття вади. Модель називається "вертушка" або "двері, що крутяться", тому що перейти з одного положення дверей до іншого неможливо без проходження проміжної стадії.

Враховуючи особливості "дітей вулиці" як групи ризику, ми транс­формували зазначену модель і виокремили п'ять стадій зміни стилю жит­тя дитини у процесі "виходу на вулицю":

1. Стадія байдужості: дитина навіть не розглядає можливість виходу на вулицю, причому "вихід на вулицю" передбачає широке розуміння цього поняття.

Дата добавления: 2015-06-25