ЖОРЖ САНД (1804-1876) 3 страница

Так завершується у Нерваля міфологізація Єдиної, її образ стає багатозначним і амбівалентним, в ній джерело і сенс буття, перший і останній час, життя і смерть (вона "смерть і смертна"). За поширеним в сучасній науці трак­туванням, в основі цього — пошуки незнаної матері вічним сиротою, підсвідоме прагнення розпізнати її в інших жін­ках, що позбавляло їх в його сприйнятті ідентичності і кожна ставала "цією й іншою". Концентроване поетичне вираження це "метапочуття" знайшло в сонетах циклу "Химери", який з'явився в один рік з прозовою збіркою "Дочки вогню" і в певних моментах перегукується з нею.

Останній прозовий твір Нерваля "Орелія" був написа­ний за кілька місяців до його смерті. Задум і зміст цього твору пов'язаний з душевною хворобою, якою страждав письменник. Перший її приступ стався в 1841 p., потім вони неодноразово повторювалися, проте після них розу­мові й творчі сили Нерваля поновлювалися. Душевна хво­роба є фактом не тільки його біографії, а й творчості, з нею французькі дослідники пов'язують своєрідний харак­тер його пізніх творів, їхню "загадковість". Але ця проб­лема має й інший аспект, свідчення чому є передусім "Орелія". В цьому творі Нерваль ставив перед собою зав­дання з можливою точністю описати стан душевно хворої людини, процес протікання хвороби. У листі до батька він повідомляв: "Я пробую описати ті враження, якими наді­лила мене хвороба. Це прислужиться науці". За вдалим визначенням Т. Готьє, близького друга Нерваля, "Оре­лія" — це "сам Розум, під чиє диктування Безумство пише свої мемуари", причому автор і тут не зрадив своєму стилю, "ясному, прозорому й логічному".

Поетична спадщина Нерваля, якщо не враховувати ранніх його віршів, невелика за обсягом. Складається вона в основному з двох циклів, з "Одолет" і "Химер". До

218

Французький романтизм

Французький романтизм

219

першого циклу ввійшли поезії першої половини 30-х років, коли відбувалося становлення Нерваля як самобутнього поета. Назва циклу "Одолети", тобто "маленькі оди", за­позичена у П. де Ронсара, видатного французького поета XVI ст. В цих простих за змістом і прозорих за формою віршах зійшлися дві поетичні традиції: французької поезії XVI ст., поезії докласицистичної, якою захоплювався Не-рваль, і народної поезії, яка збереглася в близькій його серцю провінції Валуа.

В одолетах відсутні як байронічні мотиви гордої самот­ності й скорботи, так і притаманне живописному роман­тизму захоплення яскравістю барв і пластичністю форм. Немає у Нерваля також риторичного пафосу й риторич­них фігур, від яких не могли відмовитися ні Гюго і Ла-мартін, ні Мюссе і Віньї. Натомість маємо тонке й проник­ливе вживання в неяскраву поезію повсякденного життя й звичайних речей, чим його "маленькі оди" нагадують Кітса. Нерваль не лякався сфери побуту, яку романтики в більшості своїй вважали суцільно тривіальною та непо­етичною, і дав у циклі "Одолети" кілька чудових жанро­вих зарисовок, злегка овіяних елегійністю ("Бабуся", "Кузина", "Алея Люксембурзького саду"). Деякі з поезій циклу озиваються народною піснею, її образним ладом, її інтонаціями й ритмомелодикою ("В лісовій гущавині", "Сі-далізки").

Але поетична слава Нерваля засновується передусім на циклі "Химери", що з'явився у складі збірки "Дочки вогню" за рік до його смерті. Чисельно зовсім невеликий, цей цикл посів помітне місце у французькій поезії, саме в ньому Нерваль "проривається" до поетичних структур XX ст. Складається цикл із сонетів строгої поетичної форми, що відзначається значимістю змісту й архітекто-нічністю структури. Але якщо класичному сонету властиві ясність думки й почуття і їх прозоре пластичне втілення, то в "Химерах" Нерваля, при збереженні пластичної ви­разності форми, сонети наповняються складним і неодно­значним змістом. В них з'являються міфологічні паралелі, історичні й літературні ремінісценції, різнопланові асоці­ації, нерідко вражаюче несподівані, символіка, що дозво­ляє поетові відтворювати внутрішній світ в незнаній доти складності й глибині.

Нервалеві доводилося відстоювати право на свій "тем­ний стиль". В передмові до "Дочок вогню" він писав про цикл "Химери": "Вони (ці сонети) не темніші, ніж мета-

фізика Гегеля чи "Меморії" Сведенборга; коли їх прояс­нити, якщо це взагалі можливо, то вони втратять свою чарівність". Власне, тут Нерваль упереджає відомий прин­цип Верлена "про неясне говорити неясно", що має на меті адекватність відтворення душевних станів. Але Верлен мав на увазі неясність і невизначеність почуття, його відтінків і перетікань, у Нерваля ж йдеться про складні духовно-душевні комплекси.

Весь цикл освітлює, кажучи словами автора, "чорне сонце меланхолії", цим визначається і його домінуюча тональність. Своє стражденне життя, потьмарене душев­ною хворобою, поет переводить в міфічно-символічний план і осмислює його як сходження в царство мертвих. Узагальнене вираження цього мотиву містить перший со­нет циклу, в заголовок якого винесене іспанське слово "ЕІ Desdichado" (знедолений). На українську мову цей сонет переклав свого часу М. Драй-Хмара, але він не надав належної уваги відтворенню образів-ключів із символіч­ним змістом, виділених в оригіналі курсивом ("моя мертва зірка", "чорне сонце меланхолії", "квітка, втіха скорбот­ному серцю"), і це позначилося на адекватності перекладу.

Мотиви смерті, могильного мороку і боротьби з ними життєтворних сил проходять через весь цикл, трансфор-муючись у міфічно-символічні образи та парафрази. Вит­ворюється своєрідний поетичний код, в якому виражені обставини й колізії трагічного життя поета, його духовна біографія, і водночас вони набувають надособистісного мі-стеріального змісту.

Свій поетичний шлях Нерваль схарактеризував у та­ких словах: "Мої перші вірші створені ентузіазмом юно­сті, другого періоду — коханням, останні — відчаєм. Муза ввійшла в моє серце як богиня з золотими словами, а виривається вона з нього як піфія з криками болю й страждання". Життя поета завершилося трагічно: бездом­ний і без засобів до існування, він повісився на світанку 26 січня 1855 р. в завулку на вулиці Старих ліхтарів.

220

Італійський романтизм

Італійський романтизм

221

ІТАЛІЙСЬКИЙ РОМАНТИЗМ

а тлі західноєвропейських літератур пер­шої половини XIX ст. італійський роман­тизм був своєрідним явищем, значною мірою він розвивався іншими шляхами і в інших формах, ніж в "за­альпійській Європі". Водночас певними своїми аспектами й формами він типологічно ближчий до романтизму в Східній та Південно-Східній Європі. Ця своєрідність іта­лійської романтичної літератури зумовлювалася особли­востями суспільно-політичного стану й розвитку країни, її тісним зв'язком з Рісорджіменто — великим рухом за ві­дродження Італії та її звільнення від чужоземного пану­вання. Цей рух зародився наприкінці XVIII ст. і тривав більше сімдесяти років — до повного звільнення Італії від австрійського панування та її об'єднання в єдину держа­ву, що відбулося в 1870 р. Він втягував у свою орбіту іта­лійську романтичну літературу, ним великою мірою ви­значався її зміст і пафос, а також і її художня специфіка. Початком італійського романтизму вважається 1816 p., коли з'явилися перші статті, в яких ставилося питан­ня про романтизм та необхідність його впровадження в італійську літературу. Але задовго до того, з останніх десятиліть XVIII ст., в італійській літературі спостеріга­лися віяння та тенденції, які передвіщали романтизм, хоч вони тут і не набирали такого розмаху, як за Альпами. Це були преромантичні віяння та тенденції, що проявлялися переважно у формі перекладів з "північних літератур", тобто англійської та німецької, і наслідування їх зразків. Десь із 70-х років XVIII ст. з'являються в італійських перекладах твори Юнга, Грея, Гарвея, Блера, Геснера, Бюргера тощо; особливий успіх випав на долю "Пісень Оссіана", перекладених М. Чезаротті, і цей переклад впли­нув на уяву й смаки італійських літераторів. П. Веррі переклав трагедії Шекспіра "Гамлет" та "Отелло", і це відгукнулося в трагедіях Дж. Піндемонте. Під впливом "Нічних роздумів" Юнга з'являються "Римські ночі" Вер­рі, І. Піндемонте пише поему "Кладовище", але не дово-

дить її до кінця після появи знаменитих "Гробниць" У. Фосколо. Сентименталістські та преромантичні впливи проявляються і в інших творах італійської літератури кінця XVIII— початку XIX ст.

Але домінуючим напрямом був у ній тоді неокласи­цизм, який сформувався в останніх десятиліттях XVIII ст. Саме з ним пов'язані-вищі досягнення тогочасного італій­ського письменства: трагедії В. Альфієрі, поезія Д. Паріні, поезія і проза І. Піндемонте. Саме неокласицизм був тією художньою системою, в якій знаходило художнє втілення Рісорджіменто на першому його етапі, системою, котра відповідала його потребам і завданням. Патріотичний і тираноборський пафос Альфієрі, громадські інтереси й прагнення Паріні, їх прояв у чітких класичних формах виявилися близькими та співзвучними рухові Рісорджі­менто і ввійшли в його художній арсенал — і не тільки на першому етапі розвитку.

3.1. ЛІТЕРАТУРА 1797-1815 РОКІВ

(Т~Тоштовхом до руху Рісорджіменто послу­гу Сжила Французька революція та поява її військ в Італії. Необхідний був саме такий сильний, "шо­ковий" імпульс, щоб країна почала виходити із стану того глибокого занепаду й прострації, в який вона впала у XVII-XVIII ст. Як писав свого часу видатний італійський вчений Ф. Де Санктіс, наприкінці XVIII— початку XIX ст. в Італії "ідеї марширували разом з солдатами й проникали в най-бідніші прошарки суспільства. Пропаганда під грім гармат звершила за кілька років те, на що в інших умовах пішло б ціле століття. Італійський народ пережив найглибше потрясін­ня: виникли нові інтереси, нові потреби, нові звичаї і настрої". Італійська громадськість, за винятком певної частини панівної верхівки, захоплено вітала війська Французької республіки під командуванням генерала Наполеона Бона­парта, які в 1797 р. вступили в Північну Італію і звільнили її від австрійців. Той ентузіазм, який тоді охопив італійців, чудово змалював Стендаль у вступному розділі роману "Пармський монастир" (правда, змістивши події в часі на 1799 р.). На цьому етапі свої надії на визволення від чужоземного панування італійці покладали на зовнішні сили, на "генерала-визволителя", і їм довелося пережити

222

Італійський романтизм

чимало гірких розчарувань, поки прийшло усвідомлення, що в цій справі слід покладатися на власні сили.

Французька республіка, а тим більше наполеонівська імперія не виправдали надій італійської громадськості. На певний час Італія стала ареною війн між Францією і Австрією, в її північній частині були створені Цізальпін-ська та інші республіки. Однак через деякий час вони були замінені Італійським королівством під правлінням Напо­леона, і вся Італія фактично була приєднана до Французь­кої імперії. Населення страждало від тяжких поборів та контрибуцій, від континентальної блокади, від масових рекрутських наборів до чужоземної армії. Та попри все те французьке панування в Італії мало й позитивне значен­ня, в країні проводилися соціальні реформи антифеодаль­ного й антиклерикального спрямування, продовжувалося національне пробудження, ширилися патріотичні настрої. І коли після розгрому Наполеона розпочався наступ Рес­таврації і більша частина Італії знову потрапила під владу Австрії, ніякі зусилля реакції, ніякі репресії вже не могли зупинити розгортання визвольного руху.

Домінуючим напрямом італійської літератури протягом цього періоду залишався неокласицизм, в якому досить виразно проявляється типологічна близькість до фран­цузького "революційного класицизму" кінця XVIII ст. Французька революція: й подальші бурхливі події історії, в які дедалі глибше втягувалася Італія, актуалізували творчість Альфієрі, котра саме тепер набуває справжнього резонансу й громадсько-політичного значення. Провідним жанром італійської неокласицистичної літератури зали­шається трагедія, в якій вплив Альфієрі відчувається найсильніше. Під цим впливом пише свої трагедії Д. Пін-демонте ("Орсо Іпато", "Вакханалії", "Джіневра із Шотлан­дії" та інші), присутній він і в трагедіях В. Монті, зокрема в кращій із них — в трагедії "Кай Гракх" (1800), а також в трагедіях У. Фосколо "Фієст" і "Аякс". Всім їм прита­манні ті ж риси, що й творам Альфієрі: розуміння трагедії як "школи свободи й моралі", героїчний пафос, "високі пристрасті", одноплановість і однозначність образів, чітка контрастність позитивних і негативних героїв тощо. Однак у них тираноборський пафос і політична пристрасність звільняються від певної абстрагованості й набувають біль­шої соціально-політичної конкретності.

В поезії набирає поширення поема на громадсько-по­літичні й патріотичні теми, витримана у високому класи-

Італійський романтизм 223

цистичному стилі Однією з перших серед них була поема "Франція" І. Піндемонте, в якій оспівана Французька ре­волюція, її перемоги й героїзм. В поемі "Маскероніана" В. Монті славить просвітницькі ідеали й Наполеона і вод­ночас засуджує якобінців, вбачаючи в них "божевільних демагогів". Вершиною італійської неокласицистичної літе­ратури в цьому жанрі є поема Фосколо "Гробниці", про яку докладніше скажемо далі. Розквітає також в італій­ській поезії того часу ода на громадянські й патріотичні мотиви, сповнена риторичної патетики. Як на її характер­ний зразок, можна вказати на оди Монті "Фанатизм", "Забобон" і "Прометей", написані після вступу французь­ких військ в Італію 1797 р. і створення Цізальпінської республіки. В першій автор засуджує тиранію, тобто аб­солютистську монархію, і прославляє свободу, в другій оспівує республіку й виправдовує смертний вирок Луї XVI, а в третій славить Бонапарта — "звільнювача Італії". Однак слід зазначити, що в італійській поезії того часу існували й інші тенденції, означені впливами сентимента­лізму й преромантизму. В цьому плані помітним явищем є написані на межі століть "Сільські ідилії" І. Піндемонте, в яких традиція античної буколічної поезії поєднується з новітніми романтичними віяннями. "Втеча від цивілізації" в ідилічну природу зливається в них з бажанням самоза­глиблення, що проявляється досить інтенсивно, доміную­чим умонастроєм виступає меланхолія явно прероман-тичного походження, але характерно, що уособлюється вона в образі німфи.

Специфічною особливістю італійської літератури кінця XVIII— початку XIX cm. був слабкий розвиток жанру роману. Власне,, в цей період відбувалося його становлення в італійському письменстві. Одна з важливих причин цього явища — більший, ніж в інших західних літературах, вплив класичної традиції, яка зневажливо ставилася до роману й залишала його поза канонізованими жанрами. Але серед читачів існував значний інтерес до романів, який задовольнявся головним чином перекладами з англійської і французької літератур. В останні десяти­ліття XVIII ст. пожвавлюється розвиток італійського ро­ману, але характерно, що в цей час активніше розвиваються такі його жанрові різновиди, як філософ­ський роман, котрий часто набирав сатирично-алегорич­ного змісту, і "археологічний роман" вільної форми, котрий давав читачам широкі відомості з історії антично-

Італійський романтизм

Італійський романтизм

сті, поєднуючи їх з повчально-виховною настановою. Та­кими, зокрема, були твори А. Веррі "Пригоди Сапфо", "Римські ночі біля гробниці Сципіонів" і "Життя Геростра­та", роман В. Куоко "Платон в Італії". Археологічний роман стимулював інтерес до історії і тим самим готував грунт для майбутнього розквіту історичного роману в іта­лійській романтичній літературі.

Дата добавления: 2015-06-26