ЖОРЖ САНД (1804-1876) 1 страница

Аврори Дюпен (по чоловікові Дюдеван), яка писала під псевдонімом Жорж Санд, — яскрава літературна доля. За життя її слава була незви­чайно велика, її твори викликали голосний резонанс у Франції та за її межами, нерідко ставали явищами не ли­ше літературного, а й громадського життя. її романи й по­вісті, в яких ставилися гострі соціальні, моральні та інші питання, хвилювали сучасників, будили думку, викликали запеклі сперечання.'іІВ середині минулого століття жоден французький письменник, навіть Гюго, не мав у Європі такої слави й авторитету. Так, в Росії Бєлінський називав її "першою поетичною славою сучасного світу", Черни-шевський — "великим, вражаючим душу письменником", Тургенев — "однією з наших святих", а Достоєвський за­певняв, що її імені "не судилося забутися і зникнути се­ред європейського людства".

Але сталося по-іншому: вже наприкінці XIX ст. її слава починає меркнути, в її романах починають вбачати сумбур ідей і гіпертрофію емоцій, "колосальну балаканину" (Е. Фаге), а в XX ст. її ім'я виявилося якщо не забутим, то відсунутим на другий план. В історіях французької

194

Французький романтизм

Французький романтизм

195

літератури, що видаються на батьківщині письменниці, її творчості відводиться все менше місця, а в одній з останніх автори обмежилися її стислою характеристикою. Радян­ські літературознавці пояснювали це ворожим ставленням буржуазних учених до "прогресивної письменниці", але справа тут набагато складніша. З одного боку, ті проблеми та ідеї, речником яких виступала Жорж Санд, у XX ст. перестали так хвилювати "європейське людство", з іншого боку, поетика і стиль її романів виявилися далекими ес­тетиці й художнім смакам нашого сторіччя, і цей розрив дедалі зростав. У рецепції XX ст. романи Жорж Санд небезпечно наблизилися до тривіальної літератури, чита­ють їх головним чином споживачі цієї літератури і при­ваблюють вони цих читачів вже не своїм ідейним багатством та сміливістю думки, а любовними перипетіями та мелодрамами.

Але при всьому тому творчість Жорж Санд — це велике історико-літературне явище XIX ст., і проминути його в нашому курсі ми не маємо права.

Письменниця залишила величезну творчу спадщину, що складається більш ніж із ста романів і повістей, вісім­надцяти драм, великої кількості публіцистичних та кри­тичних статей і нарисів, багатотомної "Історії мого життя", крім того, збереглося більше вісімнадцяти тисяч її листів. Працюючи для газет та журналів, вона щоденно писала двадцять обов'язкових сторінок, що стало нормою її літе­ратурної праці. Звичайно, ця рідкісна продуктивність не могла не позначитися на художній якості її творів, яким часто не вистачає доробки, які страждають на багатослів'я і велемовність, застосування вироблених кліше.

Народилася письменниця в редині, що була за класи­чний зразок мезальянсу: її батько — аристократ, офіцер наполеонівської армії, мати походила з міщанської родини. Ще дівчинкою Аврора втратила батька, опікувалася нею бабуся, яка прагнула виховати її в аристократичному дусі й ізолювати від матері-простолюдинки (в чому, слід ска­зати, їй не пощастило — внучка стала демократом за переконаннями й заявляла згодом, що належить "до на­роду як по крові, так і по серцю"). Виховувалася вона в пансіоні при монастирі, а після виходу з пансіона була видана заміж за дворянина Дюдевана. Шлюб виявився невдалим, між подружжям не було згоди й взаєморозу­міння, і після дев'ятилітнього подружнього життя Аврора Дюдеван наважується на відчайдушний, як на той час,

крок: вона залишає чоловіка і їде в Париж, де поселяється в мебльованих кімнатах і на прожиття заробляє, працю­ючи в газеті "Фігаро". На ці факти біографії письменниці важливо вказати й тому, що вони тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі лягли в основу перших її романів і загалом чимало прояснюють в її творчості.

¹ Перший роман "Роз і Бланш" (1831) Аврора Дюдеван написала у співробітництві з Жюлем Сандо, другорядним письменником, і він мав успіх у читачів. Наступний роман "Індіана" (1832), підписаний псевдонімом Жорж Санд, вже повністю належить її перу; він мав гучний успіх, на нього відгукнулися провідні критики й деякі відомі письменники. Далі один за одним виходять її романи "Валентина" (1832), "Лелія" (1833), "Жак" (1834) та інші, які складають пер­ший етап творчості Жорж Санд, що завершується в сере­дині 30-х років.

Всі ці романи написані в загальному руслі романтичної літератури, в них відчутна присутність різних її течій і метрів — Руссо, Шатобріана, Байрона, а також Бальзака, його романів і повістей кінця 20—початку 30-х років. Та водночас у них яскраво проявилася авторська своєрід­ність, вони засвідчили появу сильного й самобутнього мит­ця, народження жоржсандизму, який став не лише літературним явищем, а й тенденцією ідейно-громадського життя Франції і всієї Європи.

Найпримітніша й найістотніша риса цих романів у то­му, що їх провідною темою є залежне й принижене ста­новище жінки в тогочасному суспільстві й протест проти цього становища. Головні герої перших романів Жорж Санд — ті ж романтичні бунтарі, але це бунтарі-жінки і їхній бунт переломлюється через специфічну проблема­тику емансипації жінок. Весь цей ідейно-тематичний ком­плекс творчості Жорж Санд першого періоду концентроване вираження знайшов в "Індіані". В основу роману лягли згадувані події з особистого життя пись­менниці, відносини з чоловіком і розрив шлюбу, але ро­мантично переосмислені й "перебільшені". Зміст роману набагато ширший і складніший, піднятий на рівень вели­кої соціально-моральної проблеми. Як наголошується в передмові, йдеться в ньому про несправедливість, що па­нує в суспільстві, і безправне становище жінок — один з її яскравих проявів. "Якщо герої, — говориться в пе­редмові, — страждають від суспільних вад і мріють про досконаліший суспільний устрій, то звинувачувати в цьо-

196

Французький романтизм

Французький романтизм

197

му можна тільки суспільство з його нерівністю або прим­хи долі".

Молода жінка Індіана, наділена палкими почуттями й багатим внутрішнім світом, перебуває в шлюбі з полков­ником Дельмаром, цілком прозаїчною людиною, і страж­дає від нерозуміння й морального гніту. "Вона не любила свого чоловіка, — пояснює автор, — тому що її приму­шували його любити, і її свідома боротьба проти будь-якого морального примусу стає її другою природою, принципом поведінки, законом щастя..." Кохання до світ­ського молодика Реймона де Рамьєра стає для неї прос­вітком у житті й обіцянкою щастя, але її коханий виявляється людиною марнославною та егоїстичною, він відмовляється від Індіани, коли та покинула чоловіка й приїхала в Париж. Порятунок приходить до Індіани з її кузеном Ральфом, людиною теж несхожою на їхнє сере­довище, котрий, як виявляється, кохав її давно і само­віддано. Завершується твір романтично-руссоїстською ідилією: порвавши з цивілізованим суспільством, Індіана і Ральф живуть самотньо і щасливо на лоні природи, в лісах острова Бурбон.

Очевидна, подібна розв'язка і самій Жорж Санд ви­далася надто умовною, і в її наступних романах першого періоду ідеальні герої не знаходять іншого виходу із кон­флікту з середовищем і суспільством, як самогубство. По-кінчує з собою Валентина із однойменного роману, яка покохала селянина Бенедікта, йде з життя Жак, — щоб розв'язати руки дружині, яка покохала іншого і в якій він розчарувався, до самогубства вдається Лелія, перес­відчившись, що її пошуки свободи несуть нещастя іншим.

Серед творів першого періоду виділяється роман "Ле­лія", про який Жорж Санд сказала, що "вклала в нього саму себе більше, ніж в будь-яку книгу". Це її найбільш бентежний і бунтарський, найбільш масштабний за заду­мом та індивідуально-ліричний за стилем роман (принайм­ні, в першій його редакції, бо в 1842 р. він був перероблений, що, слід сказати, не пішло йому на користь). Письменниця зізнавалася: "Книга була написана під тяга­рем майже смертельного страждання, чисто духовного, філософського й релігійного, що викликало смуток, незро­зумілий тим, хто живе, не задумуючись про причини й мету життя". Це "метафізичне страждання", споріднене з тим, що страждали герої Байрона й "байронічної школи", до якої роман "Лелія" дуже близький, з тією різницею,

що носієм названого страждання виступає в ньому героїня, жінка, чого не було у Байрона та його послідовників.

Образу Лелії притаманні риси демонічності й титаніз-му, характерні для героїв цієї течії, вона теж перебуває в повному розладі з сучасністю та сучасниками й від того трагічно самотня. На сучасність і сучасників вона дивиться з трагічним відчаєм: "Як можу я любити це сліпе, безглу­зде й зле покоління? — вигукує вона. — На що я можу сподіватися серед людей без совісті, без віри, без духов­ного розвитку, без серця?" Вона проклинає егоїзм, вважа­ючи його головною вадою та злом своєї доби, і прагне до досконалості, але це її прагнення виявляється руйнівним для тих, хто її оточує.

Змістові твору, що виражає страждання духу й "роз-терзаність душі", відповідає його форма, позбавлена упо­рядкованості, така ж імпульсивна й "розтерзана". За словами автора, вона "писала "Лелію", не думаючи про послідовність розповіді, без плану, як доведеться, в основ­ному для самої себе". В романі все підпорядковано сва­вільній уяві автора: поява й зникнення персонажів, чергування епізодів і пейзажів, монологів і мізансцен. Що­до героїв роману, то вони,,як слушно спостеріг Б. Реїзов, "не були задумані як живі люди. Цё тужно жестикулюючі абстракції, які йдуть назустріч своїй долі без надії її уникнути і без спроб її виправити". *

У другій половині 30-х років відбувається перелом у світогляді та естетиці Жорж Санд і перехід до наступного періоду її творчості, що тривав до 1848 р. Саме в цей період були створені її найзначніші романи, такі як "Мо-пра" (1837), "Мандруючий підмайстер" (1840), "Орас" (1841), дилогія "Консуело" (1843) і "Графиня Рудоль-штадт" (1844), "Мельник із Анжібо" (1847). Перелом у світогляді й творчості письменниці тісно пов'язаний з її захопленням утопічним соціалізмом і зближенням з уто-пістами-соціалістами, зокрема з Ф. Ламенне і П'єром Леру. З останнім вона засновує і видає "Revue Independante", який вважався часописом соціалістичного спрямування. В її творчості відбувається синтезування романтизму й уто­пічного соціалізму, вона стає характерним репрезентантом течії соціал-утопічного романтизму, яка в 30-40-х роках поширюється у французькій та інших літературах.

Цритаманні цій течії риси й тенденції найповніше про­явилися саме в творчості Жорж Санд. На противагу ро­мантизму попереднього етапу, зокрема "байронізму",

198

Французький романтизм

Французький романтизм

199

означеного духом заперечення, вона переносить центр ва­ги на пошуки й ствердження "ідеальної правди". Жорж Санд проголошує, що література має бути втіленням цієї правди. "Правда — це, абстрактно кажучи, ідеал, тоді як реальне — лжа", — заявляє вона. Це слід розуміти так: ідеал — це те, що має бути й буде, що вже існує у вигляді паростків, реальне — те, що існує в житті без морального права на існування і що має поступитися місцем новому й істинному. Ідеал спершу реалізується в ідеї, в надії, в "лоні Бога", а вже потім стверджується в житті.

Водночас цей романтизм відкидає песимізм, світову скорботу, мізантропію, до яких схилявся його прямий по­передник у французькій літературі, романтизм байроніч­ного типу. В другій половині 30-х років Жорж Санд проголосила: закінчується епоха презирства і заперечен­ня, розпочинається епоха альтруїзму, любові та уваги до людей, особливо знедолених і пригнічених. На адресу "гор­діїв", попереднього покоління романтиків, вона кидає зви­нувачення: "Не варто піднімати себе над іншими і знева­жати повсякденні умови життя. Не варто шукати самот­ності, тікати в пустиню й жадати освіжаючих гроз. Що ж таке велике ми звершили, щоб вважати нікчемними лю­дей, які нас оточують? Замість того, щоб шукати навколо нас прості душі й чесні уми, ми стали гордіями".

Ще на попередньому етапі творчості Жорж Санд вва­жала егоїзм головною вадою і хворобою сучасності. Але тоді вона поділяла романтичний культ індивідуалізму, що найповніший прояв знайшов у романі "Лелія". Тепер вона однаково засуджує егоїзм та індивідуалізм і протиставляє їм "релігію альтруїзму" та своєрідне народництво. Воно полягало в безоглядній ідеалізації народу як носія альтру­їзму й вищих моральних чеснот. Вважалося, що народові чужі егоїзм і корисливість, що він є уособленням доброти й людяності. Першим завершеним втіленням такого героя нового типу в творчості Жорж Санд є П'єр Гюгенен із роману "Мандруючий підмайстер", робітник-столяр, справжній подвижник "релігії альтруїзму".

Найбільш повний і різнобічний вияв новий ідейно-те­матичний комплекс творчості Жорж Санд знайшов у ро- манг "Орас", який можна назвати її центральним твором другого періоду^Дія роману відбувається в сучасності, на початку 30-х років, в перші неспокійні роки Липневої монархії. Багато в цьому творі реалій і деталей, взятих із життя, що витворює досить густе соціально-побутове тло.

Роман щедро населений персонажами з різних суспільних прошарків і груп, серед них чимало таких, що цілком входять до названого тла, оживляючи і конкретизуючи його. Але ідейно-тематичною віссю твору, як вказувала сама письменниця, є протиставлення "двох вічних типів", втілених у образах головних героїв, Ораса і Поля Арсена. Це протиставлення індивідуалізму й альтруїзму, егоїзму й самовідданості і водночас, за концепцією автора, "справ­жнього романтизму" й романтизму несправжнього.

Вихідець із провінційної буржуазної родини, Орас при­їхав у столицю навчатися й робити кар'єру. Як особистість він формується в період, коли романтизм став у Франції модою, доступною всім, і молоді люди з міщанських родин засвоюють романтичні пози й кліше, моделі самосвідомості й поведінки. Так в уяві героя створюється образ ідеального романтичного Ораса, якому він в усьому слідує, не будучи таким за своєю натурою, дрібною й егоїстичною. Відбува­ється специфічне роздвоєння особистості, і як наслідок — позерство і фразерство, роль-машкара, яка майже приро­стає до обличчя. Письменниця зауважує, що Орас навіть уві сні не забуває приймати красиві пози. Але у випробу­ваннях, як в особистому житті, так і на громадському терені, проявляється справжня натура Ораса, який в сут­ності лишився дрібним міщанином. Він обманює як Марту, просту й добру дівчину, і виживає її, вагітну, з дому, так і друзів-республіканців, що йдуть на барикади.

Однак Орас — це, з точки зору автора, старий роман­тизм з його культом виключності й індивідуалізму, які обертаються, зрештою, егоїзмом. У цьому образі прогля­дають риси шатобріанівського Рене та байронічних героїв, але в зниженому, часом пародійному, вигляді. Це, на пе­реконання Жорж Санд 40-х років, несправжній роман­тизм, псевдоромантизм, який в нову історичну епоху, яка вимагає активних гуманних дій, має безповоротно зійти зі сцени.

Втіленням "справжнього романтизму" виступає в ро­мані Поль Арсен, робітник і обдарований живописець. Він в усіх відношеннях є повною протилежністю Орасу, в усьому він справжній, без тіні позерства і фальші. Його визначальні риси — альтруїзм і самовідданість, постійна готовність прийти на допомогу іншим людям, жертвуючи особистими інтересами. Він оточує турботою Марту, яка втекла від Ораса, і допомагає їй пробитися на сцену, стати видатною актрисою, він іде з друзями на барикади, "щоб

200

Французький романтизм

Французький романтизм

201

повалити короля й встановити республіку", і чудом ряту­ється від переслідування солдатів, "катів, сп'янілих від вина та помсти". Та слід сказати, що образ Поля Арсена надміру ідеалізується письменницею, особливо під кінець роману, де він, власне, стає "святим" нової релігії альтру­їзму.

Жорж Санд належить до тих французьких письменни-ків-романтиків, у творчості яких значне місце посіла тема мистецтва і митця. Але трактувала вона її по-іншому, ніж Віньї чи Мюссе, в дусі своїх соціал-утопічних ідеалів. Кращим її твором, де трактується ця тема, є роман "Кон-суело", написаний у середині 40-х років. Цей роман, най-популярніший у нас, цікавий і тим, що в ньому знайшли досить повне виявлення її естетика, її погляди на мис­тецтво та його призначення. Жорж Санд рішуче виступала проти ідей "чистого мистецтва", які в той час почали ширитися у Франції, і обстоювала ідею "мистецтва для всіх", мистецтва для народу. Вона також вважала, що мистецтво не повинно відмовлятися від "добрих прямих повчань" та від моральних оцінок зображуваного, бо мо­ральна оцінка — природна потреба людської душі. На її думку, мистецтво є скоріше не наслідування природи, а вираження хвилювання розуму й душі, що породжується дійсністю. Але при цьому воно не повинно впадати в суб'єктивізм, ці хвилювання, породжувані об'єктивними причинами, мають зберігати об'єктивний зміст і характер.

Героїня роману співачка Консуело наближена до авто-} ра, вона є втіленням його ідеалу митця і водночас здій­снювачем його естетичної програми. За своїми людськими якостями, своїм альтруїзмом вона не поступається П'єру Гюгенену, Полю Арсену та іншим позитивним героям із романів Жорж Санд 40-х років. Консуело теж походить із простолюддя, і цим походженням героїні теж мотивуються її високі моральні якості. В ній живе дух демократичного ' мистецтва, хоч Консуело доводиться обертатися в середо­вищі аристократії і. професійних музикантів. Вона зберігає любов до простого народу й народної музики, під час мандрів з молодим Гайдном вона співає селянам та ремі­сникам, і письменниця зазначає, що почувалася вона при цьому "краще, ніж тоді, коли виступала перед вишуканою публікою. її мистецтво — мистецтво для всіх, і саме таке мистецтво вона хоче творити, коли з графом Альбертом фон Рудольштадтом йде в народ.-

Роман "Консуело"і його продовження "Графиня Ру-

дольштадт" цікаві для нас ще й тим, що в них відбувається прорив до слов-янського світу в творчості Жорж Санд. Тут з'являється тема Чехії і чеської історії, зокрема гуситства та гуситських війн, яка захопила письменницю. "Товари­ство невидимих", про яке йдеться в другій частині дилогії, генетично пов'язане з гуситством, великим ідейним і ре­волюційним рухом чеського народу в XV ст. Це звернення до гуситства перебуває у зв'язку з ідейними шуканнями Жорж Санд, з її соціал-утопізмом, зокрема з ідеєю П'єра Леру про те, що слов'яни, які зберегли дух справжнього, древнього демократизму, покликані остаточно ствердити на землі рівність і братерство. В "Revue Independante", що видавали Жорж Санд і Леру, велика увага приділялася слов'янській темі, тут, зокрема, була опублікована стаття, в якій вперше у Франції йшлося про нову українську літературу й згадувався Шевченко і.

Працюючи над дилогією, Жорж Санд вивчала історію гуситських війн, наслідком чого були її історичні нариси про видатних гуситських полководців Яна Жижку й Про­копа Великого, опубліковані спершу в згаданому часописі. Ці нариси заторкують також українську історію, в них розповідається й про новгородсіверського князя Сігізмунда Корибутовича, русича за вірою й культурою, який зі своїм військом прибув до Чехії в 1422 р. і брав активну участь у гуситських війнах з хрестоносцями. Він претендував на чеську корону і перебував у дружбі з Яном Жижкою, який називав його сином, а він Жижку — батьком.

"* У другій половині 40-х років Жорж Санд пише свої "сільські повісті" ("Жанна", "Чортова калюжа", "Фран-суа-найда", "Маленька Федетта"), яким належить помітне місце в її творчості, а також у французькій і європейській літературі. Як зазначав ще Франко, 40-ві роки минулого сторіччя ознаменувалися в європейських літературах фронтальним зверненням до селянської теми, появою ро­манів і повістей, "в котрих мужик являється героєм, жит­тя його стається головним предметом, канвою талановитих творів літературних..." Водночас у трактуванні селянської теми визначаються дві основні тенденції, до яких, ніби до полюсів, тяжіє все розмаїття європейської "сільської епі­ки" XIX ст. Одна з них своє завершене втілення знайшла в творчості Жорж Санд, друга — в творчості Бальзака;

Chojecki E. Etude comparee des langues et dialectes slaves // Revue Independante. Paris. 1847. V. 10 P. 362-363.

202

Французький романтизм

Французький романтизм

203

першу з них можна визначити як романтично-утопічну, ДРУГУ — як соціально-аналітичну.

Сільським повістям Жорж Санд властиве романтично-ідеалізуюче зображення сільського життя й селянських типів, висунення на перший план соціально-етичних мо­тивів, співзвучних з утопічним соціалізмом або навіяних ним. Письменниця творила в цих повістях також своєрід­ний оазис простоти, природності й людяності, оточений морем соціальної дійсності, де панують зовсім інші закони й правила поведінки.' Саме в цих повістях знайшло повне й завершальне втілення згадуване "народництво" Жорж Санд і її теорія "ідеальної правди": Романтична ідеалізація селян як носіїв природних першовитоків та моральних чеснот і протиставлення їм ницого меркантильного сус­пільства — це ті визначальні риси жоржсандівської моделі сільського роману, які проступають у багатьох творах тогочасних європейських літератур на сільську тематику.*"

Серед численних творів Жорж Санд саме її сільські повісті виявилися найбільш співзвучними українській лі­тературі й викликали найбільшу зацікавленість. Вони при­вернули увагу Т. Шевченка, але він поставився до них не дуже прихильно: зіставивши їх з "Народними оповідан­нями" (1857) Марка Вовчка, він повну перевагу віддав останнім. Слід думати, для нього виявилася неприйнятною ідеалізуюча тенденція в зображенні сільського світу фран­цузькою письменницею, що надає йому нерідко ідилічного характеру. По-іншому оцінив ці її твори І. Франко, поба­чивши в них повісті, що підносять селянина та його люд­ську гідність.

Зіставляючи "сільські повісті" Жорж Санд і "Народні оповідання" Марка Вовчка, передусім фіксуємо, що вони близькі авторською позицією активної симпатії до селян, різким протиставленням двох соціальних світів — селян­ського і панівних класів, — трактуванням їх як моральних полюсів, загальним ідеалізуючим зображенням селянсь­ких персонажів. Але не менш значні й типологічні відмін­ності між цими літературними явищами. "Народні оповідання" ближчі до реального життя, зокрема в тому розумінні, що в них відсутній елемент умоглядних побудов утопічного спрямування, і тому вони конкретніші й безпо­середніші. В повістях Жорж Санд немає того повного зближення автора з селянським світом, його "розчинення" в селянині-оповідачі_г як це маємо в оповіданнях Вовчка. Французька письменниця дотримувалася зовнішньої точ-

ки зору щодо селянського світу, розповідь в її повістях ведеться високоосвіченою парижанкою, речником передо­вої суспільної думки. Внаслідок цього виникає розбіжність між авторською мовою і дійсною мовою селян, яка усвідо­млювалася письменницею, і вона прагнула її подолати, але якоюсь мірою їй вдалося досягти цього лише в "Франсуа-найді".

Після 1848 р. починається третій період творчості Жорж Санд, найбільш тривалий і найменш динамічний. Настає нова історична епоха, і письменниця все помітніше випадає з ритму суспільного й літературного розвитку. Як і раніше, пише вона багато, але все менше виходить з-під її пера творів, які ставали помітними явищами літератури. З одного боку, її твори все далі відлітають від життя, його дійсних проблем і колізій, все нестримніше править в них фантазія у пошуках і вираженні "ідеальної правди". З іншого боку, все відчутніше проявляється в них тяжіння до камерності, до змалювання інтимного життя і психоло­гічних переживань героїв.

Отже, як митець Жорж Санд належить передусім епосі між двома французькими революціями 1830 і 1848 pp., там епіцентр її творчості, адекватність епосі та пануючим у ній умонастроям, далі вона все більше входить в ситуацію письменника, що пережив свій час.

2.5. А. де МЮССЕ (1810-1857)

^льфред де Мюссе був молодшим сучасни- f" Lkom великого покоління французьких ро­мантиків, до якого належать Ламартін і Віньї, Гюго і Жорж Санд. В літературу він прийшов на порозі 30-х ро­ків., і цей прихід у повному значенні слова був тріумфаль­ним: вже перша його збірка поезій і поем "Іспанські та італійські казки" викликала загальне захоплення, яке до--котилося аж до далекої Росії (мається на увазі, зокрема, емоційна реакція Пушкіна*). "То була сама весна, — пи-

* "Іспанські й італійські казки відзначаються жвавістю незвичайною; із них Рогсіа; здається, має найбільше достоїнств: сцена нічного побачен­ня; картина ревнивця, що посивів раптом; розмова двох коханців на морі — все це чудово. Драматичний нарис Les Marrons du feu обіцяє Франції романтичного трагіка. А в повісті Mardoche Musset перший із французьких поетів схопив тон Байрона в його жартівливих творах, що зовсім не жарти".

204

Французький романтизм

Французький романтизм

205

сав Сент-Бев, — справжня весна поезії, що розквітла на наших очах... Ніхто інший не зміг так відразу, з першого погляду навіяти уявлення про юного генія" (Мюссе не ви­повнилося й двадцяти років, коли вийшла перша його збірка).

Це уявлення підтвердила наступна його збірка "Спек­такль у кріслі" (1832), до якої ввійшли драматична поема "Уста й чаша", поема "Намуна", комедія "Про що мріють дівчата"; в другому виданні 1834 р. збірка доповнилася поемою "Ролла", драмами "Андреа дель Сарто", "Примхи Маріанни" та "Фантазіо". Молодий Мюссе творить з нез­вичайною легкістю та інтенсивністю, в середині 30-х років серед інших його творів з'являються знаменитий ліричний цикл "Ночі" (1834-1837), історична драма "Лоренцаччо" (1835), роман "Сповідь сина віку" (1836). Але талант Мюс­се, який спалахнув так рано і яскраво, так само швидко починає згасати, не сягнувши, як нам здається, свого зеніту: вже під кінець 30-х років його творчість йде на спад, в 40-ві — він вже не створює нічого значного, крім окремих поезій і новел. В останнє десятиліття свого недо­вгого життя майже повністю замовкає. >

(Молодший у когорті французьких романтиків, Мюссе вносить в романтичну літературу не стільки нові теми й мотиви, скільки новий тон і стиль їх потрактування. Як і Віньї, він теж тяжіє до байронічної течії, в його творчості багато трагічного надриву, але однак не менше життєлюб­ності й іронії, життєлюбної іронічної гри. В ранніх його творах переважала ця життєлюбно-іронічна гра, далі ж вона тісниться трагічно-похмурим світобаченням, на пер­ший план виходять мотиви "хвороби віку".

В "Іспанських та італійських казках", як і загалом у Мюссе, провідною виступає любовна тема, яка на різні лади варіюється в творах, що ввійшли до збірки. В поемі "Дон Паес" це юна й палка пристрасть, що доводить до безуму й кровопролиття, але розігрується все це без тіні трагізму, в атмосфері п'янкої чуттєвої млості. Розлита вона і в драматичній поемі "Каштани із вогню", але тут вже вступає в свої права іронія, розпочинається згадувана життєлюбна іронічна гра, що робить і прописи моралі не обов'язковими, і саму смерть не страшною. Те ж саме знаходимо і в поемі "Порція", але тут любовна тема от­римує ускладнення, сказати б, соціального характеру, ко­ли виявляється, що коханець Порції — венецький рибак. І хоч героїня клянеться йому в коханні і проголошує, що

сам Бог з'єднав їх навіки, "та він мовчав... Гай-гай! Не вірив їй рибак". Такою реплікою завершується поема, і ця реалістична тверезість героя особливо загострює іронічний ефект твору. А в поемі "Мардош" Мюссе зовсім знижує любовну тему, переводячи її в побутову сферу, що надає їй комедійно-пародійного звучання.

Однак це не означає, що розробка цієї теми еволюціо­нує у Мюссе в "мардошівському" напрямі. В інших творах, навпаки, посилюється її трагічне звучання, зокрема в лі­ричній поезії і в романі "Сповідь сина віку", де вона поєднується з темою "хвороби віку". Та, по-різному варі­юючись, любовна тема лишається центральною у Мюссе. Як писав Ж. Пелісьє, "поет бачив у любові єдине щастя світу, прагнув до нього невтримно, жадібно впивався ним без розбору, із будь-якого джерела, і нездатність прибор­кати свої пориви привела його врешті-решт до нездатності любити. В цій боротьбі чистої любові з нечистою і полягає вся суть поезії Мюссе, так само як і драматизм його особистого життя".

Дата добавления: 2015-06-26