Суб’єкт права інтелектуальної власності на наукове відкриття 1 страница

Дослідженню питання «суб’єкта права» в теорії права присвячені численні праці вчених-правників. Суб’єктом цивільного правовідношення визнається особа, яка бере участь у врегульованому правовими нормами відношенні, поведінка якої трактується правом як можлива або необхідна. В теорії права відзначається, що за своїм основним змістом такі поняття, як «суб’єкт права» і «правосуб’єктність» – це співпадаючі категорії. Правосуб’єктність є суспільно-юридичною властивістю, яку норми права надають особам відповідно до потреб суспільного розвитку [37, с. 277]. Іншими словами, правосуб’єктність це здатність осіб бути носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. На думку К. Пікінер суб’єктивне право громадянина у конкретних правовідносинах є юридичним засобом практичної реалізації ним (або іншими суб’єктами) своїх інтересів. Це зумовлено деякими особливостями, притаманними правовідносинам як особливому виду суспільних відносин. Наділяючи ту чи іншу фізичну особу певними правами, держава забезпечує необхідну систему гарантій їх здійснення [38 с. 94, 39, с. 185].

Цивільне законодавство України окремо виділяє правоздатність і дієздатність, які представляють собою відносно відокремлені прояви правосуб’єктності [13]. Правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності.

Так, С. Н. Братусем відзначається, що правоздатність – це та загальна основа, без якої неможливі конкретні правомочності [40, с. 36]. Правоздатність – це здатність особи мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки; вона виникає з моменту народження особи і припиняється у момент її смерті. Дієздатність – це здатність самостійно, своїми особистими «усвідомленими» діями здійснювати ці права і обов’язки та нести відповідальність у разі їх невиконання. Дієздатність особи залежить від різних чинників, таких як віку, фізичного здоров’я та інших особливостей людини, її розвитку. Деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відповідальність за створені правопорушення (делікти). Деякі автори не вважають за потрібне окремо виділяти деліктоздатність відносно більшості суб’єктів, мотивуючи це тим, що якщо особа має правосуб’єктність, то вона має бути і деліктоздатною. Але з цим погодитись не можна, оскільки, наприклад, певні категорії фізичних осіб віком від 14 до 18 років деліктоздатні, незважаючи на той факт, що вони ще не набули повної дієздатності [37, с. 286].

Алєксєєв визнає суб’єктами права індивідів, організації, громадські утворення, які в силу юридичних норм можуть виступати в якості носіїв суб’єктивних юридичних прав і обов’язків [37, с. 276].

У правовідношенні щодо наукового відкриття суб’єктом є, перш за все, сам автор, який виступає в цьому правовідношенні як особа, яка має відповідні права.

Згідно з проектом Закону України «Про охорону прав на наукові відкриття» суб’єктами права на наукове відкриття слід визнати такі категорії осіб:

– автора (співавторів) наукового відкриття;

– юридичну особу з зазначенням автора наукового відкриття;

– спадкоємців автора відкриття.

Отже, першим суб’єктом у цьому переліку є автор (співавтори) наукового відкриття.

Суб’єктом права на наукове відкриття виступає автор наукового відкриття, тобто особа, внаслідок творчої праці якої воно встановлене. Ми дотримуємось думки В. Єфімова [23, с. 60-61], що особа, яка створила відкриття, визнається його автором незалежно від того, у який час або на якій підставі воно було створено: протягом робочого дня або після нього, згідно з завданням адміністрації підприємства, установи, організації, або за власною ініціативою.

Право авторства на наукове відкриття, яке встановлено внаслідок спільної творчої праці двох або більше осіб (співавторів), належить їм спільно.

Швидкий розвиток науки й ускладнення самого характеру наукових досліджень все більше приводять до того, що ефективне здійснення робіт у більшості наукових напрямів виявляється надто складним для окремих вчених і нерідко вимагає об'єднання зусиль, часом, дуже великих наукових колективів. Колективність у проведенні наукових досліджень розглядається як відображення закономірності розвитку науки, що полягає у переході від наукових пошуків до комплексних досліджень. Характерною рисою розвитку сучасної науки, що найбільш гостро поставила проблему авторства і співавторства є посилення колективності наукової праці. Помітне збільшення кількості виконавців наукових розробок і авторів відповідних наукових публікацій, що спостерігається як у нашій країні, так і за кордоном є одним з наочних і достатньо переконливих свідчень цьому. У практиці реєстрації наукових відкриттів (1992-2009 рр.) кількість відкриттів, зареєстрованих на ім'я одного автора, складає приблизно 25 відсотків від їхньої загальної кількості.

Зазначена особливість у зростанні авторських колективів ставить на одне з перших місць проблему обґрунтованого визначення дійсних авторів. Із всіх осіб, які брали безпосередню участь у тих чи інших спільних наукових дослідженнях, виконання яких дає можливість пізнавати, зокрема, нові закономірності, властивості і явища матеріального світу, необхідно визначити і виявити дійсних авторів наукових відкриттів.

Рішення фундаментальних наукових проблем вимагає глибокого творчого підходу і не може бути успішно реалізовано тільки кількісним зростанням дослідницького колективу, оскільки незважаючи на значення колективних форм наукової праці, яке збільшується, наукова творчість, врешті-решт, зберігає індивідуальний характер. Отже, колективність у проведенні спільних наукових досліджень особливо гостро порушила питання про творчий внесок авторів цих досліджень.

Таким чином, основним критерієм, за допомогою оцінки якого можна встановити право на співавторство у відкритті, є творча праця особи. І мірою оцінювання творчої праці у випадку існування декількох авторів у створеному відкритті, є наявність творчого внеску кожного з них у це відкриття. По суті, відкриття є підсумком фундаментального наукового дослідження, яке призвело до вирішення тієї чи іншої наукової, творчої задачі і встановлення нового наукового положення, що вносить істотні, докорінні зміни в рівень наукового пізнання. Іншими словами, відкриття є результатом творчості найвищого рангу.

Забезпечення тотожності й ідентичності сутності пріоритетного повідомлення і змісту формули відкриття, що викладається в заявці на відкриття, є одною з головних умов, виконання якої дозволяє найбільш обґрунтовано вирішити питання про виявлення дійсних авторів відкриття, тобто осіб, які зробили вирішальний внесок у його встановлення. Необхідною підставою дотримання цієї умови є нерозривна органічна єдність усіх чотирьох чинників, що характеризують відкриття: пріоритетного джерела (його змісту), формули відкриття, імені їх дійсного автора і дати пріоритету відкриття.

Природно, що не всі учасники спільних наукових досліджень можуть претендувати на авторство у відкритті, а насамперед тільки ті з них, кому належить максимальний творчий внесок у встановлення відкриття. У випадку, якщо важко визначити, кому із співавторів належить основний внесок, то доцільно виділити гранично мінімальне коло дослідників, які зробили вирішальний внесок у формулювання й обґрунтування вірогідності відкриття.

Авторам відкриттів слід також подавати довідку про творчу участь у науковому дослідженні. У цьому документі мають бути відображені відомості про те, у чому конкретно полягає творча участь кожного з них у створене відкриття. При цьому зазначені відомості мають бути документально підтверджені (публікаціями, звітами тощо).

Кожний із співавторів має право на отримання диплому на відкриття з указівкою в ньому інших співавторів. Диплом на наукове відкриття засвідчує авторство на наукове відкриття, визнання встановлення закономірності, властивості або явища матеріального світу науковим відкриттям, а також пріоритет наукового відкриття. У дипломі на відкриття повинні міститись вихідні дані (відомості) щодо прізвища, ім’я та по-батькові автора (співавторів) відкриття, за проханням автора науковому відкриттю можуть бути присвоєні спеціальна назва або його ім’я, про що відзначається у дипломі.

Не можуть визнаватись співавторами наукових відкриттів особи, які не зробили творчого внеску у встановлення наукового відкриття і які надавали автору наукового відкриття тільки технічну та організаційну допомогу, або сприяли оформленню матеріалів заявки на відкриття. Не можна визнати співавторами відкриттів осіб, які виготовляли схеми, креслення, розрахунки та інше.

Нижче наводяться найбільш розповсюджені випадки щодо визначення співавторства у науковому відкритті.

Так, вченими-правниками були порушені питання стосовно визначення співавторства у відкритті у такий спосіб: «якщо відкриття було створено однією особою, але згодом або відразу іншою особою була доведена помилковість і ненауковість такого пояснення і цією другою особою було запропоновано загальновизнане і правильне пояснення відкриття, то співавторами наукового відкриття мають вважатись первісний автор відкриття, який не зміг його пояснити, і автор, який теоретично правильно пояснив його» [41, с. 119, 17, с. 41].

Але, мабуть у цьому випадку важко поділити ідею щодо визнання співавторства, оскільки наукове обґрунтування і пояснення, яке надається другою особою, може і не мати характеру наукового відкриття. У разі, якщо наукове обґрунтування все ж таки буде відповідати критеріям, властивим для наукового відкриття, то в цьому разі воно може вважатись окремим науковим відкриттям і відносин співавторства тут немає. Перша особа залишається творцем наукового відкриття, незважаючи на те, що воно визнане помилковим, а особа, яка представила його правильне наукове обґрунтування є автором цього обґрунтування, але не співавтором у створеному науковому відкритті.

Другий випадок, коли особа виступає ініціатором розробки наукового дослідження, певної проблеми, яку потім було розроблено іншими особами і втілено у наукове відкриття. Навіть незважаючи на значущість і важливість запропонованої теми, співавтором у відкритті ця особа буде вважатись тільки у разі наявності свого особистого творчого внеску в опрацювання наукового відкриття незалежно від стадії наукових досліджень, які проводяться. Інакше кажучи, для визнання співавторства у цьому випадку, замало постановки на порядок денний актуальної проблеми, необхідною є наявність особистого творчого внеску у її вирішення [17, с. 43-45].

Деякі автори висловлюють думку про те, що коли використання відкриття стає можливим завдяки додатковій винахідницькій активності інших осіб, автор відкриття і автор (або автори) цих додаткових заходів мають вважатись співавторами – співвинахідниками [42, с. 142].

Ми вважаємо, що тут не можна вести мову про співавторство автора відкриття і винахідника. Справа в тому, що це види діяльності різного профілю, які не можна змішувати. Неоднаковим є предмет діяльності винахідника і особи, яка встановила відкриття, різні також і об’єкти правової охорони.

Не може бути підставою для визнання автором (співавтором) особи, яка лише редакційно доопрацювала матеріали наукових розробок, матеріали недопрацьованих заявок на відкриття попередників, оскільки створення відкриття – складний, тривалий процес й іноді минає не одне десятиріччя перед тим, як воно втілиться у науковий результат – закономірність, властивість або явище.

Отже, розглянуті випадки встановлення співавторства у науковому відкритті. Головним критерієм його наявності у всіх зазначених ситуаціях є існування творчого внеску у відкриття.

Слід розглянути такий суб’єкт права на наукове відкриття, як неповнолітня особа. Статті 31 і 32 Цивільного кодексу України регулюють відповідний режим прав, які виникають у малолітніх (неповнолітніх) осіб. Зокрема відзначено, що малолітня особа (до 14 років), поряд з іншими правами, може самостійно здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, які охороняються законом. У ст. 32 ЦК зазначено, що у свою чергу, неповнолітня особа (від 14 до 18 років) має право поряд з іншими правами самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом. Ст. 201 ЦК України серед інших немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством, таких як здоров’я, життя, честь і гідність визнає також і авторство [13]. Виходячи з вищезазначеного можна припустити, що автором результату творчої, інтелектуальної діяльності і, відповідно, наукового відкриття може бути визнана неповнолітня особа (особи). Неповнолітні можуть навчатись у ВУЗах, професійно-технічних закладах, і у цих умовах не виключено, що вони стануть авторами (співавторами) наукових відкриттів і їм необхідно буде здійснювати дії, що випливають з права на відкриття (подавати заявку, отримувати винагороду тощо).

Суб’єктом права на наукове відкриття є юридична особа з вказівкою на дійсного автора (співавторів) відкриття.

Науково-технічний прогрес створив нові форми керівництва діяльністю науково-дослідних установ, керівництва наукою, відносини, пов’язані з використанням досягнень науково-технічного прогресу у виробництві [43, с. 177]. Особливістю, що властива науковим відкриттям є те, що юридичними особами, де створюються наукові відкриття, є саме науково-дослідні заклади, інститути, отже мова піде саме про них.

Слід відзначити, що у науково-дослідних закладах працюють патентні відділи, серед інших функцій яких є всебічне сприяння науковцям і фахівцям в оформленні і доопрацюванні матеріалів заявок на їх наукові відкриття. Такі відділи мають виявляти наукові відкриття і опрацьовувати заявки на них за безпосередньої участі потенційного автора відкриття. Незмінним залишається той факт, що більшість створених наукових відкриттів є результатом науково-дослідної роботи, яка проводиться у різноманітних, головним чином, науково-дослідних закладах у порядку виконання трудових обов’язків. Отже, по суті, явище отримання авторського свідоцтва на створене наукове відкриття для відповідної юридичної особи (осіб) не є справою виняткового характеру. Підставою для науково-дослідного закладу, де працює автор відкриття, для створення останньому необхідних умов щодо здійснення відповідних теоретичних і експериментальних досліджень, є включення зазначених досліджень в план виконання науково-дослідних робіт з обов’язковим визначенням наукового керівника і виконавців закладу. Цей план має бути затверджений на вченій (науково-технічній, інженерно-технічній, тощо) Раді даного закладу. По закінченні виконання науково-дослідної роботи вчена Рада цього закладу на основі обговорення і оцінки отриманих результатів приймає рішення про доцільність визнання нового наукового положення в якості відкриття. Зазначене рішення засвідчується протоколом вченої Ради, який затверджується керівником закладу і додається до матеріалів заявки на відкриття, які надсилаються на подальшу експертизу.

Слід окремо зупинитися на визначенні моменту, коли саме патентному відділу або іншому підрозділу доцільно вступати у процедуру доопрацювання матеріалів заявки на наукове відкриття. Справа в тому, що у процедурі підготовки необхідних матеріалів стосовно наукового відкриття, створеного у порядку виконання трудових обов’язків, діють як мінімум дві особи - автор відкриття і відповідний патентний підрозділ який, по суті, має сприяти автору відкриття в доопрацюванні матеріалів заявки. Щодо порядку оформлення наукових відкриттів, створених у порядку виконання трудових обов’язків треба зазначити, що патентний відділ може мати справу лише з такими заявочними матеріалами на наукові відкриття, відносно яких автори відкриттів вже здійснили пріоритетну публікацію. Тільки після опублікування матеріалів заявки наукове відкриття може бути вільно використане іншими особами. Отже, саме з цього моменту юридична особа (науковий заклад) має право на подання вже опублікованих матеріалів заявки на відкриття і зробити це вона може навіть без згоди автора [17, с. 47].

Опублікуванням матеріалів відкриття, яке надає право закладу подати заявку на відкриття, створені у порядку виконання трудових обов’язків, слід визнати повідомлення, зроблене у наукових виданнях. Таке повідомлення може бути стислим, але обов’язково має містити інформацію про сутність створеного наукового відкриття. Відкриття для науково-дослідного закладу є значною подією, оскільки свідчить про рівень наукових досліджень і є симптоматичним показником і критерієм оцінки діяльності науково-дослідних закладів. Тому свідоцтво на відкриття може видаватись юридичній особі, де воно створено, з обов’язковою вказівкою на автора (співавторів) відкриття.

Отже, заклад, де працює автор відкриття є безпосереднім учасником щодо появи наукового відкриття і він має таке ж саме право на визнання власної участі у створенні наукового відкриття, як і автор відкриття. Тобто заклад має право на отримання свідоцтва на наукове відкриття, у той час, як автор – на отримання диплому.

Саме тому можна зробити висновок, що практично всі наукові відкриття так чи інакше є результатом праці авторів у науково-дослідних установах. Виходячи з цього, заявка на наукове відкриття може подаватись від імені відповідного закладу, де воно було створено, з указівкою на дійсного (дійсних) авторів відкриття.

Як виняток, видача диплому на ім’я юридичної особи можлива, коли йде мова про так звані «закриті» відкриття, які розробляються для військово-промислового комплексу, є державною таємницєю, відомості про які не публікуються. Наприклад, відкриття «Явище аномальної зміни інтенсивності потоку квантів проникаючого випромінювання моно- і -багатоелементними середовищами» (диплом № 57) [44, с. 22], було у свій час саме таким, тому відомості про нього не публікувались.

Суб’єктами права на наукове відкриття можуть бути дві або більше юридичних осіб (установ, підприємств) [45, с. 141]. У разі, якщо вони спільно працюють над проведенням наукових досліджень, вирішенням певної задачі і результатом їх співпраці стає наукове відкриття. Дипломи на такі відкриття мають бути видані на ім’я цих осіб з вказівкою на дійсних авторів відкриття. Наприклад, над відкриттям «Закономірність кількісного розподілу мінералів у техногенних золото- і -алмазомістких покладах» (диплом № 214) працювали п’ять установ і організацій. Цими установами були визначені дійсні автори відкриття, яким були видані дипломи, а установам і організаціям – свідоцтва про створене відкриття [46, с. 5]. У разі проведення незалежних досліджень, які здійснюються різними вченими – спеціалістами окремо один від одного, доцільно було б, мабуть, приймати заявки на відкриття від них обох – адже, виходячи з чисто формального пріоритету особи, яка подала першою заявку на відкриття, відмовляти у такому ж праві іншій особі було б недоцільно. Історичний досвід вказує, що подібні випадки мали місце – наприклад закони Джоуля-Ленца, Ломоносова-Лавуазьє т ін.

Ще одним суб’єктом права на наукове відкриття слід визнати спадкоємцівавтора наукового відкриття.

Відповідно до ст. 1219 ЦК України до складу спадщини не входять права і обов’язки, які нерозривно пов’язані з особою спадкодавця. Тобто, у будь-якому випадку, особисті немайнові права зберігаються за автором відкриття. Що стосується спадкоємців, то вони, очевидно, можуть вступати у правовідносини, пов’язані з отриманням диплому на імя автора наукового відкриття, ставати суб’єктом права на винагороду, яка має виплачуватись спадкоємцю у тому ж самому розмірі, що і автору відкриття.

Щодо іноземних осіб – авторів відкриттів, яким законом надаються однакові з авторами відкриттів – громадянами України права, слід визначити наступне. На сьогоднішній день йде мова лише про вдосконалення державної реєстрації наукових відкриттів на території України, а у зарубіжних країнах деякі наукові відкриття (які мають достатню базу патентних істотних ознак) реєструються на рівні з винаходами (США, Іспанія). Тому, мабуть, не може мати місце рівність і обсяг фактичних прав, які надаються особі - автору відкриття, в Україні і у зарубіжних країнах. Відповідно, можна вести мову про надання іноземним особам такої самої сукупності конкретних прав, якими можуть користуватися українські автори відкриттів, якщо наукове відкриття створено ними у співавторстві з українським громадянином з видачею іноземцю-автору відкриття українського диплому відповідного державного зразка. Так, наприклад, був виданий диплом на наукове відкриття (диплом № 106) «Явище утворення фоторезонансної плазми» вченим Ключарьову А. Н., Корчєвому Ю. П., Моргулісу Н. Д., Пржонському А. М., Рязанову Н. С., відповідно громадянам Росії та України.

Таким чином, визначені суб’єкти права на наукове відкриття. Ними, зокрема, можуть бути автори (співавтори) наукових відкриттів, юридична (юридичні) особи з обов’язковою вказівкою на дійсного автора наукового відкриття, спадкоємці автора (співавторів) наукового відкриття, а також неповнолітні особи. Зазначені суб’єкти потребують ретельного вивчення у подальших наукових дослідженнях з метою чіткого визначення кола суб’єктів права на наукове відкриття, що дозволить у майбутньому уникнути зайвих юридичних помилок і надати відповідну правову охорону усім суб’єктам права на наукове відкриття. Чітке визначення суб’єктів права на наукове відкриття викликано не тільки необхідністю законодавчого визнання належних їм прав, але також і необхідністю вирішення низки практичних питань, які пов’язані з охороною прав авторів відкриттів, а отже висвітлення цієї проблеми сьогодні є вельми актуальним.

Щодо об’єму немайнових прав, які виникають у суб’єктів права на наукове відкриття, то їх обсяг буде розглянутий нижче.

1.3. Зміст права на наукове відкриття. Класифікація немайнових прав, які виникають у суб’єкта права на наукове відкриття

У теорії права суб’єктивне право визначається як міра дозволеної поведінки особи, яка має відповідні правомочності. Ці правомочності полягають у праві на свої власні дії, які мають фактичний і юридичний характер, правомочності вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання ним своїх обов’язків і правомочності на захист, яка полягає у механізмі державного примусу у випадках порушення суб’єктивного права. У той час як суб’єктивним обов’язком визнається міра належної поведінки суб’єкта, яка полягає у виконанні певних дій, прийнятих ним добровільно або в силу закону, або утримуватись від них [8, с. 68, 69].

У той момент, коли вчений – автор відкриття з’ясував для себе факт існування певних нових закономірностей, властивостей або явищ матеріального світу, наукове відкриття вже ним створене. Але для того, щоб воно стало об’єктом правової охорони, необхідне його об’єктивне вираження і юридичне оформлення. Відповідно, наукове відкриття, яке розглядалося вище, є об’єктом цивільних правовідносин, а його об’єктивне вираження, юридичне оформлення у відповідних установах тощо – юридичними фактами, з якими закон пов’язує виникнення, зміну і припинення правовідносин щодо наукового відкриття.

У правовідношенні щодо наукового відкриття його зміст, тобто сукупність прав і обов’язків його учасників, залежить від того у якій стадії розвитку це правовідношення розглядається. Треба зазначити, що наукове відкриття в силу власної специфіки проходить лише дві стадії визнання – об’єктивне вираження і юридичне оформлення. Стадія застосування, у силу його специфіки, науковому відкриттю не властива. На послідовних етапах виникнення наукового відкриття, його юридичного оформлення і визнання у особи, яка бере участь у відповідних діях пов’язаних з цим процесом, виникають різні немайнові права. І саме особисті немайнові права, які виникають у автора (співавторів) наукового відкриття і складають його статус, оскільки майнових прав на відкриття не виникає в силу його специфіки. Необхідно відзначити, що проектом Закону України «Про охорону прав на наукові відкриття» встановлено єдине майнове право автора – право на отримання матеріальної винагороди за встановлення наукового відкриття. Отже, нижче йтиметься саме про немайнові права, які виникають у автора наукового відкриття.

Слід відзначити, що стосовно визначення місця і ролі немайнових прав як окремої самостійної групи прав автора серед науковців і на сучасному етапі ведеться дискусія. Вченими висловлюються різні точки зору щодо вирішення цього питання. Так, прихильники окремого існування групи немайнових прав відзначають такі риси, що їм властиві. В. А. Дозорцев зазначає, що особисті немайнові права виконують відносно нематеріальних об’єктів таку ж саме функцію, що і право власності відносно матеріальних [47, с. 9]. А. А. Сєргєєв пікреслює виключність і особливість немайнових прав автора [48, с. 198, 199].

І. А. Блізнець, К. Б. Лєонт’єв стверджують, що характерними властивостями особистих немайнових прав є їх нерозривний зв’язок з особистістю, невідчужуваність і непередаваність іншим шляхом [49, с. 13]. Опоненти, у свою чергу, наполягають на недоцільності виділення немайнових прав в окрему групу і підкреслюють важливість розгляду немайнових і майнових прав у їх сукупності [50, с. 96-101]. Слід відзначити, що саме немайнові права здебільшого пов’язані з особистістю автора і уособлюють соціальний зв’язок між його індивідуальністю і визнанням його творчих результатів.

Для чіткого визначення немайнових прав, що вони виникають у автора відкриття, можна умовно поєднати їх з відповідними етапами, які проходить наукове відкриття під час його визнання. Отже, права, які з’являються у автора наукового відкриття протягом здійснення цих етапів, слід умовно поділити на немайнові права, які пов’язані з вираженням наукового відкриття в об’єктивній формі, немайнові права, які пов’язані з юридичним оформленням наукового відкриття, а також немайнові права, які виникають у автора відкриття у зв’язку з отриманням диплому на нього.

Аналіз немайнових прав, закріплених ст. 423 у Цивільному кодексі України і немайнових прав, закріплених проектом Закону «Про охорону прав на наукові відкриття» свідчить, здебільшого, про їх схожість.

За деякими доповненнями, проектом Закону, зокрема, за автором наукового відкриття закріплюються такі немайнові права:

– право на визнання автором наукового відкриття;

– право на пріоритет наукового відкриття;

– право перешкоджати будь-якому посяганню на наукове відкриття, здатне завдати шкоди честі чи репутації автора наукового відкриття;

– право на присвоєння науковому відкриттю імені автора (співавторів);

– право вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням наукового відкриття, якщо це практично можливо.

Серед визначених законом авторам наукових відкриттів немайнових прав, які пов’язані з об’єктивним вираженням наукового відкриття, одним з найбільш вагомих є право авторства на створене наукове відкриття.

Право авторства на наукове відкриття визнається за особою, яка його створила, тому ніхто не має права привласнити авторство на чуже наукове відкриття, а також розголошувати сутність його без згоди автора. Право авторства є невід’ємним особистим правом, воно має абсолютний і виключний характер [51, с. 619], оскільки з ним кореспондуються обов’язки всіх і кожного утримуватись від порушення цієї правомочності автора. Виключність права авторства полягає в тому, що ніхто інший, окрім самого автора, не може бути носієм права авторства на тотожній об’єкт наукового відкриття [48, с. 505].

У теорії цивільного права право авторства прийнято визначати як юридично забезпечену можливість даної конкретної особи вважати себе автором певного результату творчої діяльності і вимагати визнання цього юридичного факту від інших осіб [52, с. 246].

Як відзначалось, в разі, коли наукове відкриття створюється колективно, право авторства на нього належить всім його співавторам, які зробили відповідний творчий внесок у створене наукове відкриття. Від права авторства неможливо відмовитись або передати його іншій людині, воно не може бути відчуженим протягом життя автора. При цьому автор (співавтори) відкриття можуть відмовитись від фактичних дій, пов’язаних з подачею заявки на наукове відкриття, а також подальшим проходженням її у межах процедурі юридичного оформлення наукового відкриття. Але, що стосується права авторства, то воно залишається за автором (співавторами) незалежно від такої відмови, право на авторство у відкритті за ним зберігається. Право авторства не переходить до спадкоємців автора відкриття після його смерті.

Автор наукового відкриття має право на присвоєння науковому відкриттю спеціальної назви або свого власного імені, про що має бути зазначено у надісланій заявці на відкриття. Так само, як і право авторства, право автора відкриття на ім’я або спеціальну назву є невідчужуваним правом, що зумовлено його особистим характером. Очевидно, у практиці присвоєння відповідних імен або спеціальних назв науковим відкриттям їх авторами є певна потреба, оскільки вже саме у практиці їх визнання відомі численні приклади. Таку назву, наприклад, має наукове відкриття № 1 «Ефект Кабанова», присвоєне автору за його проханням.

Ім’я автора або спеціальна назва, які присвоюються науковому відкриттю, зазначаються у виданому авторові дипломі або свідоцтві (для юридичних осіб) на наукове відкриття.

Автор може вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням наукового відкриття, якщо це практично можливо.

Законодавець зазначив це немайнове право і для наукового відкриття.

По-перше, проектом Закону закріплено можливість автора відкриття вимагати, щоб його ім’я як творця відповідного наукового положення згадувалося у будь-яких публікаціях, які мають відношення до нього. По-друге, слід врахувати такий факт, згідно з яким застосування у виробничий діяльності, властивій іншим об’єктам інтелектуальної власності, таким як, наприклад винаходам, науковим відкриттям не притаманне, крім одного винятку. У разі, якщо створене і зареєстроване наукове відкриття стало основою для виникнення патентноздатних рішень, які потім втілюються у винаходи. Отже в цьому випадку можна вести мову про використання сутності наукового відкриття для подальших наукових розробок і, відповідно, воно має пов’язуватись з особистістю його автора, його іменем. До того ж, порушенням цього права автора відкриття є його перекручення або неправильне застосування. Порушенням цього права автора є також його використання із замовчуванням дійсного джерела існування.

Дата добавления: 2015-06-25