ЖОРЖ САНД (1804-1876) 2 страница

Другою із провідних тем Мюссе є тема "хвороби віку" в основі якої лежить специфічний умонастрій, породжений суспільно-історичними обставинами, "обманом історії", жертвою якого відчув себе поет, виступаючи речником покоління. Цьому поколінню "синів імперії і внуків рево­люції" важко було звикнути до прози буржуазного сус­пільства після грандіозної бурі великої революції і наполеонівської епохи, які глибоко сколихнули всі людські пристрасті. На цьому грунті й виникла "хвороба віку" — хвороба розчарування, безнадії і заперечення, споріднена з байронівською "світовою скорботою"./Це була духовна хвороба епохи, коли, за словами Мюссе^ людство розділи­лося на дві частини: "люди плоті... знають лише одну турботу — рахувати свої гроші", а ентузіастичній молоді нічого не лишається, як "замкнутися в хворобливих ма­реннях" і "впиватися відчаєм".

Перший прояв ця тема знайшла в поемі Мюссе "Рол-.ла", яка серед його поем першої половини 30-х років виділяється похмуро-патетичним звучанням. Герой цієї поеми вражений "хворобою віку", він страждає від пусто­ти життя і, не знаходячи виходу, кінчає самогубством. Він представляє покоління, яке втратило ідеали батьків, тобто ідеали Просвітництва та революції, і не здобуло нових, для нього вмерло минуле і не наступило майбутнє. Ролла страждає від безвір'я і відповідальність за це покладає на

206

Французький романтизм

Французький романтизм

207

Вольтера і просвітників. Йому притаманна специфічна ро­здвоєність, він не вірить у Бога, але в його душі живе ностальгія за вірою, яка здається йому надійною духовною опорою і пристанищем: "О Христе, я не належу до тих, хто тремтячими ногами приходить молитися в твої храми.. Я не вірую в твоє святе слово, о Христе, я надто пізно прийшов у надто старий світ... Але дозволь невіруючому сину невіруючого віку припасти поцілунком до праху і заплакати, о Христе, над цією холодною землею, яка жила смертю і згине без тебе".

Найповніший вияв тема "хвороби віку" отримала в романі "Сповідь сина віку". Як показали французькі дослідники, цей твір значною мірою автобіографічний, в основі його — духовний і душевний досвід Мюссе, це його сповідь, якій він, однак, прагнув надати надособистісного змісту. Написано роман у суб'єктивно-ліричній манері, що загалом характерно для романтичної психологічної прози. Герой роману Октав розповідає про себе, про свою "мо­ральну хворобу" і свій гіркий особистий досвід; місцями його розповідь набирає аналітичного характеру, але домі­нує в ній сповідальність, що шукає переважно ліричного вираження. Нерідко роман звучить як "поезія в прозі", деякі його фрагменти можна віднести до кращих сторінок поетичного доробку Мюссе.

Стосується це й знаменитого другого розділу роману, в якому автор демонструє, з якою ліричною напругою й патетикою може переживатися історія, її колізії та нес­подівані повороти, що так болісно позначаються на долі цілого покоління. "В часи імперії, коли чоловіки й брати воювали в Німеччині, стривожені матері породили палке, хворобливе, нервове покоління. Зачаті в проміжках між двома битвами, виховані в коледжах під гуркіт барабанів, тисячі хлопчаків похмуро дивилися один на одного, вип­робовуючи ще слабенькі мускули. Час від часу з'являлися їхні батьки; забагрені кров'ю, вони притискали синів до грудей, розшитих.золотом, потім опускали їх на землю і знову сідали на коней". Цим чистим повітрям грозової доби, коли "сяяло стільки слави й виблискувало стільки сталі", дихало покоління, яке знало, що приречене на випробування долі, але тоді й "сама смерть в своїх пур­пурних шатах здавалася такою величною і прекрасною!"

Коли ж це покоління виросло, все різко змінилося: після падіння Наполеона Франція заснула глибоким сном, з'явилися "бліді привиди в чорній одежі", запала мертва

тиша, і тільки церковний подзвін звучав у ній. Пустка запанувала в душах молодих людей, які не могли прий­няти ні старих церковно-монархічних догм ("влада боже­ська і влада людська були відновлені, але віра в них зникла назавжди"), ні буржуазних утилітарних ідеалів і цінностей. І коли їх запитували, в що вони вірять, відпо­відь була: "Ні в що".

Ця чудова лірично-патетична інтродукція вводить в соціально-психологічну ситуацію епохи й пояснює витоки "хвороби віку", що вразила Октава і його покоління. З наступного розділу виникає неодмінна у Мюссе тема ко­хання, яка заповнює роман, але при всьому тому вона тут виконує допоміжну функцію, підпорядковується розкрит­тю "хвороби віку".

Октав, як і сам Мюссе, вступає у зрілість з твердою вірою, що любов — це основа світу й вищий сенс життя. Але перше його кохання обертається жорстоким розчару­ванням, його кохана, світська жінка, виявляється зрадли­вою та розбещеною, і це переживається героєм як крах основ світу й власного життя. Екзальтоване кохання пе­реростає в екзальтоване розчарування, далі настає озлоб­лення на цілий світ, і все розігрується на найвищій ноті, на грані зриву в істерику. З тим же екзальтованим мсти­вим почуттям Октав кидається в розгул і розпусту, при­чому це подається як помста не тільки зрадливій коханці, а й суспільству, всьому світу. Виходить так, що розпуста стає формою відплати за недосконалість світу й людини, за "хворобу віку", принаймні це подібним чином сприйма­ється й переживається героєм. Тому він і кидається в розпусту з незвичайним душевним запалом, сама "хвороба віку" проявляється в романі передусім у формі розпусти, "її торкнулася хвороба віку, — говориться про повію, з якою випадково сходиться Октав,— або, точніше кажучи, ця повія сама була нею, і це вона, хвороба віку, прибрала ці бліді, насмішливі риси, заговорила цим хрипким голосом і сіла навпроти в глибині погрібця".

Але настає момент перенасичення, і Октав доходить висновку, що даремно подібним чином розтрачує життя й душевні сили. Він хоче морально й духовно відродитися і їде в рідну провінцію, де зустрічає чудову молоду жінку Бригітту, яка палко бажає допомогти йому в цьому. Та виявляється, що для Октава вже немає вороття, надто він вражений цинізмом та душевною спустошеністю, щоб від­повісти Бригітті таким же глибоким і гармонійним почут-

208

Французький романтизм

Французький романтизм

209

тям, такою ж самовідданістю. По-своєму він любить її, однак йому приносить садистське задоволення заподіюва­ти їй душевні й моральні муки. "Я навперемінно бував з нею різким і насмішливим, черствим і зневажливим, ніж­ним і люблячим, повним каяття і покірливим". Замість ідилії виникає психологічна драма, яка все більше загос­трюється. Врешті-решт, пересвідчившись у своїй невилі­ковній зіпсутості "хворобою віку", Октав пориває з Бригіттою і закінчує повною зневірою в собі та можливості щастя, а наостанок робить кроки до примирення з Богом.

Мюссе реалізував у романі далеко не все, що було задекларовано в інтродукції, іншими словами, образ Ок­тава вмістив далеко не всю трагедію покоління, про яку було заявлено. Сюжет роману звівся до любовної драми, що розігрується фактично поза суспільно-історичними об­ставинами та колізіями і носить камерний характер. Дра­матична історія покоління, за яку сповідається "син віку", виглядає досить однобічною, як би надривно не була вона висловлена.

Значне місце в творчості Мюссе посідає драматургія. Окрім драматичних поем, таких як "Каштани із вогню" та "Уста й чаша", де домінує поезія, він вже на початку творчого шляху пише драми в прозі "Венецька ніч" (1830) і "Про що мріють дівчата" (1832). Але вже перша з них зазнала жорстокого провалу на сцені, і Мюссе відмовля­ється працювати для театру, створює "драми для читан­ня"; звідси назва другої збірки його творів "Спектакль у кріслі". Далі він пише "Примхи Маріанни", "Фантазіо", "Андреа дель Сарто", "Коханням не жартують", "Лорен-цаччо", "Підсвічник" та інші п'єси. Драматургія Мюссе відзначається жанровою розмаїтістю, з-під його пера ви­ходять легкі жартівливі комедії, "драматичні приказки" (невеликі комедії або сценки, що ніби ілюструють ту чи іншу приказку), психологічні комедії і драми. Перші п'єси Мюссе позначені тими ж рисами, що й вся його рання творчість, в них панує вільна поетична фантазія, атмос­фера життєрадісної гри, в яку вплітаються трагічні моти­ви чи елементи, як це маємо, наприклад, в "Примхах Маріанни" чи "Фантазіо". В інших п'єсах колорит стає похмурим, трагічні мотиви посилюються, на перший план виходить тема страждання людей, які втрачають втішаючі ілюзії і, розчаровані, гинуть ("Андреа дель Сарто").

Окремо в драматургії Мюссе стоїть "Лоренцаччо" — п'ятиактна драма на історичний сюжет з найвиразнішими

шекспірівськими орієнтаціями. її дія відбувається в XVI ст. у Флоренції за правління тирана Алесандро Ме-дічі. В ній дається широкий, барвисто змальований фон життя тогочасної Флоренції, проте він в основному лиша­ється нейтральним до головної дії драми. Лоренцо Медічі, небіж герцога Алесандро, ненавидить тирана і, мріючи про звільнення співгромадян від тиранії, задумує його вбив­ство. Але для того, щоб здійснити задум, йому необхідно прикинутися другом тирана й домогтися повної його дові­ри. Слід сказати, що цей сюжет відповідає духові й колі­зіям XVI ст., особливо італійського, і перегукується якщо не з трагедіями Шекспіра, то його сучасників, драматургів маньєризму.

Але Мюссе трактує цей сюжет по-іншому, наповнюючи його змістом, характерним для пізнього романтизму. Вда­ючи себе за друга тирана, Лоренцо входить в його оточен­ня і змінюється під його впливом. Він натягує на себе машкару розпутника й підлабузника (тому його й прозва­ли презирливо Лоренцаччо), і ця машкара приростає до його обличчя, стає ніби його другою натурою. Він розча­ровується в своїх благородних ідеалах і людях, тепер вони здаються йому не вартими того, щоб за них боротися. Однак він здійснює свій задум, керуючись індивідуальни­ми мотивами, бажанням самоочищення, ствердження того кращого, що було в ньому. Вбивство тирана, здійснене героєм, не приносить очікуваних наслідків: виступ респуб­ліканців і народу не відбувається, на зміну старому тирану приходить новий, а самого Лоренцаччо вбивають за нака­зом Ради восьми.

У цій драмі настрої й колізії, характерні для романти­чної свідомості після революції 1830 p., Мюссе екстрапо­лює на Італію часу згасання Відродження і трактує їх песимістично.

Хоч Мюссе написав багато драматичних та прозових творів (крім роману, він писав ще новели), однак був він передусім поетом, що виразно позначалося і на його прозі та драматургії. У сучасників він мав репутацію кращого поета-лірика французького романтизму. Але, як зазнача­ють сучасні дослідники, в цій іпостасі він розкрився най­повніше не в ліричних поезіях, а в поемах та драматичних поемах, де маємо чудові ліричні фрагменти та монологи.

Лірична поезія Мюссе розвивалася в контексті поши­рених тоді у Франції течій живописного й байронічного романтизму, але йому завжди було притаманне прагнення

210

французький романтизм

Французький романтизм

211

2.6. Ж.де НЕРВАЛЬ (1808-1855)

до дистанціювання, зайняття незалежної позиції й іроні­чного потрактування характерних для цих течій тем і мотивів, яке, однак, не переходило в опозицію до них. В ранній поезії він теж тяжів до яскравих барв і пластичних форм, до живописання словом, але вносив у це стільки легкості, вишуканості, якоїсь веселої жвавості, що його твори значно випадали із "живописного стилю". Іноді жи­вописний сюжет ставав у нього предметом іронічного обі-грування і набирав характеру жартівливого виклику та епатажу прихильників класичного мистецтва, як у знаме­нитій "Баладі, зверненій до місяця".

Але досить швидко лірична поезія Мюссе еволюціонує до "байронічних" мотивів та настроїв, які й стають у ній превалюючими. Це мотиви самотності й страждання, роз­чарування й скорботи, "оп'яніння безнадією та відчаєм", подібно до того, що переживав Октав Із "Сповіді сина віку". Словом, маємо в поезії Мюссе весь комплекс негативних емоцій та їх акцентовану поетизацію, що так характерно для романтиків "байронічної школи". Концентрований прояв знайшли вони в знаменитому циклі Мюссе "Ночі". Чим глибший смуток та безнадійніший відчай, тим пере­конливіше це характеризує їх носія як духовну особис­тість, яка в сучасному світі приречена на страждання, — такий мотив розвиває Мюссе в цьому циклі. Він творить тут справжній культ страждання: "Лише страждаючи дугиею ростемо, // Велич душі — в великому страж­данні". Символом справжнього поета для Мюссе стає пе­лікан — птах, який кров'ю серця годує голодних пташенят. "В цьому призначення справжнього поета!" — проголошує він. "Треба страждати, щоб співати", — виводить Мюссе відому пізньоромантичну формулу, розуміючи під співом поетичну творчість. Слід сказати, формулу досить сумнів­ну, бо в ній естетичне переживання ототожнюється з емоційним збудженням, що далеко не одне й те ж саме.

Високу поетичну цінність складають окремі поезії Мюссе, в яких він звільняється від риторики й пози, а також від надмірної, з трагічним надривом, емоційності, що впадає в мелодраматизм ("Ні!", "Смуток", "Не забувай", "Про смерть", "Останні вірші" та деякі інші). їм притаман­на простота й щирість ліричних переживань, безпосеред­ність і музикальність їх вираження, тут Мюссе ніби протягує руку Верлену та іншим поетам "кінця віку".

дин з найглибших і найсамобутніших французьких письменників- романтиків, Жерар де Нерваль (справжнє прізвище Лабрюні) довго й важко входив у велику літературу. За життя, сповненого справжнього, без награвання й пози, трагізму, він був ві­домий у літературних колах Парижа, в ньому бачили ці­кавого, але далеко не першорядного письменника. Осягнення творчості Нерваля відбувалося вже після його смерті, головним чином у XX ст. В наш час для кожного освіченого француза Нерваль — зірка першої величини на небосхилі французької романтичної літератури. Його твори посідають почесне місце в антологіях, про них на­писані численні дослідження, вони викликають живий і непідробний інтерес.

В колишньому СРСР як читацька обізнаність з Нервалем, так і наукове вивчення розпочалися з величезним запізнен­ням. Десь лише в середині 80-х років з'явилися дві збірки його творів в російських перекладах, у нас черга до нього так і не дійшла. Для ревнителів чистоти марксистсько-ле-нінського світогляду й естетики він здавався сумнівним мит­цем, що "впадав" в ірраціоналізм і містику, "реакційним романтиком" за загальноприйнятою тоді класифікацією.

Жерар Лабрюні народився 1808 р. в Парижі, в родині військового лікаря, колишнього солдата республіканської і наполеонівської армії. Скоро після народження хлопчика батько відбув з військовою частиною до Німеччини, з ним поїхала мати; там вона через деякий час захворіла й померла в Сілезії, де й була похована. Жерарові не суди­лося її взнати, вона назавжди лишилася для нього загад­кою й ностальгійним смутком, підсвідомо він буде її шукати все життя. Це те глибинне переживання, що ввій­шло в основи його світосприйняття і стало архетипом його творчості. Все життя він буде відчувати себе покинутим і дорогим для матері, похованої далеко^ на чужині, вона стане праматір'ю його поетичної міфології.

Очевидно, звідси в неабиякій мірі й та притягальна сила, яку для Нерваля мала Німеччина. Глибше, ніж інші французькі романтики, він увійшов у світ духовної куль­тури цієї країни й багато зробив для ознайомлення своїх співвітчизників з німецькою преромантичною і романтич­ною літературою.

212

Французький романтизм

Французький романтизм

213

Залишений батьками, майбутній поет ріс у домі двою­рідного діда в Мортфонтені, що в глибинній французькій провінції Валуа. Мортфонтен, мертве джерело — назва, в якій є щось суто нервалівське, в ній смерть і джерело, кінець життя і народження, могила і живлюща джерельна вода, а це — ключові образи-поняття творчості Нерваля, її метамова. Коли батько, вийшовши у відставку і, посе­лившися в Парижі, забере до себе сина, той кожне літо буде приїздити в Мортфонтен. Тут у глибинній провінції ще жив повним життям французький фольклор, і він викликає великий інтерес у Нерваля і згодом входить в його творчість. Знову ж серед французьких романтиків він виділяється глибиною осягнення фольклору й органічністю його використання у своїх творах.

Навчався Нерваль у одному з кращих паризьких ліце­їв, де набув широких і ґрунтовних знань, у тому числі двох східних мов, арабської і перської. Там же він почав писати і ще під час навчання у ліцеї видав дві поетичні збірки, "Національні елегії" (1826) і "Політичні сатири" (1827), які ще несуть у собі відбиток учнівства. Хоч у ті роки у Франції бурхливо розвивався романтизм, молодий Нерваль лишався поза романтичним рухом. В обох збірках він дотримувався принципів класицизму з його специфіч­ною громадянськістю та її риторичним вираженням. У першій він сумував за недавньою величчю Франції, напо­леонівською епопеєю, в другій викривав і осуджував ре­жим Реставрації. Його головними наставниками в поезії були в цей час К Делавінь, поет пізнього класицизму, і Беранже, якого він тоді дуже шанував і наслідував у деяких віршах. Загалом же його рання поетична творчість не має значної вартості

Справжнє входження Нерваля в літературу відбулося наприкінці 20-х років, коли вийшов його переклад першої частини "Фауста" Гете. Це був уже третій французький переклад уславленого твору, і він затьмарив два поперед­ніх і став визначним явищем художнього життя країни. Відступивши від французької традиції перекладати пое­зію прозою, Нерваль значну частину тексту переклав вір­шами. Гетівський "Фауст" у перекладі Нерваля справив величезне враження на французьких романтиків. Як про "одну з найзначніших подій мого життя", згадує Г Берліоз у "Мемуарах" про те "незвичайне й глибоке враження, яке справив "Фауст" Гете... у французькому перекладі Жерара де Нерваля". В "Сповіді сина віку" Мюссе гово-

рить про те, що цей твір вплинув на духовний клімат Франції і, на його думку, сприяв поглибленню "хвороби віку". Сам Гете схвально відгукнувся на переклад Нерва­ля. Той ще не раз до нього звертався, поліпшуючи з кожним виданням, а до видання 1840 р. він включив і сцени з другої частини "Фауста". Цей переклад не втратив у Франції свого значення й на сьогодні.

Нерваль перекладав ще поезії Гете, а також інших німецьких поетів, преромантиків і романтиків — Шіллера, Клопштока, Бюргера, Уланда. В 40-ві роки він зблизився з Гейне і переклав два цикли із його "Книги пісень" — "Ліричне інтермеццо" і "Північне море". Виявляв він інте­рес і до німецької романтичної прози, особливо до прози Гофмана, яку він теж перекладав на французьку мову. Водночас Нерваль зазнав значного впливу німецької літе­ратури, який був широким та різнобічним і проявився як на рівні семантичному, так і на рівні поетики й стилю.

Активна творча діяльність письменника розгортається в 30-ті роки. Із різних псевдонімів, якими він підписував свої твори, остаточно обирається де Нерваль — за назвою невеликого земельного володіння, що належало його дідові. На початку 30-х років він активно включається в роман­тичний дух, входить в 1832 р. до "Малого сенаклю", який не протиставляв себе "великому", очолюваному Гюго. Від­нині творчість Нерваля розвивається в річищі романтиз­му, але не вкладається в нього. Як у своїй поезії, так і в прозі він виходить за його межі, нерідко прориваючись до XX ст., передвіщаючи відкриття символістів і авангарди­стських течій.

Літературна спадщина Нерваля велика за обсягом і досі повністю ще не зібрана й не опублікована. Він пра­цював у різних жанрах, писав поезії, повісті й оповідання, драми й оперні лібретто (останні в співпраці з О. Дюма), подорожні нариси й публіцистику. Постійно страждаючи від матеріальної скрути, а то й впадаючи в злидні, Нер­валь активно співробітничав у паризькій пресі й писав для неї численні кореспонденції, статті, рецензії. Він вів спосіб життя, характерний для артистичної богеми, і це життя поза офіційним суспільством, його нормами й цінностями, стало для нього постійним.

Нерваль багато подорожував, і в цьому, крім вродже­ного нахилу до мандрів, відігравали свою роль практичні інтереси, породжувані журналістською діяльністю. Він об'­їздив Німеччину, подорожував по Італії та інших країнах

214

Французький романтизм

Французький романтизм

215

Європи, побував у Африці й на Близькому Сході. Про ці подорожі він розповів у своїх кореспонденціях, з яких згодом були складені книги документальної прози "Подо­рож на Схід" і "Лорелея" (про мандри по Німеччині), що вийшли в останній період його життя. Вони належать до поширеного в романтичній літературі жанру документаль­ного нарису, який не вкладається в сучасне розуміння документальної прози. Як і інші романтики, Нерваль часом вільно поводився з фактами, переставляв їх і доповнював вимислом, робив запозичення з інших книг та чужих розповідей.

Визначним і своєрідним набутком французької роман­тичної літератури є художня проза Нерваля. Першим значним її твором було оповідання "Зачарована рука" (1832), написане в період захоплення французьких роман­тиків середньовіччям і готичним романом. В 30-ті роки він написав ще кілька оповідань, на деяких із них виразно позначився вплив Гофмана ("Соната диявола", "Геттінген-ський цирульник"). Але кращі прозові твори Нерваля з'я­вилися в останній період його творчості, в 50-ті роки; вони ввійшли до двох збірок, до "Ілюмінатів" (1852) і "Дочок вогню" (1854).

У цих збірках Нерваль звертається до історії, що збли­жує його з пізньою романтичною прозою, де історична тематика була домінуючою. Як говорилося, модель істори­чного роману епохи романтизму була витворена Вальте­ром Скоттом, і її дотримувалися або від неї відштовху­валися й автори французьких історичних романів. Правда, у той час, коли Нерваль писав свої повісті, у французькій літературі вона була витіснена історико-пригодницьким романом Дюма, що характеризується відносним зв'язком з історичними подіями і особами. Та справа в тім, що твори Нерваля далекі як від Скотта, так і від Дюма. Він не ставив своїм завданням ні відтворення об'єктивних історичних процесів та їх впливу на життя приватної людини, ні, тим більше, плетіння захоплюючої фабули з вільним викори­станням історичного матеріалу.

Історичні повісті Нерваля, зокрема "Історія аббата де Бюкуа" і "Анжеліка", дуже своєрідні за змістом і струк­турою. За методом художньої інтерпретації історичного матеріалу вони впритул наближаються до літератури XX ст. На структурному рівні вони пов'язані з докумен-талістикою Нерваля і будуються як "документальні" тво­ри, їхній текст складається із розповіді автора про

розшуки старовинних видань, в яких описана історія жит­тя героїв, і з уривків та розділів із цих видань, вигаданих і стилізованих під ту чи іншу епоху, під стиль мислення й письма того чи іншого століття. Отже, маємо в цих творах Нерваля те "мімікрування" під документальний жанр, яке стане характерною особливістю структури й стилістики художньої прози другої половини XX ст., зок­рема історичної.

В повістях Нерваля маємо два плани, сучасний та історичний, які переплітаються і взаємодіють. З цим пов'­язана постійна присутність автора в творі, його активна роль як на змістовому, так і на композиційно-структур­ному рівні, що теж наближає його повісті до літератури XX ст. І, зрештою, він звертається до історії не для того, щоб пізнавати історичні процеси та закономірності, — його цікавить насамперед неординарна людська особистість, її свідомість і психологія. Творити для нього передусім оз­начало пригадувати й пізнавати себе, в героях він втілю­вав свої риси і через них осмислював себе.

За своїм стилем повісті Нерваля теж відмінні від ро­мантичної історичної прози. їх автору чужий "метод кар­тин", живописання минулого в його локальному й історич­ному колориті, що було властиве французькому історич­ному роману часу його розквіту. Написані повісті в стилі, що скоріше нагадує стиль Стендаля, зокрема його хронік і біографій, характеризується він чіткістю і логічністю викладу, своєрідними сциєнтичними орієнтаціями та інто­націями.

Збірки Нерваля "Ілюмінати" та "Дочки вогню" пов'я­зані між собою, між їхніми найбільшими творами існує і сюжетний зв'язок: сюжет про абата Бюкуа починається в повісті "Анжеліка" із пізнішої збірки "Дочки вогню" і продовжується в "Історії абата де Бюкуа" із "Ілюмінатів". Проте в цих збірках провідними виступають різні ідейно-тематичні мотиви. На провідний мотив першої збірки вка­зує її назва. В трактуванні Нерваля ілюмінати — це не тільки релігійно-містична секта XVII ст., до якої належать персонажі із деяких творів збірки, а й загалом люди, що мають дар духовного осяяння, прозрівання природи й людського буття. Тут дається взнаки захоплення пізнього Нерваля містицизмом і окультними науками, але цікаво, що маємо в збірці проекцію ілюмінізму на сучасність, загадкову складність суспільного життя, яка потребує "осяяння". Повна назва збірки — "Ілюмінати, або предтечі

216

Французький романтизм

Французький романтизм

217

соціалізму". Названим даром автор наділяє абата Бюкуа, який наприкінці свого авантюрного життя розробляє "про­ект республіканського устрою, в якому розглянуті способи ліквідації монархії", і він характеризується як "один із предтеч французької революції". Нерваль планував вклю­чити до збірки твори про Фурьє, Прудона, П'єра Леру, але вони не були написані.

Інші мотиви виходять на перший план у збірці "Дочки вогню", яка справедливо вважається одним із шедеврів Нерваля. Вона пов'язана — і це підказує її назва — з натурфілософським вченням про чотири стихії землі, во­ди, повітря і вогню як першоелементами світу, котрими захоплювався пізній Нерваль, з його прагненням до вит­ворення синтетичної натурфілософської картини буття. Вод­ночас це збірка глибоко автобіографічна, передусім в розкритті духовного й душевного життя письменника, спов­нена ліризму, чарівного й щемкого водночас. Домінує в збірці тема кохання, що вміщує натурфілософські мотиви.

Де б не мандрував поет, яку б жінку не кохав, він завжди, неусвідомлювано чи свідомо, шукає Єдину, вона інкорпорується в тій чи іншій жінці і водночас лишається недосяжною. В "Сільвії" герой-оповідач кохає дівчину (її ім'ям названа повість), у якій втілилася "краса земна", але водночас він не може звільнитися з-під влади "фатального привиду" Адрієни, з якою зустрівся в юності. "Обливаю­чись горючими слізьми, я кинувся до її (Сільвії) ніг, я сповідався їй в усьому — в моїх ваганнях, в дивацтвах, розповів про фатальний привид, який весь час виникає на моєму життєвому шляху. "Врятуйте мене! — повторював я. — Я повернувся до вас назавжди". Але таке повернення у Нерваля неможливе, бо саме почуття у нього за своєю природою амбівалентне. Воно в повісті "повторюється", з'являється ще паризька актриса Аврелія, щоправда, най­більш віддалена від прообразу, від "праматері".

Закономірно з'являється в повісті Нерваля тенденція до міфологізації, до переведення зображуваного в міфіч­ний план, що в цілому притаманне його пізній творчості. Адже міф з його, як писав Шеллінг, "абсолютною нероз­дільністю загального й окремого", втіленням в окремому всієї неосяжності загального відповідав характерові світо­сприйняття Нерваля і, зокрема, його трактуванню кохан­ня. Найвиразніше це проявилося в "Октавії", де герой втікає з Парижа від "фатального кохання" до актриси (в ній вгадуються риси Женні Колон, яка відіграла негативну

роль у житті Нерваля) і в Неаполі зустрічає жінку, яка справила на нього дивне враження: "Ця жінка з її чудни­ми манерами, в цих шатах королеви, горда й примхлива, здалася мені однією з фесалійських чарівниць, яким у винагороду за сновидіння віддають душу". І далі: "Я втік від цього привида, який і вабив, і страшив мене". Симпто­матично, що стіни житла цієї жінки "прикрашені були старовинними картинами, на яких зображені чотири стихії у вигляді міфологічних божеств". До цих божеств Нерваль звертається в оповіданнях "Ізида" і "Пандора", що теж входять до збірки "Дочки вогню".

Дата добавления: 2015-06-26