Азіатські деспотії

У давнину в ряді країн Стародавнього Сходу склались держави авторитарного типу -азіатські деспотії (грец. «despoteia» - необмежена влада). Але до тоталітарного режиму їх віднести немож­ливо через ряд ознак. В азіатських деспотіях не було необхідності придушувати індивідуальність людини, оскільки вона ще не скла­лась, а людина була частиною певної спільноти. Відносини власності також не склалися в чітку систему. Вірування, традиції, звичаї сприймались населенням як даність, яка не потребує змін. Жорстка централізація влади, її концентрація в руках правлячої еліти, яка втілювала в собі державу, була життєвою необхідністю.

У цих країнах склався азіатський спосіб виробництва, коли при переході до землеробства необхідно було займатись меліорацією, стримувати наступ пустелі, захищатись від кочових племен тощо. Поява деспотій була викликана об'єктивними причинами. Людство стихійно прийшло до такої форми організації влади, бо лише вона могла забезпечити максимуму людей мінімальне гарантоване ви­живання, їх створення - великий прогрес, але він має зворотній бік: деспотії забезпечували стабільність існування перших осередків цивілізації, накопичення знань і культури, але водночас консерву­вали певний тип соціальних відносин, уклад господарювання, несумісний з технічним прогресом.

Тоталітарні режими XX ст. стали рукотворним знаряддям для вирішення соціальних завдань, які не були абсолютно необхідними для виживання населення. «Соціальна інженерія» була лише відтворенням в окремих елементах механізмів влади, вже відомих людині. У цьому відмінність деспотій та класичних тоталітарних режимів.

Слід урахувати, що за певних умов будь-яка ідея або ідеологія може одержати тоталітарне тлумачення.

Прагнення до розвитку національних культур, традицій, мови, до поновлення у своїх правах раніше пригнобленої нації легко транс­формується у войовничий націоналізм, який у крайній формі може доходити до проголошення «вищої» нації, покликаної правити іншими.

Гуманізм, співчуття до пригноблених можуть перетворити­ся на заклики до «класової війни» проти всякого багатства, на­в'язування зрівняльних принципів розподілу.

Релігійна ідея має здатність перетворюватись із проблеми, кредо в основу виправдання нетерпимості до інших конфесій.

Проголошення відданості демократії цілком сумісне з вве­денням заборони на діяльність інших політичних сил під при­водом їх «недемократичності» або зі спробами нав'язати їм своє розуміння демократії.

Авторитаризм

Авторитарний режим за своїми сутнісними ха­рактеристиками є проміжним між тота­літаризмом і демократією. Схожість авто­ритаризму з тоталітаризмом полягає в утвердженні абсолютної, не обмеженої законами влади; з демократією його зближує наявність автономних, не контрольованих державою суспільних сфер і збере­ження елементів громадянського суспільства. Авторитаризм виз­нає і навіть розвиває ринкову економіку за умови дотримання підприємницькими верствами певних «правил гри». Специфічні риси і властивості режиму:

• Автократія - це повновладдя однієї особи в державі (мо­нарх, тиран) або вкрай обмежена кількість суб'єктів державної влади (хунта, кліка, олігархічна група).

Такий тип правління є одним із найбільш поширених у світовій історії; у новітній історії він властивий для відсталої капіталістичної периферії. Афро-азіатський і латиноамерикансь­кий регіони дали велику кількість авторитарних форм правління, які різняться в деталях, але сповідують єдину ідеологію і техно­логію владарювання.

• Самодостатність і непідконтрольність необмеженої влади населенню; існування соціальної дистанції між владою і підвладними, загравання з громадянами в «м'яких» різновидах авторитарних режимів. В авторитарної влади вибіркове ставлення до законності: вона приймає ті закони, що її влаштовують в умовах безпечної для неї і відносно стабільної політичної кон'юнктури. Як правило, такі «зигзаги» правління мають тимчасовий характер.

■ Реальна чи потенційна опора на силу і силові структури. Авторитарний режим вдається до репресій по мірі необхідності, його влаштовує позірна популярність, яка досягається попу­лістсько-демагогічною соціальною політикою. Репресивно-караль­ний апарат є стратегічним ресурсом автократії.

• Монополізація політики і влади, скасування серйозної опозиції і політичної конкуренції. Однопартійність (наявність загальнонаціональної партії підтримки) у цих режимах обумовленаі не лише протидією влади, але й загальною нерозвиненістю суспільства (незавершеністю процесу консолідації нації), неготовністю суспільства до створення партій сучасного типу. «Культура підкорення», яка переважає в країнах з авторитарними режимами,

є породженням соціальної інертності, властивої доіндустріальному суспільству. Сильна опозиція в них об'єктивно не можлива, а «любительські» карликові партії є лояльними до правлячої «дер­жавної» партії.

• Відсутність тоталітарного втручання в позаполітичні сфе­ри. Авторитарна влада головним чином стурбована самовід­творенням, предметом її уваги є зовнішня політика, підтримка обороноздатності, забезпечення суспільного порядку. Відносно вільні скеровані вибори не здатні створити ефективну опозицію, а мінімаль­на ідеологічна самостійність такої опозиції обмежена суто економічними проблемами.

• Формування панівної політичної еліти кооптаційним спо­собом. У цих режимів не відпрацьований механізм наступності влади, тому тут панує політична інтрига, а військові перевороти є одним з улюблених засобів зміни влади. Ці режими від почат­ку є нелегітимними, але це не заважає їм існувати протягом тривалого часу і навіть успішно вирішувати деякі стратегічні завдання. Авторитарні режими в Чилі, Південній Кореї, Аргентині, Тайвані тощо були продуктивними у своїх соціально-економічних реформах.

Для латиноамериканських авторитарних режимів є харак­терною традиція каудилізму (ісп. «caudillo» - проводир, вожак). Ідеологічне обрамлення політики в цьому регіоні здавна прони­зане культом цезаризму, вождизму. У країнах Латинської Амери­ки популярний культ харизматичного лідера. Паразитуючи на неосвіченості й покірливості мас, на їх міфологізованій свідомості, ідеологи цих режимів наділяли латиноамериканських диктаторів рисами месії, приписували їхній владі напівбожественне похо­дження і магнетичну властивість. З одного боку, їх називали «ве­ликими електрифікаторами душ», «помазаниками божими», а з іншого - приписували концентровані риси «простої людини», біологічні якості стопроцентних латиноамериканців.

Відповідь на питання: «До якого режиму — тоталітарного чи демократичного - тяжіє авторитарний режим?» - міститься в самому визначенні цього режиму. Авторитарний режим - це необмежена влада однієї особи чи групи осіб, яка не допускає створення сильної політичної опозиції, але припускає автономію особистості й суспільства в позаполітичних сферах. Останнє є найбільш істотною відмінністю між авторитаризмом і тоталітаризмом. Отже, ступінь тяжіння авторитаризму до демократії визначається рівнем свободи у фрагментах грома­дянського суспільства, перспективною здатністю цього суспільства виокремити зі свого середовища досить сильні політичні сили, які можуть в подальшому поставити питання про політичну свободу. Авторитаризм як спосіб правління з

«обмеженим плюралізмом» зазнає демократичної еволюції, але цей процес можливий лише в одному напрямку - знизу вгору. Перевороти у верхах «в ім'я» і «во благо», як правило, приво­дили до тривіальної рокіровки влади з мінімальними позитив­ними наслідками для мас.

Типологічні риси авторитаризму представлені трьома його ма­совими різновидами.

• Військові режими - стали виникати в другій половині XX ст. в країнах, що розвиваються, у ході їх визволення від колоніальної залежності і формування національних держав. Традиційні суспільства виділили військових як найбільш згуртовану і освічену соціальну групу, здатну об'єднати суспільство на основі ідеї національного самовизначення. Подальшу поведінку військових визначали закони влади і їх прихильність до національно-дер­жавної ідеї: одні проводили політику в інтересах національної держави, інші підпадали під вплив світових фінансових струк­тур і могутніх держав.

• Характерною рисою громадянських диктатур є одноосібна влада громадянської особи - харизматичного лідера або представ­ника могутнього корпоративного угруповання. Оскільки такий ре­жим - наслідок тривіального державного перевороту, то його внутрішня політика обслуговує інтереси вузького клану (чи кланів) - ініціатора цього перевороту.

• Теократичні режими є найбільш характерними для країн арабського регіону; в політиці це є продовженням ідеології ісламського фундаменталізму. Ісламські фундаменталісти висту­пають за повернення до первинних цінностей ісламської цивілізації і за реконструкцію споконвічної мусульманської держави. Закли­ки повернутися до основ віри означають, що ісламські релігійні діячі повинні повністю управляти державами. Прикладом реалізації на практиці фундаменталістської ідеології стала ісламська революція в Ірані наприкінці 1970-х років. її лідер Аятолла Хомейні оголо­сив себе «духовним правителем» Ірану і взяв на себе всю повноту влади, поклавши цим початок процесу поєднання ісламу з політикою. «Ісламський третій шлях розвитку» передбачав «таухідну» (змішану) економіку та ісламізацію життя суспільства. Для цього передбачалося проголошення ісламу як державної релігії та приведення законів у відповідність до Корану. Природно, що роль керівної сили покликане виконувати мусульманське (шиїтсь­ке) духовенство. Зовнішньополітичною метою Ісламської Республіки Іран стало створення всесвітньої ісламської держави, тобто екс­порт ісламської революції.

Реформаторський потенціал авторитаризму переконливо ви­явився на фоні безуспішних спроб ввести прискореним темпом демократію в європейських посттоталітарних країнах. Китай, В'єтнам, «економічні тигри», навпаки, продемонстрували економічну и соціальну ефективність і довели, що сильна влада може успішно поєднуватися з ринковою економікою, особистою безпекою і порівняно розвинутим соціально-економічним і політичним плюралізмом. «Обмежений плюралізм», як показала соціальна прак­тика, може реально поєднуватись з економічним, соціальним, куль­турним, релігійним і певною мірою з ідеологічним плюралізмом. Але його вплив на соціальний розвиток є подвійним: слабість авто­ритаризму в тому, що політичний курс повністю залежить від позиції лідера чи групи вищих сановників, причому населення не має мож­ливості запобігти їхнім політичним авантюрам. Воно є колективним заручником суб'єктивної волі національної супереліти і пасивним співучасником її політичного підприємництва.

Позитивні риси авторитарних режимів є найбільш відчутними в екстремальних ситуаціях. Авторитарна влада здат­на мобілізувати соціальні ресурси на стратегічних напрямках роз­витку і оперативно подолати опір політичних противників. Вона здатна забезпечувати суспільну стабільність і порядок з міні­мальною втратою енергії.

Досягнення економічної і соціальної ефективності неминуче сприяє формуванню демократичних цінностей, зростанню зацікав­леності громадян не лише в економічних свободах, але й у політичних правах, незалежності мислення, нетерпимості до сваволі. Прикла­дом такого розвитку є досвід післяфранкістської Іспанії.

Дата добавления: 2015-06-29