Сутнісні характеристики сучасних політичних режимів

ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ СУЧАСНОСТІ

Штанько

Питання для самоперевірки

1. Як Ви розумієте поняття "політичний режим"?

2. Хто із дослідників минулого досліджував тогочасні політичні режими?

3. Хто автор терміна "тоталітаризм"?

4. Який, на Вашу думку є політичний режим сучасної Ук­раїни?

Рекомендована література

1. Арон А. Демократия и тоталитаризм. - М., 1993.

2. Аренд X. Вирус тоталитаризма //Новое время. - 1991. - №11.

3. Даль Р.А. Введение в теорию демократии. - М., 1992.

4. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе //Вопросы философии. - 1990. - №9.

5. Джилас М. Лицо тоталитаризма. - М., 1992.

6. Желев Ж. Тоталитарное государство. - М., 1991.

7. Зеркин Д.П. Основы политологии. - Ростов-на-Дону, 1996.

8. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. - К., 1996.

9. Мальцев В.А. Основы политологии. - М, 1997.

10. Марченко М.Н. Политология. - М.: - МГУ, 1997.

11. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 1997.

Політичний режим - це функціональна сторона політично­го життя, яка складається в результаті соціальної направленості діяльності соціальних суб'єктів і владних інститутів.

Політичний режим - це загальна характеристика форм і методів здійснення політичної влади в тій чи іншій країні, по­рядок взаємовідношень громадянського суспільства і політич­ної влади. Він включає порядок формування представницьких органів влади, взаємовідношення законодавчої і виконавчої влади, центральних і місцевих органів, положення і умови діяльності політичних партій, груп інтересів, правовий статус особистості, порядок функціонування каральних і правоохорон­них органів, зміст допустимого та забороненого. На політичний режим впливає рівень політичної стабільності суспільства, співвідношення соціальних сил у ньому, історичні, соціокуль-турні традиції, включаючи іноді й особистість глави держави.

Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тоб­то намагається викликати прихильність до себе, переконати громадян у правильності та обґрунтованості свого правління, його ефективності. Проте, легітимних політичних режимів са­мих по собі не існує, оскільки легітимність досягається створен­ням емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму.

Політичний режим - це вираз політичного напрямку здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів, він ха­рактеризує спосіб функціонування політичної системи суспіль­ства і пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

У науковій літературі визначаються критерії класифікації політичних режимів.

Критерії класифікації політичних режимів:

♦ за способом і порядком формування представницьких установ (демократичний чи недемократичний);

♦ за взаємовідносинами між законодавчою і виконавчою владою (верховенство законодавчої чи диктат виконавчої влади);

♦ за принципами національно-державного устрою (добро­вільний чи примусовий характер об'єднання, їх рівноп­равність чи залежність);

♦ за станом діяльності каральних органів у політичній сис­темі (домінуючий без контролю чи під контролем законо­давчої влади);

♦ за роллю недержавних установ (рівень незалежності від держави);

♦ за реальним правовим статусом громадян.

Найбільш широко поширена класифікація політичних ре­жимів на тоталітарний, авторитарний і демократичний. Кожен з них має свої ознаки, які складають сутнісну основу їх відмінності один від одного.

Тоталітарний політичний режим. Термін «тоталітарний» (від лат. Totalitas - повний, цілісний) увійшов у політичну лексику завдяки лідеру фашистської Італії Беніто Муссоліні та ідеологу фашистської партії Джовані Джентіле, які намага­лися створити тоталітарну державу («Stato totalitario») за принципом: «все у державі, нічого поза державою, нічого про­ти держави». Наприкінці 20-х років XX ст. цей термін одер­жав розповсюдження в англомовній пресі стосовно гітлерівсь­кого режиму та політичного устрою в Радянському Союзі. Теорія тоталітаризму складалася у 40 - 50-х роках XX ст. зав­дяки роботам західних політологів Ф. Хайєка («Пагубна само­впевненість», «Дорога до рабства»), X. Аренд («Походження тоталітаризму»), К. Фридріха, 3. Бжезинського («Тоталітарна диктатура і автократія»), Р. Арона («Демократія і тоталіта­ризм»), К. Поппера «Відкрите суспільство та його вороги» та ін. Нова хвиля інтересу до проблеми тоталітаризму припала на кінець 80-х - початок 90-х років XX ст., коли відбувся крах тоталітарних режимів у СРСР та інших країнах колишнього соціалістичного табору. Автори вважають, що тоталітарним можна назвати той політичний режим, який має:

♦ єдину офіційну ідеологію, відповідно до якої має жити кожен член суспільства і яка відображає все політичне життя країни (марксизм-ленінізм у колишніх країнах то­талітарного соціалізму, соціалізм у Північній Кореї та на Кубі, мобутизм у Заїрі в 60 - 80-х pp. XX ст., нкрумаізм у Гані в 60-х pp. XX ст., ісламський фундаменталізм в Ірані, гібрид соціалізму й ісламу у Лівії тощо);

♦ єдину масову партію, яка очолюється лідером-вождем і зрощується з державою;

♦ систему терористичного політичного контролю, усунення будь-якої опозиції режиму, мілітаризація суспільства, на­гнітання психозу щодо пошуку ворогів;

♦ монополію партії-держави на контроль за всіма засобами масової інформації (зміст інформації, її дозування для сус­пільства береться під суворий контроль);

♦ монополію партії-держави на контроль за збройними си­лами, правоохоронними та каральними органами;

♦ централізоване керівництво економікою за допомогою адміністративно-командної системи управління.

Американський політолог М. Картис називає більше десяти ознак тоталітарності. Існують й інші точки зору на проблему то­талітаризму. Зрозуміло, що, як і кожне соціальне явище, тоталітар­ний політичний режим може мати багато визначень. Проте, незва­жаючи на кількість ознак, думки фахівців можна об'єднати одним загальним твердженням, що тоталітарний політичний режим тим і відрізняється від інших типів політичних режимів, що встанов­лює тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя, над кожною особою, її діями і навіть думками. Цей загальний момент можна вважати тлумаченням суті тоталітаризму.

Тоталітарний політичний режим став реальністю у XX столітті, проте його ідейні коріння сягають глибокої давни­ни. Тоталітарні погляди і, насамперед, ідеї необхідності повно­го підкорення частини цілому, індивіда державі існують більше двох тисячоліть. Згадаємо тоталітарні моделі держави Платона, Т. Мора, Т. Кампаиелли, Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Ж.-Ж. Руссо, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса, Ф. Ніцше, В. Леніна та інших.

Об'єктивними передумовами виникнення тоталітаризму були особливості соціокультурної динаміки періоду індустріа-лізму, що поєднували процеси швидкого руйнування структур традиційного суспільства, етатизацію (одержавлення) суспіль­ного життя, посилення соціальних функцій держави. Політич­ними провідниками тоталітаризму стали масові партії на чолі з лідером-вождем, які прагнули до монополізації державної вла­ди, пропагували «світле майбутнє» згідно із запропонованими ними символами віри.

Фундаментальною соціально-психологічною основою тота­літаризму є соціальний конформізм. Соціальний конформізм -це некритичне прийняття і слідування пануючим точкам зору і стандартам, стереотипам масової свідомості та пропагандистсь­ким кліше. До головних рис соціального конформізму відно­сяться: відсутність індивідуальної точки зору, «стадні» почуття бути «як усі», рабська залежність від влади, маніпулювання свідомістю, стандартність мислення, створення образу ворога, з яким не може бути примирення тощо. Тому соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні групи і прошарки населен­ня, найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей.

Прихід до влади тоталітарно орієнтованих партій та їх кад­рове злиття з державним апаратом вивели тоталітаризм із сфе­ри політичних уявлень і теорій у сферу політичних реалій. Політичний тоталітаризм у XX ст. існував у вигляді комунізму, фашизму і націонал-соціалізму.

Історично першою юіасичною формою політичного тоталі­таризму був комунізм (соціалізм) радянського типу. В Росії у жовтні 1917 р. прийшла до влади соціал-демократична партія, яка проголосила своєю метою побудову держави диктатури пролетаріату. На практиці з перших кроків радянської влади стала укріплятися диктатура партії, її центральних органів і персонально - вождів. Почала складатися традиція особистого керівництва як у партії, так і у державі. Партійний контроль над урядовою політикою доповнювався шляхом включення членів партії у всі відділи адміністративного апарату на всіх рівнях. Партія здійснювала призначення на ключові адміністративні

посади держави. В роки громадянської війни більшовики по­ставили поза законом всі інші політичні партії. Комуністичний тоталітаризм являв собою повне знищення приватної власності, надання абсолютної влади державі, ідеологізацію політичного життя, терор (табори, політичні процеси проти інакомислення, чистки, насильство проти суспільства). Це означало повну ліквідацію автономії особистості.

Фашизм (вперше був встановлений в Італії у 1922 р.) на­магався досягти твердої державної влади, установлення поряд­ку, забезпечення колективної ідентичності на культурному та етнічному ґрунті. На шляху до концентрації влади в руках фа­шистів були утворені Велика фашистська рада та Добровільна міліція національної безпеки, які підкорялися лідеру Б. Мус-соліні. Велика фашистська рада контролювала всі законопроек­ти перед внесенням їх до парламенту та діяльність самого уря­ду. Остаточно парламентаризм в Італії був ліквідований у 1928 p., коли була змінена система виборів до парламенту. Ба­лотуватися до вищого законодавчого органу могли тільки кан­дидати за списком від фашистської партії, інші партії до виборів не допускалися. Велика фашистська рада була оголошена ви­щим органом фашистської партії і держави. В Італії межі фаши­стського тоталітаризму установлювалися позицією впливових у державі кіл - короля, аристократії, офіцерського корпусу, цер­кви. Коли падіння режиму стало очевидним, ці кола самі відсто­ронили Муссоліні від влади. Тому тоталітарні риси у фа­шистській Італії проявлялися не повною мірою.

Націонал-соціалізм, як різновид тоталітаризму (виник у Німеччині у 1933 p.), базувався на національній відмінності німецької раси від інших націй і народів. Утверджуючи одно­партійну систему, націонал-соціалісти заборонили діяльність своїх політичних опонентів - комуністів, соціал-демократів, вільні профспілки. Разом з цим здійснювався процес зрощу­вання партії і держави. Місцеві земельні уряди були замінені спеціальними уповноваженими центрального уряду з числа націонал-соціалістичної партії, а земельні парламенти ліквідо­вані. Гітлер у 1934 р. одержав пости канцлера і президента.

Фашистська партія Італії та націонал-соціалістична партія Німеччини будувалися на воєнний зразок й підкорялися су­ворій дисципліні. Саме слово «фашизм» має символічне значен­ня, оскільки походить від італійського fascismo - пучок, в'язка, об'єднання.

У радянського і німецького проявів тоталітаризму багато спільних рис і це визначається майже всіма дослідниками. По­чинаючи з суттєвих особливостей тоталітарного режиму взагалі і закінчуючи суто зовнішніми деталями (специфіка партійного життя та організації, адміністративно-управлінська структура, масові заходи, навіть архітектура, художня література, кінема­тографія, живопис, музика тощо).

Історія довела, що тоталітарний політичний режим має до­статньо високу можливість мобілізації ресурсів і концентрації засобів для досягнення обмежених цілей, наприклад, перемоги у війні, необхідності оборонного будівництва, індустріалізації тощо. Деякі автори розглядають тоталітаризм як одну з політич­них форм модернізації слабкорозвинених держав. Проте, політич­ний досвід XX століття також доводить, що тоталітарний режим сам себе штовхає до загибелі, рано чи пізно виявляє свою не­ефективність, недоцільність, невідповідність людській природі. В деяких країнах тоталітарні режими були ліквідовані зброй­ними силами коаліції інших країн (гітлерівський режим у Німеччині у 1945 р.), у деяких країнах - скинуті (під час ски­нення диктатури Чаушеску в Румунії загинули тисячі людей), в інших країнах їх вдалося досить мирно трансформувати в демократичні або напівдемократичні режими (постсоціалі-стичні держави).

Тоталітаризм як крайня форма соціального контролю, що вимагає тотального контролю над свідомістю людей, - це не тільки явище минулого, але й одна з можливих альтернатив розвитку людства сучасності та майбутнього. Багато сучасних дослідників акцентують увагу на небезпеці інформаційно-фінансового тоталітаризму, який стає реальністю в умовах гло­балізації і розвитку інформаційного суспільства. Посилення ролі засобів масової інформації, поява нових інформаційних технологій, створення глобальних комунікативних мереж і насамперед Інтернету може бути використане як в інтересах ук­ріплення демократи, розширення політичної інформованості та компетентності громадян, так і в цілях укріплення привілейо­ваного положення певних соціальних груп або окремих держав. Комунікаційна революція створила можливість електронного контролю за життям, свідомістю, настроями як окремих грома­дян, так і суспільних організацій. Швидкий доступ до інфор­мації практично про кожного громадянина або організацію, її централізоване оброблення й узагальнення дають можливість владі повністю контролювати дії та у непрямий спосіб управ­ляти поведінкою людей.

Інформаційно-фінансовий тоталітаризм - це явище нове та мало вивчене. Проте він розвивається дуже динамічно. Перешко­дою розвитку інформаційно-фінансового тоталітаризму може бути лише реальний рух на шляху до здійснення ідеалів наро­довладдя, свободи особистості та соціальної справедливості.

Одним з альтернативних тоталітарному виступає автори­тарний політичний режим (від лат. autoritas - влада авторите­ту). З тоталітаризмом його пов'язує автократичний, не обмеже­ний законами характер влади, з демократією - наявність автономних, не регульованих державою суспільних сфер, особ­ливо економіки та приватного життя, збереження елементів громадянського суспільства. Авторитарний режим виникає най­частіше в умовах радикальних соціально-економічних перетво­рень суспільства.

Наполеонівський режим вважається одним з перших про­явів авторитарних режимів, він був породжений Революцією, спирався на принципи 1789 р., зміцнював юридичний порядок, що виступав як основа цієї Революції. Навпаки, диктатура Франко - інший приклад авторитарного режиму - видає себе за контрреволюцію і намагається зберегти і підсилити засоби патріархального уявлення. З іншого боку, франкістська дикта­тура, на відміну від диктатури Салазара в Португалії, сприяла економічній модернізації в Іспанії. Мусульманські монархії та­кож вважаються авторитарними, як і деякі націоналістичні режими Близького Сходу, принципи легітимності яких багато в чому відмінні.

Авторитарному політичному режиму притаманні:

♦ автократія (самовладдя) або незначна кількість носіїв вла­ди (олігархічна група, воєнна хунта тощо) - вибори де­путатів парламенту відбуваються часто на основі етніч­них, кланових і релігійних пристрастей, вибори президента підкоряються харизматичному принципу або організуються таким чином, що президент стає безстро­ковим (наприклад, парагвайський президент А. Стресснер до його скинення вибирався на вісім строків, Сухарто в Індонезії до його скинення вибирався на безальтерна-тивній основі сім разів);

♦ монополізація влади і політики, недопущення опозиції і політичної конкуренції, діяльність політичних партій і груп інтересів зведені до мінімуму й носять декоративний характер;

♦ непідконтрольність влади суспільству;

♦ опора (реальна або потенційна) на силові структури, якщо існує загроза владі, збройні сили часто відіграють політич­ну роль;

♦ відмова від тотального контролю над суспільством, не­втручання держави у позаполітичну сферу і, перш за все, в економіку;

♦ скасування або значне обмеження політичних прав і сво­бод людини;

♦ рекрутування політичної еліти шляхом призначення звер­ху, а не шляхом конкурентної електоральної боротьби.

Таким чином, авторитарний політичний режим - це такий режим, при якому влада належить одній людині або групі лю­дей, не допускається політична опозиція, але зберігається пев­на автономія особистості та суспільства у позаполітичних сфе­рах. Західні дослідники вважають важливою характеристикою авторитарного політичного режиму обмежений плюралізм.

Авторитаризм може мати консервативний або реформа­торський характер. У першому випадку режими підтримують

існуючий порядок, що має власні закони функціонування і власні еліти (релігійні, економічні, військові, соціальні). До цієї категорії відносилася значна кількість латиноамериканських диктатур. У разі реформаторського авторитаризму (наприклад, режим Мустафи Кемаля Ататюрка у Туреччині) громадянська влада є біль широкою. Держава проводить реформи, які зміню­ють традиційний порядок, вона значною мірою справляє тиск на підданих, але при цьому не існує ні жорсткого обрамлення сусп­ільства, ні контролю за думкою, подібних тим, що ми спостері­гаємо у тоталітарних режимах. Широкий спектр реформ, ініціа­тором проведення яких виступив Мустафа Кемаль (1881 -1939 pp.), був покликаний відкрити перед турецькою державою реальні перспективи оновлення. Ось стислий перелік цих без­перечно прогресивних перетворень: відмова від багатовікової монархічної форми правління - султанату; скасування халіфа­ту як вищого органу духовної влади мусульман колишньої Османської імперії; відокремлення релігійних інститутів від держави; надання жінкам рівних прав з чоловіками; зміни в галузі економіки й побуту та багато інших. Зазначені нововве­дення були започатковані проголошенням 29 жовтня 1923 р. Турецької республіки - першої республіки на Близькому та Середньому Сході. Ці реформи піднесли турецьку націю до рівня сучасної цивілізації.

Отже, авторитарні політичні режими відрізняються один від одного. Принципи легітимності в них не однакові, ступінь сва­вілля, ступінь насильства мінливі, цілі різноманітні за своєю природою. Авторитарний політичний режим практично втіле­ний не в «чистому» типі, а в різноманітних модифікаціях і формах. Політична наука виділяє декілька форм авторитарно­го правління.

Деспотизм являє собою архаїчну форму режиму, він відпо­відає двом спотвореним формам правління, якими є тиранія та олігархія (за Аристотелем). Держава стає об'єктом приватного привласнення з метою задоволення особистих потреб того або тих, хто править. Список колишніх деспотичних правителів довгий - Бокасса у Центральноафриканській Республіці, Дювальє на Гаїті, Трухільо у Домініканській Республіці, Маркое на Філіппінах, Мобуто в Заїрі.

Диктатура - це авторитарний режим, що виходить за рам­ки особистих інтересів правителя або правителів і стосується співтовариства загалом: проект національної консолідації, про­ект соціального або морального збереження, розвитку і модер­нізації. У чистому вигляді диктатура визнає себе такою і постає головним чином як перехідна форма. Починаючи з 60-х років XX ст., у багатьох країнах світу встановлювався режим так зва­ного «нового» або «м'якого» авторитаризму. Його головною метою було не тільки утворення «нової держави», але й реалі­зація серйозних економічних реформ, які забезпечили б вихід посттоталітарного періоду з економічної прірви й подальше переростання авторитарного суспільства в демократичне. При­клади тому: Іспанія, Південна Корея, Аргентина, Бразилія, Чилі, Філіппіни, Греція, Португалія. Така популярність авторитариз­му продиктована його перевагами, особливо відчутними в ек­стремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний по­рядок, знайти консенсус між владою й опозицією, швидко здійснити реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля на вирішенні певних конкретних питань. Все це надає привабливості авторитаризму та спонукає владні структури до застосування його методів як досить ефективного засобу про­ведення радикальних реформ.

Військовий режим - має кілька різновидів: а) військово-дик­таторський, де армія є пріоритетною правлячою силою, розді­ляючи виконавчу владу з правлячою бюрократією; б) військо­во-демократичний, при якому армія стає однією з політичних інституцій і не підмінює інших; в) військового державного пе­ревороту (як правило він не довговічний), г) авторитарний пре-торіанізм (від лат. praetoriani - преторіанці - наймані війська, що є опорою насильницької влади, основаної на грубій силі).

У країнах Азії й Африки досить поширеною формою політич­ного режиму є «стратократія», яку розуміють як правління військових, що «узаконюють» неконституційним шляхом свою владу і проголошують себе вищим органом державної влади.

Утвердження військових у сфері політичного керівництва суп­роводжують: по-перше, відміна або призупинення дії консти­туції; по-друге, концентрація законодавчої влади в руках військової ради; по-третє, заборона будь-якої політичної діяль­ності (включаючи розпущення або призупинення діяльності політичних партій, громадських організацій тощо); по-четвер­те, обмеження конституційних прав і свобод громадян, широке застосування насильницьких методів управління (введення надзвичайного стану). Стратократія - недовговічний політич­ний режим, оскільки він не є легітимним. Навіть якщо військові не відмовляються від влади, вони стискаються з проблемою створення хоча б якого-небудь конституційного фасаду (про­водять референдуми, перейменовують лідера військової хунти на президента або призначають на пост глави держави підстав­ну фігуру з цивільних політиків; засновують правлячу партію, від імені якої реалізують свою владу).

Авторитарним за своєю суттю є монархічний режим, особ­ливо це стосується ісламських монархій (Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман). Релігія в ісламському світі є домінуючою формою суспільної свідомості й способу життя. Якщо західне суспільство може генерувати свої закони, то му­сульманське - лише тлумачити дане зверху. Абсолютний харак­тер віри визначає й абсолютний характер державності та підлег­лості суспільства державі. Покора правителю є своєрідною формою богослужіння, непокора - гріх і злочин.

Процес економічної модернізації у XX ст. спричинив соціальні зміни в ісламських монархіях, проте поряд із західними стандар­тами рівня і якості споживання незмінною зберігається роль ісла­му як основи суспільно-політичного життя, консервується абсо­лютна влада правлячих родин. Економічна лібералізація, що активізувалася в країнах Аравійського півострова наприкінці XX ст. і спричинилася процесами глобалізації, привела до па­ростків демократизації в цих країнах. Монархії прийняли консти­туції або рівнозначні їм акти, перевівши тим самим функціонуван­ня державної системи з традиційних, родоплемінних засад на сучасні основи легітимності влади. Але ті ж таки конституції зафік-

сували центральне місце в системі влади за монархом. Він і дедалі відіграє головну роль у прийнятті законодавчих актів, є головою виконавчої влади, недоторканою особою. Консультативні ради, які з'явилися в 90-х pp. XX ст. у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, та парламент у Кувейті, є дорадчими утвореннями, а не органами, що дозволяють брати участь у вирішенні питань національного роз­витку. Адже їх склад частково або цілком формується монархом. Водночас ці законодавчі органи успішно функціонують і викону­ють свою роль у суспільстві, яке модернізується.

Традиційною за змістом залишається й система виконавчої влади. Міністерства тут лише зовні схожі на західні. Природа цієї системи така: уряд відповідальний перед монархом, а його голова і члени призначаються ним, як це відбувалося протягом століть. Серед урядовців зростає кількість осіб, котрі не нале­жать до королівської родини (в Саудівській Аравії, наприклад), проте ключові посади в уряді (безпека, оборона, нафтова галузь) і місцевій адміністрації належать членам правлячої династії. Це пояснюється природною необхідністю міцного зв'язку між пра­вителем, який приймає рішення, і апаратом, який його виконує, для ефективної роботи всієї системи державного управління.

Таким чином, авторитарна система правління для аравійсь­ких суспільств є не лише природною. Протягом усього їх не­залежного розвитку вона стала також запорукою здійснення соціально-економічних реформ, що було можливим лише за умов централізованого керівництва процесом соціальної транс­формації, мобілізації економічних ресурсів і згуртованості тако­го неоднорідного (племінні групи, ліва й ісламська опозиція) суспільства. Отже авторитарна система тут більшістю не сприй­мається як зло чи недолік. Вона ототожнюється із запорукою добробуту та прогресу.

Таким чином, авторитарний політичний режим здатний відносно безболісно трансформуватися в демократичний ре­жим. Основна передумова такої трансформації - наявність за авторитаризму певної сфери громадянського суспільства.

Демократичний політичний режим є одним із найважливі­ших показників зрілості будь-якого суспільства. Основними

його чинниками є - юридична та фактична гарантія прав люди­ни; суверенність особистості; плюралізм соціального й політич­ного життя; пріоритетна роль громадянського суспільства і пра­вової держави; створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу поділу влади; наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції; забезпечення законності в урегулюванні конфліктів; базова єдність суспільства, високий рівень професійних і мораль­них якостей лідера.

Закріплені конституцією права і свободи громадян є важ­ливими цінностями демократії. При цьому першочерговими у міжнародному праві визначаються політичні права і свободи: свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, не­залежно від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи, її житла, заборо­няється обмеження у виборі місця проживання громадян і їх переміщення в середині власної країни, забезпечується право на виїзд і в'їзд у свою країну. Громадянам гарантуються соціаль­но-економічні права, зокрема, право на працю і вільний вибір професії, вони реально беруть участь у вирішенні державних, громадських справ.

При демократичному політичному режимі дозволяється вільна діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних організацій, які діють у межах законів.

Важливий атрибут демократичного політичного режиму -принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно з цим принципом законодавча, виконавча і судова влада відокремлені і досить незалежні одна від одної, водночас вони постійно взає­модіють між собою у процесі формування і виконання держав­ної політики. При поділі влади кожна з них врівноважує одна одну, не даючи жодній з них зайняти панівні позиції в державі.

Обов'язковою умовою демократичного політичного режиму є прозорість дій державних органів влади, політичних партій та інших громадських організацій. Активну роль у забезпеченні прозорості влади відіграють вільні від урядової цензури засоби масової інформації.

Демократичний політичний режим несумісний з такими насильницькими актами, як незаконні репресії держави проти громадян, придушення владою інакомислення та легальної опо­зиції. Отже, гарантувати захист громадян від державного свавіл­ля здатний тільки демократичний політичний режим.

При демократичному політичному режимі значна роль у си­стемі державного устрою відводиться органам місцевого само­врядування. Під місцевим самоврядуванням розуміється право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламенту­вати значну частину місцевих справ і управляти нею, діючи в межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Тим більше, що прерогативою місцевої влади є такі важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров'я, підтримання правопорядку, будівництво доріг тощо.

Демократичний політичний режим допускає наявність не­залежного контролю за владою, який здійснюється «знизу». Контроль за владою з боку громадянського суспільства запобі­гає таким негативним явищам, як корупція, бюрократизм, пат­ронажні відносини тощо.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забез­печила б розумний компроміс між зростанням політичної актив­ності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриман­ням законності, виключенням насильства під час розв'язання конфліктів - з іншого. Для цього необхідно, щоб громадяни, всі суб'єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії.

Запитання для самоконтролю

1. Що означає поняття «політичний режим»?

2. Які критерії визначають зміст політичного режиму?

3. У чому суть тоталітаризму?

4. Що являє собою авторитарний політичний режим?

5. Чим відрізняється авторитарний політичний режим від тоталітар­ного?

6. Якими рисами характеризується демократичний політичний режим?

7. Які значення має термін «демократія»?

8. Які принципи демократії ви знаєте?

9. Як ви розумієте, що таке пряма й представницька демократія?

Рекомендована література

1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. - М., 1993. - 303 с.

2. Бенетон Ф. Введение в политическую науку / Пер. с фр. - М.: «Весь мир». - 2002. - 368 с

3. Даль Р. О демократии / Пер. с англ. А. С. Богдановского, под ред.

О.А. Алякринского. - М.: Аспект Пlpecc. - 2000. - 208 с.

4. Даль Р. Демократия и ее критики / Пер. с англ. Под ред. М.В. Ильина. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003. - 576 с.

5. Дарендорф Г. После 1989. Размышления о революции в Европе. -М.: Изд. фирма «Ad marginet». - 1998. - 271 с.

6. Джилас М. Лицо тоталитаризма, - М., 1992. - 544 с.

7. Желев Желю. Фашизм. Тоталитарное государство. - М., 1991. -336 с.

8. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року. - К., 1996. - 54 с

9. Лазаренко О.В., Назаренко О.О. Теорія політології. - К., 1996. -С 115 - 134.

10. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравни­тельное исследование. - М.: Аспект-пресс, 1997. - 287 с.

11. Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. - М., 1994. -352 с.

12. Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазоно­ва. - Харьков: Фолио, 2001 - С. 771 - 812.

13. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. - T.I. - К., 1994. -444 с.

14. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для вузов. - 4-е изд., перераб. и доп. - М.: Аспект Пресс, 2002. -С. 171-248.

Дата добавления: 2015-06-29