Поняття політичного режиму

РОЗДІЛ III. Політичні системи і політичні режими

Юрій

Тема 7. Недемократичні політичні режими: тоталітаризм і авторитаризм

7.1. Поняття політичного режиму.

7.2. Тоталітарні і авторитарні політичні режими: основ­ні риси.

7.3. Передумови встановлення тоталітарних і авторита­рних режимів.

Функціональний і динамічний аспекти політичної сис­теми розкриваються в політичному режимі. Політичний ре­зким (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній

країні в певний історичний період часу. Так, політичний режим кінця 80-х pp. (так звана епоха "застою", що асоціювалася з іменем Л.Брежнєва) і тим більше відрізнявся від режиму, вста­новленого в 30-х pp. Подібна еволюція політичного режиму здійснювалася в межах радянської політичної системи.

У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональнип (політико-правовий) підхід ото­тожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характери­стиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може протирічити закріпленим у конституціях нормам, а сам полі­тичний режим виражає собою більш широке явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви лібе­ральної демократії.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обґрунту­вання влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компо­нентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

• політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

• методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи не­прямим, насильницьким чи методам переконання;

• реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

• методи вироблення політичних рішень;

• способи урегулювання конфліктів;

• плюралізм, у тому числі наявність або відсутність ле­гальної (нелегальної) опозиції;

• конфігурацію партійної системи: однопартійні чи ба-гатопартійні системи;

• ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

• форми ставлення населення до політичної участі (по­літична пасивність, мобілізована або автономна участь);

• тип легітимності: харизматична, традиційна, раціона­льно-легальна, ідеологічна тощо;

• структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртова­ності, відкритість і закритість, канали рекрутування.

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких со­ціальних верств опирається влада.

Вищеназвані ознаки служать критеріями для виділення різних типів політичних режимів. Спектр політичних режимів сучасного світу розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент робиться на протиставлення держави, з одного боку, і громадянського суспільства - з іншого. Характер взаємовідно­син визначається силою або слабкістю громадянського суспі­льства. В умовах демократії суспільство має важелі впливу на владу включно до заміни на чергових виборах. У недемократи­чних режимах держава контролює і регламентує громадянське суспільство повністю (тоталітаризм) або частково (авторита­ризм). Більшість політологів трактує тоталітаризм як злиття держави з громадянським суспільством, що практично ставить під сумнів саму можливість існування останнього.

7.2. Тоталітарні і авторитарні політичні режими: ос­новні риси

Недемократичні режими виражені різними формами то­талітаризму і авторитаризму.

У перекладі з пізньолатинської "тоталітарний" озна­чає "як такий, що відноситься до цілого". Зміст тоталітаризму обґрунтував ідеолог італійського фашизму Дж.Джентіле, який закликав до тотального підпорядкування людини державі і роз­чиненню індивіда в політичній історії, оскільки все людське і духовне губить цінність поза державою. У політичну лексику цей термін ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 р., в якій він використовує саме поняття "тоталітарна держава". В пода­льшому опоненти фашизму вживають цей термін в негативно­му розумінні - як протилежність демократії. Спочатку під то­талітаризмом розумівся фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині, але після публікації в газеті "Тайме" (1929), де давалася характеристика радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного режиму СРСР.

Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби науково­го усвідомлення тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього явища здійснили знамениті рома-ни-антиутопії Є.Замятіна, О.Хакслі, Дж.Оруелла. Роман Є.Замятіна "Ми" - це прогноз розвитку суспільства, побудова­ного на засадах колективізму, де раціонально обгрунтовані всі сторони життя, але де відсутній найважливіший елемент суспі­льства - особистість (замість неї - номер). О.Хакслі в романі "О дивний новий світ" показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення досконалої ефективності не зали­шив місця для особистої свободи. В найбільш яскравій літера­турній формі технологія тоталітарної влади була розкрита в романі Дж.Оруелла "1984".

З початку 50-х pp. з'являються наукові роботи, присвя­чені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х.Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К.Фрідріха і З.Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія''. Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К.Фрідріхом і З.Бжезинським, найбільш попу­лярна в політології.

Нижче наведені шість базових характеристик тоталіта­ризму, сформульованих К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталі­таризму" (1954):

• офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування і орієнтується на досягнення од­вічних цілей, наприклад, на створення досконалого суспільст­ва;

• масова партія, яка зливається з державною бюрокра­тичною організацією;

• монополія партії над ефективними засобами комуні­кації;

• концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

• централізований контроль і керівництво економікою;

• система терористичної поліцейської влади.

Вищезгадана модель тоталітаризму вимагає додатково­го пояснення. Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних структур з державними і до формування своєрідного феномена "держава-партія". Сама партія монополі­зує право виступати від імені всього суспільства. Одночасно відбувається "розчинення" громадянського суспільства в дер­жаві, всі дозволені суспільні організації (профспілки, молодіж­ні, жіночі організації) зобов'язані виступати своєрідними "при­водними ременями" в механізмі влади партії, приводити її ге­неральну лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної вла­ди знаходиться харизматична фігура вождя (фюрера, дуге, лі­дера партії). Дії вождя і партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії висів портрет Б.Муссоліні з написом "Муссоліні завжди правий".

Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочи­нку. Як відзначила Х.Арендт, при тоталітаризмі був реалізова­ний принцип: "приватною особою залишається тільки той, хто спить". Таким чином, для тоталітаризму характерна загальна статизація - держава-партія здійснює тотальний контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все — від виховання дітей до випуску продукції — контролюється з єдиного центру.

Тоталітарні режими традиційно поділяють на "ліві" і "праві" форми. Правий або право радикальний режим отримав

розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А.Гітлера. Ліворадикальний (комуністичний) тоталі­таризм утвердився в СРСР (класична модель - період сталініз­му з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної Єв­ропи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії - Китай періоду політики "великого стрибка" і "культур­ної революції" (50-х - середини 70-х pp.), коли на чолі керівни­цтва країни стояв Мао Цзедун.

Дві форми тоталітаризму відрізняються характером іде­ологій (фашизм, націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять перед масами партії - гегемони: дося­гнення "народного капіталізму" і завоювання світового пану­вання або побудова комуністичного суспільства і світова рево­люція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше "добудований": партія володіла монополією не тільки на полі­тичну, але й на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася свобода підприємницт­ва, однак це не виключало прямого державного втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного ви­робництва, централізованого розподілення робочої сили.

Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду пра­вління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в ре­жимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афга­ністані.

Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas - думка, рішення, право) розуміється як режим, зміст, управління при якому полягає в концентрації влади в ру­ках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досяг­ненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталі­таризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, викори­стання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не

дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох режимів.

1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених "зве­рху" і "патронованих" партією суспільних організацій. При ав­торитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опози­цію.

2. При тоталітаризмі ядром політичної системи ви­ступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча елі­та створює під себе "партію влади").

3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об'єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, "велике майбутнє" - комуністичний або ра­совий рай. Одночасно створюється "образ ворога", яким висту­пають "реакційні класи" або "нижчі народи", прибічники ін­ших ідеологій. Теза про зовнішніх і зовнішніх ворогів поклика­на виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Ін­струментом консолідації суспільства виступає релігія, націона­лізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам "ідеологію розвит­ку", що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства.

4. Тоталітарна влада опирається на широку під­тримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмом, йому припису­ються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Тота­літаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори, урочисті збори, "всенародні обговорення", мітинги. Особливо часто використовував організацію масових маніфес-

тацій і смолоскипову ходу А.Гітлер. Він прекрасно розумів, що масою легше маніпулювати, тому що людина, потрапивши в масу, часто губить здатність критично сприймати інформацію, а його свідомість розчиняється в загальному колективному на­строї. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади. Для цього режиму ха­рактерна деполітизація мас, інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада зна­ходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємни­цьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається на харизму лідера.

5. Необхідно відзначити ще одну принципову від­мінність режимів. Авторитарний режим не намагається встано­вити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторита­рні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі).

Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися по­літичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна еко­номічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі но­вих соціальних верств.

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших фо­рмах. В історичному минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних арис­тократичних режимів.

Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології сучасних форм авторитаризму. Залежно від того,

на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна ви­ділити такі форми авторитарного режиму:

• Військові диктатури, що передбачають опір на ар­мію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають най­більш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоп­лення влади (як правило, шляхом державного перевороту). По­дібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Аме­риці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, вій­ськові можуть виступити ініціаторами економічної модерніза­ції суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чи­лі).

• Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму.

• Олігархічний - влада належить певним корпоратив­ним кланам.

• Вождистський (режим особистої влади), що опира­ється на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати під­тримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або "модернізаційного прориву" (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

• Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів власти­востями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.

Як видно, форми сучасного авторитаризму демонстру­ють строкату картину. Поряд з вищевказаними виділяють од­нопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою ав­торитарний режим може виступати у формі реакційної дикта­тури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитариз­му є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тен­денцій.

Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:

• "диктабланда" - режим, у якому відбулася певна лі­бералізація, але без наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не втягнуте в політичне життя, не­має розвинутого громадянського суспільства;

• "демократ ура" - є елементи демократії (багатопар­тійність, багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Еле­менти демократії носять формальний характер, а вибори по­кликані гарантувати перемогу правлячої партії;

• "делегативна демократія" передбачає встановлення сильної виконавчої влади на чолі з президентом. Виборці деле­гують право приймати важливі рішення не законодавчому ор­гану, а президенту.

Дата добавления: 2015-06-29