Політичні режими 1 страница. 1. Поняття політичного режиму

Муляр

1. Поняття політичного режиму.

2. Сучасні політичні режими та їх особливості.

3. Демократизація політичної системи суспільства: від тоталітаризму до демократи.

Основні поняття і терміни: політичний режим, тоталітарний режим, авторитарний режим, плюралістичний (демократичний) режим, демократія, персоніфіка­ція, влада системи, громадянське суспільство, механізм передачі влади, принципи демократії, політичний плюралізм, поділ влад, політична участь, право більшості та захист права меншості, пре­зумпція невинуватості, верховенство права, демократичні процеду­ри, вибори, референдум.

Дана лекція присвячена характеристиці політичного режи­му — такого явища, без якого скласти правильне уявлення про політичне життя суспільства практично неможливо. Можна навіть стверджувати, що в певних рамках поняття політичного ре­жиму — центральне. Особливо тоді, коли мова іде про типологію і наступний політологічний аналіз країн світу. Відомо, що їх кла­сифікують за цілим рядом ознак, наприклад, домінуючими фор­мами власності, типом економічних систем, формами державного правління тощо. В цьому контексті відмінність країн світу за політичними режимами, як здається, є якщо не універсальною, то у всякому разі узагальненою, концентрованою. Бо політичний ре­жим — це політичне (а дуже часто і інше) обличчя кожного суспільства. Тому він є його (суспільства) основною рисою, яка говорить про те, які права громадян реалізуються і якою мірою.

Що ж таке політичний режим? Це — система методів здійснення державної (політичної) влади, яка відображає ступінь, міру задоволення демократичних прав та свобод громадян. Політичний режим може бути в дійсності одним, а формально іншим. Так, у сучасному в світі дуже важко знайти державу, керівництво якої б не називало себе демократичним і не заявляло б про свою відданість ідеалам свободи, прав людини, народо­владдя та ін. Однак, слова в політиці, як відомо, далеко не завжди співпадають з реальними справами. Як же відрізнити справжнє в політичному режимові від бутафорного, оманливого. Для цього можна показати головні складові елементи сутності політичного режиму. Такими складовими є:

1) ставлення державної (політичної) влади до правових основ власної діяльності. Мова іде про те, як, яким чином і якою мірою держава як частина суспільного організму виконує свої ж рішення;

2) адекватність конституційних норм та системи законодавст­ва і реального політичного, суспільного життя країни. Тут мова іде про те, наскільки конституція і закони країни враховують ха­рактер потреб та інтересів громадян.

Виходячи з цих сутнісних особливостей політичного режи­му, можна говорити про різні методи управління суспільством та, відповідно, різний рівень прав і свобод громадян. В сучасно­му лексиконі нерідко вживаються такі поняття, як парламентсь­кий режим, диктаторський, ліберальний тощо. Однак, якщо ви­ходити саме з вищесказаного, то варто говорити про три основ­них типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний, плю­ралістичний (демократичний, ліберальний). Звернемося до їх ха­рактеристики.

Тоталітарний політичний режим (від поняття "тотальний"-всезагальний) — винахід XX століття. Про необхідність то­талітарної держави вперше висловився Муссоліні, який в 20-х ро­ках проголосив потребу в тоталітаризмові у зв'язку з небезпекою і реальним розпадом багатьох держав того часу. Тотальна, все-охоплююча державна влада, на його думку, в змозі відвернути такий розпад, тому тоталітаризм як політичний режим здатний відіграти позитивну роль в справі спасіння нації та її піднесенні. В подальшому ж більшість політиків та дослідників тоталітариз­му вживали цей термін переважно в негативному значенні.

Класичними зразками тоталітарних режимів Американська енциклопедія називає давньогрецьку Спарту та СРСР (Див.: Кулик В. Тоталітаризм у традиції та сучасності України // Філо­софська і соціологічна думка. — 1993. — № 7-8. — С. 10). На дум­ку ряду дослідників, різні форми тоталітаризму в XX столітті існували також в Німеччині при Гітлерові, в маоїстському Китаї, в Іракові при С. Хусейні, на Кубі при Ф. Кастро (Див.: Політо­логія / За ред. O.I. Семківа. — Львів: Світ, 1993. — С 270). В Ірані, наприклад, його ідеологією виступив ісламський фунла-менталізм, в Лівії, Іраку — гібрид соціалізму та ісламу, в Італії, Німеччині — фашизм, в СРСР та інших колишніх соціалістичних країнах — сталінізм (Див.: Основи політології. Курс лекцій. / За ред. М.Сазонова. — Харків: Основи, 1993. — С. 124). Це гово­рить про те, що тоталітарний режим як явище досить багато­гранне. Його виникнення залежить від конкретних історичних умов життя, народу, особливостей його економічного та політич­ного розвитку, суспільних настроїв та сподівань. Однак, попри всі відмінності свого прояву у різних країнах, тоталітаризм має ряд, так би мовити, "родових ознак", незалежно від того, де він з'являється. Звернемося до їх аналізу.

Насамперед, потрібно сказати про те, що тоталітарні режими є наслідком, посилення авторитарних тенденцій в суспільстві, яке переживає економічну, політичну, соціальну кризу. Прагнення до подолання таких криз супроводжується в тому числі і встановлен­ням жорстких, іноді жорстоких методів управління суспільними справами, коли впливовими стають ідеології, що пропонують най-радикальніші способи відновлення порядку. Так, в Італії 20-х років, за умов глибокої національне'!' кризи, з'являється ідея про велич античного Риму. Цей зразок колишньої імперії стає однією з ідеологічних засад формування італійського фашизму, який про­пагує найжорстокіші шляхи спасіння нації і держави. Щось подібне ми спостерігаємо і в Німеччині того часу. Там радикальна ідеологія формувалася на тлі того "комплексу неповноцінності", який був породжений підписанням принизливого для Німеччини Версальського договору. Але і в цій країні такі процеси розвива­лись органічно з посиленням авторитарного мислення.

В СРСР авторитаризм встановлювався в результаті низки відомих подій, пов'язаних з першою світовою війною, жовтневим переворотом, громадянською війною, невдачами "військового комунізму" тощо. Тут найбільш яскраво проявився взаємозв'я­зок авторитаризму і так званої "надзвичайшини". Остання вза­галі виступає іманентною умовою встановлення авторитарного режиму. Бо, як правило, підтримується значною частиною суспільства, яка не в змозі більше потерпати від соціально-еко­номічних та політичних потрясінь. Тому посилення авторитариз­му за умов таких потрясінь в очах народу відображає справед­ливість боротьби з безпорядком, розладом в діяльності найваж­ливіших органів держави і суспільства. "Образ боротьби", таким чином, культивується в повному обсязі і з часом має всі можли­вості перетворитися в стійкий стереотип мислення та діяльності. Спочатку на рівні державних органів, а потім і інших. Так, в Росії для наведення порядку після революції були створені органи ВНК (ВЧК), потім комбіди. Однак, чим дальше, тим більше си­туація виходила з-під контролю. Для успішного ведення грома­дянської війни необхідно було мати певну, достатньо могутню систему, яка пронизувала б собою всі рівні суспільної організації. Нею стала партія. Саме в цей період (травень-грудень 1918 р.) центральний орган партії більшовиків орієнтує парторганізації і всіх своїх членів на захоплення керівних посад в кооперативних установах і профспілках. Так поступово відбувалося поширення авторитарності як способу мислення і авторитаризму як методу управління суспільними справами. До тих меж, поки влада дер­жави не стала тотальною, універсальною, що проникла у всі по­ри життєдіяльності суспільства і громадянина. Це і є тією умов­ною точкою відліку, з якої починається тоталітаризм.

Важливою ознакою тоталітарного режиму є ідеократизм (вла­да ідеї). Тоталітаризм виростає з певної ідеології, ревниво її культи­вує і оберігає. Основою такої ідеології виступає міф, тому вона або вся в минулому, або в майбутньому. А оскільки міф є утопією, то і мова тоталітарного режиму є метафоричною. Таким чином, ідео­логія цього режиму створює певний простір, який існує у двох пло­щинах — вербальній та візуальній (Див.: Почепцов Г. Метафорич­ний простір тоталітаризму II філософська і соціологічна думка. — 1993, — № 11-12. — С. 99, 106.). Режим схвалює свою поведінку, він допускає лише позитивну інформацію, негативна ж, в цілому, за­стосовується для критики інших політичних систем. Відсутність успіхів компенсується риторикою перемог в усіх сферах суспільно­го життя. Така словесна гігантоманія одержує своє продовження у візуальному просторі тоталітарної ідеології. Наприклад, в період розквіту радянського тоталітаризму наше суспільство.будувало найбільші майдани, заводи, фабрики, домни. Архітектура і скульп­тура стали особливим проявом тоталітарної ідеології. Вони, як ніхто, мали уособлювати велич та міць держави.

Важливо сказати ще ось про що. Абсолютне панування по­зитивної інформації за умов тоталітарного режиму проявляється не лише в діяльності-держави. Цей режим передбачає не пасивне, а активне ставлення до себе з боку громадян. Тому він заохочує не тільки справжні прояви відданості народу і його патріотизму, але й формальні. Громадяни тоталітарного суспільства нерідко щиро вірять у власну обраність, в те, що вони виконують особли­ву історичну місію по відношенню до всього людства (формування "нової людини", побудова комунізму, священна боротьба з "невірними", відродження арійської раси і т. д.). Цьому сприяє і образ вождя, котрий створюється ще фактично на шляху суспільства до тоталітаризму, в період посилення авторитарних тенденцій в країні. Вождь (фюрер, генеральний секретар, імам то­що) є особливою людиною. Він наділяється всіма мислимими і немислимими позитивними людськими якостями. Як пише Ж. Желєв, один з дослідників німецького фашизму, Гітлер був пода­ний німцям як найкращий "друг природи", "знавець мистецтва", "дорогий товариш", "друг робітників", "друг селян", "друг мо­лоді", "людина справи", "друг спортсменів" тощо. "Дуче" (Мус-соліні) з киркою і у військовій формі розбиває якийсь камінь; зі шпагою в руці готується до тренування; працює на молотилці; веде трактор, їде верхи (Див.: Ж. Желев. Авторитарний образ мышления и культ национального вождя // Диалог. — 1991. — №6. — С. 58). Сталін, як відомо, також прославлявся видатним спеціалістом в усіх науках: мові, біології, філософії і т.д.

Однак місце культу вождя в тоталітарній державі суттєво відрізнялось від аналогічного за умов авторитарного режиму. Якщо останній передбачає справжню дієвість вождя (бо автори­тарна влада — це влада персофінікована), то в умовах тоталітар­ного режиму вождь, лідер фактично стає таким же "гвинтиком" гігантського механізму, як і всі громадяни. Бо тоталітарна влада — це влада системи, а не персони. Тоталітаризм — це влада сис­теми, так би мовити, писаних і неписаних правил, де всі члени суспільства однаково є її заручниками. Останні роки життя Сталіна, коли він перебував у постійному страху за своє життя, підтверджують цю думку. Те ж можна сказати і про останній час правління Брежнєва, коли він фактично ніяк не впливав на суспільне життя. Отже, тоталітарний режим остаточно фор­мується тоді, коли його творець сам стає його полоненим.

Тоталітарний режим не визнає права громадянина на свобо­ду, індивідуальність. Він є самодостатньою політичною систе­мою, для якої людина виступає лише засобом. Тому при цьому режимові немає особистостей, видатних громадян, які б володіли самостійною суспільною вагою, не будучи пов'язаними з місцем в державі. Аналізуючи фашистську державу, Ж. Желєв пише, що в ній немає громадян, а є піддані, які повинні служити і викону­вати. В тоталітарній державі можуть бути великі письменники, вчені, філософи, але вони не є громадянами, Письменник чи вчений може бути великим, однак як громадянин він жалюгідний, лякливий підданий, який тремтить перед всесильною державою і партійною бюрократією, як звичайний чиновник. Його свобода проявляється лише там, де він абстрагується від справ суспільст­ва, але це буває доволі рідко. Адже режим проникає практично у всі сфери життя громадянина (починаючи з економічного життя аж до сімейних відносин).

Як бачимо, одним з найтяжчих наслідків тоталітаризму є фактичне знищення цивілізованого громадянського суспільства, Режим прагне не тільки контролювати процес задоволення гро­мадянином власних потреб та інтересів так, щоб це було вигідно режимові. Він завойовує монополію на сам процес формування індивідуальних потреб та інтересів громадян. Тоталітаризм забо­роняє будь-яку опозиційну діяльність, не допускаючи функціону­вання політичних партій, крім правлячої. В кращому випадку інші партії є апологетами політичного режиму (колишні Польща, НДР). Громадсько-політичні організації існують формально і в своїй діяльності мають підтримувати офіційний політичний курс. Тоталітарний режим прагне максимально регламентувати діяльність цих організацій таким чином, шоб перетворити на до­даткові органи всеохоплюючого контролю над життям людей. Досить згадати ще зовсім недалеку в минулому практику підго­товки і проведення демонстрацій, маніфестацій, режисури ви­ступів на мітингах в підтримку партії, підготовки та проведення різного роду зборів, перевірки текстів виступів та багато що інше.

Ставлячи за мету створити засоби всезагального контролю за громадянином, тоталітарний режим руйнує соціально-класову структуру суспільства, і це є закономірним явщем прояву його сутності. Адже природна соціально-класова, сімейна, національ­на та інші утворення в суспільстві рано чи пізно об'єктивно вис­тупають базою для створення громадянського суспільства. Бо логічно розташовуються між політичною владою та громадяни­ном, амортизуючи, таким чином, тиск першої на другого. А при досить сприятливих умовах ці природні суспільні структури (сім'я, церква, трудові колективи, класи, нації тощо) стають надійним союзником громадянина у приборканні влади, сприя­ють становленню цивілізованого характеру останньої. Ось чому тоталітарний режим попри усе намагається зруйнувати віками вироблену систему захисту людини. А добившись цього, він пов­ністю підкоряє кожного члена суспільства, незважаючи на те місце, яке займає громадянин у ньому. Таким чином, цей політичний режим поширює свої повноваження на всі галузі жит­тя громадян, знищуючи грань між політичною сферою і грома­дянським суспільством. Останнє в силу цього набирає деформо­ваного, "підпільного" характеру.

Сьогодні тоталітаризм як поняття дуже поширений. Настіль­ки, що його нерідко ототожнюють з авторитарною владою. Але наука розрізняє ці два дуже подібні, але все ж різні за сутністю політичні режими. Авторитарний режим, як правило, виникає тоді, коли в суспільстві відбувається злам старих соціально-еко­номічних структур та викликана цим поляризація політичних сил в процесі переходу від традиційних форм життя до індустріаль­них, постіндустріальних, інформаційних. В більшості випадків ав­торитаризм неможливий без опори на армію, яка втручається, щоб полишити з тривалою політичною, економічною, соціаль­ною кризою, з якої дане суспільство не може вийти демократич­ними, легальними шляхами. Ось чому такий режим нерідко буває військовим, хоч історія дає приклади і цивільного авторитаризму.

В чому ж сутність авторитарного політичного режиму? На­самперед в тому, що він дозволяє реалізацію певних прав та сво­бод громадянином, однак рамки їх досить звужені. Не виключа­ються елементи демократизації політичного життя: вибори, політична боротьба тощо. Як правило, серйозна опо­зиція заборонена, життя строго регламентоване.

Дуже важливою рисою авторитарного режиму є те, що він допускає вільнодумство в певних межах. Таким чином, може сформуватися база для деякого розвитку громадянського суспільства, вільного від тотальної регламентації з боку держав­ної влади. В цьому плані авторитарний режим може стати своєрідним місточком для переходу суспільства від традиційних форм життя до сучасних. Так було історично в багатьох країнах (Іспанія, США, Греція, Туреччина, Чилі тощо).

Авторитарний режим не має, як правило, демократичного механізму передачі влади. Остання формується закритими від суспільства способами, тому і в цьому випадку головні події в процесі формування владних структур відбуваються завдяки інтригам, двірцевим переворотам та ін. Але становлення такого режиму не означає обов'язково жорстоких заходів влади по відношенню до громадян, хоч це часто і буває. Питання тут по­лягає в тому, які завдання він ставить перед суспільством. Очевидно, що він може бути містком до тоталітаризму, а може підго­тувати ґрунт для переходу до політичного плюралізму. І тут до­речним буде невеличке, але суттєве уточнення. Авторитарний ре­жим не випадково є перехідним, бо має на меті стабілізацію суспільства під час його трансформації. Такий характер цього ре­жиму означає, що він може мати різне спрямування, адже і стабілізацію суспільства можна розуміти по-різному. Тому його (політичного режиму) відповідна зарядженість на монополізм або децентралізацію, жорстокість або лібералізм має часто вирі­шальне значення для долі реформ. Авторитарний режим Сталіна 30-40-х років став основою радянського тоталітаризму, а автори­тарний режим військових у Південній Кореї заклав базу для еко­номічного, політичного плюралізму, де зовсім недавно влада де­мократичним шляхом була передана цивільним. Отже, по­тенційно авторитарний режим може трансформуватися в найріз­номанітніші політичні режими. І це залежить від цілого ряду фак­торів. Серед них — ставлення до перспектив громадянського суспільства, а також необхідність в стабілізації суспільства. Ще про деякі характеристики цього режиму та чинники процесу йо­го трансформації буде сказано далі, в контексті іншої проблеми.

Тепер звернемося до демократії як політичного режиму. Вра­ховуючи особливу її актуальність для сучасного українського суспільства, дамо розгорнуту характеристику цього політичного явища. В політичному лексиконі як минулого, так і сьогодення, мабуть, не знайдеться іншого терміна, здатного конкурувати з де­мократією. Пояснюється це не тільки тим, що в ній нерідко вбача­ли найвищу справедливість, таку форму правління, яка сприяє максимальному розкриттю потенційних можливостей громадяни­на та суспільства. Як відомо, демократії (західноєвропейській) більше двох тисяч років. В міру її розвитку, під дією цілого ряду причин її розуміння істотно змінювалось. Це проявилось як в мо­дифікаціях демократичних правлінь на протязі історії, так і в тео­ретичних концепціях демократії. В даній лекції увага буде приділена переважно ліберальному поняттю демократії, тій її формі, яка найповніше реалізується в сучасному західному світі.

Дослівно з древньогрецького демократія перекладається як влада народу. Основними елементами її змісту є свобода і рівність. Насамперед, мова іде про економічну свободу (свободу задоволення економічних, матеріальних інтересів). Економічна свобода доповнюється політичною — можливістю обирати будь-яку форму політичної діяльності в залежності від індивідуальних або групових інтересів та суспільного замовлення, а також у відповідності з правовими нормами в країні. І, нарешті, ідео­логічна свобода, яка передбачає можливості вільно обирати іде­ологію, одержувати будь-яку інформацію, автономно формувати власний світогляд, політичні погляди та переконання. Важливим елементом демократії є також рівність всіх членів суспільства, на­самперед, перед законом. Таким чином, вона виступає як правління через закони, а не через людей.

До основних принципів ліберальної демократії відносять: політичний плюралізм, поділ влад, принцип участі в політично­му житті, право більшості та захист права меншості, панування закону (верховенства права, конституціоналізм), презумпцію не­винуватості, свободу слова. Засадним серед них є політичний плюралізм. Термін для нашого суспільства відносно новий, од­нак в світовій політичній думці, а також практиці має достатню історію. Вперше "плюралізм" вводить англійський соціаліст Г. Ласкі 1915 року в противагу поняттю "абсолютна компе­тентність держави", а своє інтенсивне втілення цей термін одер­жує в середині XX ст.

Згідно з принципом плюралізму, суспільство є не од­норідним монолітом, а сукупністю суспільних прошарків та груп, які відрізняються між собою важливими для даного суспільства ознаками: характером власності, розмірами доходів, престижем, національністю, культурою тощо. Об'єктивна відмінність таких суспільних одиниць створює основу для розуміння суспільства як клубка складної взаємодії інтересів цих груп, які мають можли­вості конституюватися за допомогою плюралізму у формі політичної влади. Таким чином, політичний плюралізм є засо­бом легалізації інтересів всіх суспільних груп і стає на перешкоді нелегального накопичення їх "критичної маси", виступаючи ре­жимом найбільшого сприяння в реалізації цих інтересів відкри­тим, ненасильницьким шляхом. Він створює об'єктивні можли­вості для входження в політичну систему всіх типових та суттєвих суспільних потреб та інтересів.

Важливою рисою політичного плюралізму є те, що він запере­чує монополію на владу з боку будь-якої політичної сили або дер­жави, пропонуючи натомість "розпорошення влади", тобто перед­бачає багато суб'єктів політичної (державної) влади, однак вима­гає того, щоб жоден з них не володів нею повністю, монопольне.

Звідси випливає, що в умовах плюралізму політичні рішення прий­маються в результаті взаємодії політичних сил з використанням виборчого права, права громадян об'єднуватись в політичні партії, діяти через різні громадські організації, створювати "групи тиску", виражати свою волю завдяки свободі преси тощо.

В основі ліберальної демократії лежить також поділ влад. Він означає розпорошення, розподіл державної або політичної влади між незалежними її носіями, суб'єктами. На політичному рівні влада поділяється між основними "діючими особами" політичної системи — державою, політичними партіями, масови­ми рухами, громадськими організаціями, засобами масової інформації тощо. На державному — між законодавчою, виконав­чою та судовою гілками влади.

Вище принцип поділу влад розглядався досить конкретно, тому не будемо повторюватись. Підкреслимо лише те, що цей принцип реалізується сьогодні в різних модифікаціях. В США, наприклад, він діє таким чином, що всі гілки влади відносно не­залежні одна від одної. В Англії ж цей принцип розрахований на те, щоб гілки влади тісніше взаємодіяли між собою. Однак, неза­лежно від того, як вказаний принцип демократії застосовується в політичній практиці, його функціювання є успішним в багатьох країнах. Поділ влад пройшов апробацію історією і показав добрі результати. При цьому він ефективно "працює" як на рівні політичної влади в цілому, так і на рівні державної влади або навіть її гілок. Так, в більшості сучасних демократичних країн світу законодавча влада формується як двохпалатний парламент. Виконавча також може поділятися, наприклад, на повноваження президента і уряду. На рівні судової влади давно вважається нор­мою демократії поділ цієї гілки влади на такі елементи як звину-вач, захисник та інститут незалежного судді.

Важливим принципом демократії, що відображає перевагу громадянина над будь-якою формою суспільних утворень (гру­пою, класом, нацією, державою) є принцип політичної участі. Він означає можливість повної участі кожного члена суспільства в політичному житті цього суспільства у формах, передбачених конституцією. В основі такої участі повинні лежати потреби та інтереси громадянина. Таким чином, цей принцип проголошує повну добровільність політичної діяльності людей.

Політична участь може здійснюватись двома основними шляхами: прямо і завдяки представництву. Пряма демократія пе-

редбачає безпосереднє волевиявлення громадянина за допомо­гою референдумів, опитувань, голосувань, демонстрацій, страйків, коли останні конституйовані. Причому, потрібно гово­рити про активну участь людини та пасивну (неучасть). Остання також є формою волевиявлення громадянина. Представницька демократія означає делегування громадянином частини своїх прав та свобод (повноважень) довіреній особі — носієві влади. Таке делегування здійснюється, як правило, через процедуру ви­борів. Цей шлях політичної участі громадянина є менш складним технічно у порівнянні з прямою демократією, але більш склад­ним в плані контролю виборців за владою.

Тут варто зробити одне уточнення. Демократія як влада на­роду завжди ставила питання про те, як, яким способом народ має реалізувати цю владу. Доктрина ліберальної демократії ви­ходить з того, що в цивілізованому суспільстві громадяни займа­ються переважно тією діяльністю, в якій вони є професіоналами. Тому політикою в такому суспільстві можуть цікавитися всі, всі ж можуть брати участь в політичному житті країни. Але займа­тись політичною діяльністю мають лише громадяни, для яких во­на є професійною. Лише за такого розподілу за здібностями (та інтересами) суспільство буде функціонувати ефективно.

Право більшості — один з найстаріших принципів демо­кратії. Він бере свій початок фактично із зародження перших де­мократичних республік в багатьох країнах світу (в стародавніх Греції та Римі, в слов'янських державах тощо). Принцип більшості означає, що будь-яке питання політичного управління суспільством має здійснюватись у відповідності з волею більшості. При цьому сьогодні вирізняють кілька форм такої більшості. Це конституційна більшість (дві третини або три чет­верті від встановленого числа), абсолютна (50% плюс один голос) та відносна (проста більшість).

Відомі теоретики та практики демократії, безумовно, ро­зуміли, що право більшості не є абсолютно ефективним спосо­бом вирішення багатьох суспільних проблем. Адже і більшість не застрахована від помилок. Більше того, історія свідчить, що можливі варіанти так званої "диктатури більшості", коли демо­кратія перетворюється в свою протилежність — деспотію. Тому для запобігання таких наслідків поряд з правом більшості в країнах сучасної західної демократії практикується принцип за­хисту прав меншості. Він означає, що в цілому підкоряючись рішенню, за яке проголосувала більшість, меншість має право за­хищати свою позицію у будь-яких конституційних формах: ство­ренням офіційної опозиції в парламенті, відстоюванням своєї думки через пресу, телебачення, масові акції та ін. Меншість, на­приклад, в парламенті повинна мати право звертатися до народу за підтримкою шляхом референдуму, голосування тощо.

Важливий принцип демократії— верховенство права або па­нування закону, або конституціоналізм. Окремі його ідеї вислов­лювались ще в часи грецької та римської демократій (Ціцерон), однак особливо інтенсивно конституціоналізм розробляється після часів Великої революції у Франції в кінці XVIII ст. Він пе­редбачає рівність всіх перед законом, незалежно від соціального становища, гарантію основних прав та свобод громадян шляхом правового закріплення останніх. Таким чином, принцип верхо­венства права означає первинність не закону, а прав громадяни­на, зміст яких адекватно відображає закон. Він розкривається та­кож і в тому, що суспільні класи і громадяни мають поважати конституцію, закон, які зобов'язують суб'єктів політичного жит­тя доводити свою здатність до мінімальної згоди в суспільстві. А влада повинна підкорятись юрисдикції незалежного органу. Та­ким є судова влада. її найвищою формою є Верховний Суд (СІЛА) або Конституційний Суд (в цілому ряді інших країн).

Зміст принципу панування закону розкривається в так званій ієрархії законодавства. Мова йде про те, що в демократичному суспільстві не всі закони мають однакову політико-юридичну си­лу: найвища з них міститься в Конституції країни, менша — в си­стемі законодавства, ще менша — в постановах, указах різних державних інституцій. Таким чином, встановлюється послідо­вність, генетичний характер та цілісність всієї системи права і за­конодавства країни. В цій системі висхідною базою є консти­туція, з якою мають узгоджуватися всі правові акти держави. Не допускається також і таємне існування закону, а він вважається діючим, якщо опублікований для ознайомлення.

Свобода слова — суттєвий принцип демократії, затвердже­ний, як і перелічені вище, Паризькою Хартією для нової Європи (1990 p.), а також абсолютною більшістю міжнародних доку­ментів. Він означає, що кожний громадянин наділений свободою формувати і висловлювати свої думки, політичні погляди, пере­конання, мати світогляд. Ніхто не має права нав'язувати грома­дянинові свою волю. Кожен громадянин має право на участь в мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, на доступ до інформації, за винятком тієї, яка є державною таємницею, причому перелік такої інформації має бути окреслений законом. Таким чином, зміст даного принципу зумовлений вимогою практично реалізо­вувати не лише політичний плюралізм в суспільстві, але й ідео­логічний, інтелектуальний, світоглядний.

Однією з найважливіших умов правової, демократичної дер­жави виступає принцип презумпції невинуватості. Він проголо­шує, що будь-який громадянин апріорі є невинуватим. Ніхто не повинен доводити свою невинуватість, а вину людини перед зако­ном може довести лише суд, спеціальний орган державної влади. Тому до рішення суду громадянин не може бути визнаний винува­тим. Крім того, даний принцип не визнає факту колективної ви­ни. Винуватість певної організації, колективу можна визначити лише завдяки доведенням вини кожного окремо члена організації.

Демократичне суспільство функціонує завдяки цілому ряду процедур. Серед найпоширеніших процедур сучасної демократії є вибори. У політичному житті суспільства вони виконують, як правило, три основних функції. Це — вибори громадянами полі­тичного, державного керівництва, делегування або відкликання у влади її легітимності, а також офіційне встановлення політичних тенденцій суспільства (напрямку політичного розвитку, форми правління, політичного режиму тощо). Основними завданнями демократичних виборів є реалізація принципу більшості та поділу влад. Такі завдання досягаються шляхом виконання ряду умов:

Дата добавления: 2015-06-29