У. ФОСКОЛО (1778-1827) 2 страница

Мандзоні взяв активну участь в теоретичних роздумах та дискусіях про романтичну драму. Трагедію "Граф Кар­маньола" він супроводив передмовою, в якій піддав гострій критиці драматургічну систему французького класицизму й виклав попутно принципи своєї романтичної системи. Вогонь його критики спрямований на класицистичні пра­вила єдності місця і єдності часу як такі, що нібито нада­ють драматичним творам життєподібності; насправді ж, доводить Мандзоні, вони є обтяжливими й непотрібними умовностями, що віддаляють від правди життя та історії. В передмові ставиться також проблема, яка особливо хви­лювала Мандзоні, — проблема поєднання історії і худож­нього вимислу в творах на історичну тематику. її грунтовніше витлумачення він дав у писаному французь­кою мовою "Листі М. Ш... про єдність місця й часу в трагедії" (1823), який був відповіддю на статтю Шове, французького критика класицистичного спрямування, про трагедію "Граф Карманьола". Тут Мандзоні протиставляє класицистичній трагедії свою "історичну систему", наго­лошує на необхідності органічного поєднання історії і ху­дожнього вимислу, який має поглиблювати й конкретизувати історію, а також вказує на пов'язаність творів на історичну тематику з актуальними завданнями сучасності, зокрема звільнення та відродження Італії.

Саме таким твором і є трагедія "Граф Карманьола". її сюжет взято із національної історії, із міжусобних війн в Італії початку XV ст. Кондотьєр Карманьола, посвари­вшись з міланським герцогом Філіппо Вісконті, якоМу він приніс немало перемог у війнах, переходить на бік його ворога Венеції. Венецька Рада десяти призначає його во­єначальником, але не довіряє йому, і, запідозривши після перших успіхів у зносинах з Міланом, відкликає з війська і засуджує до смертної кари за зраду. В цій заплутаній і

Італійський романтизм 237

не до кінця з'ясованій історії Мандзоні став на бік Карма-ньоли, в трагедії з нього знімається підозра у зраді і він постає як чесний воїн, що впав жертвою підозрілості ве-нецької олігархії, відомої своїми темними інтригами й підступністю (зазначимо, що пізніші дослідження істори­ків не підтвердили цієї впевненості Мандзоні в розстановці акцентів).

Автор трагедії досить точно передає канву історичних подій, засновуючись на давніх хроніках, які він уважно вивчав. Водночас в сюжет вводяться актуальні ідеї суча­сності і трактується він таким чином, що стає художнім вираженням цих ідей на історичному матеріалі. Ідейний комплекс трагедії досить складний, але центральною є в ній проблема політики й моралі або ж політичної моралі. Виходячи зі своєї морально-філософської доктрини, Ман­дзоні виступає з осудженням теорії "державного інтере­су", що відкидає моральний фактор у політиці й відкриває можливості маскування цим інтересом особистих цілей, нерідко ницих. Саме так і діє венецька олігархія і безпо­середній виконавець акції член Ради десяти Маріно, стра­чуючи графа Карманьолу. Але тим самим вони порушують моральні закони, що не проходить безслідно для Венецької республіки.

На змісті трагедії виразно позначилося знайомство Мандзоні з ідеями французького лібералізму, зокрема з романтичною історіографією, де вони знайшли вираження. У 1819-1820 pp. він знову побував у Парижі, де познайо­мився з ідеологами лібералізму та істориками, зблизився з О. Тьєррі. Нагадаємо, що французькі ліберальні історики періоду Реставрації розвивали ідею прогресу, наголошу­ючи при тому, що прогрес суспільства — це передусім прогрес моральний. Ці ідеї були близькі Мандзоні й увій­шли в історіософську концепцію його трагедії, за якою не можна протиставляти корисне й моральне, бо тільки мо­ральне є істинно корисним для народу й людства.

Однак Мандзоні бракувало впевненого історичного оп­тимізму, яким відзначалися французькі ліберальні істори­ки періоду Реставрації. Син країни, яка перебувала в тяжкому й невизначеному стані, він схилявся до трагіч­ного світосприймання, що поширювалося й на історію. Витікало ж воно зрештою з того, що автор не бачив реальних сил і перспектив подолання зла, котре терзало Італію як в XV ст., так і в сучасності.

Пов'язаність трагедії із сучасністю виразно проявля-

238

Італійський романтизм

ється також в засудженні роздрібленості Італії та міжу­собних війн, які руйнували країну й робили її легкою здобиччю для сусідніх держав. Своє концентроване вті­лення цей мотив знаходить у хорі, яким автор завершує другий акт і висловлює в ньому узагальнений "народний погляд" на зображуване — криваву битву між військами Мілана й Венеції, тобто між італійцями: "Немає тут чужинців! Тут б'ються брати, // їх виростила й ви­годувала одна країна. // Своїм і ворогам зрозумілі // Бойові прокляття... Бо мова вояків одна. // Брати тут зійшлися в кривавій січі // І залили кров'ю матір-году-вальницю".

Наступна й остання трагедія "Адельгіз" теж відзву-чує актуальними для тогочасної Італії політичними й мо­рально-політичними проблемами. Цього разу ставляться проблеми завоювання та долі народів, що страждають від чужоземного поневолення. Трактуються вони в трагедії "Адельгіз" на матеріалі віддаленого минулого, в основі її сюжету —■ події 772-774 pp., коли король франків Карл Великий вторгнувся в Італію і розгромив королівство лон-гобардів, яке там проіснувало майже два століття. В тра­гедії моделюється на історичному матеріалі ситуація в Італії на початку XIX ст., коли вона, раніше захоплена австрійцями, пережила французьке завоювання, на яке італійці покладали далекосяжні сподівання. Проте воно не принесло сподіваного звільнення від чужоземного пану­вання і відновлення національної державності. Історична паралель з віддаленого минулого, зрештою, стверджувала актуальну для сучасної Італії істину: здобути національну незалежність можна тільки зусиллями самого італійського народу.

І в другій трагедії Мандзоні розвиває історіософські й морально-політичні ідеї, відомі з попередньої. її головний герой Адельгіз, син короля лонгобардів Дезидерія, наділе­ний найвищими чеснотами, але він теж гине разом з королівством лонгобардів. Цю загальну загибель він сприймає як відплату за злочини, вчинені лонгобардами-завойовниками, за порушення морального закону, який у трагедії "Адельгіз" набуває провіденційного характеру. Звертаючись із передсмертним словом до батька, Адельгіз говорить про те, що лонгобарди були жорстокою і руйнів­ною силою, "діди сіяли несправедливість кривавою рукою, батьки поливали посіви кров'ю" і тому "земля не могла дати інших сходів". Але крізь всі ці криваві злочини й

Італійський романтизм 239

безмежність насилля прокладає шлях моральний закон, який Мандзоні зближує з християнським провидінням і в цьому знаходить вищий сенс історії.

Вершиною творчості Мандзоні й одним з найвищих досягнень італійської літератури XIX ст. є його історич­ний роман "Заручені". Роботу над ним письменник роз­почав у 1821 p., і перша його редакція під назвою "Фермо і Лючія" була закінчена в 1823 р. Проте Мандзоні не став її друкувати, а, послухавшись порад друзів, продовжував наполегливо працювати над романом і опублікував його у 1827 р. До тексту твору він повернувся ще раз у 1842 p., але на цей раз доробка торкнулася лише його мови й стилю, зокрема, були усунені ломбардські діалектизми.

Роман "Заручені" був по-різному сприйнятий крити­кою і різними колами громадськості, не зразу прийшло усвідомлення масштабності й значення цього художнього явища. А про те, що це справді визначне явище в італій­ській і європейській літературі, свідчать захоплені відгуки великих сучасників Мандзоні. Ознайомившись з романом, Гете заявив Еккерману: "Повинен сказати, що роман Ман­дзоні вище всіх творів подібного типу. Читаючи його, весь час переходиш від хвилювання до захоплення, від захоп­лення до хвилювання. Мені здається, що нічого кращого неможливо створити". Маємо й таке свідчення: "Пушкін, хоч і дуже шанував Вальтера Скотта, все ж ставив "За­ручених" вище всіх його творів". Коли ж сам Вальтер Скотт прибув до Мілана, Мандзоні сказав йому, що вважає себе його учнем, на що той відповів: "Якщо це так, то кращий мій твір — роман Мандзоні".

Італійський письменник мав підстави відрекомендува­тися подібним чином "шотландському чародію". В своєму творі він, подібно до численних романістів першої полови­ни XIX ст., йшов від моделі історичного роману, розроб­леної Вальтером Скоттом. Водночас, як Віньї, Пушкін, Куліш та інші романісти, він не копіював її, а вносив істотні зміни й доповнення відповідно до творчого задуму й історичного матеріалу, поставлених завдань та індиві­дуального стилю.

Як і у Скотта, в романі Мандзоні маємо поєднання історії і побуту, приватного життя звичайних людей, герої його роману теж поділяються на історичних і вигаданих, які належать до сфери приватного життя. Так само в "Заручених" на першому плані вигадані герої і сюжет будується на перипетіях їхніх доль. Та якщо у Скотта

240

Італійський романтизм

Італійський романтизм

241

головні герої, на яких покладаються сюжетні функції (як правило, це пара закоханих), нерідко залишаються досить невиразними й схематичними постатями, то Мандзоні приділив велику увагу рельєфному змалюванню їх харак­терів. Особливо ж вирізняються "Заручені" в історичній романістиці того часу тим, що в них такою центральною парою виступають прості люди, селяни Ренцо і Лючія..

Як і Скотт, Мандзоні розгортає в романі широке, де­тально виписане історичне тло, надаючи великого значен­ня тому, щоб читач отримав із нього дійсне знання історії. Для нього історія теж не тільки сфера політики, арена дій сильних світу цього, а вся повнота життя певного народу в певну історичну епоху. Більше того, саме ця "неофіційна історія", життя "неісторичних" суспільних прошарків, яке не відображала історіографія, складає переважний інтерес для автора "Заручених" і стає головним предметом зоб­раження.

Дія роману відбувається в другій чверті XVII ст. (а точніше в 1628-1631 pp.), тобто в період, коли Італія після блискучої епохи Відродження прийшла в стан повного занепаду. Більша її частина, зокрема Міланське герцог­ство, де в основному розігрується дія твору, перебувала під владою іспанців, в країні панували феодальний безлад і сваволя, закони не мали фактичної сили, населення тероризували загони браві — бандитів, які перебували на службі феодалів. Особливо тяжким було становище прос­того люду, селян і ремісників, які страждали від злиднів і поборів, яких грабували всі, хто тільки міг. Все це знай­шло в романі яскраве й переконливе зображення, і всі ці картини національних бідувань і приниження перегукува­лися з сучасністю, що теж надавало творові злободенного звучання.

Сюжет роману простий і органічний для історичної епохи, в ньому відображеної, він вдало моделює цю епоху в її характерних процесах і конфліктах. Розпочинається він тоді, коли головна колізія вже визначилася: молода селянська пара Ренцо і Лючія збираються вінчатися, але священник дон Абондіо відмовляється здійснити обряд. Лючія приглянулася місцевому феодалу дону Родріго, і він наказує браві залякати священника й зірвати вінчання. Ренцо пробує порозумітися з священником, а потім знайти захист у закону, але юрист, небезпідставно прозваний доктором Крючкотвором, виставляє його за двері. Рятую­чись від насильства, Ренцо, Лючія і її мати Аньєзе втіка-

ють із села. Далі заручені розлучаються, на їх долю ви­падають різні випробування і, розповідаючи про перипетії їх доль, письменник розгортає широку панораму того­часної італійської дійсності, охоплюючи різні її рівні й аспекти.

Сюжет роману має складну інтригу, в його русі велику роль відіграють випадковості, які виручають закоханих; словом, Мандзоні використовує технічні засоби й прийоми тогочасної романістики, які мали пробуджувати зацікав­леність у читачів і тримати її в напрузі. Але слід сказати, що складна інтрига його роману розвивається цілком при­родно й мотивовано, не вступаючи в суперечність з жит-тєподібністю. Автор не боїться гальмувати її рух докладними описами й коментарями, які характеризують епоху й дають соціально-історичну й психологічну моти­вацію зображуваному, діям і вчинкам персонажів. Не є в романі рідкістю історичні екскурси й розповіді, які вико­нують ту ж функцію.

Роман "Заручені" небезпідставно відносять до найзна-чніших явищ європейської романтичної літератури, але є в ньому також немало тенденцій і структур, які вважа­ються атрибутивними для реалізму. Це передусім соціаль­но-історична детермінованість характерів і доль героїв, як позитивних, так і негативних. Ця якість притаманна й романам Скотта, але у Мандзоні вона проявляється ще виразніше й послідовніше. Він постійно прагне не тільки до рельєфного змалювання характерів, а й до розкриття того, як і під дією яких чинників ці характери сформува­лися. Серед цих чинників виступають не лише середови­ще, життєві умови, побут, а й історичні обставини, що склалися в країні, дає про себе знати Історія з великої літери.

Тому, наприклад, характеристика, яка дається дону Абондіо, переростає в чудовий соціально-психологічний етюд, що проливає світло на цілий етап італійської історії з притаманними йому виробленими стереотипами люд­ських відносин і поведінки. Не злий від природи, але боязкий і обережний, цей сільський священник обрав у житті лінію пристосовництва, його система полягала у тому, що при необхідності втручання він завжди ставав на бік сильного й знаходив аргументи для звинувачення тих, хто терпів поразку або ставав жертвою насилля. При цьому "на бік сильного він ставав з постійною оглядкою, прагнучи показати іншій стороні, що він аніскільки не

242

Італійський романтизм

Італійський романтизм

243

бажає бути їй ворогом, — він ніби хотів сказати: "Чому ти не зумів стати сильнішим, тоді я був би на твоїй стороні". Зрештою дон Абондіо постає в романі як харак­терне породження епохи феодальної сваволі й беззаконня, коли в усіх сферах життя панувало грубе насилля.

Те ж саме можна сказати й про ряд інших образів роману, головним чином про аристократію та тих, хто її обслуговує. Таким є дон Родріго, місцевий феодал, грубий і розбещений, котрий в атмосфері беззаконня і насилля почувається як в рідній стихії, а його палаццотто нагадує розбійницьке кубло. Стосується це й інших представників феодального класу, в тому числі образів "Безіменного" та "сеньори" з монастиря, яка прибрала ім'я Гертруди, хоч в цих образах вагоміший романтичний елемент. Потвор­ним породженням потворної дійсності є вже згадуваний доктор Крючкотвор, образ якого набирає гротескних рис.

Тим же принципам змалювання підлягають також об­рази головних героїв роману, Ренцо і Лючії. Вони теж підпорядковані соціально-історичній детермінації як такі, що представляють селянство і ширше — весь простий народ Італії. Саме таким і є Ренцо, добрий і чесний моло­дий селянин, народжений для мирної праці й сімейного життя. Але він стає жертвою насилля і мимоволі втягу­ється в круговерть подій і пригод. При цьому він виявляє природний розум, що поєднується з селянською наївністю, сміливість і витримку, його охоплює ненависть до насиль­ників і жадоба помсти. Але особливо акцентуються пись­менником притаманні Ренцо почуття справедливості й свідомість своєї правоти, що допомагають йому пройти через всі випробування. Ці риси трактуються Мандзоні як такі, що притаманні італійському народному характеру.

Такими ж атрибутивними рисами наділяється й Лючія, тиха й скромна селянська дівчина, що відзначається ду­шевною чистотою і цілісністю. Це тип дівчини з патріар­хального селянського середовища, вихованої в дусі християнської моралі. Цей образ у Мандзоні ідеалізується і найбільшою мірою підпорядковується вираженню автор­ської філософсько-моральної концепції.

Але слід сказати, що соціально-історичний детермінізм не є в романі Мандзоні всеохоплюючим і всевладним. Ним визначаються дії і вчинки персонажів, історія на емпіри­чному рівні, але він не поширюється на її вищі сфери, на весь історичний процес, на долі народів і людства, — в цих сферах вступає в дію Провидіння. При цьому хрис-

тиянська ідея Провидіння поєднується у Мандзоні з ви­щим моральним законом. Саме ним, на думку письменни­ка, визначається врешті-решт постійне чергування горя і щастя, постійна боротьба добра і зла. Але осягнути цю вищу істину буття здатні лише просвітлені душі, які все своє життя присвятили служінню добру, такі як кардинал Борромео; інтуїтивно відчувається вона Лючією. Дія Про­видіння проявляється в природному ході речей, який веде до того, що карається зло й відновлюється справедливість. Епідемія чуми, змальована в романі зі справді шекспірів-ською силою, губить дона Родріго, браві Грізо, графа Ат-тіліо, але від чуми одужують Ренцо і Лючія. Після смерті дона Родріго заручені були обвінчані доном Абондіо, а спадкоємець покійного виявляється зовсім іншою людиною і опікується молодим подружжям.

Все це виводить роман Мандзоні за межі реалізму; який розвивався шляхом дедалі тіснішого зв'язку з нау­ково-природничим детермінізмом, і характеризує його як твір романтичний. Соціально-історичний аналітизм Ман­дзоні залишається в своїй сфері, не вступаючи в конфлікт з християнсько-моральною концепцією твору, не руйную­чи його специфічної атмосфери, що створюється присут­ністю трансцендентного, від якого йде особливе освітлення життєвої емпірії, змальованої з такою пластичною силою та виразністю.

Роману Мандзоні "Заручені" судилося посісти почесне місце в історії італійської літератури. З нього починається розквіт історичного роману, який став провідним жанром романтичної літератури Рісорджіменто (романи Ф. Гве-рацці, М. Адзельо, Т. Гроссі, Ч. Канту та ін.). Серед них є визначні твори, але жодному з них не пощастило пере­вершити "Заручених". В той же час цей твір відіграв значну роль у становленні й розвитку італійського реалі­зму. В середині XIX ст. він послужив основою для течії мандзонізму, представники якої (Д. Каркано, К. Перкото, Ф. Мастріані, Л. Комедо та ін.) розпочали, спираючись на цей роман, художнє освоєння сучасної італійської дій­сності.

244

Італійський романтизм

Італійський романтизм

245

3.2.2. Д. ЛЕОПАРДІ (1798-1837)

Найвидатніпіим італійським поетом епохи романтизму є Джакомо Леопарді, можна сказати, єдиним поетом дій­сно європейського масштабу й значення. Водночас у ньому справедливо вбачають одного з найбільших поетів Італії і називають його ім'я слідом за іменами Данте, Петрарки, Тассо; його творчість близька до них і масштабністю змі­сту, і трагічним пафосом. Водночас Леопарді — найсклад­ніший письменник італійської літератури - епохи романтизму. Певними своїми аспектами й інтенціями його творчість включена в її основний потік, в її специфічно національну проблематику, пов'язану з Рісорджіменто. Про­те маємо в його поезії комплекс умонастроїв, мотиви й колізії, притаманні всьому європейському романтизму, чим неабиякою мірою зумовлюється значний інтерес до неї в заальпійській Європі. Небезпідставно в ньому вбачають одного з поетів світової скорботи і ставлять поряд з Байро­ном, зазначаючи при тому, що глибиною скорботи та відчаю він перевершує англійського поета.

І на сьогодні лишається відкритим питання: ким був Леопарді, романтиком чи класиком? Його творча спадщи­на дає досить аргументів для підтвердження як одного, так і другого погляду. Сам Леопарді вважав себе продов­жувачем класичної традиції, але заодно його творчість глибоко входить в контекст італійської і європейської ро­мантичної літератури. Очевидно, найближче до істини бу­де сказати, що він синтезував обидві ці художні системи, витворюючи власну своєрідну поетику, свій неповторний індивідуальний стиль.

Народився Леопарді в невеликому місті Реконаті в центральній Італії, в збіднілій аристократичній родині. На його біографії необхідно зупинитися дещо докладніше, бо вона має особливе значення для розуміння його творчості. Геніально обдарований і слабкий здоров'ям, хлопчик ви­ростав в обстановці повного відчуження в родині й сере­довищі. Його батько був людиною освіченою і водночас вкрай консервативною, але в своєму домі він зібрав велику бібліотеку і тим найбільше прислужився синові. Мати була людиною черствою й діловитою, її всепоглинаючою тур­ботою було виведення сім'ї з матеріальної скрути (чого вона врешті й домоглася). Згодом Леопарді писав: "Сім'я — це річ, про яку я чував, але якої не знаю". Гнітючим і

безвідрадним було також дрібноміщанське середовище мі­стечка, в якому поет провів значну частину життя. Для жителів цього містечка, говориться в канто "Спомини", "слова "знання", "наука" — звуки дивні, хіба що сміху варті". І далі: "Суворим я стаю поміж, лихих; // Тут я зрікаюсь навіть милосердя // І починаю зневажати людство, // Довколишнє оце пізнавши бидло".

То ж дуже рано, з десятирічного віку, єдиною відрадою для Джакомо, тим світом, в якому зосереджується його життя, стає батьківська бібліотека. Він виявляє непогамов­ну жадобу знань і блискучі здібності, головним його захо­пленням стає філологія, а згодом і філософія Ще підлітком він оволодіває живими й класичними мовами, пише сер­йозні наукові праці, займається перекладами з давньог­рецької і латинської мов, створює підробки давньогрецької поезії і жартома видає їх за знайдені твори, чим вводить в оману вчених мужів. Але ці надмірні наукові заняття, що тривали сім років і надзвичайно розвинули інтелект, підірвали його слабке здоров'я: різко послабився зір, скри­вився хребет, настало нервове виснаження. Розвинулася хвороба, котру сучасні медики визначають як цереброс-пинальну неврастенію. "Факт той, що років у двадцять він відчував себе старим, потворним, предметом глузування або співстраждання, виснаженим раніше, ніж почав жити, з надзвичайно розвиненим критичним розумом і підвище­ною вразливістю" (А. Оветт).

Все це глибоко позначилося на світогляді й творчості Леопарді, значною мірою визначило їх песимістично-тра­гічний характер. Цього не могли не визнати навіть пред­ставники раннього марксистського літературознавства, як, приміром, П. Коган, котрий писав: "Без сумніву, його особисті нещастя відіграли першорядну роль у формуван­ні його похмурого світосприйняття". Згодом радянське лі­тературознавство рішуче перенесло акцент на суспільно-історичну зумовленість песимізму поета, лише мимохідь згадуючи про його "особисті нещастя". Зрозуміла річ, суспільно-історичні причини не можна скидати з ра­хунку, тут необхідно брати до уваги як італійські чинники, біль за поневолену й принижену вітчизну, так і чинники загальноєвропейські, неприйняття буржуазного прогресу та тих форм життя, які він ніс з собою. Отже, мова може йти про накладання об'єктивних причин на суб'єктивні, що й надавало світогляду й творчості Леопарді такого згущеного трагізму.

246

Італійський романтизм

Італійський романтизм

247

Ще юнаком Леопарді прагнув вирватися з батьківсь­кого дому, але батьки рішуче противилися цьому і навіть встановили за ним домашній нагляд. І лише в 1822 р. йому вдалося вирватися на волю й розпочати нове життя, яке, однак, теж не приносить йому щастя. Геніальний поет і вчений-філолог, він виявляє непристосованість до життя в сучасному суспільстві й нездатність боротися за прак­тичні інтереси. Драматично складається його особисте жит­тя, кохання, про яке він палко мріяв, незмінно обертається стражданням, аж поки він не пересвідчується, що його "фізична оболонка" стає непоборною перешкодою для жі­нок, навіть тих, які захоплювалися його інтелектом і об­дарованістю. Розвивається його хвороба, час від часу він впадає в тяжку депресію, яка породжує думки про само­губство. Живе він то в Мілані, то у Флоренції, то в Болоньї та інших містах Італії і заробляє на прожиття редагуван­ням та коментуванням класиків, а також домашніми уро­ками. Останні роки життя Леопарді проводить у Неаполі, сподіваючись, що м'який південний клімат цього міста поліпшить його здоров'я, але й ця його надія не справдилася.

Літературна творчість Леопарді теж почалася дуже рано, вже в тринадцять років він пише трагедію "Помпей в Єгипті" й поезії, але це були перші учнівські спроби. Юний поет дотримувався в них визнаних класицистичних взірців. Загалом же в художній творчості він досягає зрі­лості пізніше, ніж у науково-філологічній, десь в 1817-1818 pp. До того усамітнений в бібліотеці й заглиблений у вивчення античності, він в цей час виходить із духовної ізоляції від сучасності, починає виявляти інтерес до сус­пільного життя і літератури.

Якраз у 1818 р. в Італії розпочинаються гострі дискусії про "нову літературу", тобто романтизм, зокрема з'явля­ються згадувані трактати Л. ді Бреме, які доводили необ­хідність її для Італії. Леопарді відгукнувся на них "Роздумом італійця про романтичну поезію", в якому за­пально піддав цю поезію критиці й запереченню. Для нього виявилася неприйнятною відмова від абсолютної цінності античної класики, а по-друге, в доводах Бреме він побачив замах на італійську культурну традицію, що йде від ан­тичності, — на його думку, єдиний скарб, що залишився у поневоленої і приниженої країни. Та водночас у його естетиці й поезії було немало співзвучного з романтизмом, передусім у сприйнятті й художній інтерпретації тієї ж античності.

Виходячи з особливостей змісту й форми поезії Лео­парді, в її розвитку виділяють перший етап, що припадає на 1818-1821 pp. Він збігається з піднесенням національ­но-визвольного руху в Італії, який захопив і Леопарді. Саме на цьому етапі його поезія найбільшою мірою впи­сується в контекст італійської літератури епохи романти­зму, тісно пов'язаної з національно-визвольним рухом. Провідними виступають у ній на цьому етапі громадсько-патріотичні мотиви, які знаходять яскраве вираження в канто "До Італії", "На пам'ятник Данте", "До Анджело Маї", "На весілля сестри Паоліни", які тяжіють до неок-ласицистичної одичної традиції і перегукуються з поезією Альфієрі, Монті й Фосколо.

В них теж передусім звучать скорбота й біль патріота, якому нестерпно бачити страждання й приниження вітчи­зни: "Моя Італіє, якби // Два джерела замість очей ти мала, // І то не стало б сліз оплакать // Твоїх утрат, скорботи і ганьби!" Як і для Фосколо, найтяжче видови­ще для Леопарді — бачити, що італійці примирилися з поневоленням і приниженням, що вони не можуть звіль­нитися від апатії і байдужості до долі батьківщини. В канто "На пам'ятник Данте" він звертається до вітчизни з такими словами любові й гніву: "Проймися ж соромом, прокинувшись з ганеби, // Ридай і гнівно нарікай на себе, // Бо нині плач без гніву — річ даремна". Гнів поета спрямовується не тільки на поневолювачів, а й на співвіт­чизників, які виявляються здатними проливати кров за чужинця-тирана десь в безмежних засніжених просторах Росії ("велика армія" Наполеона значною частиною скла­далася з італійців), але не здатні постояти за свободу рідної Італії. "Якби ж, якби до мами, — палко мріє поет, — збудився -жаль в серцях безсилих і холодних, // Щоб з темної глибокої безодні // Вітчизну визволить".

Як і у романтиків, ці твори Леопарді будуються за принципом контрасту жалюгідного сучасного стану Італії і її великого минулого: "О, поки я живий, волатиму з мольбою: // Ледачий роде, обернись до предків // І на руїни глянь, на мармур і на храми, //Картини і сувої". Подібне протиставлення з гіркими докорами сучасності й сучасникам було звичним для італійської патріотичної поезії того часу, але якщо інші романтики викликали в пам'яті пізнє середньовіччя і Відродження, вільні міські комуни, які успішно боролися з німецькими імператорами, то Леопарді звертався винятково до античності. При цьому

248

Італійський романтизм

Італійський романтизм

249

найдорогоціннішим скарбом національного минулого вис­тупає у нього антична культура, грецька й римська, яка сприймалася ним у цілісності.

У перший період творчості Леопарді писав також фі­лософсько-ліричні поезії. Одні з них, як то "Безмежність" чи "Вечір святочного дня", мають ідилічний характер, в них поет зливається з природою, забувши особисті болі й страждання; вдивляючись і вслухаючись в її "незглиби­мий спокій", він відчуває присутність вічності: "... коли ж довкола // В кущах почую гиарудіння вітру, // То шелест цей і цю безмежну тишу // Зрівняю — і пос­тане в мислях вічність". В інших поезіях, які теж тяжі­ють до ідилії ("Самотнє життя", "До місяця" та ін.), поет не може й серед природи забути про свою самотність та приреченість на страждання. "Та що ж! І ти, // Приро­до, відвернулась від нужденних, // Слугуєш, тільки ща­стю", — скаржиться він у "Самотньому житті". Але і в цих поезіях першого періоду природа зберігає здатність приносити відраду й притлумлювати біль, у ній він ще знаходить такий умиротворюючий спокій, "що ладен себе й весь світ забути". Тут природа ще не стала для нього "злою мачухою", яка його відкинула й прирекла на муки.

Дата добавления: 2015-06-26