Політичні режими. Демократія і політика

Політичні системи сучасності. Політичний режим

Розділ II. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТОЛОГІЇ: ВЛАДА ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА, ДЕРЖАВА

Панов

Це один з важливих елементів, що характеризує форму держави. У широкому контексті політичний режим є су­купністю головних прийомів і засобів здійснення політичної влади; як зазначав Д. Істон, «це правила і цілі політичної взаємодії». У більш конкретному сенсі політичний режим розглядають як державний режим. Але це не змінює його сут­ності щодо системи методів і засобів, які використовує дер­жавна влада.

Порядок політичної взаємодії логічно ґрунтується на:

1) цінностях — життєво важливих цілях, ідеалах, подіях;

2) нормах — правилах, традиціях, на основі яких орга­нізується життя суспільства і держави;

3) авторитеті — готовності та здатності громадян діяти за усталеними правилами і підкорятися чинній державній владі.

Ж.-Л. Кермон, аналізуючи сутність політичних режимів, спирається на такі визначальні показники: принцип легітим-ності; структура інститутів; система партій; форма і роль дер­жави. Залежно від співвідношення цих елементів режиму можна оцінити характер політичної влади, спосіб її формуван­ня, ефективність засобів і методів реалізації владних повнова­жень. За змістом і співвідношенням зазначених вище компо­нентів визначають типи політичних режимів.

Тоталітарний режим характеризується абсолютним контролем держави над усіма галузями суспільного життя, повним підкоренням людини політичній владі та пануючій ідеології.

Проблеми тоталітаризму XX ст. розробляли у своїх творах видатні політологи і соціологи: Ф. Хайек «Шлях до рабства» (1944), Г. Арендт «Джерела тоталітаризму» (1951), К. Фрид­рих і 3. Бжезинський «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956) та ін. Термін «тоталітарний» ввели до політичного лек­сикону в 1920-х pp. Дж. Амендолані та П. Табетті для характе­ристики режиму лідера італійських фашистів Б. Муссоліні. Сутність такого політичного ладу він закріпив у формулі: «Все в державі, нікого поза державою, нічого супроти держави».

У кожній з країн, що пережили цей режим, тоталітаризм мав специфічні вияви, але можна виокремити й систему його загальних ознак:

1. Загальна політизація та ідеологізація суспільства, але фактично воно відчужене від політичної влади, хоч і не ус­відомлює цього, адже в масовій свідомості діє міф про «єд­ність і злиття» народу і влади.

2. Держава прагне до глобального панування і контролю над усіма сферами соціального життя; законодавча, виконав­ча і судова системи влади контролюються з одного центру — правлячою партією.

3. Монопольний державний контроль над економікою, ЗМІ, культурою, освітою, релігією, аж до приватного життя громадян та їх поведінки; діє політична цензура.

4. Неправова регламентація суспільних відносин, коли за­кони фактично захищають інтереси держави; політичні права і свободи громадян закріплені лише формально; діє прин­цип — «дозволено лише те, на що прямо вказує закон».

5. Державна влада дуже бюрократизована; еліта влади є но­менклатурою, що рекрутується за системою «гільдій», її ото­чує «ореол таємності» та недоторканності.

6. Домінуючим методом управління стає насильство, при­мус і терор.

7. Однопартійна система, фактичне панування однієї пар­тії; легальна політична опозиція заборонена і фактично від­сутня; духовна опозиція виявляється здебільше у формі дисидентства.

8. Функціонує тільки офіційна державна ідеологія, яка ви­значає всі суспільні цінності, зразки щодо виховання, стан­дарти поведінки тощо; будь-які інші ідейні течії жорстоко пе­реслідуються.

9. Безконтрольність репресивних органів держави: армія, поліція, служби безпеки, крім охорони правопорядку, вико­нують функції державних каральних органів, тобто діють як інструменти масових репресій.

10. Економічною основою є велика власність: монополіс­тична, державна, громади.

11. Надцентралізація і надконцентрація державної влади на чолі з диктатором (фюрер, ватажок) та його оточенням.

12. Громадянське суспільство відсутнє чи придушене.

13. Права національних меншин формально декларовані, а в дійсності — суттєво обмежені.

14. Суспільство живе за подвійною мораллю, керується так званою «тоталітарною свідомістю».

Авторитарний режим є державно-політичним устроєм суспільства, за якого встановлюється режим особистої (групо­вої) влади за формальною участю народу.

Авторитаризм домінував як режим влади протягом усієї політичної історії людства; усі стародавні тиранії, деспотії, диктатури були автократіями. Кредо середньовічного автори­таризму було закріплене в англійській політико-юридичній максимі: «Король не може переступити закон, адже закон то­тожний його волі». Втіленням класичного авторитаризму ста­ла абсолютна монархія (її апологія знайшла розкриття в теорії Ж. Бодена).

Сучасна політологія вважає авторитаризм проміжним ста­ном суспільства між тоталітаризмом і демократією. Він вини­кає внаслідок різкого послаблення прерогатив парламентсь­ких та інших демократичних інститутів, нестійкості уряду і його неспроможності проводити ефективну політику, через спроби лавірувати між різними соціальними верствами зара­ди збереження правлячої еліти. Усе це використовується як привід для встановлення режиму «твердої влади» чи «заліз­ної руки». Нерідко сучасні автократії формуються як реакція правлячої групи на зростання соціальної напруги в суспільст­ві — такі режими стають авторитарними диктатурами: війсь­ковими, клановими, релігійними.

Головними рисами авторитаризму слід вважати: надмірну централізацію, строгу ієрархію у відносинах між суб'єктами влади, пряме спирання на військово-каральний апарат. Крім того, авторитарні режими сучасності мають ряд важливих ознак:

1. У центрі й на місцях відбувається концентрація всієї влади в руках однієї особи (групи) чи державного органу та водночас відбувається відчуження народу від реальних важелів влади.

2. Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову практично ігнорується.

3. Роль представницьких органів влади обмежена, хоча во­ни можуть існувати.

4. Політичні права і свободи громадян значною мірою обме­жені; закон здебільшого захищає інтереси держави; роль суду викривлено, поряд з ним діють позасудові органи.

5. Держава припускає існування легальної опозиції, але всемірно намагається звузити можливості її дії.

6. У країні може існувати декілька партій, але «карлико­вих» і невпливових; їх політична роль мізерна, вони мають лояльно ставитися до влади; політичний плюралізм — імітується.

7. Принципів виборності державних органів та підконт-рольності посадових осіб з боку населення майже немає.

8. Методи державного управління здебільшого командні, адміністративні, але терор і масові репресії практично не застосовуються; режим часто звертається до соціальної де­магогії.

9. Держава відмовляється від тотального контролю над усіма сферами суспільного життя.

10. Зберігається часткова цензура (зокрема над ЗМІ), в ре­жимі «напівгласності» дозволено критикувати окремі недо­ліки державної політики.

11. У суспільстві домінує офіційна ідеологія, але дозво­ляються й інші ідейні течії за умови лояльності до режиму влади.

12. Церква формально відокремлена від держави, але фак­тично підтримує правлячий клас та перебуває під державним контролем.

13. Силові структури практично непідконтрольні суспіль­ству та використовуються нерідко у суто політичних цілях; особистість не має гарантій безпеки у взаємовідносинах із владою.

14. Державний сектор економіки досить великий і жорстко регулюється державою; вільне приватне підприємництво доз­воляється, але не є високоефективним; громадянське суспіль­ство може існувати, але залежить від держави.

15. У суспільстві та державі процвітає корупція, кумів­ство, клановість; норми моралі в основному консервативного, традиційного характеру.

16. Права національних меншин суттєво обмежені.

17. Соціальною опорою влади є більшість населення, що поділяє офіційну ідеологію; легітимність лідера ґрунтується на силі, вольових якостях, інколи на харизмі.

Одна з сучасних типологій авторитарних режимів нале­жить німецькому політологу Д. Берг-Шлоссеру. Він виокрем­лює такі різновиди авторитаризму:

— традиційна абсолютистська монархія — режим, при якому донині немає розподілу влади та політичної конкурен­ції, панує ідеологія аристократії (наприклад, країни Персид­ської затоки, Непал, Марокко, монархії напівфеодальних племен аборигенів деяких островів та континентів);

— традиційний авторитарний режим олігархічного ти­пу, поширений у Латинській Америці. Економічна і політич­на влада, як правило, зосереджена в руках декількох впливо­вих родин; один лідер зміщує іншого за допомогою переворо­ту чи фальсифікації результатів виборів; еліта тісно пов'язана з церквою та військовою верхівкою (наприклад, режими Гва­темали, Колумбії);

— гегемоністський авторитаризм нової олігархії — ре­жим, що відбиває інтереси компрадорської буржуазії, яка здійснює посередництво між іноземним капіталом і національ­ним ринком (режим Маркоса на Філіппінах (1972-1985 pp.), режими Тунісу, Камеруну). Саме ці режими найчастіше фор­муються у вигляді «військових диктатур» трьох видів:

а) терористичне правління однієї персони (режим Аміна в Уганді, Дювальє на Гаїті, Франко в Іспанії, Салазара в Порту­галії);

б) військові хунти, які провадять структурні економічні ре­форми (режим Піночета в Чілі, Ро-Де У і Чон Ду Хвана в Південній Кореї);

в) однопартійні режими (при Г. А. Насері в Єгипті, при X. Пероні в Перу).

Зрештою, слід виокремити ще один різновид авторитариз­му — теократичні режими, за яких церква цілком або част­ково замінює інститути держави, а влада концентрується в руках духовних осіб (правлячий рух «талібан» в Афганістані (кінець 1990-х рр.)> «ісламська держава» в Ірані).

Демократичний режим. Демократія є найскладнішим різновидом політичного режиму. Сам термін «демократія» в перекладі з грецької мови означає «влада народу». Людство використовувало демократію з глибокої давнини поряд з ін­шими ранніми формами політичної організації суспільства; це були — безпосередня первісна, общинна демократія, війсь­кова племінна демократія додержавних етапів розвитку люд­ства (стародавні германці, слов'яни). Державні форми демок­ратії були добре відомі античному світу: в Греції вона трива­лий час чергувалася з тираніями і деспотіями (монархічним правлінням), а в Стародавньому Римі республіканська рабо­власницька демократія панувала декілька століть, аж до ім­перії. Афінський стратег Перікл, пояснюючи сутність демок­ратії, наголошував, що цей лад зветься демократичним, тому що базується не на меншості, а на більшості: «Щодо приват­них інтересів — закони наші надають рівноправності всім». Проте первинний сенс демократії як народовладдя часто сут­тєво відрізнявся від численних форм її практичної реалізації, що й внесло чимало розбіжностей та суперечок щодо розумін­ня цього терміна.

Більш широке визначення поняття «демократія» було сформульоване президентом США Авраамом Лінкольном — «народний уряд, обраний народом і для народу». Однак з часів першого вживання цього терміна в трактаті Арістотеля «Політика» між вченими і публічними політиками йдуть нескінченні спори щодо його змісту, окремих складових де­мократії, спрямованості, етнічної оцінки тощо. Можливо, на­роду і державі, що відмовилися від тоталітаризму і прямують до демократичного режиму, доцільно враховувати думку Карла Поппера: «Демократію ми обираемо не тому, що вона бага­та чеснотами, а тільки для того, щоб запобігти тиранії. Оби­раємо із розумінням її недоліків і пошуками, як їх подолати».

У політичній науці існує декілька інтерпретацій змісту де­мократії. В одних випадках її трактують досить широко, як суспільну систему, що ґрунтується на добровільності всіх форм життєдіяльності громадян. В інших випадках її тлумачать більш конкретно — як форму держави, в якій всі громадяни во­лодіють рівними правами на владу (на відміну від монархії чи олігархії). Врешті, демократію визначають як ідеальну модель громадського устрою, визначений суспільний світогляд, що ба­зується на цінностях свободи, рівноправності, прав людини. У такому значенні під демократією розуміють політико-ідео-логічно зорієнтований соціальний рух, що втілюється у про­грамах і діях певних партій та громадських організацій.

Автори різних політологічних теорій демократії виходять або з принципу повинності (нормативно-ціннісний підхід), або з практики її елітарного застосування (неопозитивіст­ський підхід), таким чином моделюючи очікувані політичні режими правління.

Ліберальна теорія демократи ґрунтується на англо-сак-сонській традиції (класичний лібералізм Т. Гоббса, Дж. Лок-ка, Ш.-Л. Монтеск'є), яка розглядає демократію як відпо­відальне і компетентне правління. Ліберальна ідея «суспіль­ного договору» як основи утворення держави і концепція роз­поділу влад як умова обмеження влади правителя обумовили принципи взаємовідносин громадянина і держави: народ є джерелом влади; він делегує свою волю через обраних повно­важних представників; особистість автономна щодо держави і суспільства; парламентська форма представницької демок­ратії може бути ефективною, оскільки спирається на підтрим­ку більшості людей; лише Конституція закріплює обсяг тих повноважень, які народ передає своїм обранцям тощо.

Теорія прямої (колективістської) демократії, одним із ав­торів якої був Ж.-Ж. Руссо, відкидає принцип представництва. Демократію розуміють як пряме правління народу, що сам здатен висловити свою власну волю.

Теорія соціалістичної демократії, на відміну від лібераль­них настанов, трактує її як форму і засіб класового пануван­ня. Даний підхід мав дві традиції — ортодоксальну (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) та реформістську (Е. Бернштейн, К. Каутський). Ортодокси ідентифікували демократію з дик­татурою пролетаріату, а соціал-реформісти трактували її як своєрідний компроміс різних соціальних сил.

Концепція плюралістичної демократії, розроблена на ру­бежі XIX—XX ст. (М. Вебер, Г. Ласкі, С. Ліпсет та ін.), ґрун­тується на ідеї політичного плюралізму та включенні в життя сучасних країн множини громадських рухів і партій, які ма­ють різні політичні цілі та виборюють владу. Головною від­мінністю плюралістичної демократії є те, що в ході виборчих кампаній та парламентської діяльності партії та рухи пред­ставляють інтереси численних соціальних груп суспільства, через які також реалізуються інтереси окремої особистості. Отже, процес прийняття політичних рішень проходить через боротьбу «груп інтересів» та є своєрідним компромісом.

Серед політологів є також послідовники елітарної теорії демократії (Й. Шумпетер, Ж. Бодуен, П. Бірнбаум, Р. Арон, Д. Бернхем), які вважають, що слід відштовхуватися не від ідеалу демократії, а від практики, що єдина може вважатися нормою. Підготовка й прийняття політичних рішень вимагає «поділу праці» на управлінців (політичну еліту) та керова­них. Пануюча еліта, яку обрали на певний строк, набуває функцій політичного представництва інтересів більшості населення, що добровільно на цей термін обмежило свою по­літичну активність. Елітизм поступається демократії в мето­дах формування інститутів влади.

В останні роки у політології з'явилася теорія «хвиль де­мократизації», автори якої (наприклад, С. Хантінгтон «Тре­тя хвиля. Демократизація XX ст.») вважають, що розбудова сучасних інститутів демократичного правління відбувалася в три етапи з підйомами і тимчасовими занепадами, але на кож­ному етапі це стосувалося цілої окремої групи країн. Періода­ми підйому хвиль демократії у XX ст. є 20-ті, 50-60-ті, 70-ті та 90-ті роки.

Однак прибічники різних концепцій і теорій є одностайни­ми у виділенні загальних ознак демократи: визнання народу джерелом влади і сувереном у державі; рівноправність грома­дян; підлеглість меншості більшості під час прийняття рішень; повага до прав та інтересів меншості; виборність клю­чових органів держави.

З цього випливають і головні характеристики демокра­тичного режиму:

1. Населення бере участь у формуванні та здійсненні дер­жавної влади завдяки безпосередній (референдум, плебісцит) та представницькій (вибори) демократії.

2. Владу поділено на незалежні гілки — виконавчу, законо­давчу і судову.

3. Закон панує в усіх галузях суспільного життя; він юри­дично закріплює, а політична практика гарантує широкий спектр прав і свобод особистості; діє принцип: «все, що не за­боронено — дозволено».

4. Правову державу розбудовано; діє громадянське суспіль­ство з розвинутою інфраструктурою.

5. Легальна опозиція користується всіма політичними пра­вами і свободами, діє в межах закону; політичні рішення приймаються з урахуванням інтересів соціальної меншості; громадяни вільно висловлюють свої думки та позиції.

6. Виборність та змінюваність центральних і місцевих ор­ганів державної влади, їх підзвітність виборцям; легітим-ність державної влади.

7. Функціонує багатопартійна (чи двопартійна) система, за якої одна партія (блок) змінює іншу на законних засадах у ре­зультаті виборів.

8. Засоби масової інформації цілком вільні від цензури; існує принцип гласності.

9. У політиці домінують методи переконання, узгодження, компромісу; легальні засоби насильства звужені до необхідно­го мінімуму державного примусу та юридичного припинення.

10. Дії силових структур (армії, поліції, спецслужб) регу­люються законом і перебувають під демократичним контро­лем суспільства.

11. У суспільстві й державі немає пануючої офіційної ідео­логії; за умов плюралізму більшість ідейних течій протистоять одна одній. Зберігаються та пропагуються загальнолюдські й соціальні національні цінності, згідно з якими формується суспільна свідомість.

12. Церкву відокремлено від держави, держава не втру­чається у справи церкви й релігії; державна влада має світ­ський характер, у суспільстві діє свобода совісті й віроспо­відань.

13. Права національних меншин забезпечуються, як пра­вило, у повному обсязі.

У демократичних суспільствах також наявні негативні явища: тимчасові політичні конфлікти і кризи; економічні негаразди й кризи; корупція в державних органах влади; зростання злочинності тощо. Проте, критикуючи дії влади, більшість населення все ж свідомо підтримує демократичні цінності.

Водночас, як свідчить політична практика багатьох демокра­тичних країн, демократія як ідеал і демократія як система інститутів і процедур прийняття рішень не збігаються абсолют­но. Саме цю думку послідовно доводить американський політо­лог Р. Даль, який інституціональну інфраструктуру сучасних демократій визначив поняттям «поліархія» (багатовладдя, правління багатьох). На його думку, це специфічний вид політичного режиму для управління сучасною демократичною державою. Сутність поліархії як політичного порядку передба­чає наявність досить високої терпимості до опозиції та досить

широких можливостей для населення впливати на уряд і навіть брати участь в усуненні мирним шляхом офіційних осіб.

Р. Даль виокремлює сім інститутів, які забезпечують ефек­тивність режиму поліархії:

1. Виборні посадові особи; контроль за рішеннями уряду конституційно закріплений за обраними від народу представ­никами.

2. Вільні та чесні вибори, що виключають будь-яке насиль­ство і примус.

3. Загальне голосування; право обирати і бути обраним має все доросле населення.

4. Досить висока залежність уряду від виборців та резуль­татів виборів.

5. Свобода слова, що забезпечує можливість вільно вислов­лювати свою думку, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології.

6. Існування альтернативних джерел інформації, які кон­курують між собою та не є підконтрольними урядові.

7. Висока міра свободи в утворенні відносно автономних і незалежних організацій, партій, груп інтересів (у тому числі опозиційних).

Отже, поліархія як правління багатьох, між тим, забезпе­чує захист і повагу прав меншості — таким чином суспільство захищає себе від диктатури (тиранії) більшості. Чим надій­ніше захищені інтереси соціальної меншості, тим міцніше та ефективніше демократичні устрої і механізми управління.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте принцип системного підходу до аналізу політичної сфери суспільства.

2. Як діє механізм функціонування політичної системи за ідеєю Д. Істона?

3. Як слід визначати сутність «політичної системи» в аспекті соціологічного підходу?

4. Яких суттєвих ознак набуває політична система в процесі свого формування?

5. Розкрийте зміст основних компонентів, які містить політич­на система: інституційного, функціонального, регулятивного, комунікативного, ідеологічного.

6. Які функції політичної системи виокремили американські політологи Г. Алмонд і Дж. Пауелл?

7. Як Г. Алмонд типологізує політичні системи за геополітич-ним критерієм та відмінностями політичної культури?

8. Які моделі політичної системи містить телеологічна кла­сифікація?

9. Здійсніть порівняльну характеристику політичних режимів тоталітаризму та авторитаризму.

Рекомендована література

1. Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности. — М., 1999.

2. Эндрейн Ч. Ф. Сравнительный анализ политической систе­мы, — М., 2000.

3. Журавський В. С. Політична система України: Проблеми ста­новлення і розвитку (правовий аспект). — К., 1999.

4. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС: Порівняльний аналіз. — К., 1998.

5. Конституции государств Европейского Союза. — М., 1997.

6. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999.

7. Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996.

8. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зару­бежных стран. — М., 1996.

9. Пугачев В. П., Соловьев А. М. Введение в политологию. — М., 2002.

10. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. — М., 2000.

11. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993.

Дата добавления: 2015-06-29