Компенсуюче навчання

Компенсуюче навчання - важливий напрям диференціації навчання. Це відповідь на ріст неуспішності, незадовільної підготовки учнів. Керівники компенсуючого навчання, запевняють, що ефект буде набагато більше, якщо з'являться асигнування на постійне і масштабне навчання.

Практика компенсуючого навчання, передбачає співробітництво школи і родини, залучення фахівців із психології, орієнтації, індивідуальний підхід. У систему компенсуючого навчання, входять додаткові заняття, мала наповнюваність класів, класи адаптації.

Серед форм навчання, поширене повторне навчання в одному класі. Масштаби його застосування в різних країнах різні. У США в початкових школах фактично відсутнє другорічництво. У Франції другорічництво допускається в старших класах початкової школи, коледжу й у ліцеї. У початковій школі рішення про повторне навчання в школі приймають учителі, у середніх навчальних закладах— викладачі за згодою батьків (при незгоді батьків питання вирішує особлива комісія). Повторне навчання лімітоване термінами обов'язкового навчання, Другорічництвом охоплено до половини учнів початкової школи.

У Японії рівень другорічництва незначний; майже всі учні загальноосвітньої школи одночасно переходять із класу в клас.

У колишньому СРСР наприкінці 70-х років була почата невдала спроба відмовитися від другорічництва.

Багато педагогів вважають, що другорічництво створює ілюзію навчання. Вони скаржаться на психолого-педагогічні спостереження, з яких випливає, що повторне навчання з не тільки не підвищує рівень підготовки, але й педагогічно шкідливо, оскільки другорічники утрачають впевненість у собі, стають важкими дітьми.

У США особливу увагу при компенсуючому навчанні, приділяється представникам "кольорових" меншин. Компенсуюче навчання, як система реалізується з 70-х років, коли здійснювалися багато федеральних проектів. Одним з них — проектом «Старт» — було охоплено близько 1,5 млн. дошкільників. Протягом 2 місяців діти попередньо підготовлялися до початкової школи. Інша програма — «Єзам» — також призначалася дошкільникам: для них організовували 130 годинних навчальних телепередач, з повідомленням елементарних відомостей арифметики і граматики англійської мови. З кінця 80-х років поширювалася програма «тепле керівництво». Наповнюваність класів у багатьох школах зменшувалася до 20 чоловік, щоб наблизити вчителя до своїх підопічних, підвищити його відповідальність за успіхи школярів.

З метою впровадження компенсуючого навчання в школі, США залучають учителів-репетиторів, організують літні навчальні табори, засновують невеликі класи для відстаючих, скорочують наповнюваність класів.

Компенсуюче навчання приносить свої плоди. Якщо до 80гх років рівень освіти кольорового населення США відставав від відповідного рівня білих, то потім ці рівні зійшлися. У Європі компенсуюче навчання також стає актуальним курсом. Так, у Франції здійснювалася програма «пріоритетних зон», відповідно до якого виділялися додаткові засоби для більш ефективних занять у школах тих департаментів, де був особливо великий відсоток учнів, які не опанували програму. Кредити йшли на оснащення класів додатковим обладнаннями, оплату персональних занять з такими учнями. У початковій школі для цих учнів створюються класи адаптації, практикуються 2 варіанти: спеціальний клас і група у звичайно­му класі (другому варіанту віддається перевага). Для учнів, що мають труднощі у французькій мові і математиці, передбачена так звана заглиблена діяльність, що припускає персональні завдання. Для представників інших етнічних груп (дітей емігрантів з Африки, інших країн Європи) створюють «класи залучення до французької культури», де організоване прискорене вивчення французької мови. Класи розраховані максимум на 1 рік, щоб через цей час дитина мо­гла навчатися в звичайному класі.

У Японії той, хто хоче одержати повноцінну загальну освіту, не розраховує на звичайну школу. Він використовує систему до компенсуючого навчання, у приватній репетиторській школі (дзюку). Загальна вартість репетиторства у країні цілком порівнянна з державними витратами на школу. Воно адресовано всім учням. Популярність дзюку зростає. У 1976 р. їх відвідували 12% учнів початкової школи і 38% учнів молодшої середньої школи, у 1985 р. — відповідно 16,5% і 44,5%, наприкінці 90-х років — 25% і 50%. У дзюку часто викладають діти. Учителям суспільних навчальних закладів працювати тут заборонено.

Репетиторські заклади для випускників школи й абітурієнтів-невдах спеціалізуються на підготовці в університети. У престижних токійських школах щорічно навчається до 150 тис. школярів. У складі викладачів - провідні університетські професори.

Батьки пояснюють тягу до репетиторства недоліками звичайної школи, персональною увагою в дзюку до школярів, власною нездатністю допомогти дітям, невмінням учнів працювати самостійно.

В офіційних і педагогічних колах відношення до репетиторства неоднозначне. Деякі представники цих кіл ревниво відносяться до паралельної системи освіти, чим, по суті, є дзюку. Однак цю систему скоріше можна розглядати як могутню допомогу освіті яка відсутня ш інших країнах світу. Адже дзюку заповнюють прогалини звичайної освіти. Учні двічі в тиждень по 2— години працюють в комфортних умовах затишку, тиші, малолюдності. Кращі дзюку плідно контактують з батьками, прагнуть досягти успіху, персонально навчаючи, уникаючи зубріння, прагнучи розбудити інтерес до знань.

Серйозна увага приділяється компенсуючому навчанню у Росії. У деяких школах створені класи компенсуючого навчання. Вони вирішують задачі розвитку соціально-моральних якостей, успішне» адаптації до умов шкільного життя, формування навчальної мотивації слабких, соціальне і педагогічне занедбаних учнів. У навчальній роботі з «дітьми ризику» пропонується певна психотерапія. Говорячи про психотерапію неуспішності, російський учений Г.Цукерман пропонує у відносинах з учнем керуватися наступними правилами: «и£ бити лежачого» (не карати двічі за ті самі помилки); не зауважували більш одного недоліку в хвилину; не вимагати одночасно виправляти кілька недоліків (якщо вас, наприклад, турбує насамперед швидкість читання, не вимагайте одночасно і виразності переказу); хвалити — виконавця, критикувати — виконання; порівнювати сьогоднішні успіхи дитини з його власними вчорашніми невдачами; не скупитися на похвалу; виділяти будь-який успіх; ставити гранично конкретні і реальні цілі.

Дата добавления: 2015-06-28