Обвинуваченого 8 страница. 9. Пленум Верховного Суду України в постанові від 16 квітня 2004 р

9. Пленум Верховного Суду України в постанові від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про зло­чини неповнолітніх», зважаючи на істотні особливості провадження у справах про злочини (кримінальні правопорушення) неповнолітніх, рекомендував го­ловам місцевих та апеляційних судів запроваджувати спеціалізацію суддів із розгляду справ цієї категорії, а також забезпечувати таких суддів необхідною методичною літературою, провадити з ними постійні заняття з метою вдоско­налення професійного рівня і набуття знань у галузі дитячої та юнацької пси­хології (п. 23). Про це ж йдеться і у п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру».

Статтею 6 Закону України від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» передбачено, що справи не­повнолітніх, які вчинили злочини, розглядаються у судах спеціально уповно­важеними для цього суддями (складом суддів).

Про склад суду у кримінальному провадженні щодо неповнолітнього див. ч. 10 ст. 31 КПК.

Про спеціалізацію суддів у судах загальної юрисдикції див. ч. 2 ст. 18 За­кону України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів».

С т а т т я 501. Ухвали суду в кримінальному провадженні щодо засто­сування примусових заходів виховного характеру

1. Під час постановления ухвали в кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру суд з'ясовує такі пи­тання:

1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння;

—1023

2) чи вчинено це діяння неповнолітнім у віці від одинадцяти років до настання віку, з якого настає кримінальна відповідальність за це діяння;

3) чи слід застосувати до нього примусовий захід виховного характеру і якщо слід, то який саме.

2. Якщо під час судового розгляду не буде доведено однісї з обставин, передбачених у пункті 1 або 2 частини першої цієї статті, суд зобов'язаний постановити ухвалу про відмову у застосуванні примусових заходів вихов­ного характеру і закрити кримінальне провадження.

3. При застосуванні до неповнолітнього примусового заходу у вигляді направлення до спеціального навчально-виховного закладу на криміналь­ну міліцію у справах дітей покладається обов'язок доставити неповноліт­нього до спеціального навчально-виховного закладу.

4. Ухвала, постановлена за наслідками розгляду клопотання про за­стосування примусових заходів виховного характеру, може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом.

1. З метою здійснення контролю за виконанням рішення про застосування примусового заходу виховного характеру суд своєчасно інформує про це рі­шення уповноважених осіб служби у справах дітей та кримінальної міліції у справах дітей.

2. Цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учи­нення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справі про застосування примусового заходу виховного характеру суд не вирішує - він має бути розгля­нутий у порядку цивільного судочинства (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру»).

3. З метою здійснення контролю за виконанням ухвали про застосування примусових заходів виховного характеру суд про прийняте рішення повинен повідомити службу у справах дітей.

Стаття 502. Дострокове звільнення від примусового заходу вихов­ного характеру

1. Ухвалою суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходить­ся спеціальна навчально-виховна установа, неповнолітній може бути до­строково звільнений від примусового заходу виховного характеру в поряд­ку, передбаченому цим Кодексом.

2. Ухвала суду може бути постановлена за наслідками клопотання не­повнолітнього, його захисника, законного представника або прокурора, якщо поведінка неповнолітнього під час перебування у навчально-вихов­ній установі свідчить про його перевиховання. Під час розгляду клопотан­ня суд з'ясовує думку ради спеціальної навчально-виховної установи, в якій перебуває неповнолітній, щодо можливості його дострокового звіль­нення від примусового заходу виховного характеру.

1. Під час вирішення питання про дострокове звільнення неповнолітнього від примусового заходу виховного характеру суд має керуватися положеннями ст. 539 КПК.

2. Рішення про звільнення від примусових заходів виховного характеру може бути прийняте судом за наявності двох умов: 1) відповідного клопотан­ня осіб, зазначених у ч. 2 коментованої статті; 2) з'ясування думки ради спе­ціальної навчально-виховної установи, в якій перебуває неповнолітній, щодо можливості його дострокового звільнення від примусового заходу виховного характеру.

3. Під час ухвалення судом рішення про звільнення від примусових захо­дів виховного характеру не беруться до уваги строки, передбачені ч. З ст. 81 КК для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

4. Рішення про звільнення неповнолітнього від примусових заходів ви­ховного характеру не зупиняє виконання судового рішення про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення суспільно небезпечного діяння, ухвале­ного у порядку цивільного судочинства.

Глава 39.

Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру

Стаття 503. Підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, передбачених законом України про кримінальну від­повідальність, здійснюється за наявності достатніх підстав вважати, що:

1) особа вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності;

2) особа вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановления вироку.

2. Якщо під час досудового розслідування будуть встановлені підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусо­вих заходів медичного характеру, слідчий, прокурор виносить постанову про зміну порядку досудового розслідування і продовжує його згідно з пра­вилами, передбаченими цією главою.

3. Кримінально-правова оцінка суспільно небезпечного діяння, вчи­неного у стані неосудності, повинна грунтуватися лише на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку вчинених дій. При цьому не врахову­ються попередня судимість, факт вчинення раніше кримінального право­порушення, за який особу звільнено від відповідальності або покарання, факт застосування до неї примусових заходів медичного характеру.

4. Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними.

1. Примусові заходи медичного характеру не є заходами кримінального покарання. Проте вони, як і покарання, належать до заходів державного приму­су і можуть призначатися судом тільки в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом.

Примусові заходи медичного характеру - це система лікувальних, медич­но-профілактичних та медично-реабілітаційних заходів у спеціальних ліку­вальних закладах, які застосовуються виключно судом відповідно до закону до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності, та осіб, які вчинили кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіли на психічну хво­робу до постановления вироку.

До осіб, які під час вчинення суспільно небезпечного діяння знаходились у стані неосудності, належать особи, які не могли віддавати собі звіту у своїх діях, передбачати їх наслідки або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану. До таких осіб належать також такі, які вчинили правопо-

рушення у стані осудності, але до постановления вироку захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії, передбачати їх наслідки або керувати ними.

2. Підставами застосування судом примусових заходів медичного характе­ру є: 1) наявність суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК; 2) доведе­ність вчинення цього діяння цією особою; 3) встановлення того факту, що особа в момент вчинення суспільно небезпечного діяння була в стані неосудності, чи захворіла після цього на психічну хворобу, яка виключає застосування до неї кримінального покарання; 4) визнання цієї особи небезпечною для суспільства в силу її хворобливого стану, характеру вчиненого нею діяння і взагалі її по­ведінки. Відсутність хоча б однієї з цих підстав не дає суду права застосовувати вказані заходи.

3. Суд, даючи кримінально-правову оцінку суспільно небезпечного діяння, вчиненого у стані неосудності, повинен грунтуватись лише на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку вчинених дій. При цьому не враховуються попередня судимість, факт вчинення раніше кримінального правопорушення, за який особу звільнено від відповідальності або покарання, факт застосування до неї примусових заходів медичного характеру. Суспільна небезпечність діян­ня полягає в тому, що воно завдає або становить загрозу завдати істотну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони.

4. Суд має право застосувати примусові заходи медичного характеру тільки до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності, та осіб, які вчи­нили кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіли на психіч­ну хворобу до постановления вироку, і самі є суспільно небезпечні.

Стаття 504. Порядок здійснення досудового розслідування у кримі­нальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру та щодо обмежено осудних осіб

1. Досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо засто­сування примусових заходів медичного характеру здійснюється слідчим згідно із загальними правилами, передбаченими цим Кодексом, з ураху­ванням положень цієї глави.

2. Досудове розслідування щодо осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення у стані обмеженої осудності, здійснюється слідчим згідно із загальними правилами, передбаченими цим Кодексом. Суд, ухвалюючи вирок, може врахувати стан обмеженої осудності як під­ставу для застосування примусового заходу медичного характеру.

1. Досудове розслідування щодо застосування примусових заходів медич­ного характеру проводиться за загальними правилами, встановленими КПК. Водночас, особливості цих кримінальних проваджень (душевна хвороба особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, і неможливість застосування до неї

кримінального покарання) зумовили введення спеціальних норм, які регламен­тують особливий порядок розслідування.

Коли під час досудового розслідування будуть встановлені підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових за­ходів медичного характеру, слідчий, прокурор виносить постанову про зміну порядку досудового розслідування і продовжує його згідно з правилами, перед­баченими главою 39 КПК.

2. Закон не містить вказівок на якийсь особливий порядок здійснення до­судового розслідування за фактом вчинення душевнохворим суспільно небез­печного діяння. В низці випадків слідчому чи прокурору може бути відомо, що суспільно небезпечну дію, передбачену КК, вчинив душевнохворий. Наявність таких даних зобов'язує їх внести відповідні відомості до Єдиного реєстру до-судових розслідувань та розпочати розслідування.

3. Кримінальне провадження здійснюється за загальними правилами без будь-яких винятків до встановлення психічного стану особи, яка вчинила сус­пільно небезпечні дії. Психічний стан такої особи встановлюється психіатрич­ною експертизою (див. ст.ст. 242 та 509 КПК).

4. Відповідно до ст. 20 КК особа, яка в стані обмеженої осудності вчинила злочин, залишається його суб'єктом та підлягає кримінальній відповідальності. Мова йде лише про зменшену винуватість і можливість пом'якшення покаран­ня, хоча і не виключає застосування примусового заходу медичного характеру.

5. Зважаючи на законодавче формулювання (ч. 2 ст. 504), можна дійти ви­сновку, що досудове розслідування стосовно осіб, які підозрюються у вчинен­ні кримінального правопорушення у стані обмеженої осудності, провадиться слідчим згідно із загальними правилами, передбаченими КПК.

6. Відповідно до ч. 4 ст. 374 КПК суд, який ухвалює вирок, може врахува­ти стан обмеженої осудності як підставу для застосування примусового заходу медичного характеру, наприклад, у зв'язку з небезпечною для оточення пове­дінкою такої особи.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 3 червня 2005 р. № 7 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» роз'яснив: ураховуючи те, що згідно зі ст. 20 КК особа, визнана обмежено осудною, підлягає кримінальній відповідальності, слід визнати, що справу щодо такої особи необхідно направити до суду з обви­нувальним висновком, в якому мають міститися дані про психічне захворюван­ня цієї особи (п. 6).

Стаття 505. Обставини, що підлягають встановленню під час до­судового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру встановлю­ються:

1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпеч­ного діяння або кримінального правопорушення;

2) вчинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою;

3) наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопо­рушення чи на час досудового розслідування;

4) поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння, кримі­нального правопорушення і після нього;

5) небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою;

6) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням.

1. Обов'язкове кримінальне провадження щодо застосування примусо­вих заходів медичного характеру гарантує захист прав, свобод та законних інтересів осіб з психічними розладами.

2. Обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному проваджені щодо застосування примусових заходів медичного характеру, належать до об­ставин, які підлягають доказуванню у всіх кримінальних провадженнях, з ура­хуванням специфіки цієї категорії кримінальних проваджень, яка виявляється в п.п. З, 4, 5 ч. 1 ст. 505 КПК.

3. Предмет доказування під час досудового розслідування щодо засто­сування примусових заходів медичного характеру має низку особливостей, що випливають зі ст. 91 КПК, яка визначає коло обставин, що підлягають доказування у кримінальному проваджені. По-перше, в цій статті не ставить­ся питання про винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального про­вадження, а йдеться про вчинення певною особою суспільно небезпечного діяння. По-друге, найважливіше значення має питання про наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небез­печного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового роз­слідування.

4. Слід мати на увазі, що небезпечність особи внаслідок її психічного ста­ну для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істот­ної шкоди такою особою має важливе значення для обгрунтованого експертно­го висновку про психічний стан особи, який є підставою для визнання судом цієї особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, неосудною або обмежено осудною. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призна­ченні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру (ч. 2 ст. 20 КК України).

Стаття 506. Права особи, яка бере участь у кримінальному прова­дженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Особа, стосовно якої передбачається застосування примусових за­ходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосуван­ня, користується правами підозрюваного та обвинуваченого в обсязі, який визначається характером розладу психічної діяльності чи психічного за­хворювання відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи, та здійснює їх через законного представника, захисника.

2. Якщо характер розладу психічної діяльності чи психічного захворю­вання особи перешкоджає проведенню процесуальних дій за її участю або участі у судовому засіданні, прокурор, суд мають право прийняти рішення про проведення відповідних процесуальних дій без участі такої особи.

1. У зв'язку з особливістю цього суб'єкта кримінального провадження за­кон визначає, що особа, до якої передбачається застосування примусових за­ходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосовування, користується правами підозрюваного та обвинуваченого (ст. 42 КПК) та здій­снює їх через законного представника (ст. 44 КПК) чи захисника (ст. 52 КПК). В цьому випадку захисник повинен урахувати думку законного представника.

2. Характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання та­кої особи визначається відповідно до висновку судово-психіатричної експерти­зи (ст. 509 КПК).

3. Слідчі та процесуальні дії за участі такої особи можуть бути проведені лише у разі, якщо її психічний стан дозволяє це.

4. Прокурор та суд мають право прийняти рішення про проведення відпо­відних процесуальних дій без участі особи, якщо характер розладу психічного захворювання перешкоджає цьому.

Стаття 507. Участь захисника

1. У кримінальному провадженні щодо застосування примусових за­ходів медичного характеру участь захисника є обов'язковою.

1. Конституційне право громадян на кваліфіковану юридичну допомогу в кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медично­го характеру набуває першочергового значення тому, що мова йде про захист законних інтересів осіб, які самі такий захист не в змозі здійснити взагалі або хоча б частково.

2. Викладене в коментованій статті правило конкретизує положення ч. 1 ст. 45 та п. 5 ч. 2 ст. 52 КПК про те, що участь захисника є обов'язковою, оскільки особа в силу свого психічного стану не може самостійно здійснити своє право на захист. Забезпечити захист прав та законних інтересів такої осо­би, створити їй справжнє процесуальне рівноправ'я має інститут обов'язкового захисту.

3. Як захисники в такій специфічній, надзвичайно складній категорії справ повинні допускатися лише досвідчені адвокати.

4. Захисник допускається з моменту винесення постанови про призначен­ня психіатричної експертизи, якщо він раніше не брав участі в цьому кримі­нальному провадженні.

5. Заява особи, стосовно якої передбачається застосування примусових за­ходів медичного характеру, про відмову від захисника не має ніякого юридич­ного значення й не є обов'язковою для прокурора і суду.

Стаття 508. Запобіжні заходи

1. До особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосуван­ня, можуть бути застосовані судом такі запобіжні заходи:

1) передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім'ї з обов'язковим лікарським наглядом;

2) поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають її небезпечну поведінку.

2. Передбачені частиною першою цієї статті запобіжні заходи застосо­вуються судом до особи з моменту встановлення факту розладу психічної діяльності чи психічної хвороби.

3. Застосування передбачених запобіжних заходів здійснюється згідно із загальними правилами, передбаченими цим Кодексом.

1. Запобіжні заходи до особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх за­стосування, є засобами впливу на таку особу з метою обмеження її свободи або встановлення за нею нагляду.

Законом передбачено тільки два запобіжних заходи, які можуть бути за­стосовані до цієї категорії осіб: а) передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім'ї при обов'язковому лікарському нагляді; б) поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають небезпечну поведінку та­кої особи.

2. Законодавець передбачив, що запобіжні заходи застосовуються судом до особи з моменту встановлення факту розладу психічної діяльності чи пси­хічної хвороби.

3. Право на застосування таких запобіжних заходів належить виключно суду, що передбачено ст.ст. 177, 178 КПК.

Стаття 509. Психіатрична експертиза

1. Слідчий, прокурор зобов'язані залучити експерта (експертів) для проведення психіатричної експертизи у разі, якщо під час криміналь­ного провадження будуть встановлені обставини, які дають підстави вважати, що особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння була

в неосудному або обмежено осудному стані або вчинила кримінальне пра­вопорушення в осудному стані, але після його вчинення захворіла на пси­хічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керу­вати ними. Такими обставинами, зокрема, є:

1) наявність згідно з медичним документом у особи розладу психічної діяльності або психічного захворювання;

2) поведінка особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння або після нього була або є неадекватною (затьмарення свідомості, пору­шення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам'яті тощо).

2. У разі необхідності здійснення тривалого спостереження та дослі­дження особи може бути проведена стаціонарна психіатрична експертиза, для чого така особа направляється до відповідного медичного закладу на строк не більше двох місяців. Питання про направлення особи до медично­го закладу для проведення психіатричної експертизи вирішується під час досудового розслідування — ухвалою слідчого судді за клопотанням сторо­ни кримінального провадження в порядку, передбаченому для подання та розгляду клопотань щодо обрання запобіжного заходу, а під час судового провадження - ухвалою суду.

3. Ухвала слідчого судді про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи або відмова у такому направ­ленні може бути оскаржена в апеляційному порядку.

1. Призначати психіатричну експертизу слідчий, прокурор повинні лише у випадку, якщо під час кримінального провадження будуть встановлені обста­вини, які свідчать, що особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в неосудному або обмежено осудному стані. Можлива ситуація, що особа вчинила кримінальне правопорушення в осудному стані, але після його вчинен­ня захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Призначення психіатричної експертизи цієї особи є необхідним для при­йняття правильного рішення про застосування примусових заходів медичного характеру і визначення виду цих заходів.

2. Експерт (експерти) повинні дати відповідь на питання про ступінь і ха­рактер психічного захворювання такої особи.

3. Порядок призначення експертизи та залучення експерта регламенту­ються ст.ст. 242-244 КПК. Організація проведення психіатричної експертизи регулюється наказом Міністерства охорони здоров'я України № 397 від 8 жов­тня 2001 р.

4. Психіатрична експертиза може бути проведена амбулаторно та стаці­онарно. Оскільки проведення стаціонарної психіатричної експертизи вимагає тривалого спостереження за особою та дослідження її здоров'я, така особа по­винна бути ухвалою слідчого судді направлена до відповідного медичного за­кладу на строк до двох місяців.

5. Під час досудового розслідування особа направляється до медично­го закладу для проведення психіатричної експертизи за клопотанням сто­рони - ухвалою слідчого судді, а під час судового провадження - ухвалою суду.

6. Стаціонарна психіатрична експертиза проводиться в психіатричних ста­ціонарах, де організовуються психіатричні експертні комісії, що складаються не менш ніж з трьох лікарів-психіатрів: голови, члена комісії, доповідача, який проводить спостереження за досліджуваною особою.

7. В апеляційному порядку може бути оскаржена ухвала слідчого судді про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи або його відмова в такому направленні.

С т а т т я 510. Об'єднання і виділення кримінальних проваджень 1. Кримінальне провадження, яке здійснюється у загальному поряд­ку, передбаченому цим Кодексом, і кримінальне провадження щодо засто­сування примусових заходів медичного характеру можуть бути об'єднані в одне або виділені в окремі кримінальні провадження за наявності підстав, передбачених цим Кодексом.

1. Загальні підстави об'єднання та виділення матеріалів досудового роз­слідування закріпленні в ст. 217 КПК. Стаття 510 КПК передбачає можливість об'єднання та виділення кримінального провадження на досудовому розсліду­ванні, якщо одне з проваджень здійснюється щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів ме­дичного характеру може бути об'єднано в одне провадження з проваджен­ням, яке здійснюється в загальному порядку, за правилами КПК. Наприклад, є прямий резон об'єднати кримінальні провадження двох співучасників-ви-конавців, хоча один з них на час розслідування захворів на психічну хворобу.

2. Необхідність виділення кримінального провадження щодо застосуван­ня примусових заходів медичного характеру в окреме обумовлено специфікою цього кримінального провадження поряд з іншими, особливо у зв'язку з про­веденням стаціонарної судово-психіатричної експертизи.

3. Приймаючи рішення про об'єднання або виділення кримінальних про­ваджень, слідчий повинен зважити, чи це не вплине негативно на всебічність та повноту кримінального провадження.

С т а т т я 511. Закінчення досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо засто­сування примусових заходів медичного характеру закінчується закриттям кримінального провадження або складенням клопотання про застосуван­ня примусових заходів медичного характеру.

—— юзз

2. Про закриття кримінального провадження прокурор приймаг по­станову, яка може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом. Постанова про закриття кримінального провадження надсилається до міс­цевих органів охорони здоров'я.

3. Прокурор затверджує складене слідчим або самостійно складас клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру і надсилає його суду в порядку, передбаченому цим Кодексом.

1. За наявності достатніх підстав слідчий може прийняти рішення з такої категорії кримінального провадження про: а) закриття кримінального прова­дження; б) складення клопотання про застосування примусових заходів медич­ного характеру.

2. Тільки прокурор приймає постанову про закриття кримінального про­вадження, якщо встановлена відсутність події кримінального правопорушення або особа не вчиняла це суспільно небезпечне діяння чи кримінальне правопо­рушення, або/та ця особа не є суспільно небезпечною внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб (п. 1 ч. 1 ст. 284, п.п. 2, 5 ч. 1 ст. 505 КПК).

3. Постанова прокурора про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в порядку, передбаченому п.п. З, 4 ч. 1 ст. 303 КПК. Скарга на постанову прокурора може бути подана особою протягом десяти днів з момен­ту отримання нею копії такої постанови (ч. 1 ст. 304 КПК).

4. Постанова прокурора про закриття кримінального провадження надси­лається до місцевих органів охорони здоров'я.

5. Якщо слідчий складає клопотання про застосування примусових захо­дів медичного характеру (ч. 2 ст. 292, ч. З ст. 511 КПК), то прокурор затверджує його і надсилає до суду.

У клопотанні про застосування примусових заходів медичного характеру повинні бути викладені обставини, що зазначені в ст. 505 КПК, а також підста­ви для застосування примусових заходів медичного характеру та інформацію про примусовий захід медичного характеру, який пропонується застосувати.

6. Прокурор може самостійно скласти клопотання про застосування при­мусових заходів медичного характеру і надіслати його до суду.

7. Одночасно із переданням клопотання про застосування примусових за­ходів медичного характеру до суду прокурор зобов'язаний під розписку надати копію такого клопотання та реєстру матеріалів досудового розслідування за­конному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається за­стосування цих заходів (ст. 293 КПК).

Дата добавления: 2015-06-25