Політичні режими 1 страница

Погорілий

Якщо поняття «політична система» характеризує порядок організації політичної влади, взаємозв'язок державних і не­державних інститутів, цінностей і норм, то категорія аполі­тичний режим» (лат. геітеп — керування) відбиває функці­ональний аспект політичної системи. Основними характе­ристиками політичного режиму виступають способи здійснення влади, що існують в даній політичній системі, по­рядок формування політичних інститутів, характер взаємин суспільства і держави, правовий статус особистості та ін.

«Політичний режим — це певне об'єднання системи партій, способу і голосування, одного або кількох типів прийняття рішень, однієї або кількох структур груп тиску».

Дюверже Млідея політики. Застосування влади в суспільстві»

«Шд політичним режимом я розумію систему конституційних (за­конних) порядків і конкретне втілення цієї системи на практиці».

Вятр Є. «Типологія політичних режимів»

«Під політичним режимом розуміється сукупність ідеологічних, інституціональних і соціологічних елементів, що сприяють фор­муванню влади на певний період».

Кремом Ж. - Л. «Західні політичні режими»

Таким чином, у загальному виді політичний режим мож­на визначити як сукупність засобів і методів реалізації політичної влади.

Найпоширеніша в сучасній політичній науці система класифікації політичних режимів може бути представлена в такий спосіб (таблиця 3. 3.):

Схема 33. Типологія політичних режимів

Політичні режими

Традиційні політичні системи: Демократія і Диктатура: деспотизм, тиранія, теократія, абсолютизм.

Сучасні політичні системи: Демократія і

Автократія:

авторитаризм (військові, традиційні, теократич­ні, персоніфіковані, неоавторитарні режими)

тоталітаризм (комунізм, фашизм, націонал-соціалізм)

При розгляді методів реалізації влади в традиційних по­літичних системах найбільш ефективним виявляється їх розподіл на демократії та диктатури.

Демократичний (гр. йето$ — народ, і сгаіоз — влада) режим уперше виникає в полісах (містах-державах) Ста­родавньої Греції і спочатку зводиться до можливості віль­ної участі всіх громадян у вирішенні державних питань.

«Розглянемо спочатку правління честолюбне (не можу дати йому Ліпше ім'я, хіба що назвати його тімократією або тімархією), за яким розглянемо й таку ж саму людину; потім візьмемо олігархію та олігар­хічну людину; далі розглянемо демократію і демократичного громадя­нина; і, нарешті, перейшовши до четвертого міста — тиранічного й ви­вчивши його, звернемось знову до душі тиранічної».

Платон «Держава»

«... Скільки видів має влада, що управляє людиною в її громадсько­му житті?... Монархічне правління, яке має на меті загальне благо, ми називаємо царською владою; влада небагатьох, але більш, ніж од­ного — аристократією (або тому, що правлять кращі, або тому, що мається на увазі вище благо держави та ті, хто до неї входить); а коли заради загального блага править більшість, тоді ми вживаємо позна­чення, загальне для всіх видів державного устрою — політія... Відхи­лення від зазначених устроїв такі: від царської влади — тиранія, від аристократії — олігархія, від політії — демократія. Тиранія — монар­хічна влада, що має на меті вигоду одного правителя; олігархія спря­мована на вигоди заможних громадян; демократія — на вигоди неза­можних; загального ж блага жодна з них на меті не має».

Арістотель «Політика»

Періодом найвищого розквіту античної демократії є V ст. до н. е. Приблизно до цього часу відносяться й перші спроби класифікації форм здійснення влади. Так, Сократ виділяє низку «правильних» (монархія, аристократія, де­мократія) і «неправильних» (тиранія, олігархія, охлокра­тія) форм правління; свої класифікації типів правління пропонують Платон (який виділив чотири форми влади — тімократію, демократію, олігархію і тиранію) та Арістотель (який слідом за Сократом протипоставив правильні фор­ми влади — монархію, аристократію і політію неправиль­ним — тиранії, олігархії і демократії).

Держави, що за способами реалізації влади схожі з афін-ською демократією, існували в Стародавньому Римі, Нов­городі, Флоренції та інших містах-республіках, але, як пра­вило, недовго, вироджуючись у охлократію (гр. осМо$ — юрба, і сгаіоз — влада), а пізніше — і в тиранію.

Під диктатурою (лат. аЧсіаШга, від сіісіаге — пропо­нувати) розуміється необмежена влада однієї особи або соціальної групи, що спирається на насильство як основ­ний метод управління. Диктатура як режим абсолютної влади однієї особи (диктатора) виникає у Стародавньому Римі в У-ІУ ст. до н. е. Диктатором називали вищу поса­дову особу, яка наділялася в надзвичайних випадках всією повнотою державної влади. Історичними різновидами дик­татури як форми одноособового правління є тиранія та деспотизм. Тиранія (гр. Іугаппіз) — це режим, заснований на одноособовому правлінні, що встановлюється насиль­ницьким шляхом. Класичні тиранії існували у Стародавній Греції в УИ-УІ ст. до н. е. у перехідний період боротьби народу з аристократією (гр. агізіоз — кращий та кгаіоз — влада) — родовою знаттю.

«Якщо несправедлива влада здійснюється тільки однією людиною, Чяка в ній прагне до своєї вигоди, а не до блага підвладного йому сус­пільства, такий володар називається тираном. Назва походить від на­сильства, оскільки, замість того, щоб керуватися справедливістю, гні­тить він силою. Тиран обтяжує своїх підданих не тільки в області благ тілесних, але й відносно благ духовних. Оскільки він більше жадає вла­ди, а не того, щоб приносити користь, він ускладнює всякий розвиток підданих, адже підозрює, що будь-яка перевага підданих шкодить його пануванню. Тирани прагнуть до того, щоб між підданими не кріпилися узи дружби та щоб ті не радувалися благу мирного життя; коли ж один одному не довіряє, то вони не можуть нічого вживати проти їх пануван­ня. Тому сіють вони розбрати між підданими, а також забороняють те, що пов'язує людей, наприклад, шлюби та збори, а також інші подібні речі, завдяки яким серед людей виникають дружба й довіра».

Фома Аквінський «Про владу»

Деспотизм (гр. сіезроіеіа — необмежена влада, йезроіеь — володар, владика) являє собою форму особистої необме­женої влади правителя, що спирається на величезний ад­міністративно-бюрократичний апарат керування. Такому режиму притаманно повне свавілля влади при абсолютно­му безправ'ї підданих. Деспотизм є характерним для тра­диційних, закритих політичних систем, основою легітим-ності яких виступають общинні цінності, авторитет тради­ції. Найбільше своє поширення деспотизм одержав у країнах Стародавнього Сходу (Ассирія, Вавилон та ін.).

Диктатура як необмежена влада певної соціальної групи представлена режимами абсолютизму та теократії. Теокра­тія (гр. їкеоз — бог і кгаіоз — влада) — це форма здійснен­ня політичної влади, при якій управління державою здійснюється духівництвом (або безпосередньо главою церкви). Абсолютизм (лат. аЬзоіиіиз — безумовний) являє собою такий вид державного правління, при якому політична влада повністю належить монархові (або монархічній династії). Для абсолютної монархії є характерною мак­симальна централізація влади, що виключає наявність будь-яких органів управління, незалежних від монарха. Розквітом абсолютизму в країнах Західної Європи стали ХУІІ-ХУШ ст. У Росії абсолютна монархія (самодержав­ство) проіснувала аж до XX ст.

Для аналізу сучасних політичних систем прийнята кла­сифікація політичних режимів, що виходить з їх розподілу за ступенем централізації влади на демократичні та неде­мократичні (автократичні).

«Різниця між демократією та її протилежністю полягає в тому, що за демократії влада розподілена, обмежена, контрольована і викону­ється протягом певного строку, тоді як за автократії влада сконцентро­вана, неконтрольована, невизиачена та необмежена. Одним словом, чим демократія не є, тим є автократія».

Сарторі Дж. «Емпірична теорія демократії»

Основними різновидами сучасних недемократичних ре­жимів є тоталітаризм і авторитаризм.

Термін тоталітаризм (лат. ШаШ — весь, цілий, повний) ввів у політичну теорію і практику в 20-х роках XX ст. лі­дер італійського фашизму Б. Муссоліні. Згодом даний тер­мін став використовуватись в політичній науці для позна­чення такої системи розподілу влади, за якої політична система повністю підкоряє собі всі сфери громадського життя, спираючись при цьому на загальнообов'язкову ідео­логію. На відміну від диктатур традиційних суспільств, то­талітаризм має характерні риси, властиві лише індуст­ріальному суспільству з досить високим рівнем розвитку науки і техніки, широкою системою масової комунікації (що сприяє ідеологізації суспільства), політичною актив­ністю мас (розвитком партій і суспільно-політичних рухів тоталітарного характеру) та ін. Тому тоталітарні режими виникають (а більшість із них і припиняють своє існуван­ня) на світовій політичній арені тільки у XX ст.

«Тоталітаризм — це концепція, що створена на Заході після Другої к світової війни для характеристики Радянського Союзу та нацистської Німеччини, які принципово відрізняються від традиційних авторитаризмів дев'ятнадцятого століття. Гітлер і Сталін зухвалістю своїх політичних і су­спільних прагнень додали нового змісту поняттю сильної держави. Тради­ційний деспотизм на зразок франкістської Іспанії або представленого у ви­гляді різних військових диктатур Латинської Америки ніколи не прагнув роздавити «громадянське суспільство» — тобто суспільну сферу приватних інтересів, — а намагався лише контролювати її. Ані фалангісти Франко, ані пероністський рух в Аргентині не змогли виробити систематичної ідеоло­гії й лише упівсили намагалися змінити цінності та умонастрій народу. То­талітарна ж держава будується на явно вираженій ідеології, яка дає універ­сальну точку зору на людське життя. Тоталітаризм задається метою повні­стю знищити громадянське суспільство, встановити «тотальний» контроль над життям громадян. З тієї хвилини, як більшовики захопили владу в 1917 році, Радянська держава систематично знищувала всі можливі кон­куруючі джерела легітимності, включаючи політичні партії, пресу, проф­спілки й церкву. Залишилося суспільство, члени якого були зведеш до «атомів», не зв'язаних із жодними інститутами і посередниками, окрім все­могутнього уряду».

Фукуяма Ф. «Кінець історії та остання людина»

За характером пануючої ідеології виділяють такі різно­види тоталітаризму:

і. Фашизм (італ. /азсіо — пучок, зв'язка), що виник в Італії в 1922 р., проголошував своєю основною ме­тою відродження великої Римської імперії, характе­ризувався масовим терором, расизмом і ксенофобією, культом вождя (дуче).

2. Комуністичний тоталітаризм (лат. соттипіз — за­гальний), який сформувався в Радянському Союзі наоснові ідеології марксизму-ленінізму, що затверджу­вала можливість побудови безкласового комуністич­ного суспільства на основі реалізації принципів ко­лективізму, диктатури пролетаріату та ін. Характери­зувався ліквідацією приватної власності, плановоюмоделлю економічного господарювання, масовимирепресіями (було знищено близько 40 млн людей),культом особистості.

3. Націонал-соціалізм (нім. пагізтиз — від назви націо-нал-соціалістської партії Німеччини) — режим, що існував із 1933 р. по 1945 р. у Німеччині і увібрав у себе основні риси як фашизму, так і комуністичного тоталітаризму. Мета націонал-соціалізму зводилася до світового панування арійської раси та антикому­ністичного руху. Так само, як і інші форми тоталіта­ризму, націонал-соціалізм грунтувався на загальному пануванні партії та культі вождя (фюрера).

«З історичної точки зору народження гітлерівського режиму визначається волею, відмінною від комуністичної... Переходячи від історії до ідеології, я, як і раніше, буду наполягати на тому, що це розходження двох видів терору вирішальне, якими б не були риси подібності. Розхо­дження це — вирішальне через ідею, що надихає кожну із систем; в од­ному випадку завершальним етапом виявляється трудовий табір, в ін­шому — газова камера. В одному випадку діє воля до побудови нового режиму, а може бути, і створення нової людини, і для досягнення цієї мети годяться будь-які засоби; в іншому — проявляється прямо-таки диявольська воля до знищення певної псевдораси. Якщо стисло ви­класти зміст цілей, які ставлять перед собою обидві системи, я міг би за­пропонувати два формулювання. Говорячи про мету радянської систе­ми, я нагадав би відому думку: «хто хоче вподібнитися ангелові, уподі­бнюється звірові». Із приводу ж гітлерівської системи сказав би: людині нема чого хотіти вподібнитися хижому звірові, адже це занадто легко в неї виходить».

Арон Р. «Демократія і тоталітаризм»

Незважаючи на численні розходження, усі види тоталі­таризму мають низку загальних рис, що дозволило амери­канським вченим К. Фрідріху та 3. Бжезінському виділити такі ознаки тоталітарного політичного режиму:

1) єдина загальнообов'язкова ідеологія;

2) однопартійність;

3) державна монополія на засоби масової інформації;

4) централізована (планова) економіка;

5) потужний репресивний апарат.

Таким чином, тоталітаризм представляє собою політич­ний режим, що характеризується абсолютним контролем держави над всіма сферами громадського життя, пов­ним підпорядкуванням людини політичній владі, дикта­том ідеології, відсутністю прав і свобод особистості.

«Тоталітаризм є політичним ладом, що безмежно поширив своє втручання в життя громадян... Є єдиний владний центр: він покли­каний все знати, все передбачати, все планувати, все пропонувати. Зви­чайна правосвідомість виходить з передумови: все незаборонене є до­зволеним; тоталітарний режим припускає зовсім інше: все, що не дозво­лене — заборонене... Держава заявляє: є тільки державний інтерес, і ти

ним зв'язаний».

Ільїн 1. «Загальне вчення про право й державу»

Передумовою виникнення тоталітарного режиму в усіх країнах була, як правило, затяжна криза, що охоплювала основні сфери життя суспільства. Тривалий стан нестабіль­ності породжував неусвідомлену потребу людей в об'єд­нанні навколо тієї або іншої привабливої ідеї (навіть самої незбутньої, як, наприклад, відродження Римської імперії або побудова комунізму), прагнення до підкорення силь­ному політичному лідеру, який обіцяє стабільність і поря­док у суспільстві.

Однією з передумов зародження тоталітаризму на цьому тлі стає психологічний фактор — формування колективіст­ського світогляду, що затверджує пріоритет колективного над індивідуальним. Так, видатний російський філософ М. Бердяєв зазначав, що головна небезпека зародження то­талітаризму полягає саме в політизації утопічних поглядів, спробі реалізувати «ідеальне», прагненні до створення мо­нополії на істину, що «завжди тоталітарна, ворожа волі» ¹ Бердяєв Н. Судьба России. - М., 1990. - с. 331.

З позицій колективного світогляду людина сприймається як маленький гвинтик єдиного працюючого механізму, тому інтереси загальні, колективні ставляться набагато вище інтересів особистих, індивідуальних. І тоталітарна державна машина всіляко сприяє такому світосприйман­ню, придушуючи будь-яку несхожість, стираючи відмін­ності між людьми до мінімуму. Яскравою ілюстрацією та­кої тотальної уніфікації є відомий роман «Ми» Є. Замяті-на, в якому зображується суспільство, де вирішені всі проблеми, досягнуто абсолютне щастя шляхом повного знеособлювання, ліквідації всякої індивідуальності.

«Як завжди, Музичний Завод усіма своїми трубами співав Марш Єдиної Держави. Розміреними рядами, по чотири, захоплено від­биваючи такт, йшли нумери — сотні, тисячі нумерів, у блакитнуватих юніфах, із золотими бляхами на грудях — державний нумер кожного й кожної. І я — ми, — одна з незліченних хвиль у цьому могутньому пото­ці. Блаженно-синє небо, крихітні сонця в кожній із блях, не затьмарені божевіллям думок обличчя...».

Замятін Є. «Ми»

Взагалі, ті психологічні (а слідом за ними — й соціальні) зміни, що відбуваються в суспільстві, «зараженому» тоталі­тарною ідеєю, найяскравіше відбилися не в науковій, а в ху­дожній літературі XX століття — у романах Дж. Оруелла «1984» і «Звіроферма», А. Кестлера «Сліпуча тьма», О. Хакс-лі «О, новий чудовий світ», Р. Бредбері «451 за Фаренгейтом», Є. Замятіна «Ми», В. Войновича «Москва 2042» та ін.

---------------------------------------------------------------------------------- Так, антиутопія Дж. Оруелла «1984», що величезнимитиражами розійшлася по всьому світу (тільки у Великобри­танії з 1949 р. по 1984 р. було продано 11 млн примірниківроману) зображує логіку тоталітаризму точніше й наочні­ше, аніж будь-які наукові формулювання та схеми. «Йогохудожні символи: АНГСОЦ, Старший Брат, Двозначність,Новомова, — відзначає В. Чалікова, — стали провідними по­няттями політичного мислення в другій половині XX ст., а модель суспіль­ства, в якому живуть і гинуть Вінстон та Джулія, політологи за своєю силою порівнюють із Левіафаном Гоббса».

Держава АНГСОЦ (АнглійськийСоціалізм), створена Оруеллом у ро­мані «1984», шокувала читачів усьогосвіту. Вона виявилася буквальнимзліпком тоталітарних систем XX ст.,які повністю поглинули людину та їїволю.

«Світ зовні, за закритими вікнами, дихав холодом. Вітер закручував спіралями пил та обривки паперу; і, хоча світило сонце, а небо було різко блакитним, усе в місті мало безбарвний вигляд — крім розклеєних усюди плакатів. З кожного помітного кута дивилося обличчя чорнову­сого. З будинку навпроти теж. СТАРШИЙ БРАТ ДИВИТЬСЯ НА ТЕБЕ — говорив підпис, і темні очі дивилися в очі Вінстону. Внизу на вулиці вітер тріпав рваний плакат, на ньому миготіло слово АНГСОЦ. І на кожній площадці зі стіни дивилося одне й те ж обличчя. Пор­трет був виконаний так, що, куди б ти не став, очі тебе не відпускали: СТАРШИЙ БРАТ ДИВИТЬСЯ НА ТЕБЕ. У далечині між дахами сковзнув вертоліт, завис на мить, як трупна муха, і по кривій понісся далі. Це поліцейський патруль заглядав людям у вікна. Але патрулі в рахунок не йшли. Враховувалася тільки поліція думок...

Чотири будинки величезних розмірів настільки піднімалися над міс­том, що з даху житлового будинку «Перемога» можна було бачити всі чотири рази. В них містилися чотири міністерства, весь державний апа­рат: Міністерство правди, що відало інформацією, освітою, дозвіллям і мистецтвами; Міністерство миру, що відало війною; Міністерство лю­бові, котре відало охороною порядку, і Міністерство достатку, що відпо­відало за економіку. На новомові: мініправ, мінімир, міиілюб та мінідос. На білому фасаді міністерства правди елегантним шрифтом були напи­сані три партійних гасла: ВІЙНА-ЦЕ МИР, ВОЛЯ-ЦЕ РАБСТВО, НЕЗНАННЯ-СИЛА.

Вінстон вийняв з кишені двадцятип'ятицентову монету. І тут дрібни­ми чіткими буквами ті ж гасла, а на зворотному боці — голова Старшого Брата. Навіть з монети переслідував тебе його погляд. На монетах, на марках, на книжкових обкладинках, на прапорах, плакатах, на сигарет­них пачках — усюди. Всюди тебе переслідують ці очі й обволікає голос. Увісні й наяву, на роботі й за їжею, на вулиці й удома, у ванній, у посте­лі — немає порятунку. Немає нічого твого, крім кількох кубічних санти­метрів у черепі».

Оруелл Дж. «1984»

Відвертість, з якою персонаж Оруелла — співробітник «поліції думок» О'Брайєн, який катує відступників у «Мі­ністерстві любові», формулює мету існування тоталітарної держави — знищення особистості як такої, її повне підко­рення владі, створення атмосфери постійного страху — шо­кує навіть сучасного читача. Читачам у Великобританії (та й в інших країнах) 40-50 рр. XX ст. формули «мета вла­ди — влада», «репресії заради репресій», «катування заради катувань» уявлялися кошмаром, готовим от-от збутися в реальному житті. Холодна війна між двома економічними та ідеологічними системами, здавалося, з неминучістю на­ближала настання влади О'Брайєнів.

«Ми — жерці влади. Бог — це влада. Влада колективна. Влада — це влада над людьми, над тілом, але найголовніше — над розумом. Якщо людина не страждає, як ви можете бути впевнені, що вона виконує вашу волю, а не свою власну? Влада полягає в тому, щоб заподіювати біль і принижувати. У тому, щоб розірвати свідомість людей на шматки й скласти знову в такому вигляді, в якому вам завгодно. Тепер вам зро­зуміло, який світ ми створюємо? Він буде повною протилежністю тим дурним гедоністичним утопіям, якими тішилися колишні реформатори. Світ страху, зради і муки, світ, що, вдосконалюючись, ставатиме не менш, а більш безжалісним. Колишні цивілізації стверджували, що вони засно­вані на любові та справедливості. Наша заснована на ненависті. У нашо­му світі не буде інших почуттів, крім страху, гніву, торжества і самозни­щення. Усі інші ми винищимо. Усі. Ми розірвали зв'язки між батьками і дитиною, між чоловіком і жінкою, між однією людиною та іншою. Ні­хто вже не довіряє ані дружині, ані дитині, ані другові. А незабаром і дру­жин, і друзів взагалі не буде. Немовлят ми заберемо в матерів, як забира­ємо яйця з-під курки. Статевий потяг витравимо. Розмноження стане щорічною формальністю, як поновлення продовольчої картки. Оргазм ми зведемо нанівець. Не буде іншої вірності, крім партійної. Не буде ін­шої любові, крім любові до Старшого Брата. Не буде мистецтва, літера­тури, науки. Зникне допитливість, життя не буде шукати собі застосу­вання. З розмаїтістю задоволень ми покінчимо. Але завжди, завжди буде сп'яніння владою, і чим далі, тим сильніше, тим гостріше. Завжди, кож­ну мить, буде пронизлива радість перемоги, насолода від того, що насту­пив на безпорадного ворога. Якщо вам потрібний образ майбутнього, уявіть собі чобіт, що топче обличчя людини... І пам'ятайте, що це — на­вічно. Обличчя для розтоптування знайдеться завжди. Завжди зна­йдеться єретик, ворог суспільства, для того щоб його знову й знову пере­магали й принижували. Ніколи не припиняться шпигунство, зрад­ництва, арешти, катування, страти. Це буде світ терору — у такому ж ступені, як світ торжества. От який мир ми побудуємо...

Нас не займає чуже благо, нас займає тільки влада. Ані багатство, ані розкіш, ані довге життя, ані щастя — тільки влада, чиста влада. Ми зна­ємо, що робимо, і в цьому наша відмінність від усіх олігархій минулого. Всі інші, навіть ті, хто нагадував нас, були боягузами і лицемірами. Гер­манські нацисти і російські комуністи були вже дуже близькі до нас за методами, але в них не вистачило мужності розібратися у власних мо­тивах. Вони робили вигляд та, імовірно, навіть вірили, що захопили владу вимушено, на обмежений час, а далі, рукою подати, вже видно рай, де люди будуть вільні та рівні. Ми не такі. Ми знаємо, що владу ніколи не захоплюють для того, щоб від неї відмовитися. Влада — не за­сіб; вона — мета. Диктатуру засновують не для того, щоб охороняти рево­люцію; революцію роблять для того, щоб встановити диктатуру. Мета репресій — репресії. Мета катування — катування. Мета влади — влада».

ОруеллДж. «1984»

Від страшної дійсності тоталітарних суспільств — фа­шистської Італії, комуністичного СРСР, націонал-соціа-лістської Німеччини — світ АНГСОЦу, створений Оруел-лом, відрізняється лише своєю абсолютною відвертістю. Саме цим — свого роду «очищеною ідеєю» тоталітариз­му — він і лякає читача, який звик до того, що будь-який уряд подає свої рішення й дії у вигідному світлі, «загор­таючи» реальну політичну практику у гарну «обгортку» ідеології і йменуючи навіть відверто «силові» періоди прав­ління «епохою демократичних починань». (Так, мабуть, найбільш «жорстка» з існуючих сьогодні тоталітарних дер­жав — КНДР — вже у своїй назві тричі вказує на демо­кратичний характер влади — Корейська Народна Демокра­тична (тобто така, що спирається на владу народу) Респу­бліка (від лат. гез риЫіса — справа народу). На практиці ж північнокорейське «народовладдя» є класичною тоталі­тарною державою, що спирається на культ особи та пану­ючу комуністичну ідеологію.

Монополія влади на інформацію, придушення інакомис­лення і опозиції призводять до формування в громадян тоталітарної держави особливого типу свідомості, не зв'я­заної мораллю, а обґрунтованої винятково політичною до­цільністю, принципом «мета виправдовує засоби».

«Моральність повинна бути підпорядкована інтересам класової бо-ратьби пролетаріату. Морально все те, що служить руйнуванню ста­рого експлуататорського суспільства й об'єднанню всіх трудящих на­вколо пролетаріату, що створює нове суспільство комуністів».

Ленін В. «Завдання союзу молоді. ПІ Всеросійський з'їзд комсомолу. 1920»

«Там, де ісщє одна загальна вища мета, — підкреслював англійський вчений Ф. А. Хайєк, — не залишається місця для жодних етичних норм або правил»¹. ¹ Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Вопросы философии. — 1990. — № 11. СІ 23-165.

За відсутності системи моральних обмежень, у тоталітарній системі неми­нуче набуває чинності такий механізм соціального відбору, за яким нагорі виявляються люди, повністю вільні від мо­ралі й здатні на будь-які дії.

«У суспільстві, де взяли гору тоталітарні тенденції, люди непедан-тичні й, просто кажучи, безпринципні мають набагато більше шансів на уепіх... Щоб брати участь в управлінні тоталітарною системою, недо­статньо просто приймати на віру порядні пояснення непорядних дій. 'феба самому бути готовим переступати будь-які моральні закони, якщо цього вимагають вищі цілі. Оскільки мету встановлює лише верховний вождь, то кожний функціонер, виступаючи лише інструментом в його руках, не може мати моральних переконань. Головне, що від нього потріб­но, — це беззастережна особиста відданість вождеві, а слідом за цим — повна безпринципність і готовність буквально на все. Функціонер не по­винен мати власних таємних ідеалів або уявлень про добро й зло, які мог­ли б спотворити наміри вождя. У тоталітарному суспільстві знайдеться багато справ, що вимагатимуть жорстокості, залякування, обману, Адже ві гестапо, ні адміністрація концтабору, ні Міністерство пропаганди, ні СД, ні СС (як і аналогічні служби в Італії або в Радянському Союзі) не є підходящим місцем для вправ у гуманізмі. Але в тоталітарній державі щлях до високого становища веде саме через ці організації».

Хайек Ф. «Дорога до рабства»

Тоталітарна ідея в такому суспільстві практично обож­нюється, а її носії — єдині у світі, хто знає, що і як потрібно робити — стають об'єктами для поклоніння. Ідеологія ста­виться вище критики, вона представляється єдиною правдою, істиною на всі часи, що підмінює собою реальне життя.

«Кажу вам, Вінстоне, дійсність не є чимось зовнішнім. Дійсність існує в людській свідомості й ніде більше. Не в індивідуальній свідомості, що може помилятися, — тільки у свідомості партії, колек­тивній і безсмертній. Те, що партія вважає правдою, і є правда. Немож-• ливо бачити дійсність інакше, окрім як дивлячись на неї очима партії... Одна вільна людина завжди зазнає поразки. Але якщо вона може пов­ністю, без залишку підкоритися, якщо вона може відмовитися від себе, якщо вона, може розчинитися в партії так, що сама стане партією, тоді вона стає всемогутньою і безсмертною... Дійде до того, — подумав Він-стан, — що партія оголосить: двічі по два — п'ять, і вам доведеться пові­рити. Рано чи піздю вони обов'язково дійдуть і до цього, це логічно ви­пливає з їхньої політики. Адже партійна філософія заперечує не тільки

досвід, але й саму реальність зовнішнього світу».

Оруелл Дж. «19 84»

Порівняйте цю промову вигаданого Оруеллом персона­жа зі словами цілком реальної особи з радянської політич­ної дійсності. От як пояснював Г. II. Пятаков, радянський державний діяч, член ЦК Комуністичної партії Радянсько­го Союзу (до речі, теж згодом репресований), на що повин­на бути здатна людина, яка зв'язала себе із більшовицькою (комуністичною) партією.

«Більшовизм — це партія, що несе ідею перетворення у життя того, що вважається неможливим, нездійсненним і неприпустимим... Заради честі й щастя бути в її лавах ми повинні пожертвувати і горді­стю, і самолюбством, і всім іншим. Вступаючи до лав партії, ми викидає­мо з голови всі нею засуджені переконання... Небільшовики й, взагалі, категорія звичайних людей не можуть зробити миттєвої зміни, перево­роту, ампутації своїх переконань... Ми — партія, що складається з людей, які роблять неможливе можливим: переймаючись думкою про насиль­ство, ми направляємо його на самих себе, а якщо партія цього вимагає, якщо для неї це важливо й потрібно, актом волі зуміємо в 24 години ви­кинути з голови ідеї, з якими носилися роками... Придушуючи свої пе­реконання, викидаючи їх, — потрібно в найкоротший строк перебудува­тися так, щоб внутрішньо, всім мозком, всією істотою бути згідними з тим або іншим рішенням, постановою партії. Чи є легким насильниць­ке викидання з голови того, що вчора ще вважав правим, а сьогодні, щоб бути в повній згоді з партією, вважати помилковим? Звісно, ні. Проте насильством над собою потрібний результат досягається... Я чув такого роду міркування: партія може прикро помилятися, наприклад, вважаю­чи чорним те, що в дійсності безперечно біле... Усім, хто підсуває мені цей приклад, скажу: так, я буду вважати чорним те, що вважав і що могло здаватися білим, тому що для мене немає життя поза пар­тією, поза згодою з нею».

Валентинов Н. «Пятаков і більшовизм»

Усі без винятку види тоталітарних режимів виходили з одного посилання — «влада завжди права». У комуністич­ному Радянському Союзі — «Партія завжди права» (Л. Троцький); «Муссоліні завжди правий» — у фашистській Італії (офіційне гасло); у націонал-соціалістській Німеччи­ні — «Фюрер завжди правий» (І. Ріббентроп) і т. д.

Дата добавления: 2015-06-29