У. ФОСКОЛО (1778-1827) 3 страница

Переводячи розмову в іншу площину, повернемося до питання: ким же все ж був Леопарді в своїй поезії — неокласицистом чи романтиком? Протягом усього творчого шляху він лишався неокласицистом у своїй закоханості в античність, її культуру й художні форми, у своїй наста­нові висловлювати ідеї, духовний зміст у предметно-пла-стйчних образах і картинах. Але виражав він зміст, характерний для романтичної епохи, співзвучний переду­сім "байронічній течії", і це внутрішньо міняло його поезію, істотно трансформувало її поетику й стиль. Неокласици-стичною є головна жанрова форма поезії Леопарді — канто, тобто пісня; ця жанрова форма далека як від на­родної пісні, так і від романтичного пісенного жанру, що засновується на фольклорному прототипі. Канто — оригі­нальна жанрова форма, витворена Леопарді, вільна й гнучка, "пристосована" для вираження думки й почуття в їхньому русі, зміні акцентів і відтінків, підпорядкована внутрішньому ліричному ритму. їй властива вільна стро­фіка, переважно білий вірш, який час від часу, скоряючись внутрішньому ритму, може переходити то в римований, то, навпаки, у вільний.

На наступному етапі творчість Леопарді характеризу-

ється зростанням мотивів "світової скорботи", що значною мірою надає їй іншого змісту й звучання. На цьому етапі вона дедалі глибше входить в контекст "байронічної течії" в європейській романтичній літературі, причому деякі сві­тоглядні комплекси й тематичні мотиви саме в ній знахо­дять найпослідовніший прояв. Водночас творчість Леопарді набирає виразно філософічного змісту й спрямо­ваності. Сам поет визначив цю її спрямованість у вірші "До графа Карла Пеполі", який за формою нагадує всту­пне послання Горація до Мецената. Перелічивши слідом за Горацієм розваги й омани, якими люди заповнюють своє життя, Леопарді далі проголошує: "Я віддав перевагу ін­шим розвагам і присвячу їм решту життя, що мені лиши­лося. Я спробую виявити сувору істину й таємничу загадку буття: навіщо створено людський рід? чому над ним тя­жіють горе і нещастя? яка остаточна мета його існування? кому приносять втіху його страждання? як, чому, за якими законами відбувається рух світобудови?"

Творчість Леопарді, як поетична, так і прозова, знач­ною мірою стає спробою відповісти на ці питання. Відповіді він дає песимістичні, в дусі тих умонастроїв, які охопили частину західноєвропейської громадськості в післяреволю­ційну епоху й концентроване виявлення знайшли в певних течіях романтичної літератури. Глибоке розчарування в наслідках грандіозних потрясінь, невіра в буржуазний прогрес з його утилітарними завданнями й цінностями породжують песимізм, що екстраполюється на всю світо­будову, і вона уявляється тотально чужою і ворожою людині.

Найбільш чітке вираження своєї філософії Леопарді дав у прозовій збірці "Моральні начерки" ("Operette morali", 1827), які написані переважно в формі діалогів. Учасниками філософських бесід і сперечань у цій збірці виступають не тільки люди — філософи, поети, герої літературних творів тощо, а й сама природа, планети, боги, титани, демони і т.д. На вихідні основи філософії Леопарді проливає світло "Діалог Природи й Ісландця", в якому Ісландець, пересвідчившись, що серед людей, в суспільстві неможливо бути вільним і щасливим, тікає від них до природи, але тут на нього чекає найтяжче розчарування. Виявляється, що природа жорстокіша й безжалісніша, ніж люди: від людей, принаймні, можна втекти, а від природи ніде не сховатися й не врятуватися. У відповідь на скарги Ісландця вона заявляє: "Ти, здається, гадаєш, що світ

250

Італійський романтизм

Італійський романтизм

251

створено для вас, людей. Але в усіх своїх діях я ніколи й гадки не мала про ваше щастя і нещастя, і якщо б мені довелося стерти з лиця землі весь ваш людський рід, я б навіть цього не помітила".

Необхідно зазначити, що, на відміну від щирого хрис­тиянина Мандзоні, Леопарді був атеїстом, у нього відсутні сподівання на Бога й божественне Провидіння, і це пог­либлювало трагічний песимізм його світогляду, робило йо­го цілком безвідрадним.

Власне, в трактатах і діалогах Леопарді йдеться про всесилля зла в світобудові, про те, що "саме життя — зло", бо в ньому народження невіддільне від смерті. Звідси робиться висновок про фатальну неминучість страждання, яке є законом життя і якого нікому не уникнути. І чим людина духовно вища, тим глибше вона усвідомлює цей закон і його невідворотність ("Діалог Природи і Душі"). Справжнє щастя — у невіданні, знання приводить до розуміння дійсного трагічного становища людини в світо­будові й робить її нещасною. Тут маємо ту ж, що й у Байрона, запальну полеміку з відомою просвітницькою тезою про пізнання як шлях людства до щастя. "Пізнання — не шлях до щастя, пізнання — це скорбота", — твердив Байрон у "Манфреді", і з ним перегукуються твори Лео­парді.

Тому прагнення до щастя і все те, чим люди заповню­ють своє життя, розглядається Леопарді як суєтність, погоня за химерами, але водночас завдяки цим химерам людина примирюється з життям й іноді навіть почувається щасливою. По-справжньому нещасними виявляються лише ті, хто, як і сам поет, не можуть забутися, піддавшись ілюзіям, хто постійно свідомий трагізму долі людської.

Ці ж мотиви виступають провідними і в поезії Леопарді середнього й останнього періодів, де вони набувають ліри­чної форми вираження і збагачуються новими значеннями й обертонами. Насамперед, у поезіях набуває інтенсивного звучання мотив співстраждання людям, жертвам вселен­ської несправедливості, з'являється також суперечка з цією несправедливістю та обурення нею, яке, щоправда, залишається переважно в підтексті, але відчувається до­сить виразно. Заодно в поезіях, порівняно з діалогами, послабляється онтологічний характер мотивів, про які йшлося вище, тут набагато відчутнішим стає їхнє суб'єк-тивно-особистісне підґрунтя, їхня зумовленість також осо­бистими нещастями й стражданнями поета.

Особливо глибокий і хвилюючий ліричний прояв цей особистіший аспект знаходить у таких поезіях Леопарді, як "Спомини", "До самого себе" та деяких інших. У "Спо­минах", оглядаючи свій життєвий шлях, поет з гіркотою і смутком констатує: "Не знав своєї долі я. Не раз // Життя моє оце гірке й нудотне // Ладен був поміняти я на смерть". Ліричний шедевр Леопарді, вірш "До самого себе" — це світова скорбота, що виростає із особистого духовного й душевного досвіду і переходить у безмежний відчай:

Земля зітхань не варта,

Життя гірке й нудотне,

І цілий світ — саме багно та й годі.

Вгамуйся. У відчаї

Збагни, що роду людському судилось

Одне — вмирати. Затавруй презирством

Себе, природу, силу ту брутальну,

Що потай все на згубу призначає,

І марноту — безмежну, всезагальну.

Переклад Г. Конура

В деяких канто філософсько-ліричного змісту Леопарді вдається до "ролевої лірики", тут у функції ліричного героя виступають подорожні, пастух, що кочує в Азії, поетеса Сапфо тощо. Особливо цікава в цьому ряду "Нічна пісня пастуха, що кочує в Азії", де поет, виступаючи в іпостасі цього пастуха, виводить ліричне дійство на без­межні обшири часу й простору. Внаслідок цього діалог людини з природою, уособленням якої виступає місяць над пустелею, набуває, з одного боку, семантичної масштабно­сті образів, з іншого — ліричної проникливості. Безмеж­ності простору тут відповідає безмежність думки, котра ставить питання, на які немає відповіді:

Навіщо Остільки світочів займистих? Нащо повітря неосяжне? Спокій Небесний преглибокий? нащо Безмежжя це пустельне? й сам я — що?

Переклад О. Мокровольського

І тільки печальна доля людська відома й визначена в своєму оголеному трагізмі: "Народжується в муках, // А смерть — в самім народженні чигає... // Страждання, біль — найпергие, що спізнає // Людина".

252

Італійський романтизм

Італійський романтизм

253

Останні чотири роки життя Леопарді (1833-1837) мож­на виділити як період, коли з'являються його твори, що значною мірою носять підсумковий характер. Це переду­сім його великі поеми "Палінодія" (1833) і "Дрік" (1836), до цього ж періоду належить поема "Параліпомени Бат-рахоміомахії" (1837), що має сатирично-алегоричний ха­рактер. В радянському літературознавстві були спроби витлумачення останніх творів Леопарді як таких, де роз­починається подолання песимізму й світової скорботи,- але для таких тлумачень немає серйозних підстав. З певністю можна говорити лише про те, що в поле інтересів поета знову входить соціально-політична проблематика, але проблематика іншого змісту і трактується вона в іншому ракурсі.

Поема "Палінодія" (по-грецькому "зречення зречен­ня", "подвійне зречення") може бути прочитана як само-коментар Леопарді, мислителя і поета. Тут він заперечує тим критикам, які вже тоді світову скорботу пояснювали лише його особистими нещастями й стражданнями. В цьо­му творі Леопарді розкриває її позаособистісне коріння, її зумовленість станом речей у світі, зокрема суспільно-по­літичною ситуацією. Ця наскрізь іронічна поема присвя­чена Д. Каппоні, апологетові ідей прогресу, і починається вона підступним зізнанням поета в тому, що він помиляв­ся, коли казав, що "життя нікчемне й марне, а епоха наша // Безглузда особливо". Тепер же, коли його прос­вітили газети, він оголошує привселюдно про своє навер­нення в "релігію прогресу", дізнавшись про "благоденствіє, що скрізь панує", про те, що нині всі "пустилися ловити щастя, — от вхоплять — не за гриву, то за хвіст". Далі ж розгортається невтримне й ущипливе іронізування над цим прогресом та його апологетами, розкриття його сум­нівності й оманливості, до чого й зводиться основний зміст поеми. Так відбувається "зречення зречення", вже "релігії прогресу", чим і пояснюється назва твору.

В основі своїй світобачення Леопарді не змінюється, тому прогрес, заснований на успіхах знання та вироб­ництва, уявляється йому чимось примарним, таким, що не поширюється на фундаментальні основи людського буття, які лишаються незмінними. Він не може змінити ні при­роду, байдужу й безжалісну до людини, ні суспільство, бо в самій людині закладені руйнівні егоїстичні сили. І тут вже нічим не може зарадити ні "веселе дев'ятнадцяте століття", ні всі наступні, як не могли зарадити всі попе-

редні століття. Свій символ віри, своє розуміння істини людського буття Леопарді виражає в таких словах:

Коли ж мені хоч інколи дозволять Назвати істину іменням власним, Назву: людина взагалі нещасна Була і буде, байдуже — коли І незалежно від умов суспільних, А через те, що це — закон життя, Єдиний, спільний для землі і неба.

Переклад Г. Кочура

Цій своїй долі людина може протиставити лише духов­ну силу й мужність, стоїчне ставлення до страждань і смерті. Ось цей трагічний гуманізм Леопарді найповніший прояв знайшов у його великому останньому канто "Дрік, або квітка пустелі". Кущі дроку поет бачить на камінних брилах застиглої лави біля підніжжя Везувія. Грізна й безжальна природа постійно загрожує йому за­гибеллю, час від часу нищить його розпечена лава, але дрік знову й знову проростає на мертвих брилах. У цих предметних образах, які в контексті поеми набувають масштабного символічного змісту, моделюються вічні й незмінні відносини природи й людини. В сутності, каже Леопарді цим своїм канто, людина перебуває постійно в тій же екзистенційній ситуації, що дрік на підніжжі Ве­зувія, але люди воліють забувати про це і не люблять тих, хто їм нагадує про цю трагічну істину життя. Нагадує не для того, щоб відмовляти від життя, а для того, щоб духовно зміцнювати, бо лише людина, свідома своєї долі, володіє справжньою духовною силою.

В цьому, власне, й полягає глибинний сенс трагічного гуманізму Леопарді, його "подвійного зречення" поверхо­вого оптимізму адептів прогресу. Він належав до тих ве­ликих поетів XIX ст., яких не засліплював, кажучи словами Де Санктіса, "зовнішній блиск" цього століття, успіхи прогресу, тих поетів, які нагадували про глибинні трагічні істини й загадки людського буття, що не зніма­ються досягненнями науки й виробництва. В цьому своє­рідна функція Леопарді й поетів його типу від Байрона до Бодлера: їхній песимізм, їхній трагічний відчай по-своєму "врівноважував" духовне життя епохи і, розкриваючи "бе­зодні", вони вносили в нього інші виміри, надавали йому трагічної глибини й напруги.

Англійський романтизм

254

Дата добавления: 2015-06-26