Демократичний режим

Демократія в етимологічному тлума­ченні — влада народу. Сучасні підходи до сутності демократії досить різнома-

нітні, їх можна згрупувати в два основних напрями. Одні ав­тори вважають, що демократія — це не метод організації особливої політичної сфери життя, а спосіб функціонування й розвитку всього суспільства як цілого. Інші вчені розгляда­ють демократію як технологію формування та здійснення вла­ди. Найбільш повне втілення такі погляди дістали в теоріях

елітарної демократії. На думку американського політолога Р. Макайвера, "демократія не може бути правлінням більшо­сті чи правлінням мас. Це, насамперед, спосіб визначення: хто правитиме і — в загальному плані — з якими цілями". Класичним у цьому плані є характеристика демократії, зап­ропонована І. Шумпетером: "Індивіди добиваються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу", отже, "демократія є правлінням політиків".

Ідеальних демократичних режимів не існує. Вони досить рі­зноманітні. Однак є деякі спільні ознаки, притаманні всім де­мократіям:

— вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови:

— свободу висування кандидатур;

— свободу виборчого права, тобто загальне й рівне виборче право за принципом "одна людина — один голос";

— свободу голосування (воно має бути таємним), рівність усіх в інформації й можливості вести пропаганду під час ви­борчої кампанії;

— наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних виборів;

— виконавча влада походить від народу (президентська рес­публіка) чи представницького органу (парламентська респуб­ліка);

— побудова держави за принципом поділу влад на законо­давчу, виконавчу й судову;

— легальна діяльність не тільки урядових, а й опозиційних партій (багатопартійність);

— визнання і здійснення на практиці принципів конститу-ційності й законності. І влада, і громадяни повинні поважати конституцію, що зобов'язує партії доводити свою прихиль­ність до згоди, а саму владу — підкорятися юрисдикції неза­лежного органу конституційного контролю;

— визнання рівноправності громадян, проголошення і здій­снення на практиці демократичних прав і свобод;

— розвинуті сектори економіки, вільні від прямого держав­ного втручання;

— розвинуте громадянське суспільство; державна влада і громадянське суспільство виступають як рівноправні партне­ри, які на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем; і держава, й громадянське сус­пільство є суб'єктами суспільної життєдіяльності.

Прийнято виділяти два підтипи демократичних режимів:

парламентський і президентський, їх основні характеристики відповідають характеристикам парламентської та прези­дентської форм державного правління, які вже були розглянуті.

ЗАКОНОМІРНОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТОТАЛІТАРНИХ ТА АВТОРИТАРНИХ РЕЖИМІВ У СУЧАСНІ ДЕМОКРАТІЇ

Наш час — це час здійснення тих надій та очікувань, які жили в серцях наших народів протягом десятиріч...

Паризька Хартія для нової Європи

Передумови переходу від авторитаризму до демократії

В останні десятиліття політологи різ­них країн звернулися до проблем трансформації недемократичних ре­жимів у демократичні, що привело до певної переорієнтації в політології. В 60-х роках багато вчених стверджували, що недемократичні режими — досить тривалі феномени політичної реальності. 3. Бжезінський та С. Хан-тінгтон у книжці "Політична влада: США і СРСР", виданій у 1964 p., визначили одну спільну особливість великих держав: вони належать до еліти успішно діючих. Тому чимало політо­логів гадали (незважаючи на безумовні переваги демократії над тоталітаризмом чи авторитаризмом), що з точки зору мо­жливості функціонування тоталітарні режими наддержав мо­жуть розвиватися навіть з більшим успіхом, ніж демократичні.

У 60-х — на початку 70-х років справді здавалося, що історія вкотре повернулася спиною до демократії. Між двома світо­вими війнами також був період, коли демократія відступала, а тоталітаризм сприймався мало не режимом майбутнього. На початку 70-х років світ став свідком краху молодих демокра­тичних режимів у Африці. На цей час припадає хвиля вій­ськових диктатур у Латинській Америці. Однак ситуація дедалі змінювалася. Припинили існування три авторитарних режими (Греції, Португалії, Іспанії). На початку 80-х років аргентинські військові відмовилися від влади, а бразильські генерали поступово привели країну до демократії. їх приклад наслідували інші держави. Й, нарешті, країни Східної Європи одна за одною відійшли від тоталітаризму, стали на шлях де­мократії. А найголовніше — розпалася найбільша імперія — СРСР. Ці події й зробили надзвичайно актуальною проблему такої трансформації.

Для демократичних змін минулого десятиліття характерні деякі загальні риси, зумовлені природою демократії як орга­нізованого політичного суперництва. Для стабільності такої "системи суперництва" необхідне взаємне довір'я між претен­дентами на владу, традиційна повага до правил гри, які Р. Даль називає "системою взаємної безпеки". Терпимість і взаємне до­вір'я претендентів на владу формувалися поволі, спочатку тільки всередині політичної арени. Паросток демократії, який тут з'явився в ході поетапного розвитку, набував форми полі­тичного суперництва у відносно вузькому колі еліт. Лише зго­дом він охопив велику частину населення.

Поступовість становлення політичної конкуренції необхід­на, аби партії та індивіди, незважаючи на суперництво, могли навчитися терпимості та взаємодії, а також розумінню того, що поразка — це ще не загибель, що від перемоги невіддільна звітність, а від влади — відповідальність.

Звичайно, це, як вважає американський політолог Л. Дай-монд, "не може бути правовою основою продовження життя недемократичних систем, які втратили легітимність і потребу­ють заміни". Нерідко єдиний шлях до демократії пролягає че­рез швидку й рішучу ліквідацію авторитаризму чи тоталітаризму та їх інститутів. Це відбувається, коли сукуп­ність внутрішніх і, нерідко, зовнішніх факторів створює особ­ливо сприятливу для демократії ситуацію або коли правляча еліта не хоче поступатися реальною владою.

Проте здебільшого недемократичні режими, особливо авто­ритарні, більш-менш самостійно визначають час, спосіб і масштабність свого сходження зі сцени суспільного життя. Принципово наполягаючи на їх негайному зреченні, демокра­тичні сили в цьому випадку можуть завадити обіцяним змі­нам. На думку X. Лінца, "стратегія прямого розвитку може бути використана не лише в революційний спосіб. Запорука успішного переходу полягає в "серії дрібних реформ" і зале­жить від готовності демократичної опозиції миритися попер­вах із досить обмеженим полем дій". Тобто опозиція, яка формується, повинна задовольнятися наявними можливостя­ми й уникати спокуси насильства. Перевага такого варіанту полягає в тому, що конкуруючі політичні сили отримують час, аби звикнути до атмосфери демократичних перетворень, перш ніж уся державна структура стане відкритою для політи­чної боротьби.

Таким чином, недемократичні режими можуть змінюватися по-різному. Польський політолог Є. Вятр виділяє три форми трансформації. Першу можна назвати реформою згори, коли автократичні правителі добровільно, а не в результаті тиску опозиції вирішують змінити систему й до того ж мають дос­татньо мудрості й волі, щоб утілити свою програму демокра­тичних змін у життя. Друга форма — крах недемократичних режимів, коли вони дуже швидко капітулюють. Третьою фор­мою є поступові реформи, узгоджені з різними політичними силами.

На думку політолога Д. А. Фадеева, перехід від авторита­ризму до демократії здійснюється в кілька етапів: криза авторитарного режиму; його лібералізація; встановлення демократії. Розглянемо їх докладніше.

Криза авторитарного режиму і його лібералізація

Динаміку визрівання внутрішньої кри­зи авторитаризму можна простежити в сукупності кризових явищ, які охоп­люють державні інститути, а також процесів у політичній еліті й громадянському суспільстві.

Криза інститутів авторитарної держави пов'язана передусім із недосконалістю механізму спадкоємності влади. Політична система авторитарної держави найчастіше вибудовується та­ким чином, що процес прийняття політичних рішень замика­ється на одній людині — диктаторі, лідері військової хунти, авторитарної партії чи блоку сил. Це свідчить про відсутність чіткої інституціоналізації й регламентації політичного проце­су. Система інститутів має другорядне значення й нормально функціонує, доки живе диктатор, її слабкість стає очевидною після його смерті.

Ослаблення чи розвал правлячого блоку також належить до внутрішніх кризових процесів авторитарного режиму. Фраг­ментація інтересів і ослаблення здатності диктатора підтриму­вати рівновагу в авторитарному блоці можуть викликати відцентрові тенденції. Прикметою його ослаблення є нарос­тання явних і прихованих політичних конфліктів усередині правлячої еліти, внаслідок чого режим не здатний протистоя­ти зростанню плюралізму, який до цього існував лише в ме­жах панівного союзу сил. Знижується ефективність рішень, які приймає режим, що ослаблює його легітимність.

Ослаблення легітимності відбувається на рівні не лише мас, а й правлячої еліти: в ній виникають течії, які по-різному уя­вляють шляхи виходу з кризи. Умовно дані течії можна розді­лити на дві: "тверду" і "м'яку". Прихильники першої вважають за необхідне посилити згуртованість правлячої еліти через по­вернення до фундаментальних цінностей. Якщо це неможли-

во, то становище може врятувати перехоплення влади одним із компонентів правлячого блоку (як правило, армією). При­хильники другої лінії бачать вихід у пристосуванні режиму до обставин, що змінилися, шляхом його контрольованої лібера­лізації.

Лібералізація починається тоді, коли гору в еліті беруть при­хильники "м'якої лінії". Надання деяких прав і свобод зумов­лює зростання інтересу до політики. Рано чи пізно формується відкрита політична опозиція режимові. Лібераль­на еліта змушена йти на співпрацю з опозицією, надати їй ви­борче право, визнати демократичну конкуренцію. Реформа політичної системи відбувається згори. Суспільство вступає в етап встановлення демократичного політичного режиму.

Дата добавления: 2015-06-29