Політичні режими 2 страница. - дотриманням свободи висування кандидатур як результату вільного створення політичних партій, організацій і їх функціонування;

- дотриманням свободи висування кандидатур як результату вільного створення політичних партій, організацій і їх функціонування;

- втіленням свободи виборчого права (один громадянин — один голос);

- задоволенням свободи голосування (таємність голосуван­ня, рівність всіх громадян в одержанні інформації, веденні пропа­ганди і т.д.).

Сучасна демократична система виборів має два варіанти, які практикуються в світі: мажоритарний та пропорційний. Мажо­ритарні вибори (від франц. — більшість) — вибори за більшістю, яка встановлена законом. Як правило, це більшість абсолютна або відносна. Мажоритарні вибори можуть проводитись як в од­номандатних (уніномінальних) виборчих округах, так і в багато­мандатних (поліномінальних). Зміст цієї системи виборів полягає в тому, що обраним вважається той кандидат, який одержав більшість голосів виборців (абсолютну або відносну). При цьому останні голосують швидше за конкретну людину, а не представ­ника певної політичної партії.

Дана система виборців практикується, в цілому, в тих країнах, де не досить розвинена і стабільна партійна система, де суспільство мало знайоме з принциповими відмінностями партійних програм, а тому орієнтується в процесі виборів на особистість кандидата, А також там, де парламент визначально не впливає на формування уряду країни (в США).

Пропорційна система виборів суттєво відрізняється від ма­жоритарної тим, що передбачає добре розвинену партійну струк­туру суспільства, з чітко окресленими завданнями і програмами партій. Тому виборцям пропонують орієнтуватися на програми партії і в залежності від цього голосувати. Особистість кандида­та не грає провідної ролі, бо голосування проходить за партійни­ми списками.

В багатьох країнах практикують змішану систему виборів, таким чином, враховують і класичні вимоги розвитку партійних систем як показника зрілості громадянського суспільства, і національні, історичні, сьогоденні особливості. В цілому, в су­часній світовій практиці за мажоритарною системою формують­ся, як правило, верхні палати парламентів, за прапорційною — нижні. Показова і така тенденція виборчого процесу. На першо­му його етапі виборці орієнтуються виключно на особистість де­путата, його моральні якості (непідкупність, порядність, почуття соціальної справедливості тощо). На другому етапі критерій осо­бистих якостей, залишаючись досить важливим, все ж таки відхо­дить на другу сходинку, а на чільне місце виступає компе­тентність. Тут найбільші шанси у спеціалістів — юристів, філо­софів, політологів, економістів. Однак лише на третьому етапі розвитку виборчої системи громадяни звертають особливу увагу на програму кандидата, належність його до певної партії чи бло­ку. В цей час найбільші шанси мають висуванці від політичних партій, а найменші — незалежні кандидати. В цілому, виборці да­ють багато досвіду народу та владі, сприяють демократизації суспільства, його стабільному розвитку.

Досить важливою демократичною процедурою сучасного суспільства є референдум. Це одна з форм прямої демократії, го­ловне завдання якої — виявити волю народу з найболючіших, життєво важливих питань суспільства. Однак, виконати це за­вдання за допомогою референдуму можна лише при певному рівні розвитку свободи суспільства, його політичної культури. Референдум повинен не роз'єднувати народ, а, навпаки, — кон­солідувати, а для цього необхідне компетентне голосування ви­борців. Таким чином, референдум як елемент прямої демократії в суспільстві, яке щойно вийшло з тоталітарного стану і прямує до політичного плюралізму, вводиться в практику не відразу, а після певного рівня "дозрівання" народу та влади.

Центральною проблемою у проведенні референдуму є поста­новка питання, яке виноситься на нього. Воно має бути чітко сформульованим, таким, щоб правильно тлумачити результати голосування та робити відповідні висновки. Однак, якраз тут нерідко бувають серйозні колізії. Адже формулювання питання зачіпає інтереси різних політичних сил, які роблять спробу вирішити свої вузькопартійні завдання. Тому, з одного боку, ре­ферендум є сильновпливовим засобом політичного розвитку суспільства, а з іншого —достатньо відповідальною акцією. І по­требує серйозної підготовки та політичної волі всіх суб'єктів політичного життя суспільства.

Розглянемо тепер питання про основні історичні підходи до розбудови демократичного суспільства. В європейській історії можна спостерігати, як мінімум, дві, внутрішньо протилежні те­орії демократії та відповідні їм історичні тенденції (моделі) прак­тичного втілення демократії в суспільстві. В основі теорії "іден-титарної" демократії, яка знайшла своє відображення особливо в політичних поглядах Ж-Ж. Руссо, лежить ідея про можливість формування єдиної волі народу і встановлення суспільного бла­га. Тобто, не визнається той факт, що в суспільстві можливі різні інтереси та їх конфлікт. Тому головне завдання демократизації суспільства — ототожнення інтересів народу і політичної еліти (громадянина та держави). В даній методології не знаходиться місця системі представництва, а перевага віддається прямим фор­мам демократії. Така теорія демократії передбачає орієнтацію на ціль, а не на засоби в побудові справедливого суспільства, а тому віддає пріоритет добре обґрунтованим теоретичним конст­рукціям майбутнього суспільства і не звертає уваги на правила їх практичної реалізації. Логічним завершенням цієї теорії стає по­шук суб'єкта демократичних перетворень, звідси і особлива ува­га історичній місії цього суб'єкта.

Теорія "ідентитарної" демократії лягла в основу відповідної моделі побудови демократичного суспільства. Головним питан­ням цієї тенденції є питання про те, хто має управляти суспільст­вом на шляху його демократизації ("Хто править"). Вже Платон каже, що ступінь демократичності суспільства залежить від суб'єкта правління, а історична закономірність — це перехід вла­ди від одного (царська влада — мінімум демократії) через групу (аристократична влада — обмежена демократія) до всіх (народо­владдя — повна демократія). Аналогічне обґрунтування демо­кратії можна побачити і в Леніна, який в роботі "Держава і рево­люція" доводить, що найвищим ступенем демократії є влада дев'яти десятих частин суспільств над однією десятою. Щось подібне простежується в його теорії про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу, де максимальна кіль­кість членів суспільства бере участь в його управлінні. Таким чи­ном, з початку цієї історичної тенденції вона спиралась на ідею про єдину волю як апріорно дану. Однак, практичне втілення цієї концепції демократії показало її утопічність, а представницька де­мократія в молодій Радянській Росії з самого початку була прире­чена, бо головна її функція задумувалась не в тому, щоб гар­монізувати різні суспільні інтереси, а в тому, щоб технічно офор­мити волю народу, яка була підмінена інтересами держави. На практиці це призвело до тотальної залежності всіх від держави, одержавлення всіх сторін життя суспільства, а значить, до атрофії елементів громадянського суспільства і обмеження демократії.

Іншою є теорія "конкурентної" демократії, яка орієнтується на англо-саксонську модель. Вона виходить з визнання відмін­ності інтересів в суспільстві і права на це. Формування політичної волі в плюралістичному сусішіьстві відбувається в процесі відкри­того зіткнення неоднакових інтересів, в ході якого необхідний ли­ше мінімум спільних поглядів. Тому, враховуючи суперечливість групових інтересів в суспільстві, неможливе абсолютно справед­ливе для всіх рішення, а значить, основою для згоди має бути во­ля більшості. Таким чином, демократія означає, за висловом А. Лінкольна, правління народу, обране народом і для народу.

Теорія "конкурентної"" демократії стала основою для фор­мування, в цілому, західноєвропейської (а завдяки їй — амери­канської") тенденції (моделі) побудови демократичного суспіль­ства. Визначними ідеологами такої демократії були Ціцерон, Т. Гоббс, Ш.Л. Монтеск'є, А. Токвіль та ін. Основним питанням тут є питання не про суб'єкта правління, а про механізм уп­равління суспільством ("Як правити"). Звідси випливає основне завдання даної моделі — виробити такі механізми перебудови суспільства, які б гарантували стабільний розвиток демократич­ного процесу, А вже з урахуванням вирішення цієї ключової про­блеми ставити питання про суб'єкта влади.

Вузловим елементом в механізмі розгортання моделі "конку­рентної" демократії став принцип лібералізму, що містить в собі індивідуалізм, невідчужені права громадянина, можливість спо­чатку негативної свободи, а потім і позитивної, рівність усіх пе­ред законом. Велику роль зіграла ідея про поступовість втілення демократичних принципів і засад в залежності від готовності на­роду до управління суспільством. Така поступовість пояс­нюється, по-перше, нестійкістю демократії на початкових стадіях її розвитку, по-друге, необхідністю уникнення конфлікту всіх інтересів, по-третє, потребою своєчасної корекції системи правил та норм поведінки суб'єктів політичних процесів з метою гар­монізації їх інтересів. Одночасно на першому етапі в побудові та­кого типу демократії народу надаються пасивні політичні права. Розширення механізму демократії та поступовість в практиці її втілення можна простежити в історії. Вже Афінська держава — на­ступниця родової демократії — дала світові зразок публічної вла­ди, не знайшовши, однак, механізму обмеження тотальної влади в усіляких її проявах. Це завдання спробувала виконати Римська ре­спубліка. Вона винайшла інститут народного трибуната, до речі, невідомого нашому суспільству до зовсім недавнього часу (лише кілька років в Україні діє інститут народного правозахисника, який очолює Н. Карпачова). Народний трибунат був створений Римською республіканською системою як противага владі сенату і консулів. В середні віки зароджується станове представництво (в Англії — Палата лордів, в Іспанії — Кортеси тощо). Воно перед­бачало обмеження королівської влади і означало зображення за­сад сучасного парламентаризму (легітимність верховної влади, си­стема стримок і противаг). Одночасно, наприклад, в Англії прого­лошується Велика Хартія вольностей — перша політична та юри­дична спроба створити гарантії невідчужених прав громадянина за рахунок невтручання держави в його індивідуальне життя. В цьому документі, наприклад, було закріплене право кожного гро­мадянина королівства вільно пересуватися по країні без дозволу на те властей. Іншою статтею Хартії, зокрема, заборонялось ув'язнювати людину без рішення судового органу. Звичайно, не потрібно перебільшувати значення цього дійсно історичного до­кументу в Історії Європи. Однак, треба віддати належне тим спо­собам, за допомогою яких західні країни будували цивілізоване суспільство. А саме — визнанню цінності прав людини і громадя­нина, і спробам повільно, але неухильно рухатись у напрямку їх дотримання в практичному житті.

Вагомий внесок в розвиток теорії "конкурентної" (лібераль­ної) демократії зробили в XVIII-XIX століттях Ш.Л. Монтеск'є та А. Токвіль. Вони створили системне вчення про демократію, центральною ідеєю якого була ідея про поділ влад. В нові часи ця ідея, як відомо, була успішно реалізована не тільки по відношен­ню до всієї політичної або державної влади, а навіть поширена на одну з її гілок — судову, де запроваджується конкурентність (змагальність), суд присяжних та інститут захисника.

На другому етапі процесу побудови демократичного суспільства за типом "конкурентної" демократії (приблизно з кінця минулого століття) основним завданням виступає питання вдосконалення механізму цього процесу. Ставиться і практично вирішується проблема забезпечення повних (як пасивних, так і активних) політичних прав громадян. Це досягається за рахунок введення виборів до органів державної влади. Ці процеси розгор­таються паралельно з розвитком громадянського суспільства та основ правової держави. В підсумку така модель демократії ви­явилась більш ефективною та стабільною, без великих соціаль­них і політичних потрясінь, з постійним розширенням прав та свобод громадян. Заради справедливості треба зазначити, що ця думка стосується далеко не всіх країн західного світу, але про це мова піде нижче, в руслі інших проблем.

Закінчуючи характеристику демократії як політичного режи­му, необхідно звернути увагу на таке. Не варто ідеалізувати демо­кратію, навіть в її ліберально-класичному, західноєвропейському чи американському варіанті. Як і інші політичні режими, демо­кратія має цілий ряд недоліків. Насамперед той, що при певних умовах вона здатна перетворитися в охлократію, анархію, то­талітаризм. Нерідко це зумовлюється некомпетентністю демокра­тії в силу безпосереднього залучення народу до управління держа­вою та суспільством. Вона також не гарантує суспільство від то­го, що в ході вільних, наприклад, виборів до керівництва не прий­дуть люди з відкрито антисоціальною спрямованістю, демагоги, популісти, користолюбці тощо. Хоч вона і дає кращі можливості контролю за діяльністю влади. Є і інші вади демократії. Недарма їх відзначають цілий ряд відомих вчених сучасного Заходу, де де­мократія показала свою ефективність (А. Токвіль, М. Дюверже, К. Поппер, Б. Гуггенбергер та ін.). Одночасно вони вбачають в демократії оптимальну форму правління, яка дає найбільші на сьогодні можливості для самореалізації людини і суспільства.

Тепер звернемося до питання про демократизацію політич­ної системи суспільства. Необхідно сказати, що воно має не лише теоретичну, наукову цінність. Це питання дуже вагоме в практич­ному плані, насамперед, для тих країн, які ставлять за мету про­вести широкомасштабні реформи всього суспільного життя. Ад­же згідно з думкою відомих західних вчених (3. Бжезинського, Д. Белла, У. Ростоу та ін.), сьогодні світ вступає у фазу переходу від традиційних форм суспільного життя до індустріальних та постіндустріальних. І в цьому контексті демократизація політич­ної системи є органічною часткою і закономірним наслідком ре­формування суспільства, необхідною умовою невідворотності суспільних перетворень.

У політичній сфері реформи мають бути спрямовані на роз­поділ влад, їх децентралізацію, підконтрольшсть народу через функціонування демократичного механізму формування держав­ної влади як такої. Іншими словами це означає розгортання плю­ралістичного політичного режиму з високорозвинутим грома­дянським суспільством. При цьому зауважимо: створення та роз­виток громадянського суспільства взагалі вінчає весь процес ре­форм як в економіці, в політичній сфері, так і в духовній. В цьо­му — весь сенс модернізації, що охопила людську цивілізацію.

Заради справедливості треба визнати, що далеко не всі кра­їни, які модернізували свої політичні системи в XX ст., йшли до політичного плюралізму від тоталітарного режиму. В багатьох країнах демократизація політичної системи суспільства означала перехід від правоавторитарних політичних режимів до плю­ралістичних. Вважаючи ж історичне минуле нашого суспільства, можна впевнено говорити саме про перехід від тоталітаризму до плюралізму як зміст політичної демократизації в нашому суспільстві. Всі інші перебудови лише деформують справжні про­цеси і не наближають, а віддаляють від загальної мети.

Насамперед слід наголосити: жодній країні не вдалося пере­йти від традиційного стану до сучасного, демократичного легко,

без втрат. Відносним винятком може слугувати хіба що історія Англії, Швеції, де політична сфера життя суспільства ще до XX ст. мала стабільний характер, з великою часткою демократизму. То­му економічна і особливо політична модернізація не потягнули тут за собою навіть тимчасових обмежень прав та свобод громадян.

Згадаємо, що Англія почала реалізовувати основи грома­дянського суспільства ще 1215 року проголошенням Великої Хартії вольностей. І послідовно, протягом більш як семиста років розширювала та вдосконалювала дію демократичного ме­ханізму суспільного життя. Завдяки цьому ця країна уникнула глибоких політиних катаклізмів. За винятком кривавої диктату­ри Кромвелу, що зайвий раз підтверджує висловлену вище тезу. В інших же країнах втрати були досить серйозними.

Франція свою політичну модель виношувала важко, з часів Великої революції 1789 року, переживши на цьому шляху і події 1848 року, і Паризьку Комуну; і молодіжну революцію більш як двадцятирічної давності.

Не обійшлися без деяких втрат навіть США, що пережили велику депресію 30-х років і "новий курс" Рузвельта, який і запо­чаткував основні риси сучасної модернізації американського суспільства.

Досить трагічно складалися події в Німеччині, яка після бли­скучої Веймарської республіки опинилася в правоавторитарній фашистській диктатурі, наслідки якої для народу були катаст­рофічними. Такий перший урок історії.

Другий полягає в тому, що неможливий швидкий перехід від тоталітарного режиму до політичного плюралізму, від тра­диційного суспільства до індустріального та постіндустріально-го. Історія поки що не дає таких прикладів. Більше того, як писав А.Токвіль ще в XIX ст., намагання народу швидко здобути сво­боду означає стати на шлях, який веде прямо в рабство. Бо це суспільство, як правило, не підготовлене до швидкої зміни тра­диційних цінностей. Сама природа патріархальності така, що во­на дуже повільно переборює і відкидає застарілі стереотипи духу та поведінки, витісняючи їх новими. І лише за наявності певного ступеня громадянського суспільства, а значить, лібералізму та розкутості, можливе більш інтенсивне та швидке сприйняття но­вих цінностей і стереотипів. Навіть такому суспільству, як амери­канське (із стабільним демократичним механізмом реалізації політичної влади і прав громадян), потрібні були десятиріччя, щоб створити сучасний його вигляд.

Тепер перейдемо до конкретики, розглянувши співвідношен­ня різних сфер суспільного життя щодо їх домінантності в рефор­мах. Тут також знаходимо певні закономірності, третій урок історії. Насамперед йдеться про неможливість одночасного рефор­мування одразу всіх сфер суспільного організму. За всієї очевид­ності того, що без економічної модернізації не може бути зміни політичної системи, і навпаки, — що без духовної реформації не­можливе ні перше, ні друге, все ж з'ясовується, що на першому етапі реформ домінують перетворення в духовному житті народу.

І це нормально. Адже необхідною умовою будь-яких реформ має бути спочатку розуміння того, що даний стан суспільства, як мінімум, малоефективний. Тобто, ні економічний розвиток, кі політичні структури не відповідають історичному часу і потре­бам суспільства. На другому ж етапі домінантою мають виступа­ти економічні зміни.

Особливо це стосується реформування тоталітарних суспільств, де практично панує державна власність. її роздержав­лення (а перед тим, як відомо, роздержавлення духу людей) озна­чає перетворення власності у різні її форми, в тому числі приват­ну, орендну, акціонерну тощо. Рано чи пізно, залежно від темпів економічної реформи, це веде до диференціації в суспільстві, адже починають виникати різні економічні інтереси, які тепер не тільки не збігаються, а й конфліктують. За відсутності демократичної економічної культури суспільство в результаті економічної конку­ренції може прийти в стан хаосу, абсолютного задоволення егоїстичних інтересів суб'єктів економічної діяльності. Таке ста­новище, як правило, викликає невдоволення великих мас людей, а це є фактором нестабільності в суспільстві і загрожує реформам.

Тому тут дуже багато залежить від державної влади, якій потрібен жорсткий авторитарний політичний режим. Він, по-перше, не дозволяє розхитати політичну владу в суспільстві, а, по-друге, виступає своєрідним арбітром у наростаючій в рамках економічної системи конкуренції інтересів.

Але основне завдання такого перехідного етапу реформ і відповідного режиму — створення основ громадянського суспіль­ства. Останнє формується, насамперед, економічно, через пере­творення громадян у власників і матеріально відносно незалеж­них від держави. У цьому — необоротність реформ і вирішальний момент будь-якої сучасної суспільної модернізації. І лише після

відносного вирішення питання щодо створення громадянського суспшьства логіка суспільного перетворення підводить до рефор­мування політичної системи. На цьому етапі владу монопольну можна змінювати на плюралістичну, з чітким розмежуванням по­вноважень кожної з них. А також децентралізувати шляхом роз­поділу функцій центральної, регіональної та місцевої влади. Тут же — і повне запровадження демократичного механізму форму­вання влади, і залучення до цього процесу всього народу.

Звичайно, це лише логіка реформування основних сфер суспільного житія, яка, очевидно, не сподобається політичним популістам чи авантюристам. Однак саме такий механізм най­менш затратний. Про це свідчить досвід цілого ряду країн сучас­ного світу (Південна Корея, Китай тощо). І навпаки, там, де ре­форми політичні випереджали економічні зрушення, там суспільство втрачало стабільність і зазнавало чимало труднощів, які потребували найрізноманітніших засобів їх подолання, в то­му числі і крайніх (Іспанія, Чилі).

У ході випереджуючих політичних змін вивільнена енергія нових індивідуальних та групових інтересів, не маючи достатньо-го простору для їх задоволення в старій системі економічної діяльності, спрямовується на руйнування неефективних еко­номічних та політичних інституцій. При цьому на своєму шляху вона знищує паростки того нового, що з'явилося. Згодом ці про­цеси набирають характеру самодостатнього і, ламаючи все, при­зводять спочатку до загального хаосу, а потім конфліктів і навіть ромадянської війни.

І тут варіантів обмаль — суспільство прийме диктатора, ре­жим якого буде, безумовно, авторитарним. Трансформація цьо­го режиму і методи управління залежатимуть швидше не від осо­бистості диктатора, а від тієї грані, до якої опускався хаос в суспільстві на момент встановлення авторитарної влади. Йдеть­ся про межу, за якою починається повний занепад економіки, розвал країни, втрата державності. До цієї межі авторитарна вла­да, що з'являється, характеризується переважно жорсткістю, після неї — жорстокістю і насильством.

Таким чином, четвертий урок історії — неможливість пря­мого переходу суспільства від тоталітарного політичного режи­му до плюралістичного. Це видно не тільки з логіки процесу, який зумовлений, насамперед, економічними перетвореннями, а и доводиться історією. Передусім необхідність авторитарної, жорсткої і до певного часу монопольної влади торкається полі­тичної сфери суспільства. Не випадково, наприклад, Г.В.Ф. Ге­гель вбачав основу громадянського суспільства в економічній сфері, в економічно незалежних від держави громадянах. Якщо цього немає, а перетворення в системі політичної влади вже по­чалися і набрали обертів, це не може не призвести до руйнування узагалі будь-якої економічної системи. Що і вийшло в колишній нашій країні в результаті процесів, які почалися ще 1988 року під гаслами політичної реформи.

Жорстка політична влада потрібна в будь-якому варіанті ре­формування суспільства: і тоді, коли економічні зміни виперед­жають політичну реформу, і навпаки. Суттєва різниця полягає лише в тому, що в першому випадку можна обійтися без серйоз­них соціальних катаклізмів, у другому — найбільш ймовірним стають диктатура і навіть громадянська війна. Реформи ж у ко­лишньому СРСР пішли за гіршим сценарієм, що викликало збройні конфлікти, спочатку локальні, а потім глобальні. Далі "процес пішов" у відомому всім напрямку — розпаду імперії, ви­никнення цілого ряду воєнних конфліктів.

Отже, проблема демократизації політичної системи суспіль­ства складна, потребує особливої уваги з боку політичної науки, бо має, як бачимо, неабияку практичну вагу. її ефективне вирі­шення пов'язане з певною, вище показаною, логікою, яка дово­диться практикою реформування суспільства в багатьох країнах. Рано чи пізно аналогічні проблеми вирішуватиме і Україна.

За всіма ознаками в житті українського суспільства спос­терігається випередження політичних реформ порівняно з еко­номічними, лише менш інтенсивними темпами, ніж в інших регіонах колишньої країни. Цю дуже небезпечну різницю по­тенціалів змін в економічній та політичній сферах, що викликає зростаючу напругу, стримують багато факторів. І все ж тенденція до обмеження об'єктивних можливостей демократичних методів реформ явна. То що ж, неминучість авторитаризму в його гірших формах? Так, якщо не зробити належних висновків з історії. Бо шанси на цивілізовані способи модернізації українське суспільство поступово втрачає.

Однак можливості безкровного встановлення жорстких (не жорстоких) методів управління економікою і регульованої політичної демократії сьогодні ще є. І це, думається, буде підтри­мано більшістю народу.

Питання для самообдумування:

1. Покажіть динаміку розвитку політичних режимів в СРСР.

2. Чи правильне, на вашу думку, судження про те, що політич­ний режим є обличчям суспільства? Чому?

3. В яких країнах світу, з вашої точки зору, процес реформуван­ня суспільства відповідав чи відповідає класичному?

Література:

Гуттенберг Б. Теория демократии / Словарь политических понятий // Полис. — 1991. — № 4.

Желев Ж. Авторитарный образ мышления и культ нацио­нального вождя // Диалог. — 1991. — № 6.

Капелюшников Р.И. "Дорога к рабству" и "Дорога к свобо­де". Полемика Ф.А. Хайека с тоталитаризмом // Вопросы фило­софии. — 1990.—№ 10, Н-

Муляр В.І. Загальна політологія. Курс лекцій. — Житомир: Полісся, 1994.

Муляр В. Авторитарність — не бальзам. Але й не анафема // Віче.— 1993. — №7.

Почепцов Г.Г. Метафоричний простір тоталітаризму // Філо­софська і соціологічна думка. — 1993. — № 11-12.

Сумбатян Ю.Г. Авторитаризм как категория политической социологии Я Кентавр. — 1994. — № 5.

Что такое демократия // Полис. — 1992. — № 3.

Эфиров С.А. Принцип участия / Социально — политический контекст // Социологические исследования. — 1990. — № 9.

Янов А. Изобретение демократии // Диалог. — 1991. — № 9.

Дата добавления: 2015-06-29