Розвиток правових засад законодавства щодо наукових відкриттів

РОЗДІЛ 2 ПРАВОВА ОХОРОНА НАУКОВОГО ВІДКРИТТЯ ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Ідея щодо впровадження правової охорони наукових відкриттів підтримувалась її прихильниками з часу перших Міжнародних конгресів, присвячених цій проблемі, і у сусідніх країнах, зокрема в Росії. На засіданнях Російського технічного товариства ще у ХІХ сторіччі були озвучені ідеї щодо доцільності введення правового регулювання відповідних прав авторів наукових відкриттів. Однак для втілення таких ідей як у Росії, так і в інших країнах Європи, не було реальних передумов. Незважаючи на це, російська наукова громадськість, а після утворення СРСР і радянська спільнота брали участь в їх формуванні, які полягали, зокрема, в розробці базових теоретичних основ щодо законодавчого визнання і державної реєстрації наукових відкриттів.

Враховуючи набутий досвід європейських держав щодо спроб введення охорони відкриттів і постійного протистояння промисловців щодо підтримки запропонованих проектів охорони, на основі протиставлення природи відкриттів і винаходів, російською науковою громадськістю приділялась велика увага обґрунтуванню єдиної сутності наукової і технічної творчості.

Значний вплив на розвиток питання становлення відкриттів зробили праці І. Я. Хейфець, оскільки при дослідженні змісту понять «наукове відкриття» і «технічний винахід» було проаналізовано співвідношення творчих процесів при вирішенні наукової проблеми і при створенні винаходу. Було проведене чітке розмежування між винаходом і його конкретним об'єктом і вважалося, що: «...винахідницька ідея є суть винаходу, яка знаходить втілення в патентній формулі, що і охороняється патентом. Об'єкт, що втілює винахідницьку ідею є одною з форм, у яких творча ідея, що знайшла своє вираження у патентному домаганні, може одержати здійснення» [66, с. 10-12].

Розходження між відкриттям і винаходом обумовлюються сутністю творчо вирішеної проблеми: при створенні винаходу вирішується утилітарна задача, при цьому технічна ідея втілюється у формулі, що охороняється патентом. Відкриття дає відповідь на «чисто наукову проблему». І. Я. Хейфець також було відзначено, що «відкриттям... є виявлення законів, що керують силами природи і матерії, з'ясування якостей матерії неорганічного й органічного світу, як і якостей сил», тому воно знаходиться поза межами патентного права. Задача дослідника полягає у знаходженні узагальнюючої формули закону для цілого ряду чинників того самого порядку. В окремих випадках з однаковим правом можна говорити як про наукове відкриття, так і про технічний винахід, наприклад, знову відкриту хімічну реакцію може бути запатентовано для застосування в технічних цілях. Якщо при науковому дослідженні відбувається перехід від теоретичного наукового відкриття до утилітарного винаходу, тобто результатом творчості є одночасно відкриття і винахід, то таке рішення технічної проблеми підлягає патентуванню. Іноді винахід передбачає відкриття» [66, с. 10-12].

Таким чином, вищезазначені ідеї і думки вчених-правників зводилися до спроб охорони наукових відкриттів нормами патентного права. Особливо це стосувалося тих відкриттів, які завершувалися винаходами або використанням у винаходах.

Л. І. Поволоцьким вперше були висловлені конструктивні ідеї щодо правової охорони наукових відкриттів. Ці ідеї були запропоновані ним у проекті «Положення про охорону пріоритету на наукові відкриття» [58, с.11-14].

Відповідно до цього проекту об'єктом охорони є не тільки ті відкриття, які відразу можуть бути використані у виробництві, але і ті, які визнані відкриттями у встановленому порядку і можуть знайти промислове застосування в перспективі.

Цей проект також передбачав подачу заявки і проведення експертизи АН СРСР. Винагорода виплачувалась автору за застосування відкриття на виробництві, за великі відкриття, які можуть принести користь у майбутньому, встановлювалась і виплачувалась премія. Як видно з вищенаведеного, правова охорона наукових відкриттів тут здобуває риси самостійного виду.

Питанням законодавчого регулювання і реєстрації наукових відкриттів в цій галузі присвячені також публікації М. Рейхеля, який обґрунтовував значення наукового відкриття як загального надбання, що набуває його з моменту опублікування, Б. С. Мартинова, що вивчав відмінності наукового відкриття від науково-літературного твору і винаходу [66, с. 13] та інших.

Розвиток правових засад охорони наукових відкриттів розпочався в СРСР після Великої Вітчизняної війни. Підставою для цього стала постанова Ради Міністрів СРСР від 14 березня 1947 року № 525 «Про створення при Раді Міністрів СРСР Комітету з винаходів і відкриттів» [80, с. 86].

Вжиті заходи позитивно позначилися на творчій активності суспільства. В період 1946-1950 років була зареєстрована найбільша кількість наукових відкриттів – 25 [66, с. 55].

Збільшення кількості визнаних наукових відкриттів було пов’язане із зростанням наукоємності валового продукту господарства СРСР, що у післявоєнний період було зумовлено соціально-економічними чинниками, які диктували необхідність активізації науки з метою вдалого рішення докорінних проблем швидкого відновлення зруйнованого господарства і підйому економіки. Успіх у цій справі був досягнений завдяки пріоритетному фінансуванню науки, орієнтуванню нормативно-правової бази на стимулювання і заохочення науковців в отриманні фундаментальних результатів досліджень на рівні відкриттів з їх подальшим втіленням у розвиток нових напрямів в науці, техніці, медицині, сільському господарстві, тощо. Внаслідок цього, наприклад, стало можливим введення в дію найпотужнішого тоді у світі синхрофазотрону для вивчення елементарних частинок, створення атомної і водневої бомб.

За період з 1948-1955 рр. в країні відбувалися важливі кадрові і державні перетворення, які були пов’язані в цілому, зі зміною і перепрофілюванням відповідних Комітетів, до сфери діяльності яких відносилось керування справами з охорони відкриттів. При цьому функції і права які відносились до визнання відкриттів, міністерствам і відомствам передані не були [81, с. 10-14], і внаслідок цього у цей період не було зареєстровано жодного наукового відкриття.

Але вже 23 лютого 1956 року Рада Міністрів СРСР своєю постановою № 274 затвердила «Положення про Комітет у справах винаходів і відкриттів при Раді Міністрів СРСР», внаслідок чого в СРСР розпочалась загальнодержавна реєстрація відкриттів і винаходів. В подальшому основні критерії визнання наукового досягнення як «відкриття» одержали своє продовження і були розписані у відповідних нормативних документах.

10 травня 1956 року Комітет у справах винаходів і відкриттів при Раді Міністрів СРСР затвердив нормативний документ – «Порядок розгляду заявок на відкриття». Незабаром цей документ втратив свою чинність, оскільки наказом Комітету від 2 вересня 1959 року № 163 було затверджено нову «Інструкцію про порядок прийому і розгляду заявок на відкриття». Згідно з цією інструкцією відділ реєстрації науково-дослідних робіт надсилав заявки на відкриття в Експертну раду Комітету, яка після експертизи представляла відповідний висновок про можливість реєстрації розглянутих відкриттів на затвердження голови Комітету [66, с. 14].

Наступним кроком щодо встановлення правової охорони наукових відкриттів в СРСР стала постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвердження Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції» та «Інструкції про винагороду за відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції» від 24 квітня 1959 року № 435. Це положення стало базою для подальшого розвитку і юридичного визначення статусу інституту права на наукове відкриття в «Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік», які набули чинності згідно з Законом СРСР, ухваленим Верховною Радою Союзу РСР 8 грудня 1961 року.

Так, ст. 107 цього розділу було зазначено, що автор відкриття мав право вимагати визнання його авторства і пріоритету у відкритті, які засвідчувались дипломом, який видається у випадках і в порядку, передбачених «Положенням про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції», затвердженим Радою Міністрів СРСР.

Автор відкриття також мав право на отримання винагороди, яка виплачувалась йому при одержанні диплома, а також на пільги, передбачені «Положенням про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції». Ст. 108 і 109, відповідно, закріплювалось успадкування права автора відкриття і вирішувались спори про авторство на наукове відкриття.

Прийняття протягом цього періоду вищезазначених документів позитивно відзначилось на подальшому визнанні, закріпленні і розвитку правової охорони наукових відкриттів. Так, з 1960 по 1965 роки в СРСР було зареєстровано 32 наукових відкриття. Про це свідчить той факт, що, наприклад, за період з 1956 по 1970 роки спостерігалось інтенсивне зростання наукової і творчої активності в сфері фундаментальної науки. На цей час припадає 64,5 % пріоритетів від загальної кількості пріоритетів наукових відкриттів, які були відзначені з 1931 по 1985 роки. Вагомим чинником, який зумовлював форсований розвиток фундаментальної науки, було знову ж таке її пріоритетне і цільове фінансування у порівнянні з фінансуванням прикладних досліджень і розробок.

Разом з тим, існування в державі інституту реєстрації наукових відкриттів сприймалося керівними установами неоднозначно. У 1971 році АН СРСР надіслала до Ради Міністрів СРСР директиву у вигляді доповідної записки у якій пропонувалося розглянути доцільність, а також подальше функціонування і збереження реєстрації і охорони відкриттів. Спеціально створена для розгляду цього питання урядова комісія рекомендувала Держкомвинаходів і АН СРСР вжити необхідних заходів з метою подальшого вдосконалення і розвитку діючої системи охорони відкриттів [82, с. 8-15].

Це було обумовлено непростим становищем економіки СРСР, оскільки в цей період у повну силу почали діяти негативні для СРСР економіко-політичні чинники. Наприклад, в багатьох визначаючих галузях господарства СРСР треба було негайно заміняти вкрай зношені основні фонди, а коштів на це не вистачало. До того ж світова ціна на нафту на довготривалий час була штучно знижена, а кредитів Захід не давав [34, с. 15].

Враховуючи всі зауваження і пропозиції керівними установами було ухвалено «Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції» від 21 серпня 1973 року № 584, яке набуло чинності 1 січня 1974 року. В Положенні 1973 року уточнювалася і деталізувалася дефіниція поняття «відкриття». Визначення, наведене у Положенні 1959 року було доповнено ознакою, а саме – «які вносять докорінні зміни у рівень пізнання». В Положенні 1973 року були також зафіксовані такі нововведення: службове відкриття, тобто відкриття, встановлене у зв’язку з виконанням трудових обов’язків; можливість оскарження реєстрації відкриттів і диплома, виданого на нього незалежно від строку, який сплинув з моменту його офіційного визнання тощо.

Положенням 1973 року також визначався розмір винагороди за відкриття, яку передбачалось виплачувати авторам незалежно від їх кількості у розмірі 5 тисяч крб. «Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції» 1973 р. стало основою для вдосконалення і прийняття нормативних актів, положень і інструкцій щодо охорони і реєстрації наукових відкриттів, основними з яких слід визнати такі:

– «Інструкцію про порядок проведення наукової експертизи заявок на відкриття і складання за ними висновків у наукових установах», затверджену Державним Комітетом Ради Міністрів СРСР у справах винаходів і відкриттів 05.02.1974 р., і АН СРСР 14.01.1974 р., яка набула чинності 01.07.1974 р. Згідно з цією інструкцією було надано поняття наукової експертизи як такої, визначені терміни її проведення, деталізовані наукові установи, які складають висновки щодо представлених наукових відкриттів.

– «Вказівок щодо складання заявок на відкриття», затверджених постановою Держкомвинаходів 03.12.1981 р., які набули чинності 01.04. 1982 р. У «Вказівках..» визначалися і пояснювалися критерії визнання наукового відкриття, надавалося визначення його об’єктів, закріплювалися вимоги щодо оформлення наукового відкриття, докладніше розкривався необхідний обсяг доказу достовірності відкриття при складанні заявки на відкриття. Для доказу достовірності пропонованого відкриття в його описі небхідно «охарактеризувати результати експериментів і висновки, зроблені в результаті наведених наукових досліджень, методику проведення експериментів, технічні засоби, використані для встановлення відкриття....Теоретичні докази можуть бути визнані переконливими за умови, що всі теоретичні викладення, підтверджені раніше експериментально в науці, використані без будь-яких змін і пропозицій....Відкриття повинно бути теоретично обґрунтовано і, як правило, експериментально підтверджено....Докази достовірності відкриття повинні бути переконливими для фахівця (ів) у даній галузі знань, насамперед у тій частині, що закономірність, властивість або явище, що заявляються, дійсно встановлені, тобто об'єктивно існують. Для більш повного доказу достовірності відкриття доцільно привести не тільки дані, отримані автором (співавторами) відкриття, але і посилатися, по можливості, на роботи вітчизняних і закордонних дослідників, які підтвердили заявлене відкриття" (п.5.1.3, с. 10-11).

Наступний етап щодо перетворення і удосконалення процедури державної експертизи наукових відкриттів відноситься до січня 1986 р., коли ВАСГНІЛ надіслала до Держкомвинаходів листа, у якому поряд з думкою про «виняткову важливість правової охорони наукових відкриттів у СРСР», зверталася увага на необхідність її вдосконалення [35, с. 35].

Рівень реагування наукової громадськості на цей крок був дуже високим. Оскільки після цього численні відомі вчені - цивілісти, економісти, патентознавці розгорнули на сторінках журналу «Вопросы изобретательства» дискусію щодо доцільності збереження охорони відкриттів. Про актуальність цієї проблеми свідчила публікація групою вчених МДУ у «Правді» 15 грудня 1987 р. відкритого листа «Заявлено відкриття», у якому зазначалось, що державна реєстрація відкриттів є цілком виправданою і доцільною, однак ця сформована система охорони цього виду інтелектуальної власності потребує удосконалення, яке полягає у наданні їй певної демократичності і гласності [83, с. 3]. Наступні публікації щодо охорони наукових відкриттів у тому ж виданні орієнтували наукову громадськість на підвищення ефективності використання відкриттів у науці і техніці [84, с. 1].Численні вчені-правники, економісти, цивілісти, а також інші учасники дискусії, які були прибічниками правової охорони наукових відкриттів та їх державної реєстрації, вважали за необхідне:

– удосконалити їх втілення не тільки в науці, але і у народному господарстві, забезпечити використання численних піонерних винаходів, створених на основі відкриттів; при цьому найбільш ефективні і перспективні винаходи, створені на основі відкриттів, треба брати під особливий контроль з боку держави, з метою якнайшвидшого їх використання і застосування на виробництві [85, с. 4]. Була й інша точка зору щодо використання наукових відкриттів, яка полягала в тому, що слід більше піклуватись про цільове фінансування наукових відкриттів з різних джерел, підтримку відповідного наукового напряму, ніж робити окремий акцент тільки на практичному використанні його результатів [86, с. 21-23]; наголошувалося також на необхідності активного сприяння використанню відкриттів, які мають прикладне значення [87, с. 22];

– удосконалити і деталізувати визначення наукового відкриття. Зокрема, пропонувалось уміщати в поняття наукового відкриття і доповнювати його об’єкти такими категоріями, як закон, іншими об’єктами матеріального світу (наприклад такими, як хімічні елементи) [88, с. 13-16], а також різними елементами, які складають загальне теоретичне знання, наприклад, математичною формою, якою описуються об’єкти реальної дійсності, основних принципів теорії, тобто її аксіоматики, математичного апарату, що використовується для перетворення одних елементарних об’єктів теорії в інші і для опису їх руху (в тому числі й рівнянь руху) [89, с. 13, 47, 90, с. 10-13, 91, с. 3]. Опоненти вважали недоцільною пропозицію про включення до складу визнаних об’єктів наукових відкриттів (явища, властивості і закономірності) вищезазначених понять, об’єктів, і елементів матеріального світу, оскільки, по суті, ці поняття нерозривно взаємопов’язані між собою, а деякі особливості, які стосуються галузі правової охорони відкриттів не повинні ніяким чином відбудовувати ієрархію значущості заявлених наукових положень і вносити плутанину у чітко визначені категорії об’єктів наукового відкриття [92, с. 15-17];

– створити чіткий і досконало сформульований критеріальний апарат для виявлення охороноздатних відкриттів [93, с. 15-18; 94, с. 31-32]. Так, наприклад, у пропозиціях щодо доцільності розширення варіантів можливого доказу вірогідності виявилися полярні точки зору. А. Н. Камишним було зазначено, що автор відкриття не завжди може представити детальне і глибоке теоретичне обґрунтування виявленого явища, оскільки його пошук, встановлення і придатність для наукового відкриття може розтягнутись на все життя вченого, а іноді і декількох поколінь. За його прозицією одним з можливих напрямів, який буде свідчити про вірогідність відкриття, може бути створення на його основі патентноздатних технічних (технологічних) рішень, які втілюються у винаходи, і застосування їх у народному господарстві, або реальне виникнення завдяки створеним науковим відкриттям нових напрямів розвитку науки і техніки [95, с. 14-17]. Е. А. Поляк, обговорюючи критерій вірогідності відкриття, відзначав, що вимога про обов’язкове експериментальне підтвердження наукового положення, що заявляється, видається неприпустимою. На його думку аргументи, які спираються на статистичні дані про незначну кількість відкриттів, які не потребують експериментального підтвердження, юридично неспроможні. Правова норма, яка виключає з розгляду це одне відкриття, є неприпустимою, навіть якщо б подібних відкриттів було б одне на сто [92, с. 15-17].

Щодо критерію докорінних змін у рівні пізнання Г. І. Мчедлєшвілі вважав, що кожний вчений - спеціаліст добре розуміє, що є сучасним рівнем пізнання в його галузі і що його перевищує [94, с. 31-32]. Г. А. Месяц, Ю. Д. Корольов відзначали, що це поняття є “досить розтяжним”, а відповідь на питання, чи внесли автори докорінні зміни у наукове знання, та чи можна ці зміни кваліфікувати як відкриття, має дати наукова громадськість [86, с. 21-23]. В. М. Бєлов, В. Г. Тимінський висловлювались за введення обов’язкового експериментального підтвердження і теоретичного обґрунтування вірогідності відкриття, що буде сприяти прискоренню використання зареєстрованих відкриттів в інтересах народного господарства [93, с. 15-18].

– вдосконалити процедуру здійснення експертизи, її окремі положення і принципи її проведення. Зокрема досягти розширення її демократичності і гласності шляхом попереднього обговорення в друкованих виданнях детально викладених матеріалів заявки [86, с. 21-23]; скоротити терміни розгляду заявок [96, с. 4, 97, с. 4] і оцінки можливості використання їх на практиці [90, с. 10-13], а також створити експертний орган (органи) щодо здійснення багатогалузевої надвідомчої наукової експертизи відкриттів (по аналогії з Нобелівськими комітетами), який має складатись з видатних спеціалістів країни і склад якого може оновлюватись [98, с. 14-18]

При розгляді заявок на відкриття розширення демократичності і гласності [99, с. 32-35] цієї процедури пропонувалось здійснювати шляхом публікації в офіційному бюлетені Держкомвинаходів відомостей про неї у 6-місячний термін з дати надіслання заявки в організацію для проведення наукової експертизи, включаючи формулу відкриття, а також надання права будь-якій особі ознайомитись з матеріалами заявки і представити в Держкомвинаходів свою думку з питання обґрунтованості претензій на відкриття. На думку Г. В. Самохвалова, для забезпечення гласності розгляду заявок доцільно було б передбачити можливість присутності усіх зацікавлених осіб на процедурі розгляду і здійснення експертизи заявок на відкриття [100, с. 7-10]. І. Ф. Леонов, Т. І. Матвєєва для забезпечення гласного характеру експертизи, вважали за доцільне на всіх етапах її проведення залучати авторів наукових відкриттів [98, с.14-18];

– скоротити терміни подачі заявки на відкриття в Держкомвинаходів з метою його державної реєстрації, наприклад, до 10-15 років [99, с. 32-35]. Положенням 1973 р. [15], зокрема, зазначалося, що Держкомвинаходів приймав до розгляду заявки на відкриття, встановлені не раніше створення інституту державної реєстрації наукових відкриттів – від 14 березня 1947 р.

Обмежувальний термін, протягом якого могли бути надіслані заявки на відкриття у відомства з винахідництва країн-учасниць був встановлений двосторонньою радянсько-болгарською угодою про правову охорону спільних відкриттів від 12 березня 1986 р., і складав 15 років [101, с. 270-273, 102, с. 28-31]. Разом з тим, не всі науковці погоджувались зі скороченням терміну до 10-12 років, протягом якого наукове положення могло бути заявлене як відкриття, оскільки така позиція, як вони вважали, є прагненням керівних установ обмежити права авторів заявок. Обгрунтуванням цієї позиції став висновок щодо неузгодженості скорочення терміну прийняття заявок з необхідністю виявлення докорінних змін, які вносяться науковим положенням у рівень пізнання, і всього обсягу причинно-наслідкових зв’язків, що супроводжують це наукове положення [92, с. 15-17]. До того ж, певне світосприйняття у конкретних галузях науки є дуже сталим, і для його подолання потрібен час; а світовий досвід свідчить, що від гіпотези до доведеного відкриття існують значні інтервали часу, які можуть сягати близько декількох десятків років. Від встановленого відкриття до реального визнання і оцінки його значущості не тільки суспільством, але навіть самим автором відкриття проходить теж значний час [98, с. 14-18]. Також пропонувалось п’ятнадцятирічний строк обчислювати з дати доведення вірогідності відкриття [93, с. 15-18].

– удосконалити організацію процедури експертизи заявок на відкриття шляхом її проведення конкретно визначеними експертними групами з досвідчених фахівців, які залучаються до її проведення через запит відповідного комітету відділеннями академії наук, галузевими академіями, структурами провідних науково-дослідних центрів і вищою науковою школою, за безпосередньою участю авторів відкриттів на всіх етапах проведення експертизи [97, с. 4]; шляхом створення спеціального органу при відповідній керівній структурі, який наділяється вищими повноваженнями щодо оцінки якості проведеної експертизи і прийняття рішень про реєстрацію наукових положень, які заявляються [98, с. 14-18]; шляхом обмеження кількості академічних установ, які залучаються до участі у проведенні експертних доліджень до належного рівня і залучення до здійснення наукової експертизи основного фонду матеріалів заявок на передбачувані відкриття численних наукових і експертних установ різних відомств і структур з відповідним розподіленням між Держкомвинаходів і ВНДІДПЕ координації експертних досліджень; за рахунок залучення вітчизняних спеціалістів і фахівців світового рівня, а також науковців деяких країн соціалістичного лагеря за рахунок створення відповідного валютного фонду [86, с. 21-23], а також на основі визначення і надіслання матеріалів заявок на створені наукові відкриття для обліку і публікації у Всесвітню організацію інтелектуальної власності [103, с. 2-4, 66, с. 23].

Г. В. Самохвалов відзначав, що заявка, яка надсилається в Комітет, проходить попередню експертизу, при цьому проводиться перевірка дотримання формальних вимог у відділі попередньої експертизи ВНДІДПЕ і часткова експертиза по суті відкриття в лабораторії експертизи відкриттів ВНДІДПЕ. При цьому друга і завершуюча стадія – проведення наукової експертизи – має бути доручена спеціально створеному експертному органу, так званій Експертній раді, яка має виносити рішення про визнання або невизнання наукового положення, яке заявляється, відкриттям [100, с. 7-10].

Слушною була також думка І. Л. Аптекаря, І. І. Брагінського, А. М. Мишляєвої, згідно з якою Держкомвинаходів мав виконувати такі функції, що за кордоном виконують різноманітні фонди, тільки з різницею, що цей фонд мав бути державним. Такий міжвідомчий фонд має створюватись з відрахувань певного відсотку від фінансування різних конкурсних наукових програм, фондів розвитку міністерств і відомств тощо. За рахунок фонду має утримуватись Експертна рада і оплачуватись праця залучених до експертизи спеціалістів. Частка коштів фонду має витрачатись на виявлення перспективних робіт і надання допомоги їх авторам. Керівництво фондом має здійснюватись виборною Радою і членами Ради, які працюють на громадських засадах [90, с. 10-13].

– вдосконалити процедуру і принципи виплати матеріальної винагороди і морального заохочення авторів створених накових відкриттів і осіб, які всебічно сприяють встановленню і застосуванню наукових відкриттів, оскільки система заохочення і розмір виплати максимальної винагороди, які склалися на період вісімдесятих років були закріплені більше сорока років тому, а прожитковий мінімум і середня заробітна плата зросли, як і ціни на різноманітні товари споживання [104, с. 18-21];

– впровадити подальший розвиток міжнародного співробітництва щодо країн - членів Ради економічної взаємодопомоги і Всесвітньої організації інтелектуальної власності, законодавство яких передбачає охорону відкриттів [105, с. 22-26].

Відповідні публікації щодо підтримки наукових відкриттів науковою громадськістю викликали великий резонанс не тільки у її прибічників, але і у опонентів [83, с. 3], які вважали діючу систему встановлення наукових відкриттів не позбавленою певних вад.

Основні доводи опонентів стосувалися, в цілому, проблеми існування державної реєстрації, експертизи і визнання наукових відкриттів лише в СРСР і деяких країнах соціалістичного лагеря, саме тому вона не захищає пріоритет радянської фундаментальної науки на світовому рівні. На їх думку, необхідно сприяти розвитку науки, вінцем якої є створені наукові відкриття в цілому, всебічно заохочувати і підтримувати науково-дослідні установи наукової спрямованості, обладнувати інститути новітньою апаратурою й обчислювальною технікою, заохочувати розвиток і проведення подальших фундаментальних наукових досліджень. Враховуючи ці перелічені чинники, реєстрація, експертиза і визнання наукових відкриттів мають бути припинені, а великі наукові досягнення, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання, слід підтримувати і заохочувати присудженням відповідних премій [106, с. 4].

Окремі вчені, правники, цивілісти висловлювали думки, що реєстрація і наукова еспертиза відкриттів не є підтвердженням і обгрунтуванням вірогідності відкриття, ці процедури не встановлюють його пріоритет, і не можуть істотно вплинути на стимулювання і заохочення авторів [107, с. 2]. У дев’яностих роках у відповідних публікаціях В. Гінзбургом ще раз наводилися аргументи щодо недоцільності існування і продовження державної реєстрації і визнання наукових відкриттів [108, с. 50-54].

Підкреслювався також і ряд інших недоліків щодо проведення експертизи і реєстрації наукових відкриттів у колишньому Радянському Союзі. Визначалось, що при виявленні новизни відкриття авторський і державний пріоритет встановлюється, як правило, за датою наукової публікації чи датою надходження заявки до Держкомвинаходів. Однак, з огляду на багаторічний розгляд матеріалів заявок на наукові відкриття і велику ймовірність негативного рішення, пріоритет легко може бути втрачений як в СРСР, так і за кордоном; суми винагороди є незначними, саме тому стимулювання авторів відкриттів є вкрай проблематичним, тривалість експертизи за заявкою на наукове відкриття гальмує прискорення надходження інформації про нього; необхідне додаткове фінансування для розробки нових технологій на основі створених наукових відкриттів, яке, у силу його надвеликих коштовних витрат може перевищувати витрати на наукові дослідження. З цієї причини відсутні стимули для їх використання [109, с. 31-32].

У дев’яності роки групою таких вчених, як А. А. Баєв, А. С. Спірін, В. А. Кабанов було опублікувано їх негативне відношення до системи реєстрації відкриттів, яка застосовувалась. Проаналізувавши поняття «наукового відкриття» ними було відзначено, що частина його, що має відношення до встановлення нових явищ і фактів, не викликає заперечень і не суперечить практиці наукових досліджень, оскільки кожне наукове фундаментальне дослідження відкриває якісь нові явища. Але визначення відкриття є неповним через відсутність якісної відмінності між рядовими дослідженнями і такими, які визнані відкриттями. Авторами зазначалось, що: «реєстрацію відкриттів варто визнати необґрунтованою і такою, що не досягає поставленою пред нею мети та не приносить користі нашій науці» [110, с. 14-15, 66, с. 25].

Підкреслювалося також, що одним з головних чинників щодо питання визначення розміру матеріальної винагороди авторам відкриттів економічно і юридично не було обґрунтованим і вирішувалось за лише за допомогою директив керівних органів, які їх встановлювали. Доречі, жодний документ світу, який стосується правової охорони наукових відкриттів, не містить економічного обґрунтування розмірів винагороди авторам наукових відкриттів, однак це дуже актуальне питання. Жодне з питань охорони наукових відкриттів, що згадувались на перших конгресах Міжнародного літературного і художнього союзів, не було вирішеним саме через відсутність висвітлення чітких і прозорих принципів виплати винагороди авторам наукових відкриттів.

Крім цього, система реєстрації наукових відкриттів і охорона прав їх авторів в СРСР вирішували лише частину загальної проблеми охорони наукових досягнень, а саме – правових відносин, які стосувались наукових відкриттів тільки в сфері природознавства. В результаті права на аналогічні досягнення вчених, які присвятили свою діяльність вирішенню проблем математики, педагогіки, суспільних наук зі сфери правових відносин були виключені. Така система закріплювала нерівність вчених різних галузей знань стосовно прав на відкриття [66, с. 61].

Отже, все це призвело до виникнення постанови Президії АН СРСР № 3156 від 14 травня 1991 року про скасування реєстрації наукових відкриттів в СРСР. В цій постанові такий крок був обґрунтований наступним аргументом: «на відміну від поняття «винахід» поняття «відкриття» не піддається визначенню за чіткими формалізованими ознаками, а значущість відкриттів часто встановлюється після того, як мине багато десятиріч і може значною мірою переоцінюватись подальшим розвитком наукових знань».

Попри все це за результатами наукової експертизи з 1947 по 1991 роки в СРСР отримали визнання і були внесені до Державного реєстру відкриттів 403 наукових відкриття, а також були опубліковані відомості про 392 наукових відкриття по всім галузям природознавства, які стали значним внеском у радянську і світову науку [37, с. 26].

Аналіз об’єктивних чинників, які впливають на ефективність наукових досліджень свідчить про те, що динаміка появи наукових відкриттів, по-перше, добре корелюється з економічним станом країни, який створює умови для пріоритетного фінансування науки. По-друге, згадана динаміка залежить і від законодавчої бази, яка зорієнтована на стимулювання і заохочення вчених в отриманні відкриттів з втіленням їх у розвиток нових напрямів в науці, техніці, медицині, сільському господарстві, тощо. По-третє, наукові відкриття є могутньою передумовою, чинником, який знаходиться у взаємозв’язку з визнанням і отриманням Нобелівських премій.

І, нарешті, потужним чинником, який істотно впливає на ефективність наукових досліджень, є матеріальна зацікавленість авторів наукових відкриттів у результатах своєї творчої праці [34, с. 16, 17].

Щодо негативних доводів опонентів державної правової охорони наукових відкриттів, то найбільш принципові з них стосувалися формулювання самого поняття «відкриття». Як зазначалось вище, згідно з Положенням 1973 р. «відкриттям визнавалось встановлення невідомих раніше, об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень пізнання» [34, с. 16, 17]. На думку опонентів, «встановлення невідомих раніше, об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей і явищ…», власне і є метою будь-яких наукових досліджень. Тобто, на думку цих опонентів, немає принципової різниці між результатами звичайних наукових досліджень і такими, які визнані науковими відкриттями, оскільки останні визначаються на підставі «внесення докорінних змін у рівень пізнання». На думку опонентів, дефіниція «докорінних змін у рівні пізнання» може бути сприйнята суб’єктивно та неоднозначно. До того ж, докорінні зміни у наукових уявленнях, якщо вони таки здійснилися, на думку опонентів, виникають в результаті злуки багатьох наукових досліджень, а не як локальний науковий феномен. Іншими словами, внесення докорінних змін у рівень пізнання – це спонтанний, багатостадійний результат розвитку світової науки, який не може бути зведений до такого еквіваленту, як рішення певних експертних інституцій. Саме на основі таких доводів Президія АН СРСР зробила висновок про недоцільність існування інституту реєстрації наукових відкриттів.

Оцінюючи негативні доводи опонентів з позиції сьогоднішнього дня, можна констатувати, що вони можуть лише переконувати у необхідності подолання певних протиріч суто термінологічного порядку і ретельній розробці критеріїв оцінки наукового відкриття.

Проте слід зазначити, що багаторічний досвід СРСР щодо державної реєстрації наукових відкриттів і охороні прав їх авторів має велике історичне значення як масштабний експеримент щодо розв’язання однієї з найскладніших проблем – виявлення найважливіших неординарних наукових досягнень і оцінки творчого внеску їх авторів в науково-технічний і технологічний розвиток держави.

Сьогодні Україна обрала інноваційний шлях розвитку, одним із напрямів якого є всебічна підтримка і розвиток об’єктів інтелектуальної власності, одним з яких є і наукове відкриття. В умовах діючого сьогодні ринку відношення фізичної особи до створення об’єкту інтелектуальної власності кардинально змінилося, оскільки реалізація ліцензії матеріально дає незрівнянно більше автору, ніж це мало місце у колишньому СРСР. Але в той же час ринок висуває прискіпливі, а часом, дуже жорсткі вимоги до об’єкту інтелектуальної власності, який виставляється на продаж. Зрозуміло, що найбільшим попитом на ринку інтелектуальної власності користуються піонерні рішення, які створюються на основі наукових відкриттів.

Дія саме цих двох головних чинників, а саме, активізація інноваційної політики країни і матеріальна зацікавленість авторів наукових відкриттів та винаходів надала могутній поштовх надзвичайно високій динаміці зростання кількості визнаних наукових відкриттів, як в країнах СНД (а головним чином в Росії), так і, власне, в Україні. За останніми даними, за період з 1991 по 2009 рр., кількість визнаних і зареєстрованих громадськими організаціями наукових відкриттів у сфері природничих наук у країнах СНД досягла 346, в тому числі 55 - за участю українських вчених.

Щодо вад організаційного порядку, які були притаманні державній реєстрації наукових відкриттів в СРСР, то слід звернути увагу на те, що експертиза і реєстрація наукових відкриттів була надто затягнута у часі через різноманітні бюрократичні перешкоди. На стадії експертизи заявки на наукове відкриття повинні були б розглядатись провідними у певних галузях науки вченими, але часто у науковому закладі вони потрапляли до рук експертів, які не несли ніякої відповідальності за якість експертизи. До того ж остання, як правило, здійснювалася безкоштовно. Все це в умовах тоталітарної держави приводило до негативних наслідків, про що свідчать такі цифри: під час існування державної реєстрації в СРСР щорічно надсилалося більше 900 заявок на наукові відкриття, та в середньому тільки 14 з них визнавалися науковими відкриттями. Недостатньо обґрунтовані негативні висновки по заявкам на наукові відкриття ставали перешкодою до фінансування перспективних наукових напрямів, що, врешті - решт, призводило, у кращому випадку, до затримання їх розвитку, а у гіршому – до повної їх втрати.

До того ж ні для кого сьогодні не є таємницею, що багато науково-практичних розробок вітчизняних вчених стають легкою здобиччю для будь-яких осіб як на теренах України, так і за її межами. На сучасному етапі багато цікавих творчих результатів та ідей, за відсутності належного правового регулювання з боку держави, спливають за кордон а держава, очевидно, несе від втрати такого величезного наукового потенціалу значні збитки. Ніхто сьогодні не зможе навести конкретні дані, скільки талановитих вчених Україна втратила через відсутність чітких законодавчих механізмів врегулювання цього питання. Вже чимало талановитих і працьовитих вчених залишило країну у пошуках більш придатних умов для праці і наукових досліджень. Нині, на жаль, триває процес еміграції багатьох вітчизняних вчених за кордон.

Цікавим є факт, що в Україні народилося шість Нобелівських лауреатів, але жоден з них не отримав цю відому премію як громадянин України [111, с. 97-99]. Найбільше відомі з них такі: наш співвітчизник Залман Ваксман, який народився у Прилуках, що на Україні, лауреат Нобелівської премії, видатний вчений-мікробіолог, який створив стрептоміцин, перший протитуберкульозний антибіотик і врятував від передчасної загибелі мільйони людей, в тому числі, і в його рідному місті.

Ілля Мечников, всесвітньо відомий вчений, що народився у селі Іванці неподалік від Харкова і зробив неоцінюваний внесок у медицину з праць по імунології. Герберт Чарльз Браун, за прізвищем Броварник, лауреат Нобелівської премії з хімії, батьки якого емігрували в Англію з Житомира, т. ін.

Ключовим моментом і об’єктивним чинником щодо доцільності введенння правової охорони наукових відкриттів є наявність безпосереднього зв'язку між тим, що чимало всесвітньо відомих вчених – Нобелівських лауреатів, є також і авторами наукових відкриттів. Отже, окремо слід зупинитись на висвітленні цього питання.

Щорічно Нобелівські комітети розсилають тисячі запрошень відомим вченим світу з проханням повідомити про своїх колег, які заслуговують на присудження Нобелівських премій.

Нобелівська премія виявляється унікальною винагородою і особливо престижною. Її добра відомість і добра слава зумовлені надзвичайно високими вимогами до кандидатів, вагою коштовного забезпечення, а головне, особистістю творчої людини, якою був А. Нобіль. Діяльність Нобелівського фонду не тільки не заперечує можливості реєстрації відкриттів, а фактично підтверджує необхідність проведення цієї роботи. Так, наприклад, такі вчені зі світовим ім’ям, Нобелівські лауреати як, наприклад, П. Л. Капиця, Л. Д. Ландау, М. М. Семенов були також і авторами створених ними наукових відкриттів.

Про це свідчить той факт, що П. Л. Капиця отримав диплом на наукове відкриття № 87 в галузі фізики плазми – «явище утворення високотемпературної плазми у високочастотному розряді при високому тиску»; Л. Д. Ландау отримав диплом за наукове відкриття № 123 в галузі фізики магнетизму – «магнітоелектричний ефект в антиферомагнетиках»; М. М. Семенов за наукове відкриття № 172 в галузі хімічної фізики – «явище енергетичного розгалуження ланцюгів у хімічних реакціях». Такий Нобелівський лауреат, як А. М. Прохоров мав навіть два наукових відкриття в галузі радіофізики (включаючи квантову). Відкриття № 65 – «світлогідравлічний ефект» і відкриття № 147 – «явище багатофокусності хвильового пучку у нелінійному середовищі».

У 1978 р. П. Л. Капиці було присуджено Нобелівську премію «за фундаментальні винаходи і відкриття в галузі фізики низьких температур».

У 1962 р. Л. Д. Ландау було присуджено Нобелівську премію «за дослідження теорії конденсованих середовищ і рідкого гелію»; у 1956 р. М. М. Семенову спільно з С. Хіншелвудом присудили Нобелівську премію «за дослідження механізму хімічних реакцій».

І, нарешті, у 1964 р. А. М. Прохорову спільно з М. Г. Басовим і Ч. Таунсом було присуджено Нобелівську премію «за фундаментальні роботи в галузі квантової електроніки, які призвели до створення генераторів і підсилювачів на основі принципу лазера-мазера» [111, с. 97-99, 112, с. 35].

Наукові відкриття, які є базою для розвитку нових напрямів і технологій в науці і техніці, створюють передумови для вирощування і розвитку наукової еліти. Багато всесвітньо відомих вчених, які створили значущі наукові відкриття, здобули не тільки світову славу, але і принесли своїми науковими досягненнями велику користь людству. Чимало з них стали відомими завдяки створеним науковим відкриттям; їх наукові результати були гідно оцінені як світовою науковою спільнотою, так і Нобелівськими комітетами, які присудили їм Нобелівські премії.

Безаперечною перевагою державної реєстрації є те, що всі витрати за наукову експертизу заявок на наукові відкриття, виготовлення дипломів і пам’ятних медалей бере на себе держава. Щодо матеріального заохочення авторів наукових відкриттів, зокрема, щодо державної единоразової матеріальної винагороди авторам, то вона, на нашу думку, повинна бути гідною свого часу і вираховуватись в залежності від середнього прожиткового мінімуму в країні на час виплати. Це особливо важливо для відкриттів, які не мають безпосереднього виходу на виробництво через патенти, або для таких, які можуть бути використані тільки у віддаленій перспективі.

Наведений вище аналіз однозначно свідчить про доцільність введення державної правової охорони наукових відкриттів в Україні. Цілком природно, що новий для України інститут права також буде вимагати постійного вдосконалення, але він, відкриваючи можливість сприяння розвитку правового регулювання наукової творчості, одночасно буде стимулювати науково-технічний розвиток України.

Таким чином, за часів СРСР було зафіксовано невпинне зростання кількості наукових відкриттів. Створена тоді законодавча база, розрахована на стимулювання і вдосконалення отриманих наукових результатів, дозволила в цілому визначити відповідні права науковців і створити для них сприятливі умови щодо проведення подальших наукових досліджень.

Отже, надано характеристику державній реєстрації наукових відкриттів в СРСР. Умови, в яких опинився Радянський Союз, зокрема, нагальна необхідність відновлення усіх сфер його життєдіяльності, а також невпинне підвищення ролі науки, зумовило високе зростання зареєстрованих відкриттів. Створена тоді нормативно-правова база, розрахована на всебічне стимулювання і вдосконалення наукової діяльності вчених, зробила інститут реєстрації наукових відкриттів практично завершеною конструкцією права. Але інститут реєстрації наукових відкриттів сприймався неоднозначно і мав своїх прибічників та опонентів, між якими постійно точилася дискусія з приводу доцільності існування цього інституту. Результатом дискусії про доцільність існування цього інституту стала постанова про його скасування. Незважаючи на це, державну реєстрацію наукових відкриттів в СРСР слід вважати унікальним масштабним експериментом, протягом якого у найкоротші строки вдалось не тільки відновити життєдіяльність країни у її основних сферах, але також підняти наукові досягнення на дуже високий рівень, завдяки яким СРСР став однією з провідних країн у світі.

Дата добавления: 2015-06-25