КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
ЖОРЖ САНД (1804-1876) 2 страница
Другою із провідних тем Мюссе є тема "хвороби віку" в основі якої лежить специфічний умонастрій, породжений суспільно-історичними обставинами, "обманом історії", жертвою якого відчув себе поет, виступаючи речником покоління. Цьому поколінню "синів імперії і внуків революції" важко було звикнути до прози буржуазного суспільства після грандіозної бурі великої революції і наполеонівської епохи, які глибоко сколихнули всі людські пристрасті. На цьому грунті й виникла "хвороба віку" — хвороба розчарування, безнадії і заперечення, споріднена з байронівською "світовою скорботою"./Це була духовна хвороба епохи, коли, за словами Мюссе^ людство розділилося на дві частини: "люди плоті... знають лише одну турботу — рахувати свої гроші", а ентузіастичній молоді нічого не лишається, як "замкнутися в хворобливих мареннях" і "впиватися відчаєм". Перший прояв ця тема знайшла в поемі Мюссе "Рол-.ла", яка серед його поем першої половини 30-х років виділяється похмуро-патетичним звучанням. Герой цієї поеми вражений "хворобою віку", він страждає від пустоти життя і, не знаходячи виходу, кінчає самогубством. Він представляє покоління, яке втратило ідеали батьків, тобто ідеали Просвітництва та революції, і не здобуло нових, для нього вмерло минуле і не наступило майбутнє. Ролла страждає від безвір'я і відповідальність за це покладає на 206 Французький романтизм Французький романтизм 207
Вольтера і просвітників. Йому притаманна специфічна роздвоєність, він не вірить у Бога, але в його душі живе ностальгія за вірою, яка здається йому надійною духовною опорою і пристанищем: "О Христе, я не належу до тих, хто тремтячими ногами приходить молитися в твої храми.. Я не вірую в твоє святе слово, о Христе, я надто пізно прийшов у надто старий світ... Але дозволь невіруючому сину невіруючого віку припасти поцілунком до праху і заплакати, о Христе, над цією холодною землею, яка жила смертю і згине без тебе". Найповніший вияв тема "хвороби віку" отримала в романі "Сповідь сина віку". Як показали французькі дослідники, цей твір значною мірою автобіографічний, в основі його — духовний і душевний досвід Мюссе, це його сповідь, якій він, однак, прагнув надати надособистісного змісту. Написано роман у суб'єктивно-ліричній манері, що загалом характерно для романтичної психологічної прози. Герой роману Октав розповідає про себе, про свою "моральну хворобу" і свій гіркий особистий досвід; місцями його розповідь набирає аналітичного характеру, але домінує в ній сповідальність, що шукає переважно ліричного вираження. Нерідко роман звучить як "поезія в прозі", деякі його фрагменти можна віднести до кращих сторінок поетичного доробку Мюссе. Стосується це й знаменитого другого розділу роману, в якому автор демонструє, з якою ліричною напругою й патетикою може переживатися історія, її колізії та несподівані повороти, що так болісно позначаються на долі цілого покоління. "В часи імперії, коли чоловіки й брати воювали в Німеччині, стривожені матері породили палке, хворобливе, нервове покоління. Зачаті в проміжках між двома битвами, виховані в коледжах під гуркіт барабанів, тисячі хлопчаків похмуро дивилися один на одного, випробовуючи ще слабенькі мускули. Час від часу з'являлися їхні батьки; забагрені кров'ю, вони притискали синів до грудей, розшитих.золотом, потім опускали їх на землю і знову сідали на коней". Цим чистим повітрям грозової доби, коли "сяяло стільки слави й виблискувало стільки сталі", дихало покоління, яке знало, що приречене на випробування долі, але тоді й "сама смерть в своїх пурпурних шатах здавалася такою величною і прекрасною!" Коли ж це покоління виросло, все різко змінилося: після падіння Наполеона Франція заснула глибоким сном, з'явилися "бліді привиди в чорній одежі", запала мертва тиша, і тільки церковний подзвін звучав у ній. Пустка запанувала в душах молодих людей, які не могли прийняти ні старих церковно-монархічних догм ("влада божеська і влада людська були відновлені, але віра в них зникла назавжди"), ні буржуазних утилітарних ідеалів і цінностей. І коли їх запитували, в що вони вірять, відповідь була: "Ні в що". Ця чудова лірично-патетична інтродукція вводить в соціально-психологічну ситуацію епохи й пояснює витоки "хвороби віку", що вразила Октава і його покоління. З наступного розділу виникає неодмінна у Мюссе тема кохання, яка заповнює роман, але при всьому тому вона тут виконує допоміжну функцію, підпорядковується розкриттю "хвороби віку". Октав, як і сам Мюссе, вступає у зрілість з твердою вірою, що любов — це основа світу й вищий сенс життя. Але перше його кохання обертається жорстоким розчаруванням, його кохана, світська жінка, виявляється зрадливою та розбещеною, і це переживається героєм як крах основ світу й власного життя. Екзальтоване кохання переростає в екзальтоване розчарування, далі настає озлоблення на цілий світ, і все розігрується на найвищій ноті, на грані зриву в істерику. З тим же екзальтованим мстивим почуттям Октав кидається в розгул і розпусту, причому це подається як помста не тільки зрадливій коханці, а й суспільству, всьому світу. Виходить так, що розпуста стає формою відплати за недосконалість світу й людини, за "хворобу віку", принаймні це подібним чином сприймається й переживається героєм. Тому він і кидається в розпусту з незвичайним душевним запалом, сама "хвороба віку" проявляється в романі передусім у формі розпусти, "її торкнулася хвороба віку, — говориться про повію, з якою випадково сходиться Октав,— або, точніше кажучи, ця повія сама була нею, і це вона, хвороба віку, прибрала ці бліді, насмішливі риси, заговорила цим хрипким голосом і сіла навпроти в глибині погрібця". Але настає момент перенасичення, і Октав доходить висновку, що даремно подібним чином розтрачує життя й душевні сили. Він хоче морально й духовно відродитися і їде в рідну провінцію, де зустрічає чудову молоду жінку Бригітту, яка палко бажає допомогти йому в цьому. Та виявляється, що для Октава вже немає вороття, надто він вражений цинізмом та душевною спустошеністю, щоб відповісти Бригітті таким же глибоким і гармонійним почут- 208 Французький романтизм Французький романтизм 209
тям, такою ж самовідданістю. По-своєму він любить її, однак йому приносить садистське задоволення заподіювати їй душевні й моральні муки. "Я навперемінно бував з нею різким і насмішливим, черствим і зневажливим, ніжним і люблячим, повним каяття і покірливим". Замість ідилії виникає психологічна драма, яка все більше загострюється. Врешті-решт, пересвідчившись у своїй невиліковній зіпсутості "хворобою віку", Октав пориває з Бригіттою і закінчує повною зневірою в собі та можливості щастя, а наостанок робить кроки до примирення з Богом. Мюссе реалізував у романі далеко не все, що було задекларовано в інтродукції, іншими словами, образ Октава вмістив далеко не всю трагедію покоління, про яку було заявлено. Сюжет роману звівся до любовної драми, що розігрується фактично поза суспільно-історичними обставинами та колізіями і носить камерний характер. Драматична історія покоління, за яку сповідається "син віку", виглядає досить однобічною, як би надривно не була вона висловлена. Значне місце в творчості Мюссе посідає драматургія. Окрім драматичних поем, таких як "Каштани із вогню" та "Уста й чаша", де домінує поезія, він вже на початку творчого шляху пише драми в прозі "Венецька ніч" (1830) і "Про що мріють дівчата" (1832). Але вже перша з них зазнала жорстокого провалу на сцені, і Мюссе відмовляється працювати для театру, створює "драми для читання"; звідси назва другої збірки його творів "Спектакль у кріслі". Далі він пише "Примхи Маріанни", "Фантазіо", "Андреа дель Сарто", "Коханням не жартують", "Лорен-цаччо", "Підсвічник" та інші п'єси. Драматургія Мюссе відзначається жанровою розмаїтістю, з-під його пера виходять легкі жартівливі комедії, "драматичні приказки" (невеликі комедії або сценки, що ніби ілюструють ту чи іншу приказку), психологічні комедії і драми. Перші п'єси Мюссе позначені тими ж рисами, що й вся його рання творчість, в них панує вільна поетична фантазія, атмосфера життєрадісної гри, в яку вплітаються трагічні мотиви чи елементи, як це маємо, наприклад, в "Примхах Маріанни" чи "Фантазіо". В інших п'єсах колорит стає похмурим, трагічні мотиви посилюються, на перший план виходить тема страждання людей, які втрачають втішаючі ілюзії і, розчаровані, гинуть ("Андреа дель Сарто"). Окремо в драматургії Мюссе стоїть "Лоренцаччо" — п'ятиактна драма на історичний сюжет з найвиразнішими шекспірівськими орієнтаціями. її дія відбувається в XVI ст. у Флоренції за правління тирана Алесандро Ме-дічі. В ній дається широкий, барвисто змальований фон життя тогочасної Флоренції, проте він в основному лишається нейтральним до головної дії драми. Лоренцо Медічі, небіж герцога Алесандро, ненавидить тирана і, мріючи про звільнення співгромадян від тиранії, задумує його вбивство. Але для того, щоб здійснити задум, йому необхідно прикинутися другом тирана й домогтися повної його довіри. Слід сказати, що цей сюжет відповідає духові й колізіям XVI ст., особливо італійського, і перегукується якщо не з трагедіями Шекспіра, то його сучасників, драматургів маньєризму. Але Мюссе трактує цей сюжет по-іншому, наповнюючи його змістом, характерним для пізнього романтизму. Вдаючи себе за друга тирана, Лоренцо входить в його оточення і змінюється під його впливом. Він натягує на себе машкару розпутника й підлабузника (тому його й прозвали презирливо Лоренцаччо), і ця машкара приростає до його обличчя, стає ніби його другою натурою. Він розчаровується в своїх благородних ідеалах і людях, тепер вони здаються йому не вартими того, щоб за них боротися. Однак він здійснює свій задум, керуючись індивідуальними мотивами, бажанням самоочищення, ствердження того кращого, що було в ньому. Вбивство тирана, здійснене героєм, не приносить очікуваних наслідків: виступ республіканців і народу не відбувається, на зміну старому тирану приходить новий, а самого Лоренцаччо вбивають за наказом Ради восьми. У цій драмі настрої й колізії, характерні для романтичної свідомості після революції 1830 p., Мюссе екстраполює на Італію часу згасання Відродження і трактує їх песимістично. Хоч Мюссе написав багато драматичних та прозових творів (крім роману, він писав ще новели), однак був він передусім поетом, що виразно позначалося і на його прозі та драматургії. У сучасників він мав репутацію кращого поета-лірика французького романтизму. Але, як зазначають сучасні дослідники, в цій іпостасі він розкрився найповніше не в ліричних поезіях, а в поемах та драматичних поемах, де маємо чудові ліричні фрагменти та монологи. Лірична поезія Мюссе розвивалася в контексті поширених тоді у Франції течій живописного й байронічного романтизму, але йому завжди було притаманне прагнення 210 французький романтизм Французький романтизм 211
до дистанціювання, зайняття незалежної позиції й іронічного потрактування характерних для цих течій тем і мотивів, яке, однак, не переходило в опозицію до них. В ранній поезії він теж тяжів до яскравих барв і пластичних форм, до живописання словом, але вносив у це стільки легкості, вишуканості, якоїсь веселої жвавості, що його твори значно випадали із "живописного стилю". Іноді живописний сюжет ставав у нього предметом іронічного обі-грування і набирав характеру жартівливого виклику та епатажу прихильників класичного мистецтва, як у знаменитій "Баладі, зверненій до місяця". Але досить швидко лірична поезія Мюссе еволюціонує до "байронічних" мотивів та настроїв, які й стають у ній превалюючими. Це мотиви самотності й страждання, розчарування й скорботи, "оп'яніння безнадією та відчаєм", подібно до того, що переживав Октав Із "Сповіді сина віку". Словом, маємо в поезії Мюссе весь комплекс негативних емоцій та їх акцентовану поетизацію, що так характерно для романтиків "байронічної школи". Концентрований прояв знайшли вони в знаменитому циклі Мюссе "Ночі". Чим глибший смуток та безнадійніший відчай, тим переконливіше це характеризує їх носія як духовну особистість, яка в сучасному світі приречена на страждання, — такий мотив розвиває Мюссе в цьому циклі. Він творить тут справжній культ страждання: "Лише страждаючи дугиею ростемо, // Велич душі — в великому стражданні". Символом справжнього поета для Мюссе стає пелікан — птах, який кров'ю серця годує голодних пташенят. "В цьому призначення справжнього поета!" — проголошує він. "Треба страждати, щоб співати", — виводить Мюссе відому пізньоромантичну формулу, розуміючи під співом поетичну творчість. Слід сказати, формулу досить сумнівну, бо в ній естетичне переживання ототожнюється з емоційним збудженням, що далеко не одне й те ж саме. Високу поетичну цінність складають окремі поезії Мюссе, в яких він звільняється від риторики й пози, а також від надмірної, з трагічним надривом, емоційності, що впадає в мелодраматизм ("Ні!", "Смуток", "Не забувай", "Про смерть", "Останні вірші" та деякі інші). їм притаманна простота й щирість ліричних переживань, безпосередність і музикальність їх вираження, тут Мюссе ніби протягує руку Верлену та іншим поетам "кінця віку".
дин з найглибших і найсамобутніших французьких письменників- романтиків, Жерар де Нерваль (справжнє прізвище Лабрюні) довго й важко входив у велику літературу. За життя, сповненого справжнього, без награвання й пози, трагізму, він був відомий у літературних колах Парижа, в ньому бачили цікавого, але далеко не першорядного письменника. Осягнення творчості Нерваля відбувалося вже після його смерті, головним чином у XX ст. В наш час для кожного освіченого француза Нерваль — зірка першої величини на небосхилі французької романтичної літератури. Його твори посідають почесне місце в антологіях, про них написані численні дослідження, вони викликають живий і непідробний інтерес. В колишньому СРСР як читацька обізнаність з Нервалем, так і наукове вивчення розпочалися з величезним запізненням. Десь лише в середині 80-х років з'явилися дві збірки його творів в російських перекладах, у нас черга до нього так і не дійшла. Для ревнителів чистоти марксистсько-ле-нінського світогляду й естетики він здавався сумнівним митцем, що "впадав" в ірраціоналізм і містику, "реакційним романтиком" за загальноприйнятою тоді класифікацією. Жерар Лабрюні народився 1808 р. в Парижі, в родині військового лікаря, колишнього солдата республіканської і наполеонівської армії. Скоро після народження хлопчика батько відбув з військовою частиною до Німеччини, з ним поїхала мати; там вона через деякий час захворіла й померла в Сілезії, де й була похована. Жерарові не судилося її взнати, вона назавжди лишилася для нього загадкою й ностальгійним смутком, підсвідомо він буде її шукати все життя. Це те глибинне переживання, що ввійшло в основи його світосприйняття і стало архетипом його творчості. Все життя він буде відчувати себе покинутим і дорогим для матері, похованої далеко^ на чужині, вона стане праматір'ю його поетичної міфології. Очевидно, звідси в неабиякій мірі й та притягальна сила, яку для Нерваля мала Німеччина. Глибше, ніж інші французькі романтики, він увійшов у світ духовної культури цієї країни й багато зробив для ознайомлення своїх співвітчизників з німецькою преромантичною і романтичною літературою. 212 Французький романтизм Французький романтизм 213
Залишений батьками, майбутній поет ріс у домі двоюрідного діда в Мортфонтені, що в глибинній французькій провінції Валуа. Мортфонтен, мертве джерело — назва, в якій є щось суто нервалівське, в ній смерть і джерело, кінець життя і народження, могила і живлюща джерельна вода, а це — ключові образи-поняття творчості Нерваля, її метамова. Коли батько, вийшовши у відставку і, поселившися в Парижі, забере до себе сина, той кожне літо буде приїздити в Мортфонтен. Тут у глибинній провінції ще жив повним життям французький фольклор, і він викликає великий інтерес у Нерваля і згодом входить в його творчість. Знову ж серед французьких романтиків він виділяється глибиною осягнення фольклору й органічністю його використання у своїх творах. Навчався Нерваль у одному з кращих паризьких ліцеїв, де набув широких і ґрунтовних знань, у тому числі двох східних мов, арабської і перської. Там же він почав писати і ще під час навчання у ліцеї видав дві поетичні збірки, "Національні елегії" (1826) і "Політичні сатири" (1827), які ще несуть у собі відбиток учнівства. Хоч у ті роки у Франції бурхливо розвивався романтизм, молодий Нерваль лишався поза романтичним рухом. В обох збірках він дотримувався принципів класицизму з його специфічною громадянськістю та її риторичним вираженням. У першій він сумував за недавньою величчю Франції, наполеонівською епопеєю, в другій викривав і осуджував режим Реставрації. Його головними наставниками в поезії були в цей час К Делавінь, поет пізнього класицизму, і Беранже, якого він тоді дуже шанував і наслідував у деяких віршах. Загалом же його рання поетична творчість не має значної вартості Справжнє входження Нерваля в літературу відбулося наприкінці 20-х років, коли вийшов його переклад першої частини "Фауста" Гете. Це був уже третій французький переклад уславленого твору, і він затьмарив два попередніх і став визначним явищем художнього життя країни. Відступивши від французької традиції перекладати поезію прозою, Нерваль значну частину тексту переклав віршами. Гетівський "Фауст" у перекладі Нерваля справив величезне враження на французьких романтиків. Як про "одну з найзначніших подій мого життя", згадує Г Берліоз у "Мемуарах" про те "незвичайне й глибоке враження, яке справив "Фауст" Гете... у французькому перекладі Жерара де Нерваля". В "Сповіді сина віку" Мюссе гово- рить про те, що цей твір вплинув на духовний клімат Франції і, на його думку, сприяв поглибленню "хвороби віку". Сам Гете схвально відгукнувся на переклад Нерваля. Той ще не раз до нього звертався, поліпшуючи з кожним виданням, а до видання 1840 р. він включив і сцени з другої частини "Фауста". Цей переклад не втратив у Франції свого значення й на сьогодні. Нерваль перекладав ще поезії Гете, а також інших німецьких поетів, преромантиків і романтиків — Шіллера, Клопштока, Бюргера, Уланда. В 40-ві роки він зблизився з Гейне і переклав два цикли із його "Книги пісень" — "Ліричне інтермеццо" і "Північне море". Виявляв він інтерес і до німецької романтичної прози, особливо до прози Гофмана, яку він теж перекладав на французьку мову. Водночас Нерваль зазнав значного впливу німецької літератури, який був широким та різнобічним і проявився як на рівні семантичному, так і на рівні поетики й стилю. Активна творча діяльність письменника розгортається в 30-ті роки. Із різних псевдонімів, якими він підписував свої твори, остаточно обирається де Нерваль — за назвою невеликого земельного володіння, що належало його дідові. На початку 30-х років він активно включається в романтичний дух, входить в 1832 р. до "Малого сенаклю", який не протиставляв себе "великому", очолюваному Гюго. Віднині творчість Нерваля розвивається в річищі романтизму, але не вкладається в нього. Як у своїй поезії, так і в прозі він виходить за його межі, нерідко прориваючись до XX ст., передвіщаючи відкриття символістів і авангардистських течій. Літературна спадщина Нерваля велика за обсягом і досі повністю ще не зібрана й не опублікована. Він працював у різних жанрах, писав поезії, повісті й оповідання, драми й оперні лібретто (останні в співпраці з О. Дюма), подорожні нариси й публіцистику. Постійно страждаючи від матеріальної скрути, а то й впадаючи в злидні, Нерваль активно співробітничав у паризькій пресі й писав для неї численні кореспонденції, статті, рецензії. Він вів спосіб життя, характерний для артистичної богеми, і це життя поза офіційним суспільством, його нормами й цінностями, стало для нього постійним. Нерваль багато подорожував, і в цьому, крім вродженого нахилу до мандрів, відігравали свою роль практичні інтереси, породжувані журналістською діяльністю. Він об'їздив Німеччину, подорожував по Італії та інших країнах 214 Французький романтизм Французький романтизм 215
Європи, побував у Африці й на Близькому Сході. Про ці подорожі він розповів у своїх кореспонденціях, з яких згодом були складені книги документальної прози "Подорож на Схід" і "Лорелея" (про мандри по Німеччині), що вийшли в останній період його життя. Вони належать до поширеного в романтичній літературі жанру документального нарису, який не вкладається в сучасне розуміння документальної прози. Як і інші романтики, Нерваль часом вільно поводився з фактами, переставляв їх і доповнював вимислом, робив запозичення з інших книг та чужих розповідей. Визначним і своєрідним набутком французької романтичної літератури є художня проза Нерваля. Першим значним її твором було оповідання "Зачарована рука" (1832), написане в період захоплення французьких романтиків середньовіччям і готичним романом. В 30-ті роки він написав ще кілька оповідань, на деяких із них виразно позначився вплив Гофмана ("Соната диявола", "Геттінген-ський цирульник"). Але кращі прозові твори Нерваля з'явилися в останній період його творчості, в 50-ті роки; вони ввійшли до двох збірок, до "Ілюмінатів" (1852) і "Дочок вогню" (1854). У цих збірках Нерваль звертається до історії, що зближує його з пізньою романтичною прозою, де історична тематика була домінуючою. Як говорилося, модель історичного роману епохи романтизму була витворена Вальтером Скоттом, і її дотримувалися або від неї відштовхувалися й автори французьких історичних романів. Правда, у той час, коли Нерваль писав свої повісті, у французькій літературі вона була витіснена історико-пригодницьким романом Дюма, що характеризується відносним зв'язком з історичними подіями і особами. Та справа в тім, що твори Нерваля далекі як від Скотта, так і від Дюма. Він не ставив своїм завданням ні відтворення об'єктивних історичних процесів та їх впливу на життя приватної людини, ні, тим більше, плетіння захоплюючої фабули з вільним використанням історичного матеріалу. Історичні повісті Нерваля, зокрема "Історія аббата де Бюкуа" і "Анжеліка", дуже своєрідні за змістом і структурою. За методом художньої інтерпретації історичного матеріалу вони впритул наближаються до літератури XX ст. На структурному рівні вони пов'язані з докумен-талістикою Нерваля і будуються як "документальні" твори, їхній текст складається із розповіді автора про розшуки старовинних видань, в яких описана історія життя героїв, і з уривків та розділів із цих видань, вигаданих і стилізованих під ту чи іншу епоху, під стиль мислення й письма того чи іншого століття. Отже, маємо в цих творах Нерваля те "мімікрування" під документальний жанр, яке стане характерною особливістю структури й стилістики художньої прози другої половини XX ст., зокрема історичної. В повістях Нерваля маємо два плани, сучасний та історичний, які переплітаються і взаємодіють. З цим пов'язана постійна присутність автора в творі, його активна роль як на змістовому, так і на композиційно-структурному рівні, що теж наближає його повісті до літератури XX ст. І, зрештою, він звертається до історії не для того, щоб пізнавати історичні процеси та закономірності, — його цікавить насамперед неординарна людська особистість, її свідомість і психологія. Творити для нього передусім означало пригадувати й пізнавати себе, в героях він втілював свої риси і через них осмислював себе. За своїм стилем повісті Нерваля теж відмінні від романтичної історичної прози. їх автору чужий "метод картин", живописання минулого в його локальному й історичному колориті, що було властиве французькому історичному роману часу його розквіту. Написані повісті в стилі, що скоріше нагадує стиль Стендаля, зокрема його хронік і біографій, характеризується він чіткістю і логічністю викладу, своєрідними сциєнтичними орієнтаціями та інтонаціями. Збірки Нерваля "Ілюмінати" та "Дочки вогню" пов'язані між собою, між їхніми найбільшими творами існує і сюжетний зв'язок: сюжет про абата Бюкуа починається в повісті "Анжеліка" із пізнішої збірки "Дочки вогню" і продовжується в "Історії абата де Бюкуа" із "Ілюмінатів". Проте в цих збірках провідними виступають різні ідейно-тематичні мотиви. На провідний мотив першої збірки вказує її назва. В трактуванні Нерваля ілюмінати — це не тільки релігійно-містична секта XVII ст., до якої належать персонажі із деяких творів збірки, а й загалом люди, що мають дар духовного осяяння, прозрівання природи й людського буття. Тут дається взнаки захоплення пізнього Нерваля містицизмом і окультними науками, але цікаво, що маємо в збірці проекцію ілюмінізму на сучасність, загадкову складність суспільного життя, яка потребує "осяяння". Повна назва збірки — "Ілюмінати, або предтечі 216 Французький романтизм Французький романтизм 217
соціалізму". Названим даром автор наділяє абата Бюкуа, який наприкінці свого авантюрного життя розробляє "проект республіканського устрою, в якому розглянуті способи ліквідації монархії", і він характеризується як "один із предтеч французької революції". Нерваль планував включити до збірки твори про Фурьє, Прудона, П'єра Леру, але вони не були написані. Інші мотиви виходять на перший план у збірці "Дочки вогню", яка справедливо вважається одним із шедеврів Нерваля. Вона пов'язана — і це підказує її назва — з натурфілософським вченням про чотири стихії землі, води, повітря і вогню як першоелементами світу, котрими захоплювався пізній Нерваль, з його прагненням до витворення синтетичної натурфілософської картини буття. Водночас це збірка глибоко автобіографічна, передусім в розкритті духовного й душевного життя письменника, сповнена ліризму, чарівного й щемкого водночас. Домінує в збірці тема кохання, що вміщує натурфілософські мотиви. Де б не мандрував поет, яку б жінку не кохав, він завжди, неусвідомлювано чи свідомо, шукає Єдину, вона інкорпорується в тій чи іншій жінці і водночас лишається недосяжною. В "Сільвії" герой-оповідач кохає дівчину (її ім'ям названа повість), у якій втілилася "краса земна", але водночас він не може звільнитися з-під влади "фатального привиду" Адрієни, з якою зустрівся в юності. "Обливаючись горючими слізьми, я кинувся до її (Сільвії) ніг, я сповідався їй в усьому — в моїх ваганнях, в дивацтвах, розповів про фатальний привид, який весь час виникає на моєму життєвому шляху. "Врятуйте мене! — повторював я. — Я повернувся до вас назавжди". Але таке повернення у Нерваля неможливе, бо саме почуття у нього за своєю природою амбівалентне. Воно в повісті "повторюється", з'являється ще паризька актриса Аврелія, щоправда, найбільш віддалена від прообразу, від "праматері". Закономірно з'являється в повісті Нерваля тенденція до міфологізації, до переведення зображуваного в міфічний план, що в цілому притаманне його пізній творчості. Адже міф з його, як писав Шеллінг, "абсолютною нероздільністю загального й окремого", втіленням в окремому всієї неосяжності загального відповідав характерові світосприйняття Нерваля і, зокрема, його трактуванню кохання. Найвиразніше це проявилося в "Октавії", де герой втікає з Парижа від "фатального кохання" до актриси (в ній вгадуються риси Женні Колон, яка відіграла негативну роль у житті Нерваля) і в Неаполі зустрічає жінку, яка справила на нього дивне враження: "Ця жінка з її чудними манерами, в цих шатах королеви, горда й примхлива, здалася мені однією з фесалійських чарівниць, яким у винагороду за сновидіння віддають душу". І далі: "Я втік від цього привида, який і вабив, і страшив мене". Симптоматично, що стіни житла цієї жінки "прикрашені були старовинними картинами, на яких зображені чотири стихії у вигляді міфологічних божеств". До цих божеств Нерваль звертається в оповіданнях "Ізида" і "Пандора", що теж входять до збірки "Дочки вогню".
Дата добавления: 2015-06-26; Просмотров: 479; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |