Теорія державного регулювання ринкової економіки

В умовах постійного розвитку продуктивних сил капіталізм вільної конкуренції поступово змінюється. Наприкінці XIX ст. виникають монополії, що спричиняє сутнісні зміни в механізмі функціонування ринкової економіки. З одного боку, повне саморегулювання ринкової економіки вже не могло забезпечити безперешкодний розвиток неймовірно потужних продуктивних сил. Необхідне було втручання держави. З іншого боку, розвиток виробництва вимагав підвищення якості робочої сили, транспортні і силові функції якої все більше відходили на другий план поступаючись інтелектуальній складовій. Це, у свою чергу, вимагало переорієнтації виробництва переважно на людину. Нарешті, існували й країни соціалізму, які економічно програвали капіталістичній системі, але мали, безсумнівно, великі гуманістичні цілі й орієнтували все виробництво (принаймні, у бажанні) на задоволення потреб людини й на її всебічний розвиток. Усе це разом привело до формування тієї моделі суспільного відтворення, яка пізніше отримала назву соціально-орієнтованої.

Соціально орієнтована модель ринкової економіки почала формуватися після Великої депресії 1929-1933 рр. Теоретичне обгрунтування їй дав Дж.Кейнс. Звичайно, ні сам теоретик, ні його прихильники й послідовники не визначали теорію Дж.Кейнса саме як теорію соціально орієнтованої ринкової економіки. Але підґрунтя формування цієї моделі вже було закладене цим великим англійським економістом.

Історичні умови формування кейнсіанства пов'язані з тим, що недоліки саморегулівної ринкової економіки посилювались; суспільне виробництво все частіше зазнавало кризи, що, урешті-решт, спричинило світову економічну кризу 1929-1933 рр. Дж.Кейнс став першим з економістів, хто визнав нездатність сучасної йому ринкової економіки до повного саморегулювання і, уже базуючись на цьому фундаментальному положенні, шукав вихід з тієї ситуації, в якій опинилась економіка високорозвинених країн.

Як уже було розглянуто в розділі XII, Дж.Кейнс ув своєму аналізі застосував метод, який багато в чому був запозичений у К.Маркса. При цьому головну увагу він зосередив на дослідженні сфери обігу. Причину кризи капіталістичної економіки він пов'язував з появою "неефективного попиту". Справа в тому, що, на думку Дж.Кейнса, в умовах ринкової економіки діє основний психологічний закон, який виявляється в тому, що динаміка зростання сукупного попиту відстає від динаміки зростання доходів населення. Так з'являється неефективний попит, наслідком якого в остаточному варіанті стає криза виробництва.

Якщо причиною кризової ситуації в економіці стає неефективний попит, то логічно було зробити висновок про необхідність його перетворення на ефективний попит. Цей висновок, у свою чергу, ставив питання про те, хто, яка сила здатна це зробити в масштабах усього суспільного виробництва. Відповідь на це була одна: такою силою має стати держава.

Стимулювати інвестиційний процес можна і через емісію грошей. Тут механізм діє так. Емісія збільшує пропозицію грошей, унаслідок чого відсоток падає, а це стимулює виробника, бо він може взяти більше кредитів. Зрозуміло, що певний надлишок грошей неминуче буде призводити до інфляції, але в першій половині XX ст. головними проблемами суспільства були безробіття, падіння виробництва, а відтак, і погіршення матеріального становища основних верств населення. За цих умов інфляційні процеси відходили на другий план.

Кейнсіанство стало теоретичним обгрунтуванням для багатьох високорозвинених країн і привело до значних позитивних економічних і соціальних наслідків. Особливо воно поширилось у тих країнах, де при владі були соціал-демократи як, наприклад, у Швеції. Ідея втручання держави в економічне життя збігається з ідеологією соціал-демократів. При цьому, реалізуючи у своїй економічній політиці прагнення до справедливості, захисту прав найманих робітників і дрібних товаровиробників, вони помітно посилили, а головне, реалізували на практиці соціальну спрямованість державного регулювання. Разом із розвитком демократії це, урешті-решт, і призвело до формування моделі соціально орієнтованої ринкової економіки.

Але теорія державного регулювання, побудована на кейнсіанстві, уже наприкінці 70-х р. XX ст. почала давати збій і зазнавала потужної критики з боку економістів. Ознакою кризи стало падіння темпів виробництва, наростання економічних криз, посилення інфляції та її негативних соціально-економічних наслідків. У середовищі аналітиків гостро постало питання: чому теорія Дж.Кейнса, яка так успішно і досить довго давала позитивні наслідки, вичерпала себе?

Відповідь на це питання сформувалася не відразу, бо проблеми суспільного відтворення в кожній країні мають певні особливості, і на реальний стан та динаміку виробництва впливає безліч чинників. Але згодом теоретичний аналіз розвитку економіки в гострій боротьбі з кейнсіанцями дав можливість правильно відповісти на це питання. Справа в тому, що державне втручання в економіку стало надпотужним і завдавало шкоди одній з найважливіших переваг ринкової економіки - її здатності до саморегулювання. Так, у СІНА до 1972 р. в сільському господарстві здійснювалась програма регулювання обсягів виробництва й підтримки цін на сільськогосподарську продукцію. На це в середині 60-х р. уряд спрямовував до 45 % усіх коштів, які виділялись державою на підтримку аграрної сфери. Це зменшувало самостійність фермерів, обмежувало їх можливості й потребу реагувати на зміни в кон'юнктурі ринку. Виробництво втрачало необхідність постійно реагувати на зміну попиту, бо через цінову політику й політику обмежень у виробництві окремих продуктів фермер отримував прибуток не стільки внаслідок розвитку свого виробництва, скільки внаслідок перерозподілу національного доходу держави.

Фактором, який сприяв кризі кейнсіанства, стало й те, що потужне втручання держави в економіку через механізм перерозподілу доходів значно збільшило бюрократичний апарат. Зросли витрати на його існування і водночас погіршилась дія ринкових відносин.

У цих умовах набула поширення теорія монетаризму. На сьогодні це сучасна й дуже поширена теорія державного регулювання економіки, на якій грунтується економічна політика багатьох країн, а її використання дає суттєві позитивні наслідки.

Монетаризм, як напрям економічної думки, сформувався в СІНА в 50-ті р. минулого століття. Засновниками цієї теорії стали М.Фрідмен, А.Шварц, А.Мельцер та ін. Переважна частина їх працювала в Чиказькому університеті і тому цей напрям економічної теорії часто називають чиказькою школою. Монетаризм довгий час залишався в тіні і тільки в 70-ті р. у зв'язку з кризою кейнсіанства став набувати широкої популярності.

Цей напрям економічної думки сформувався на критиці кейнсіанської теорії. При цьому головною тезою стала критика необхідності втручання держави в економіку. Це невипадково, бо саме через потужне втручання держави механізм саморегулювання ринкової економіки почав давати певні збої. Представники чиказької школи стояли на позиціях мінімізації впливу держави на економіку, у зв'язку з чим монетаризм часто відносять до неокласичного напряму економічної теорії.

Сам монетаризм спочатку формується як один із напрямів кількісної теорії грошей. М.Фрідмен писав: "Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей... тепер зветься монетаризмом" (Цит. По: Гальчинський А. - Теорія грошей. - К, 1998. - С 46), але природно, що ця сучасна економічна теорія не могла обмежитись тільки вузьким колом питань суто кількісної теорії грошей.

У своєму розвитку монетаризм неминуче втягнув до своєї орбіти і базові проблеми суспільного відтворення. Отже, у сучасному вигляді монетаризм включає як визначальні і неодмінні ознаки дві сторони: кількісну теорію грошей і специфічну теорію відтворення. Корінну особливість відтворювального процесу представники монетаризму вбачають у тому, що сучасна ринкова економіка у своїй основі є самодостатнім збалансованим господарством. Це принципово відрізняє монетаристів від тих самих кейнсіанців, для яких основним методологічним постулатом залишається теза про наявність внутрішніх структурних суперечностей, що внутрішньо (об'єктивно) притаманні ринковій економіці. Для монетаристів основною суперечністю в розвитку економіки є суперечність між динамікою розвитку виробництва і тією грошовою масою, яка знаходиться в обігу. Досягнення оптимального співвідношення між виробництвом і грошовою масою, що його обслуговує, є головною практичною метою монетаризму. Саме оптимізація цього співвідношення є визначальним фактором забезпечення розвитку суспільного виробництва.

Слід зауважити, що перші п'ятнадцять років монетаризм не мав визнання. Причиною було те, що розвинені країни переживали підйом, і панівною була кейнсіанська теорія. Останнє стало причиною того, що теорія монетаризму склалась як ідеологія невтручання держави в ринкові процеси. "Мінімум держави в економіці" - це провідне гасло М.Фрідмена відображає головну тезу цього напряму економічної думки.

Монетаризм має певні особливості. Його основні постулати, як економічної теорії, зводяться до такого:

- головним важелем, який впливає на такі макроекономічні показники, як рівень виробництва, ціни та зайнятість, є гроші;

- швидкість обігу грошей монетаристи розглядають як величину змінну. Параметри цієї змінної, на їх думку, передбачувані, а як фактори, що впливають на швидкість обігу грошей, вони називають ставку відсотка і темп інфляції;

- механізм взаємодії грошової маси і суспільного виробництва полягає в грошовій пропозиції. Збільшення грошей в обігу приводить до бажання населення витратити ці "зайві" гроші. Отже, зростає сукупний попит населення на всі види активів (як реальних, так і фінансових), а це приводить до збільшення обсягів виробленої продукції;

- виступаючи проти практики бюджетного дефіциту і його покриття за рахунок державних позик, вони стверджують, що держава через продаж облігацій створює конкуренцію підприємцям у боротьбі за отримання фондів і тим самим позбавляє їх можливостей збільшити інвестиції. Механізм полягає в тому, що держава підвищує попит на гроші, а це веде до зростання процентної ставки і, відтак, до зменшення приватних капіталовкладень. Виходом тут, на їх думку, має стати створення нових грошей для покриття бюджетного дефіциту.

- грошова пропозиція повинна бути обмеженою і коливатись у межах 3 - 5 % на рік (грошове правило М.Фрідмена). Такий висновок монетаристи роблять через те, що середній темп виробництва для країни в довгостроковому періоді становить 3 %, і тому зростання грошової маси в межах 3 - 5 % є найбільш оптимальним. Висновок монетаристів про необхідність зростання грошової маси базується на тезі про те, що збільшення грошової маси позитивно впливає на зростання реального обсягу виробництва. При цьому останнє в довгостроковому періоді зростає швидше, ніж зростає абсолютний рівень цін. Проте практика застосування цієї тези в окремих країнах, а ця практика отримала назву політики таргетуеання, зводиться до збільшення грошової маси залежно від таких макроекономічних показників, як ВВП і продуктивність суспільної праці. З огляду на це представники монетаризму в своїх останніх роботах пропонують постійно збільшувати грошову масу в обігу лише на 1 - 2 % вище від темпів зростання продуктивності праці.

Розглянуті вище фундаментальні положення монетаризму суттєво відрізняють їх від кейнсіанства в тій частині, де розглядається вплив грошей на зміну номінального і реального ВВП. У Дж.Кейнса вплив грошового обігу на зміни у випуску продукції і в зайнятості населення опосередкований зміною відсотка, який, у свою чергу, через інвестиційні процеси впливає на обсяги суспільного виробництва. Що ж стосується монетаристів - то, як це вже було відзначено, для них зміна грошової маси безпосередньо впливає на всі компоненти сукупного попиту, а не тільки на інвестиції, а відтак, і на зміну номінального та реального ВВП.

Дата добавления: 2015-08-31