Матеріали з епідеміології

ОСЕРЕДОК IНФЕКЦІЙНОЇ ХВОРОБИ ТА ЗАХОДИ ЩОДО ЙОГО ЛIКВIДАЦIЇ. ПРОФIЛАКТИЧНА ТА ПРОТИЕПIДЕМIЧНА РОБОТА ПОЛIКЛIНIКИ.

ВНУТРIШНЬОЛIКАРНЯНI IНФЕКЦII ТА ЇХ ПРОФIЛАКТИКА. ОСОБЛИВОСТI ПРОВЕДЕННЯ ПРОФIЛАКТИЧНИХ ТА ПРОТИЕПIДЕМIЧНИХ ЗАХОДIВ В ЛIКУВАЛЬНО-ПРОФIЛАКГИЧНИХ ЗАКЛАДАХ СТОМАТОЛОГIЧНОГО ПРОФІЛЮ. ПРОТИЕПIДЕМIЧНI ЗАХОДИ В ОСЕРЕДКАХ IНФЕКЦIЙ З АЕРОГЕННИМ МЕХАНIЗМОМ ПЕРЕДАЧI. ПРОТИЕПIДЕМIЧНI ЗАХОДИ В ОСЕРЕДКАХ IНФЕКЦIЙ З ФЕКАЛЬНО-ОРАЛЬНИМ МЕХАНIЗМОМ ПЕРЕДАЧI (ШИГЕЛЬОЗИ, ГЕПАТИТ А). ПРОТИЕПIДЕМIЧНI ЗАХОДИ В ОСЕРЕДКАХ IНФЕКЦIЙ З ТРАНСМIСИВНИМ (МАЛЯРIЯ) ТА КОНТАКТНИМ МЕХАНIЗМАМИ ПЕРЕДАЧI (ГЕПАТИТИ В ТА С, ВIЛ-IНФЕКЦIЯ).

Епідемічний осередок, за визначенням Л.В. Громашевського, – місце перебування джерела збудника з навколишньою територією у тих межах, в яких заразний чинник може передатись оточуючим.

У конкретній епідемічній ситуації можна говорити про "сімейні осередки”, "вуличні осередки”, осередки у дитячих і медичних закладах тощо. Нові зараження можуть виникати через різні проміжки часу, які, однак, не перевищують тривалості збереження збудника поза його джерелом. Отже, осередок існує в просторі й часі. Його вважають ліквідованим лише тоді, коли в його межах повністю припиняється циркуляція збудника.

Інтенсивність епідемічного процесу буває різною. Розрізняють три її ступені: спорадичну захворюваність, епідемію і пандемію.

Спорадична захворюваність – звичайний (мінімальний) рівень захворюваності, властивий конкретній інфекційній хворобі у певній

місцевості або країні. Для багатьох інфекційних хвороб вона ототожнюється з поодинокими випадками захворювання.

Епідемія характеризується значним підвищенням рівня захворюваності порівняно із спорадичною (у 3-10 і більше разів).

Пандемія – масове розповсюдження інфекційної хвороби, яка значно перевищує інтенсивність епідемій, що спостерігались при конкретній хворобі в історичних умовах, які склались на певній території.

Наприклад, у благополучні роки захворюваність на грип становить щоденно 1 випадок на 1000 жителів. Такий стан свідчить про епідемічне благополуччя і оцінюється як спорадична захворюваність. Під час епідемії грипу кількість хворих зростає у 5-10 разів, тобто грип уражає близько 1 % населення. Зрідка спалахує дуже жорстока епідемія грипу, яка охоплює 25 % населення і більше, що свідчить про наявність пандемії.

Крім епідемічних захворювань розрізняють ендемічні інфекції (від грецького en – у, всередині, demos – народ). Ендемічними називають такі хвороби, які постійно трапляються у певній місцевості і не мають тенденції до поширення за її межі. Це деякі інфекційні хвороби, які "прив’язані” до конкретної території завдяки тому, що саме на ній постійно проживають носії збудника – дикі тварини (частіше гризуни) та їх паразити – кровосисні комахи. Перші виступають у ролі джерела збудника, другі – її переносника. Вони у процесі еволюції живого світу сформували стійкі природні осередки деяких інфекційних хвороб. Людина може заразитись, перебуваючи на території вказаного осередку інфекції. Типовою ілюстрацією сказаного може бути кліщовий енцефаліт. Цю небезпечну хворобу спричиняють віруси, якими заражені кліщі, що паразитують на тілі теплокровних тварин. Кліщі переносять вірус від хворої тварини до здорової, а також передають свому потомству трансоваріально. Тому природні осередки кліщового енцефаліту дуже стійкі. Перебуваючи на території такого природного осередку, людина може наразитись на напад кліща – носія вірусу кліщового енцефаліту і заразитись. Інша хвороба – малярія – ендемічна лише для тих регіонів, де живуть малярійні комарі, лептоспіроз – для територій, де є гризуни і створюються сприятливі умови для зберігання збудників у довкіллі (наявність водойм, лужних ґрунтів тощо).

Стосовно тваринного світу терміни "епідемія”, "пандемія”, "ендемія” мають свої еквіваленти: "епізоотія”, "панзоотія” та "ензоотія”.

Деякі інфекційні хвороби не реєструються серед населення певної країни або місцевості, але можуть завозитись з інших регіонів (наприклад, випадки завезення в Україну трипаносомозу або шкірного лейшманіозу з країн Африки або Близького Сходу). Такі хвороби називаються екзотичними, або завізними. Ймовірність їх появи дуже зросла в останні десятиліття у зв’язку з міграцією людей, розширенням економічних, культурних і політичних зв’язків між різними країнами.

Поняття "природно-осередкові інфекції” введене Є.Н. Павловським. У природі, незалежно від людини, одвічно існують території, заселені тваринами, серед яких циркулюють патогенні мікроорганізми (або інші паразити). Передача збудників у тваринному світі здійснюється за допомогою різноманітних механізмів, однак провідне значення, як встановив Є.Н. Павловський, має трансмісивний. Зокрема, найбільше значення у перенесенні збудників мають комарі (японський енцефаліт), москіти (лейшманіози), блохи (чума), іксодові кліщі (кліщовий енцефаліт, кримська геморагічна гарячка, туляремія), аргасові кліщі (кліщовий поворотний тиф). Хребетні тварини мають біологічні зв’язки з кровосисними комахами, які, у свою чергу, здатні передавати збудників іншим хижим чи травоїдним тваринам. У такий спосіб необмежено довго здійснюється циркуляція збудників у природних осередках.

За своєю структурою природні осередки інфекції неоднорідні: на якихось ділянках вона зберігається відносно стійко (ядра осередку), на інших існує тимчасово і зникає (ділянки винесення інфекції) або ж через непридатність територій для мешкання членистоногих чи їх теплокровних хазяїнів – не з’являється ніколи (ділянки, вільні від інфекції).

Люди, з’являючись на території природного осередку інфекційної хвороби, наражаються на небезпеку зараження (наприклад, при укусах комах-переносників) і в разі сприйнятливості можуть занедужати. Однак людина є швидше випадковою ланкою у циркуляції збудника в природі, так званим "епідемічним тупиком”. Природно-осередкова інфекція ж існувала до людини, може існувати і після того, як вона покине ензоотичну територію.

Проте людська діяльність безпосередньо відображається на природному осередку. Так, створення водосховищ, меліорація ґрунтів, освоєння цілинних земель, внесення мінеральних добрив, вирубка лісів, будівництво міст можуть створити умови, несприятливі для виживання тварин, що є джерелами чи переносниками збудника. Тому й природний осередок може зникнути. Буває й навпаки – війни, стихійні лиха, завезення на нові території заражених тварин призводять до руйнації комунального господарства, збільшення території природного осередку і виникнення нових (антропургічних) осередків. Так, внаслідок господарської діяльності людини збудники бруцельозу, сибірки майже повністю перейшли до паразитування на свійських тваринах. Природна осередковість як така у цих випадках майже не має епідеміологічного значення.

При більшості природно-осередкових хвороб епідемічний процес здійснюється за типом ендемії, проте можливі й спалахи (епідемії) захворювань.У зв’язку з активною міграцією людей нерідкі й випадки екзотичної (завізної) захворюваності серед осіб, що повернулися з території природногоосередку.

Епідеміологічна діагностика – це дослідження епідемічної ситуації із застосуванням усіх методик сучасної епідеміології й епідеміологічного мислення. Таким чином, це спосіб одержання об’єктивних уявлень про епідемічну ситуацію. У практиці застосовують два способи її оцінки. Один з них полягає в кількісній оцінці рівня захворюваності, коли епідеміолог порівнює наявний рівень з показником у попередньому періоді, або кількість захворювань за аналогічний період у минулому, констатуючи таким чином стабілізацію чи зниження захворюваності Але це ще не можна назвати епідеміологічною діагностикою. Ретельні діагностичні дослідження в епідеміології спрямовані на виявлення причинно-наслідкового зв’язку.

http://medviva.com/epidemiologichniy-metod-doslidzhennya.html

http://ua-referat.com/%D0%95%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BD%D0%B0%D0%B3%D0%BB%D1%8F%D0%B4

Профілактичні заходи – це науково обґрунтовані рекомендації, скеровані на запобігання виникненню епідемічного ускладнення. Вони проводяться у міжепідемічний період, який характеризується станом епідемічного благополуччя, і мають на меті не допустити формування епідемічного варіанту збудника (мал. 1).

Протиепідемічні заходи – це науково обґрунтований комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюється з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій. Ці заходи проводяться у періоди виникнення епідемічних ускладнень при зміні благополучної епідемічної ситуації до нестійкої чи неблагополучної, що трапляється у періоди формування епідемічного варіанту збудника, його поширення й переходу до резерваційного варіанту циркулюючих штамів патогенів. В основу планування і проведення профілактичних і протиепідемічних заходів покладено принципи комплексності та впливу на провідну ланку епідемічного процесу (мал. 2).

З урахуванням вищезазначеного, принцип комплексності передбачає вплив на всі три ланки епідемічного процесу. Так, профілактичні заходи боротьби з інфекційними захворюваннями доцільно розділити на три основні групи:

1) заходи щодо джерела збудника, які спрямовані на блокування, знезараження або усунення його;

2) заходи щодо механізму передачі з метою переривання або руйнування шляхів передачі;

3) заходи задля підвищення несприйнятливості населення.

Протиепідемічні заходи передбачають так само вплив на три ланки епідемічного процесу, але у суворішому режимі та більших обсягах роботи з додатковим напрямком відносно групи осіб, які підпали під ризик інфікування (табл. 1).

Таблиця 1. Додаткові варіанти угрупувань протиепідемічних заходів

Група заходів	Заходи
Ті, що вимагають протиепідемічних засобів (препаратів)	Лікування Дератизація Дезінфекція Дезінсекція Імунокорекція Імунопрофілактика Екстрена профілактика
Ті, що не вимагають протиепідемічних засобів (препаратів)	Ізоляція Режимно-обмежувальні Санітарно-ветеринарні Санітарно-гігієнічні
Диспозиційні	Запобігання захворюванням у разі зараження: імунокорекція, імунопрофілактика, екстрена профілактика
Експозиційні	Запобігання зараженням людей: ізоляція і лікування, режимно-обмежувальні, санітарно-ветеринарні, санітарно-гігієнічні, дера­тизація, дезінфекція, дезінсекція
Профілактичні	Запобігання формуванню епідемічного варіанту збудника
В епідемічних осередках	Запобігання розповсюдженню епідемічного варіанту збудника

Перша група заходів передбачає своєчасне виявлення інфекційних хворих і носіїв серед людей, їх блокування (ізоляцію), яке здійснюється при санітарній охороні морських, повітряних і сухопутних кордонів держави; при епідеміологічному спостереженні; при проведенні санітарно-епідеміологічної розвідки; при періодичному обстеженні на заразоносійство осіб окремих професій і перехворілих; їх санації та лікуванні.

При визначенні комплексу необхідних профілактичних і протиепідемічних заходів важливо правильно оцінити епідемічну небезпеку хворого. До заходів, що спрямовані на зменшення епіднебезпеки хворого, як джерела збудника, належать: його раннє виявлення, своєчасна діагностика хвороби, ізоляція, лікування, лабораторний контроль під час терапії і при виписуванні зі стаціонару, диспансерний нагляд (табл. 2).

Таблиця 2. Протиепідемічні заходи щодо інфекційного хворого та заразоносія

Захід	Джерело збудника
хворий	носій
Виявлення	активне чи пасивне	активне (обстеження планові та за епідемічними показаннями)
Рання діагностика	клінічна, епідеміологічна, лабораторна	епідеміологічна, лабораторна
Ізоляція	а) госпіталізація до інфекційного стаціонару (обов’язкова, за клінічними, за епідемічними показаннями); б) ізоляція в домашніх умовах	а) госпіталізація за епідемічними показаннями; б) ізоляція в домашніх умовах
Лікування	етіотропне	санація
Лабораторний контроль після лікування	при виписуванні зі стаціонару або після закінчення лікування в домашніх умовах	після санації
Лабораторний контроль для допуску до роботи	декретованих контингентів	декретованих контингентів
Диспансерний нагляд після виписування зі стаціонару (у КІЗі)	згідно з нормативними документами	протягом періоду носійства
Заключний лабораторний контроль	при знятті з диспансерного обліку	при знятті з диспансерного обліку
Переведення на іншу роботу	-	на роботу, яка не пов’язана з епідемічною небезпекою (стосується хронічних носіїв декретованих груп)

Виявлення інфекційного хворого буває активним і пасивним. Активне виявлення такої особи відбувається при здійсненні профілактичних оглядів певних груп населення, в осередках інфекційних хвороб, при подвірних обходах на території населених пунктів.

Пасивне виявлення хворого відбувається в поліклініці або вдома – коли пацієнт сам звертається за медичною допомогою. При такому виявленні у зв’язку з його пізнім звертанням за медичною допомогою ізоляція та госпіталізація хворого деколи бувають несвоєчасними.

Другим важливим напрямком у цій групі заходів є епізоотологічні спостереження, санітарно-ветеринарні заходи щодо свійських тварин, як ймовірних джерел збудників зооантропонозних інфекцій, проведення профілактичної дератизації.

Профілактичні заходи мають за мету охорону господарств від заносу інфекції шляхом обстеження, карантинізації тварин, що завозяться чи вивозяться з нього; недопущення контакту з тваринами і користування пасовищами й водоймами неблагополучних господарств; ізоляція та обстеження абортованих тварин; заключна дезінфекція місця аборту, приміщення; лабораторне обстеження усієї групи тварин.

Протиепідемічні заходи. Ця група заходів проводиться при зміні епідемічного стану з благополучного до нестійкого – при загрозі або появі епідемічних ускладнень у вигляді поодиноких чи групових інфекційних захворювань. Комплекс заходів спрямовується на локалізацію та ліквідацію епідемічних осередків. При загрозі поширення інфекції під керівництвом територіальних комісій з надзвичайних ситуацій і техногенної безпеки (КНСТБ) проводиться корекція та узгодження комплексних планів; підготовка служб КНСТБ, підготовка і розгортання установ КНСТБ, імунізація населення за епідемічними показаннями; посилення загальносанітарних і протиепідемічних заходів; провізорна госпіталізація та обстеження осіб, які підпали під ризик інфікування. Перша група протиепідемічних заходів скерована на осіб, які достеменно є джерелами збудників; друга – на групи людей, які підлягли ймовірному ризику інфікування внаслідок спілкування з джерелом збудників інфекції; третя – на блокування механізмів передачі, четверта – на захист сприйнятливого населення.

До першої групи належить своєчасне виявлення хворих осіб та їх госпіталізація (ізоляція), ізоляція і санація заразоносіїв; диспансерний нагляд за реконвалесцентами.

Рання діагностика інфекційних хвороб дозволяє своєчасно почати проведення протиепідемічних заходів, зокрема такого важливого з них, як ізоляції джерела збудників інфекції. Ізоляція може відбуватися у стаціонарі або вдома. При деяких інфекційних хворобах (черевний і висипний тиф, хвороба Бриля, дифтерія, чума, холера, сибірка, сказ, правець та ін.) госпіталізація обов’язкова. При інших інфекційних захворюваннях госпіталізація відбувається за клінічними чи епідемічними показаннями.

Госпіталізація за клінічними показаннями проводиться з урахуванням тяжкості хвороби (тяжкий чи середній ступінь тяжкості), ускладнень, віку пацієнта.

Госпіталізація за епідемічними показаннями здійснюється тоді, коли вдома немає належних умов для ізоляції хворого (квартира без комунальних зручностей, гуртожиток, школа-інтернат, закритий дитячий дошкільний заклад тощо); коли хворий належить до декретованої групи населення.

Вдома дозволяють ізолювати осіб з відносно легким ступенем (кір, краснуха, грип, кашлюк, вітряна віспа, епідемічний паротит, шигельоз, вірусний гепатит); при задовільних комунальних умовах; наявності людей, які можуть доглядати за хворим; відсутності дітей, що не хворіли на дану хворобу; та при достатньо високому рівні санітарної культури населення.

Транспортування хворих до стаціонару здійснюється транспортом, що спеціально для цього призначений (автомобілі міської дезінфекційної станції, дезінфекційних відділів СЕС, у сільській місцевості – районних лікарень). У нічний час перевезення хворих проводиться машинами швидкої допомоги, які спеціально для цього виділені. Після транспортування в машинах проводять заключну дезінфекцію.

При госпіталізації в інфекційну лікарню, хворий у приймальному відділенні проходить санітарну обробку. Після цього вирішують питання щодо його ізоляції в стаціонарі.

Розрізняють такі форми ізоляції хворого в інфекційному стаціонарі:

1. Загальні палати.

2. Боксові палати:

а) відкрита бокс-палата, що розділена перегородками, які не досягають стелі;

б) закритий бокс (палата, що розділена суцільними перегородками).

3. Шлюзовані палати – окремі палати з передбоксником (шлюзом) та санвузлом, які мають вихід в загальний коридор.

4. Бокси системи Мельцера з ізольованим зовнішнім входом (він же і вихід), тамбуром, санпропускником і санвузлом.

Всі наведені вище форми ізоляції особливо потрібні в дитячих лікарнях чи відділеннях, де, у зв’язку з концентрацією хворих на інфекції дихальних шляхів, є висока ймовірність внутрішньолікарняного поширення збудників. У Мельцеровські бокси госпіталізують хворих на карантинні інфекції та при підозрі на них (чума, холера тощо); хворих на інфекції, що трапляються рідко чи при підозрі на них (поліомієліт, дифтерія тощо); хворих з підозрою на інфекції дихальних шляхів або з нез’ясованим епідеміологічним анамнезом; хворих зі змішаною інфекцією, коли одна з них чи обидві передаються повітряно-краплинним шляхом; осіб, які спілкувалися з джерелом збудників, що спричиняють інфекції дихальних шляхів.

Шлюзовані палати передбачають менш сувору ізоляцію, ніж Мельцеровські бокси. У них скеровують хворих з інфекційними хворобами, що виникають рідко, з тяжким ступенем; осіб з нез’ясованим діагнозом, якщо немає підозри на краплинні інфекції.

У боксові палати та палати із закритими боксами госпіталізують хворих на однотипні інфекції дихальних шляхів, у відкриті бокси – хворих із малоконтагіозними інфекціями, у загальні палати – пацієнтів з іншими недугами.

Лікування інфекційних хворих проводиться не тільки з метою відновлення здоров’я людини (терапевтична мета), але й задля звільнення організму від патогенних мікроорганізмів (протиепідемічна мета).

Трупи людей, померлих від інфекційних хвороб, підлягають похованню на загальних підставах. Трупи померлих від особливо небезпечних інфекцій (чума, холера, сибірка тощо), якщо діагноз підтверджений лабораторними методами чи не викликає сумнівів, розтину не підлягають; правила їх поховання встановлюються нормативними документами МОЗ України.

Одужання хворого (тобто стан, коли він вже не є джерелом збудника) підтверджується результатами лабораторного дослідження, яке проводиться з метою перевірки звільнення організму від інфекційного агента. Особливу увагу приділяють перехворілим особам, які належать до декретованих груп населення (працівникам дитячих дошкільних закладів, медичних закладів, харчових підприємств, водогонів та ін.).

Цим особам обов’язково проводять бактеріологічний контроль перед допуском до роботи. Протиепідемічні заходи щодо носіїв включають: виявлення носіїв, їх ізоляцію (в окремих випадках) і санацію, усунення від роботи чи іншої діяльності, де вони становлять епідемічну небезпеку, лабораторне обстеження, диспансерний нагляд.

Виявляють носіїв при плановому обстеженні, чи обстеженні певних контингентів населення за епідемічними показаннями.

Планово на носійство обстежують осіб, які перехворіли на кишкові інфекції, дифтерію, менінгококову інфекцію. Перехворілих на кишкові інфекції обстежують лабораторно перед виписуванням з лікарні та протягом періоду диспансерного спостереження, кратність обстежень регламентується відповідними наказами МОЗ України. Працівників харчової промисловості та тих, хто до них прирівнюється, обстежують при прийомі на роботу. За епідемічними показаннями обстежують населення (здорових людей, які спілкувалися з хворими) в осередках кишкових інфекцій, бактерійних інфекцій дихальних шляхів.

Виявлених носіїв санують у стаціонарі чи в домашніх умовах. Після санації їм проводять лабораторне обстеження для підтвердження припинення виділення збудників.

Якщо після курсу санації у декретованих осіб збудники продовжують виділяться, їх усувають від роботи, що пов’язана з харчовими продуктами, водою або обслуговуванням дітей у дитячих дошкільних закладах, і переводять на іншу роботу. У разі виникнення хронічного носійства після двох курсів санації допуск носіїв в організовані колективи здійснюється комісією у складі начальника медичної частини (завідувача відділення), педіатра, епідеміолога. Під час санації носії перебувають під диспансерним спостереженням згідно з інструкціями щодо певних інфекційних хвороб. У кінці санації цим особам проводять заключне лабораторне обстеження для перевірки результатів санації з метою зняття з диспансерного обліку. Проведення медико-ветеринарних заходів передбачає винищення хворих тварин, які втратили господарську цінність; ізоляцію тварин, які зберегли господарську цінність, знешкодження їх продуктів; винищувальну дератизацію.

Заходи щодо механізму передачі з метою переривання або руйнування його є важливою складовою комплексу загальносанітарних заходів. Пріоритетними напрямками є проведення профілактичної дезінсекції, дезінфекції, стерилізації. Крім того, проводиться робота з підвищення благоустрою населених пунктів; організація санітарно-гігієнічного контролю за водно-каналізаційною мережею, виготовленням, транспортуванням і реалізацією харчових продуктів, асенізаційною службою, лазне-пральним обслуговуванням та особистою гігієною.

Протиепідемічні заходи, які проводяться при ускладненні епідемічної ситуації., вимагають комплексності роботи лікувально-профілактичних установ та епідеміологічних відділів місцевого територіального рівня. Велике значення має робота в осередках інфекційних хвороб. Алгоритм роботи має включати весь комплекс заходів щодо блокування джерел збудника, розриву механізму передачі, захисту сприйнятливої популяції та вкрай важливо – проведення заходів щодо осіб, які спілкувалися з хворими. Заходи, скеровані на активне виявлення хворих і носіїв серед осіб, які спілкувалися із захворілим, проводяться шляхом опитування, дворазової щоденної термометрії, огляду шкіри і слизових оболонок, пальпації печінки, лабораторних досліджень, інструментальних і клінічних обстежень. Залежно від ступеня патогенності збудників в осередку проводиться медичне спостереження, обсервація чи карантин на термін максимального інкубаційного періоду, при особливо небезпечних інфекціях – двох інкубаційних періодів. Особа, в якої з’являються подібні симптоми даної інфекційної хвороби, підлягає негайній провізорній ізоляції у стаціонарі або в домашніх умовах до встановлення діагнозу. Якщо хворого залишають вдома, то створюють максимальні умови для зменшення можливості його контакту зі здоровими.

На осіб, які перебувають під медичним спостереженням, іноді накладають обмеження у вигляді роз’єднання. Цей захід частіше вживають до дітей, які відвідують дитячі заклади, а також до дорослих, що працюють у дитячих закладах, на підприємствах харчової промисловості, громадського харчування. Наприклад, при кору дітей, які не хворіли на цю нозологію, і не були щепленими, не допускають у дитячі заклади протягом 17 діб з моменту госпіталізації пацієнта.

Іноді особи, які спілкувалися з інфекційними хворими, підлягають обсервації – системі ізоляційно-обмежувальних і лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань. Ізоляційно-обмежувальні заходи передбачають обмеження виїзду, в’їзду та транзитного проїзду через епідемічно неблагополучну територію, заборону вивозу майна без попереднього знезараження, обмеження спілкування осіб, які перебувають в осередку. Людей ізолюють у спеціально пристосовані приміщення, де за ними встановлюють медичне спостереження на час, що дорівнює максимальному інкубаційному періоду при даній нозології. Лікувально профілактичні заходи включають санітарну обробку (часткову або повну), вилучення і знищення запасів продуктів харчування при спалахах кишкових інфекцій, активне виявлення хворих, проведення термінової специфічної та неспецифічної профілактики, суворий контроль за проведенням санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів за місцем проживання, розташування і лікування.

При деяких особливо небезпечних інфекційних хворобах (чума, холера) встановлюють карантин – систему протиепідемічних заходів, спрямованих на повну ізоляцію осередку і ліквідацію інфекційних хвороб у ньому. Карантин включає організацію та проведення режимних і протиепідемічних заходів. Режимні заходи передбачають озброєну охорону території; повну ізоляцію осіб, які підлягли ризику інфікування, і розташування їх невеликими групами; заборону виїзду, в’їзду та транзитного проїзду через епідемічно неблагополучну територію; заборону вивозу майна без попереднього знезараження; організацію патрулювання території підрозділами спеціального призначення для контролю за дотриманням карантину; організацію перевалочних пунктів; дотримання режиму розташування і харчування осіб.

На території, де накладено карантин, проводять наступні протиепідемічні заходи: продовження лікувально-профілактичних заходів, розпочатих у режимі обсервації; специфічну імунопрофілактику; встановлення суворого протиепідемічного режиму на етапах медичної евакуації; посилення локальної медичної служби фахівцями-консультантами; створення ізоляційно-карантинних пунктів для ізоляції осіб, які спілкувалися з хворими; проведення комплексу протиепідемічних заходів щодо розриву механізму передачі (дезінфекція, дезінсекція). Важливою частиною в осередку є проведення бесід, що мають на меті підвищення санітарної грамотності населення, ознайомлення із засобами індивідуальної профілактики, пояснення природи даної інфекційної хвороби тощо.

Протиепідемічні заходи при зооантропонозних інфекціях серед сільськогосподарських тварин поділяють на дві групи: заходи щодо джерел збудників інфекції та контактних з ними тварин і заходи щодо недопущення поширення збудників і знезараження об’єктів довкілля. У першому випадку вдаються до:

· ізоляції або знищення хворих тварин;

· заборони перегонів хворої худоби;

· ізоляції позитивних за лабораторними обстеженнями тварин у спеціальні господарства;

· ізольованого вирощування молодняку з його вакцинацією, накладання карантину на господарство;

· імунізації худоби.

Заходи щодо недопущення поширення збудників і знезараження об’єктів довкілля включають:

· облік випадків абортованих тварин;

· заборону перегрупування худоби всередині господарства;

· роздільний водопій і випас хворих і позитивно реагуючих тварин;

· знищення плодів і загиблих тварин;

· забій хворої позитивно реагуючої худоби на спеціальних майданчиках;

· знешкодження кормів і перегною;

· заключну дезінфекцію після окотів.

Санітарно-протиепідемічний режим лікарні

http://ua.textreferat.com/referat-15532.html

http://ua-referat.com/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%BE-%D0%B3%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%94%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%96_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D

Санітарно-протиепідемічний режим – це комплекс організаційних,санітарно-профілактичних і протиепідемічних заходів,які запобігаютьвиникненню внутрішньолікарняних інфекцій.

Санітарно-протиепідемічний режим включає вимоги до санітарного стану території лікарні та її приміщень, внутрішнього обладнання, освітлення, опалення, вентиляції тощо.

Досягти належного санітарно-протиепідемічного рівня дозволяє регулярне проведення дезінфекції, суворе дотримання вимог асептики, антисептики та стерилізації у кожному відділенні стаціонару.

Реєстрацію хворих, їх клінічне обстеження та первинну діагностику, а також санітарну обробку проводять у приймальному відділенні лікарні. Від рівня кваліфікації медичного персоналу приймального відділення часто залежать успіх та результати лікування.

Кожне приймальне відділення повинно бути оснащене усім необхідним для проведення санітарно-гігієнічної обробки хворого: кушеткою, шафою для чистої білизни і бачками для брудної білизни, мочалками для миття хворих, милом, протипедикульозною укладкою, бритвами для гоління, повітряними та водними термометрами, ганчірками і щітками для обробки ванни, спеціально виділеним промаркованим інвентарем (відра, швабри) для прибирання та дезінфекції приміщення санпропускника, гідропультом та достатньою кількістю дезінфікуючих розчинів. До складу протипедикульозної укладки входять: лупа, настільна лампа, бритва, ножиці, машинка для стрижки волосся, густий гребінь, розфасований карбофос, літровий слоїк для приготування розчину карбофосу, 10 % оцтова кислота, клейонка для вичісування волосся та відро для його спалювання, косинки (з матерії і клейонки), мішок для одягу, окуляри, дві маски, халат і косинка для персоналу.

Хворих, які поступають у стаціонар, передусім слід оглянути на наявність інфекційних захворювань, корости, трихофітії та педикульозу. Ретельно обстежують шкірний покрив, волосисті ділянки тіла, слизову ротоглотки та білизну хворого, вимірюють температуру тіла. При огляді ротоглотки використовують одноразові (дерев’яні) або багаторазові (металеві) шпателі, які після огляду підлягають замочуванню на 1 год в одному з дезрозчинів (наприклад, 3 % хлораміні, 0,5 % сульфохлорантилі тощо). Після цього їх занурюють на 30 хв у 0,3-0,5 % розчин біодезу, миють у ньому протягом 0,5 хв, ополіскують під проточною і дистильованою водою і сушать у стерилізаторах при температурі 80-85 °С до повного зникнення вологи. Термометри дезінфікують у 1 % розчині хлораміну або 0,1 % розчині дезоксону протягом 15 хв.

Після огляду кожного хворого клейонку кушетки протирають 1 % розчином хлораміну або 0,5 % розчином хлорного вапна, прополіскують водою і висушують.

Ще у приймальному відділенні медична сестра ознайомлює хворого з лікарняним режимом, якого пацієнт повинен неухильно дотримуватися.

Необхідність санітарної обробки та її об’єм встановлює лікар У разі потреби хворому підстригають нігті, волосся, голять його, здійснюють гігієнічну ванну, душ або обтирання і переодягають у чистий лікарняний одяг.

У разі виявлення в пацієнта педикульозу знищення вошей розпочинають ще у приймальному відділенні.

Алгоритм знищення вошей у хворого

Необхідні матеріали	Послідовність дій	Примітка
1. Протипедикульозна укладка. 2. Розфасований кар­бофос (50 % 3 мл або 30 % 5 мл). 3. Тепла вода. 4. Косинки з матерії і з клейонки. 5. 5-10 % розчин оцто­вої кислоти.	1. Дістати з протипедикульозної укладки й одягти, додатковий халат, косинку, маску та рукавиці. 2. Приготувати 0,15 % водно-емульсійний розчин карбофосу шляхом розчинення розфасо­ваного карбофосу (3 мл 50 % розчину або 5 мл 30 % розчину) в 1 л теплої води. 3. Отриманим розчином обробити волосся голови хворого. 4. На 30 хв обв’язати голову косинкою з полотна, а поверх – з клейонки. 5. Волосся голови промити теплою водою і сполоснути 5-10 % оцтовою кислотою. 6. Густим гребінцем вичесати волосся хворого над клейонкою.	В осіб, яким застосування кар­бофосу протипока­зане (вагітні, діти до 5 років), вико­ристовують 5 % борну мазь (10-25 г), 0,25 % емульсію дикрезилу (10-30 мл), 20 % водно-мильну суспензію бензилбензоату (10-30 мл) чи лосьйон «Ніттіфор» (50-60 мл). Експозиція при застосу­ванні вказаних засобів становить 20-30 хв, лосьйону – 40 хв.

Приміщення і предмети, з якими стикався хворий на педикульоз, обробляють 0,5 % водним розчином хлорофосу, 0,15 % водною емульсією карбофосу, порошком піретруму, 1 % дустом неопіну, 5 % дустом метилацетофосу за допомогою ручних розпилювачів або аерозольними балонами «Неофос-2», «Карбозоль» та ін. Одяг хворого підлягає дезінсекції у дезкамері. Пацієнта повторно оглядають через кожні 10 днів з метою виявлення вошей. Про кожний випадок педикульозу надсилають термінове повідомлення (форма № 058/о) у санітарно-епідеміологічну станцію за місцем проживання хворого.

Приймальне відділення лікарні прибирають не рідше двох разів на день вологим методом із застосуванням хлорвмісних дезінфікуючих розчинів (1 % розчин хлораміну або 0,5 % розчин хлорного вапна). Промаркований для прибирання інвентар (відро, швабра, щітка, ганчірка) після використання замочують на 1 год у цьому ж дезрозчині.

У палаті хворому виділяють ліжко з чистою білизною, яка перед тим пройшла камерну обробку, і необхідні предмети догляду (склянку, судно, сечоприймач, плювальницю тощо).

Кожні 7-10 днів хворі здійснюють гігієнічне миття всього тіла і змінюють білизну, про що робиться відповідний запис у медичну карту стаціонарного хворого (форма № 003/о). Брудну білизну збирають у спеціальні бавовняні мішки або металеві баки з кришками, зберігають у спеціально відведених для цього місцях, а після дезінфекції відправляють у пральню лікарні.

Поточна дезінфекція передбачає регулярне прибирання і провітрювання палат й процедурних кабінетів (не рідше 2 разів на день). Ганчіркою, змоченою дезінфікуючим розчином (1 % розчин хлораміну, 0,5 % розчин хлорного вапна, мийні засоби тощо), протирають підлогу і меблі, що є в палаті. Панелі миють і протирають вологою ганчіркою один раз у 3 дні, а віконні рами, двері, стелю та плафони – один раз у місяць. Тумбочки і столики один раз на тиждень звільняють від продуктів і ретельно протирають.

Для палат, коридорів, вбиралень та інших приміщень виділяють окремі відповідно підписані відра, ганчірки й щітки. Після використання їх замочують на 60 хв у хлорвмісному дезрозчині.

Особливо суворо слід дотримуватись протиепідемічного режиму в інфекційних і хірургічних стаціонарах. Для запобігання внутрішньолікарняного інфікування необхідно розміщувати інфекційних хворих в окремих боксах або напівбоксах. У першу чергу цього принципу треба дотримуватися у відділеннях для хворих з респіраторною патологією.

У разі кишкових інфекцій та інфекцій зовнішнього покриву найбільш важливим профілактичним заходом є ретельне миття рук до і після кожного контакту з хворим. Виділення хворих засипають хлорним вапном. Причому до рідких виділень (сеча, блювотиння, харкотиння) додають 1/5 частину хлорного вапна, а до оформлених (кал) хлорного вапна додають у 2 рази більше і лише через 1 год після цього виливають у каналізацію. Підкладні судна з-під сечі миють водою і дезінфікують протягом 1 год у спеціально відведених для цього баках в 1 % розчині хлораміну або 0,5 % розчині хлорного вапна, після чого прополіскують і просушують. Після виписки хворого зі стаціонару його лікарняний одяг і постільну білизну дезінфікують.

Оскільки значна частина внутрішньошпитальних інфекцій передається через продукти харчування, важливо запобігти можливості їх інфікування. Роздачу їжі здійснюють буфетниця та чергова медична сестра, які перед цим надягають чисті халати «для роздачі їжі». Санітарки до роздачі їжі не допускаються. Прибирання буфетної (столи, підлога) проводять після кожної роздачі їжі вологим способом із застосуванням звичайних хлорвмісних дезрозчинів. Генеральне прибирання проводять 1 раз на тиждень.

У соматичних відділеннях, де є їдальні для хворих, після обслуговування пацієнтів зі столів збирають брудний посуд і протирають їх спеціально виділеними для цього двома серветками, одна з яких змочена в дезінфікуючому розчині. Після цього здійснюють вологе прибирання підлоги їдальні, користуючись спеціально виділеним і промаркованим інвентарем.

Посуд після механічного видалення залишків їжі з нього знежирюють у 2 % розчині соди або мийному засобі при температурі 45 °С і дезінфікують в 1 % розчині хлорного вапна при температурі 50 °С протягом 30 хв. Насамкінець посуд промивають у теплій воді і сушать у вертикальному положенні.

Ганчірки, які використовувались для миття посуду, додатково замочують у дезрозчині на 1 год, кип’ятять 15 хв, висушують і зберігають у спеціально відведеному місці.

Санітарні вузли не рідше як двічі на день прибирають вологим способом, використовуючи хлорвмісні дезрозчини й спеціально виділений і помічений інвентар.

Протиепідемічна робота поліклініки

http://ukrmedserv.com/content/view/779/316/lang,uk/

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/Pro_20060206_0.html

Протиепідемічна робота поліклініки здійснюється за планом, узгодженим із санітарно-епідеміологічною станцією.

У функції поліклініки входять:

1) виявлення джерел збудника та їх ізоляція;

2) диспансерне спостереження за перехворілими;

3) виявлення контактних, спостереження за ними і лабораторне обстеження;

4) організація осередкової поточної дезінфекції;

5) вакцинація людей;

6) підготування санітарного активу і санітарно-освітня робота.

Як правило, першим розпізнає інфекційного хворого дільничний терапевт. Тому одним з основних його обов’язків є раннє виявлення епідемічного осередку на обслуговуваній дільниці. Після встановлення діагнозу інфекційної хвороби лікар зобов’язаний заповнити карту термінового повідомлення і негайно направити її у санепідемстанцію. Крім цього, робиться запис у журнал реєстрації гострозаразних захворювань, ведення якого обов’язкове для усіх лікувально-профілактичних закладів.

За своєчасну госпіталізацію інфекційних хворих відповідає дільничний лікар. У тих випадках, коли хворий залишається вдома, лікар повинен забезпечити його лікування й епідеміологічне спостереження за осередком, що повинно проводитися до закінчення заразного періоду реконвалесцента. Основні ж заходи щодо ліквідації епідемічного осередку здійснюються працівниками санепідемстанції. Зокрема, вони забезпечують систематичну поточну дезінфекцію, здійснювану, як правило, родичами хворого під керівництвом помічника епідеміолога. У разі госпіталізації хворого осередок піддається заключній дезінфекції, що здійснюється дезінфекційним відділом СЕС.

Деякі протиепідемічні заходи проводять й інші лікарі: фтизіатр, дерматовенеролог, отоларинголог.

Однак консультативним, методичним і контролюючим центром щодо протиепідемічної роботи поліклініки є кабінет інфекційних захворювань (КІЗ). Лікар КІЗу консультує хворих з підозрою на інфекційні захворювання, забирає матеріали від них для лабораторних досліджень, здійснює амбулаторне лікування, санує носіїв, займається диспансеризацією перехворілих, надає консультативну допомогу іншим лікарям поліклініки, контролює протиепідемічну роботу дільничного персоналу в осередках, вивчає й аналізує інфекційну захворюваність на території обслуговування, а також готує звітність про неї і проведені протиепідемічні заходи.

КІЗ необхідно спланувати таким чином, щоб він мав ізольований вхід і вихід, що дозволяє уникнути контакту інфекційних хворих з іншими відвідувачами поліклініки. У дитячих поліклініках рекомендується навіть при вході для хворих дітей організувати фільтр з ізолятором або мати приймальні бокси, де повинні працювати досвідчені спеціалісти.

Профілактика внутрішньополіклінічних заражень повинна забезпечуватися не лише правильним плануванням приміщень і режимом у цих закладах, а також більш повним обслуговуванням хворих удома, особливо в періоди епідемічного неблагополуччя. Важливо суворо стежити за тим, щоб особи з підвищеною температурою і катаром верхніх дихальних шляхів обслуговувалися в першу чергу.

Поточна й заключна дезінфекція у кабінетах поліклініки здійснюється подібно до дезінфекції у стаціонарах.

У КІЗі допомогу лікареві надає медична сестра, яка працює під його керівництвом. Основними обов’язками медичної сестри КІЗу є:

1) підготовка перед амбулаторним прийомом лікаря робочих місць, контроль за наявністю необхідних інструментів і документації;

2) допомога лікарю у проведенні інструментальних досліджень;

3) виконання лікувально-діагностичних призначень лікаря в поліклініці і вдома у хворого;

4) стеження за своєчасним отриманням результатів лабораторних досліджень;

5) ведення обліку диспансерних хворих;

6) участь у санітарно-освітній роботі серед хворих;

7) оформлення під контролем лікаря медичної документації

8) систематичне підвищення своєї кваліфікації.

Старша медична сестра поліклініки керує роботою дільничних медичних сестер в епідемічних осередках; зберігає і видає препарати для лікування інфекційних хворих; перевіряє санітарний режим у поліклініці.

Поліклініки здійснюють велику роботу стосовно специфічної профілактики інфекційних захворювань на лікарських дільницях. Особливо багато часу цьому приділяє персонал дитячих поліклінік. Дільничні педіатри є основними організаторами профілактичної роботи серед дітей. На кожну дитину заводять карту щеплень, у яку заносять усі відомості про проведену вакцинацію із зазначенням термінів, кратності щеплень і серій препаратів.

Відповідальність за імунізацію дітей і підлітків, які мешкають на території, що обслуговується поліклінікою, несе головний лікар поліклініки.

Захисні щеплення, як і вся профілактична і протиепідемічна робота, здійснюються при повсякденній допомозі лікаря КІЗу і безпосередній взаємодії з санепідемстанцією.

Не менш важливим є проведення санітарно-освітньої роботи серед хворих. Відповідно до існуючих офіційних рекомендацій, кожен лікар і середній медичний працівник зобов’язані щомісячно 4 год свого робочого часу виділити для пропаганди медичних і гігієнічних знань серед населення. Зміст цієї роботи визначається конкретною санітарно-епідеміологічною ситуацією та особливостями крайової патології.

САНІТАРНО-ПРОТИЕПІДЕМІЧНИЙ РЕЖИМ ЛІКАРНІ ТА ПРОТИЕПІДЕМІЧНА РОБОТА ПОЛІКЛІНІКИ

http://referaty.pp.ua/abstracts/ua/medicina/medicina_15126.php

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/post_20040901_26.html

Розповсюдженню інфекційних хвороб запобігає правильна організація санітарно-протиепідемічного режиму в лікувально-профілактичних закладах.

Необхідно виключити можливість зустрічі інфекційних хворих з іншими відвідувачами. У стаціонарах це досягається шляхом організації приймальних відділень з однонаправленим потоком хворих, а також запровадженням відділень і стаціонарів закритого типу (реанімаційного, інфекційного, туберкульозного) і накладанням карантину на період спалахів інфекційних хвороб.

В умовах поліклініки інфекційні хворі спрямовуються у КІЗ, який повинен мати ізольовані від загального коридору вхід і вихід. У дитячих поліклініках на прийом до лікаря пацієнти повинні проходити через фільтр або приймальні бокси. На фільтрі, що розташовується при вході в дитячу поліклініку, медична сестра оглядає кожну дитину. При фільтрі повинен бути ізолятор. Дітей, котрі не мають ознак заразних захворювань, пропускають у загальну приймальну. Вихід з поліклініки здійснюється через інші двері.

На фільтрі медична сестра оглядає ротоглотку і шкірні покриви дитини, шляхом швидкого опитування знайомиться з характером клінічних проявів захворювання (якщо дитина хвора) і з’ясовує наявність інфекційних захворювань за місцем її проживання. У разі потреби вимірюють температуру тіла. При наявності ознак заразного захворювання дитину разом із супровідною особою переводять в ізолятор, де хворого оглядає лікар і призначає усі необхідні процедури. Якщо дитині показана госпіталізація, то її направляють безпосередньо в інфекційну лікарню.

Ізолятор після прийому інфекційного хворого підлягає дезінфекції. Медичний персонал при вході в ізолятор повинен надягати інший халат і шапочку (косинку), які після закінчення огляду хворого залишаються в ізоляторі. У цьому приміщенні здійснюють поточну і заключну дезінфекцію, характер та інтенсивність якої зумовлені видом діагностованої хвороби.

Ізолятори і бокси повинні забезпечуватися необхідними дезінфікуючими засобами для обробки приміщення, інструментів, медичної білизни і рук.

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=prakt_inf

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=vohn_obs

Video1

Дата добавления: 2015-08-31