ЛЕКЦІЯ № 7

План

1.Компаративний аналіз як порівняльно-історичний метод.

2.Основні тенденції розвитку культури кінця XIX - почат­ку XX ст.

3.Модерн як доба вкультурі, особливості раннього і зріло­го модернізму. Постмодернізм у контексті світової культури.

4.Особливості розвитку західноєвропейської та української національної культури кінця XIX - початку XX ст.

Технічні засоби навчання:

· Інтерактивна дошка

· Мультимедійний проектор

· Персональний комп’ютер

Наочність:

· Тематична презентація в Power Point.

· Опорний конспект до лекції №7.

Міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечувані: Всесвітня історія. Історія України. Світова література. Українська література. Філософія. Соціологія.

Література

1.Бокань В.А. Культурологія. - К.: МАУП, 2000.

2.Піча В.М. Культурологія. - Львів: «Магнолія плюс», 2006.

3. Шейко В.М. Культурологія: навч. посіб. / В.М. Шейко, Ю.П. Богуцький, Е.В. Германова де Діас. - К.: Знання, 2012.

Викладач ___________ Мах О.Б.

1. Компаративний аналіз як порівняльно-історичний метод.

В еволюціоністських та циклічних концепціях культури застосову-ють порівняльно-історичний метод, який дозволяє установити схожість і відмінність між явищами культури чи певними культурами, виявити їхню генетичну спорідненість. Він є різновидом історичного методу, який застосовувався у порівняльному мовознавстві (В. Гумбольдт), етнографії та антропології (Л. Морган, Е. Тайлор).

Виокремлюють два види порівняльно-історичного методу: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетично не пов’язаних об’єктів, і власне порівняльно-історичний метод, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження – як показник їхнього різного походження. Нині порівняльно-історичний метод застосовують у порівняльних дослідженнях культур і цивілізацій. Інколи його ототожнюють з компаративним підходом до аналізу культури.

Компаративізм (від лат. Compatativus - порівняльний) є одним із проявів порівняльно-історичного методу, який спершу застосовувався в мовознавстві та літературознавстві для встановлення подібності чи то сюжетних ліній, літературних образів в художніх творах або в фольклорі різних народів, чи то схожості в розвитку споріднених мов з метою встановлення найбільш давньої з них. На підставі подібності літературно-художніх явищ різних країн висуваються припущення про причини та джерела подібних аналогій (однотипність культур, що спричинена географічною близькістю розташування; дифузія культур; запозичення культурних зразків і таке інше). Компаративістська психологія (порівняльна психологія) вивчає спільні та відмінні риси в походженні і розвитку психіки тварин і людей, особливості формування знаково-сигнальної поведінки у вищих тварин та людських спільнот.

В сучасних дослідженнях, зокрема в соціології культури, наявні тенденція поєднання структурно-історичного методу із структурно-функціональним аналізом.

2.Основні тенденції розвитку культури кінця XIX - почат­ку XX ст.

Зростаюча економічна й політична інтеграція світу сприяє процесам культурного обміну між народами. Це стимулює збагачення і прискорює подальшу еволюцію кожної окремої національної культури й світової культури в цілому. В ній з’являються універсальні явища, які поширюються світом і стають надбанням культури різних народів, не втрачаючи національних неповторних рис. Такими всезагальними культурними явищами стали романтизм, реалізм, натуралізм, імпресіонізм.

Романтизм як художня течія в літературі і мистецтві почав формуватися у кінці ХVІІІ ст., але як широких культурний рух став реакцією суспільства на Велику Французьку революцію. Митці, розчаровані у результатах соціальних революцій, шукали естетичний ідеал за межами реальної дійсності, звертали свій погляд до національно-визвольних рухів, усної народної творчості. Героями романтичних творів стають виняткові герої, наділені сильними почуттями, які діють у виняткових, часто екзотичних обставинах. Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої національні особливості.

Визначні представники романтизму в літературі: В.Скотт, Д.Байрон, В.Гюго, Ф.Шіллер, Й.В.Гете, Т.А.Гофман, Ш.Петефі, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов.

Романтики шукали синтез різних сфер художньої творчості. У романтичній культурі набуває подальшого розвитку музика, зокрема, жанр опери, де поєднуються різні інші види мистецтва. Сюжетами оперних творів композитори обирають сповнені екзотики та героїчного пафосу історичні події й легенди (Р.Вагнер “Трістан та Ізольда”, Д.Верді “Аїда”, М.Глинка “Іван Сусанін”). У музиці романтики широко використовують фольклорні мотиви (Ф.Ліст, Ф.Шопен, Б.Сметана). Часто романтичні опери пишуться на лібретто за відомими літературними творами (М.Глинка “Руслан і Людмила” – за поемою О.Пушкіна; Ш. Гуно “Фауст” – за Й.В.Гете, Д.Верді “Травіата” – за романом О.Дюма “Дама з камеліями”).

Художня культура реалізму орієнтувалася на правдиве відображення життя, узагальнення суспільних явищ і людських характерів, зображення, за словами Ф.Енгельса, “типових характерів у типових обставинах”. У середині ХІХ ст. реалізм стає панівним напрямом європейського мистецтва.

У літературі реалізму провідне місце належить прозі (роман, повість). Французький письменник О.де Бальзак свої повісті й романи об’єднав у цикл “Людська комедія”. Визначні реалісти: Стендаль, Ч.Діккенс, Г.Флобер, Л.Толстой, Ф.Достоєвський.

Реалізм активно представлений в образотворчому мистецтві ХІХ ст.: І.Суріков, І.Крамськой, І.Рєпін, І.Левітан, І.Шишкін.

Реалістичні тенденції наявні в творчості композиторів Г.Берліоза, А.Адана, Ж.Оффенбаха, М.Римського-Корсакова, М.Мусоргського.

Натуралізм виник у другій половині ХІХ ст. як логічне продовження розвитку реалізму. Митці намагаються копіювати життя, звертаючи увагу не на соціальний, а на фізіологічні сторони людського буття (Е.Золя, Г.Гауптман, брати Е. і Ж.Гонкури).

У 1870-1880-х роках у Франції виникає імпресіонізм. Живописці прагнуть у картинах передати не предметний світ, а те враження, яке викликає він у митця. Головною темою для них стає художнє опрацювання світло-повітряного оточення предметів. Типове замінюється випадковим, а соціальне – біологічним (К.Моне, Е.Мане, О.Ренуар, К.Пісарро, Е.Дега).

Імпресіоністичні принципи відбилися на розвитку музичної культури (К.Дебюссі, М.Равель, І.Стравинський). У літературі імпресіоністичні мотиви виявилися у творчості П.Верлена, А.Рембо, Р.-М.Рільке.

ХІХ ст. стало одним з найнасиченіших у розвитку світової культури.

3.Модерн як доба вкультурі, особливості раннього і зріло­го модернізму. Постмодернізм у контексті світової культури.

Модерні́зм (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що використо-вується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі - письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці - традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі - центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності... Девіз модерну стверджує – ні прямим лініям.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних - імажинізм та футуризм, акмеїзм й експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.

Не існує одностайної думки щодо виникнення модернізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а проявами модернізму були імпресіонізм і символізм.

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон знак, ознака, прикмета,

символ) - літературно-мистецький напрям кінця ХІХ - початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії невідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ - таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Постмодерні́зм - світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям - продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем - світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Гумбольдт - один з основоположників лінгвістики як науки. Розвинув вчення про мову як безперервний творчий процес і про"внутрішню форму мови" як вирази індивідуального світогляду народу.

Вільгельм Гумбольдт прагнув конкретизувати і розвивати філософське вчення Канта на матеріалі громадської історії, але з низки питань він відхилявся у бік об'єктивного ідеалізму.

Гумбольдт вважав,що історія як наука в деякому розумінні може співпадати з естетикою,

і виробив свою теорію історичного пізнання. Згідно з нею, всесвітня історія є результат

діяльності духовної сили, що лежить за межами пізнання, яка не може бути зрозуміла з причинної точки зору.Проявляє себе ця духовна сила через творчі здібності і особисті зусилля

окремих індивідів, витікаючи з природної необхідності або з потреби. Таким чином, історичне

життя суспільства є результат свободи і необхідності життя індивідів і життя цілого. На цих

ідеях Гумбольдта корениться розуміння терміну "Духовна культура", виробленого надалі в культурології. Гумбольдт розумів під духовною культурою релігійно-моральні уявлення,

які призводять до вдосконалення особи і, в той же час, - до поліпшення громадського життя.

ТЕМА: МЕТОДИ, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ У ФІЗИЧНОМУ ВИХОВАННІ

ПЛАН

1. Базові поняття: „метод”, „методика”, „методичний прийом”.

2. Сучасні підходи до класифікації методів, що застосовуються у фізичному вихованні.

3. Характеристика методів, що застосовуються у фізичному вихованні.

4. Методи організації діяльності і способи виконання фізичних вправ на заняттях.

Література.

1. Матвеев Л. П. Теория и методика физического воспитания: учебн. для ин-тов физ. культуры / под. ред. Л. П. Матвеева, А. Д. Новикова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Физкультура и спорт, 1976. – Т. 1. – 303 с.

2. Теория и методика физического воспитания: учебн. для студентов факультетов физ. культуры пед. Институтов / под. ред. Б. А. Ашмарина. –М.: Просвещение, 1990. – 287 с.

3. Шиян Б. М. Теорія і методика фізичного виховання школярів: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту]: у 2 ч. / Б. М. Шиян. – Т.: Навчальна книга – Богдан, 2004. – Ч. 1. – 272 с.; Ч. 2. – 248 с.

4. Теорія і методика фізичного виховання: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту]: у 2 т. / за ред. Т. Ю. Круцевич. – К.: Олімпійська література, 2008. – Т. 1. – 391 с.; Т. 2. – 366 с.

5. Боген М. М. Обучение двигательним действиям / М. М. Боген. – М. Физкультура и спорт, 1985. – 192 с.

1. Базові поняття: „метод”, „методика”, „методичний прийом”

Основними засобами розвитку рухових якостей та навчання руховим діям є різноманітні фізичні вправи. Ефективність педагогічного процесу залежить від адекватності обраної фізичної вправи поставленій педагогічній задачі. Для раціонального керування педагогічним процесом потрібно чітко визначити не тільки засоби, а і те як виконувати відповідне тренувальне завдання.

Реалізація принципів фізичного виховання здійснюється шляхом застосування у навчально-виховному процесі різноманітних методів та методичних прийомів.

Методи – це способи взаємної діяльності учня і вчителя спрямованої на вирішення навчально-виховних завдань. (Шиян)

Методи (вправи) – це організаційно-методична форма виконання тренувального завдання. (Линець)

Методи – це спосіб виконання конкретної вправи або застосування інших засобів (слово, показ), які забезпечують досягнення поставленої мети (розвиток якостей, навчання, контроль). (Круцевич)

В діяльності вчителя фізичної культури, тренера, інструктора крім поняття „метод” використовується термін „методичний прийом”.

Методичний прийом – способи реалізації того чи іншого методу в конкретній педагогічній ситуації.

Прийом – це складова частина метода, що визначає одиничні, одноразові дії педагога. В середині кожного методу використовуються різноманітні методичні прийоми. Тому, деколи методи розглядають як поєднання різних прийомів. З іншого боку – при одному і тому самому методі його реалізація може здійснюватися за рахунок різних прийомів (Круцевич).

Методичні прийоми – шляхи реалізації методів у конкретних випадках і умовах процесу фізичного виховання (Шиян).Педагог повинен досконало володіти

всіма методами фізичного виховання. Діапазон застосування методу залежить від запасу методичних прийомів.

Творчістю вчителів створюються нові методичні прийоми, тому їх багато і вони не підлягають суворому обліку. Обсяг методичних прийомів, які знаходяться в арсеналі вчителя, значною мірою визначає його професіоналізм і ефективність викладання.

Спеціально упорядкована сукупність методів, методичних прийомів, засобів та форм навчання утворює методику (Шиян).

Поняття методика використовується в теорії фізичного виховання у двох значеннях (Круцевич):

• у вузькому – як сукупність різних методів, що забезпечують успішність оволодіння окремими вправами (бігу, стрибків, метань, лазінь, плавання та ін.);

• у широкому – як сукупність не тільки різних методів, прийомів, але й форм організації занять (методики фізичного виховання – у дошкільних установах, школі, ВНЗ та ін.).

Термін „методика” означає сукупність способів доцільного проведення будь-якої роботи.

У процесі фізичного виховання формуються методики навчання конкретних рухових дій (наприклад, методика навчання стрибку в довжину з розбігу); методики навчання певних видів рухових дій (наприклад, методика навчання гімнастичних вправ), методики фізичного виховання осіб певного віку (наприклад, методика фізичного виховання дітей молодшого шкільного віку), стану здоров’я тощо.

У літературі зустрічаються також поняття „методичний підхід” і „методичний напрямок” (Круцевич).

Методичний підхід – це сукупність способів дії педагога на учнів, вибір яких обумовлений логікою організації і проведення процесу навчання, виховання і розвитку.

Наприклад, при навчанні рухам можна використовувати традиційні і нетрадиційні підходи (алгоритмічний, адаптивно-програмного навчання з допомогою ЕОМ).

Методичні напрямки – це один з шляхів в методиці навчання рухам або розвитку рухових якостей, які орієнтовані на використання однотипних завдань, методів, методичних прийомів, які дозволяють вирішити поставлене завдання за допомогою дії якогось одного домінуючого фактора.

Всі розглянуті вище поняття тісно взаємопов’язані між собою і доповнюють один одного.

Дата добавления: 2015-07-13