Психологічні механізми формування девіантності

Узагальнення наявних у науковій літературі трактувань девіантної поведінки, з врахуванням того, що ми розглядаємо психологічний аспект проблеми, дозволяє запропонувати наступне визначення: девіантна поведінка – система вчинків особистості, що виходять за загальноприйняте уявлення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері суспільних відносин. Її показниками можна вважати частоту та інтенсивність девіантних проявів конкретної особистості стосовно існуючих соціокультурних норм.

Спробуємо проілюструвати зазначені положення, не вдаючись поки-що до аналізу соціальних відхилень та девіантної поведінки особи, зокрема. Так, вдарити людину – такий вчинок є соціально небажаним і традиційно вважається неморальним, непорядним. Між тим, вдарити по обличчю негідника є проявом, що у людських відносинах соціально схвалюється; у боксі удар по обличчю з позицій моралі не оцінюється взагалі. Інший приклад: не мати постійної оселі, місця проживання для слов’янських народів є свідченням, принаймні, непристосованості, відсутності ділових якостей людини; для кочівників це – традиційний спосіб життя. Інколи соціальна оцінка нейтральної щодо соціуму поведінки набуває навіть значимості кримінального караного діяння, як це було з тими, хто не працював за Радянської влади (ст. 214 КК СРСР – дармоїдство). Отже, одна й та ж дія набуває різних оцінок залежно від соціально-історичного контексту, в якому вона відбувається.

Узагальнення поглядів різних авторів дозволяє стверджувати, що існує певний зв’язок між девіантною поведінкою і властивостями особистості. Серед останніх називаються емоційно-вольові порушення (імпульсивність, дратівливість, конфліктність тощо), дефектність ціннісно-нормативної сфери (цілі і смисл життя), що, у свою чергу, ускладнює спілкування з оточуючими та призводить до виникнення емоціогенних зон із негативною забарвленістю. Іншими словами, девіація як форма поведінки, знаходиться в прямій залежності від комплексного особистісного утворення, що детермінує, направляє й забезпечує реалізацію девіантної поведінки.

Безсумнівно, що девіантна поведінка є лише зовнішнім проявом певних дезадаптивних чи деструктивних тенденцій у розвитку особистості. В іншому випадку ми маємо справу з одиничними проявами ненормативної поведінки, що не є системою і не може свідчити про інтеріоризацію особою відповідних переконань (уявлень, установок тощо). Така теза не потребує особливої аргументації, якщо брати до уваги основні принципи психологічної науки: детермінізму (причинної зумовленості), єдності свідомості і діяльності, розвитку. У найбільш загальному вигляді це виглядає наступним чином: наявність несприятливих чинників у соціальному середовищі (суспільстві) та мікросередовищі (найближчому оточенні) потребує адаптації до них – причинна зумовленість; соціальна активність призводить до перебудови свідомості та, відповідно, особистості – єдність свідомості й діяльності; новоутворення особистості не залишаються статичними, перебуваючи у безперервному розвитку.

Спробуємо проілюструвати зазначене положення на прикладі такої найбільш розповсюдженої у нашому соціокультурному середовищі девіації, як алкоголізація. Це тим важливо, що проведене нами опитування працівників міліції (597 осіб рядового, молодшого, середнього та старшого начальницького складу) свідчить, що саме вживання алкоголю для них є найбільш типовим. Це підтверджується також наявними узагальненнями щодо соціально-психологічного аналізу стану дисципліни (45,9% респондентів вказали на вживання спиртних напоїв у робочий час).

Найбільш відомою теорією впливу алкоголю на психічний та фізіологічний стан особи є модель фармакологічного розгальмовування, представлена двома основними своїми різновидами: фізіологічна і психодинамічна. У першому – основний акцент робиться на прямій фармакологічній дії на нервові процеси, насамперед, процеси гальмування. Алкоголь спочатку впливає на ділянки мозку, відповідальні за контроль над поведінкою. Як результат впливу на коркові процеси відбувається псевдостимуляція більш низьких, примітивних ділянок мозку. З позицій другого підходу – психодинамічного – алкоголь дає простір подавленій агресії шляхом ослаблення системи цензури. Як зазначають Р. Джеллес і М. Штраус, алкоголь і наркотики порушують гальмування в Super-ego і тим самим вивільняють вроджений чи придбаний потенціал до насильства.

Можна помітити, що в основі описаних механізмів лежать два основних припущення:

1) алкоголь безпосередньо впливає, має пряму дію на стримуючі нервові центри;

2) люди наділені деякою вродженою тенденцією заподіювати шкоду самим собі та собі подібним, і цей мотив буде обов’язково проявлятися в тому випадку, якщо порушені стримуючі нервові механізми; таким чином, алкоголь неминуче підсилює агресивність, стримувану в звичайних умовах.

Модель фармакологічного розгальмовування тісно пов’язана з популярними у свій час біологізаторскими теоріями, в основі яких лежить положення про те, що алкоголь звільняє примітивні, подавлені агресивні імпульси за допомогою ослаблення або кортикального контролю, або системи цензури. Головним аргументом недосконалості цієї схеми є її несумісність з очевидними фактами як у самій дійсності, так і в експериментально окреслених ситуаціях, коли в емоційно напружених умовах суб’єкти поводяться відносно пасивно.

Модель, запропонована Р. Боятжизом, як і попередня, заснована переважно на фармакологічному впливі. Однак, якщо в першому випадку акцентується розгальмовуючий вплив алкоголю, тут на перший план висувається його фізіологічно збуджуючий ефект. Алкоголь викликає стан підвищеної фізіологічної напруги, схожої на зовнішні вияви агресивної поведінки (зростання кров’яного тиску, збільшення вмісту цукру в крові, прилив крові до мускулатури тощо).

На відміну від попередніх авторів, В. Адессо, Б. Марлатт, Д. Розенау вважають, що головним чинником зростання ворожості внаслідок прийому алкоголю є сигнальна значимість самого акта цього вживання. Фармакологічна дія алкоголю, звичайно, має значення, але основне – це соціально-культурні чинники. Автори вважають, що сучасне суспільство привчає своїх громадян ставитися більш терпимо до деяких неприйнятних вчинків, коли вони відбуваються під впливом алкоголю. Прийом алкоголю немов би служить сигналом для нестандартної, часто агресивної поведінки, навіть у тому випадку, якщо вживаний напій – нешкідливі речовини, плацебо. Іншими словами, саме віра в той факт, що вживання алкоголю спричиняє певні асоціальні дії, дозволяє неадекватну, надмірну агресію. Вона не буде змінюватись в залежності від фармакологічної сили введеного напою, оскільки головне – віра в те, що алкоголь починає діяти та активізує заборонені суспільством моделі поведінки.

С. Тейлор та К. Леонард вважають, що агресія не є ні прямим наслідком фармакологічних властивостей алкоголю, ані опосередкованим результатом сигналів, пов’язаних з його вживанням. Результати проведених ними численних експериментів свідчать, що це спільна функція як фармакологічного стану, викликаного алкоголем, так і ситуативних чинників. Сам по собі фармакологічний стан сп’яніння не сприяє агресії при відсутності відповідних ситуативних сигналів. Агресія виникає при взаємодії зміненого стану психіки, викликаного алкоголем, з провокуючими сигналами оточуючого середовища.

Аналогічні результати одержані Дж. Карпентером та Н. Арменті, які дійшли висновку, що алкоголь спричиняє агресивну поведінку в тому випадку, коли він відповідає деякому набору стимулюючих чинників за умови наявності відповідної психологічної установки: «фармакологічна дія породжує стан пластичності, у якому організм відповідає більш інтенсивно, ніж звичайно, на вплив соціального оточення».

На думку С. Тейлора і К. Леонарда, агресія буде мати місце лише тоді, коли вплив провокуючих сигналів, одержаних індивідом, виявиться сильнішим, ніж опір стримуючих сигналів. При впливі алкоголю зменшується здатність особи здійснювати адекватну переробку сигналів середовища й одночасно з цим вчасно переключати увагу з одного джерела інформації на інше. Таке скорочення поля уваги спричиняє до того, що дії інших людей починають оцінюватися випадково, навмання, відповідно – збільшується й небезпека агресивної поведінки.

Основною причиною вживання алкоголю більшість працівників міліції називають його здатність подолати втому, зняти психологічне напруження. Між тим, загальновідомо, що потреба в алкоголі не входить до числа природних (тобто не має первісної спонукальної сили), хоча він сам є атрибутом багатьох життєвих подій (день народження, весілля, похорони та ін.). Вживання алкоголю тут спочатку є лише допоміжною дією, що підпорядковується загальному настрою (загальноприйняте уявлення про свято, наслідування). У такому стані підвищується настрій, з’являється почуття «звільнення від проблем», ейфорія. Звичайно, з часом певні особи свідомо чи підсвідомо починають прагнути до повторення такого привабливого стану, а потім – вбачати його джерело безпосередньо у вживанні алкоголю. І якщо раніше зміна настрою була лише засобом, щобповніше відчути радість свята, то тепер сам стан сп’яніння стає більш бажаним, аніж подія. Переживання, яке дає алкоголь, із допоміжного засобу стає самоціллю, самостійною потребою.

Слід зазначити, що підвищення настрою не є прямим (механічним) наслідком впливу алкоголю на психіку. У виникненні ейфорії суттєве значення має самонавіювання, яке особою не усвідомлюється. Звичайно алкоголь вживається у зв’язку з якимись приємними подіями, яких чекають, до них готуються. Все це створює особливу атмосферу свята, здатну саму по собі зробити людину веселою. Вплив алкоголю просто змінює стан психіки, який особа починає певним чином трактувати, приписуючи йому те, що звичайно очікують від алкоголю. Таку точку зору можна аргументувати, якщо згадати про традицію вживати алкоголь у зв’язку з сумними подіями (похорони, поминки): п’ють не для створення веселого настрою і відчувають при цьому пригнічення, а не збудження. Але події трагічні трапляються відносно рідко, а приємні – частіше, досить регулярно, тому алкоголь і вважається джерелом гарного настрою.

З часом діапазон суб’єктивних причин вживання алкоголю стає ширшим («для сміливості», «через образу», «через втому», при зустрічі, при прощанні тощо). Саме невизначеність дії алкоголю на психіку робить його «універсальним» засобом «вирішення всіх проблем», хоча насправді цього не відбувається. Це добре помітно, якщо спостерігати за спілкуванням п’яних людей: вони не слухають один одного і не відповідають, хоча й називається це «бесідою».

Таким чином, спочатку потреба в алкоголі ніяк не виділяється серед інших другорядних потреб і не відіграє суттєвої ролі у житті людини. Вона проявляється в певних ситуаціях і підпорядкована іншим, більш значимим потребам (наприклад, особа не стане пити перед відповідальною подією у житті, перед далекою дорогою тощо). Окрім того, для задоволення потреби в алкоголі обов’язково потрібна низка супутніх умов: наявність певного кола людей та достатнього приводу, відповідна обстановка, якість напою та ін.

Наступним кроком у динаміці вживання алкоголю стає перебудова мотиваційної сфери внаслідок докорінних змін психологічних особливостей потреби в алкоголі. Передусім, змінюється сам зміст потреби. Це вже не просто потреба у приємному проведенні часу, але потреба будь-що досягнути стану сп’яніння, який дає все менший ефект підйому настрою, навпаки, злостивості, агресивності. Змінюються також динамічні характеристики сили такої потреби: вона стає все більш безпосередньою, такою, що не можна відставити. Отже, вживання алкоголю стає самостійним видом діяльності, а сам алкоголь – мотивом поведінки; все більше дій відбувається лише для задоволення такої потреби.

Це не означає, що інші мотиви зникають: вони поступово втрачають свою спонукальну силу. Руйнується притаманна людині ієрархія мотивів, на її місці формується ієрархія. Користуючись термінологією О.М. Леонтьєва, можна сказати, що мотиви попереднього життя із «реально діючих» стають такими, що лише усвідомлюються («мотивы знаемые»). Звичайно, у житті все відбувається не так просто і схематично. Навпаки, боротьба мотивів може набувати навіть драматичного характеру, але спроби «реабілітуватися» стають все рідшими та менш тривалими у часі.

Означений процес по-різному реалізується у різних людей, однак у ньому можна виділити певні закономірності. Перша з них полягає у тому, що наявність сильних, сформованих інтересів та цілей (безвідносно – професійних чи особистісних) може стати абсолютною противагою вживанню алкоголю. Наявність «опорних точок» особистості стає тут надійним бар’єром. І навпаки, коли основних, домінуючих цілей немає, а наявні рівнозначні чи слабко виражені, особистість нездатна чинити опір.

Другу закономірність можна визначити як порушення опосередкованості поведінки. Зростання потреби в алкоголі призводить до того, що її вже не можна задовольнити у рамках загальноприйнятих ситуацій, актуальним стає придумування приводів, підстроювання до подій у житті інших людей задля самовиправдання. Причому, пояснення спочатку досить різноманітні, а потім стають все більше і більше стереотипними, неадекватними. Аналогічна ситуація і з засобами задоволення потреби: відбувається редукція (спрощення) ритуалу вживання алкоголю. У наркологічній літературі з цього приводу вживається поняття «симптом випередження», тобто особу вже не влаштовує загальний темп, вона починає ініціювати все нові тости та прагне випити більше за інших.

Третя закономірність є похідною від другої і має соціально-психологічний характер. Людину вже не задовольняє звичне раніше коло друзів, вона знаходить собі «компанію», де почувається більш комфортно. У таких групах відбувається активне та інтенсивне засвоєння відповідного досвіду (як нейтралізувати стан похмілля, «боротися» з антиалкогольним лікуванням тощо). У певному смислі групу п’яниць можна порівняти зі злочинною групою, учасники якої також надають один одному психологічну підтримку та допомогу у набутті злочинного «професіоналізму». Це те безпосереднє мікросоціальне оточення, на яке орієнтується особа, її референтна група, чия система поглядів починає використовуватися як своєрідна система еталонів.

Таким чином, дії, що входять у структуру діяльності по задоволенню потреби в алкоголі, все більше редуціюються, внаслідок чого поведінка втрачає складноопосердковану побудову, спрощується, примітивізується. Зникають перспективні мотиви, діяльність спонукається лише мотивами безпосередніми. Потреба в алкоголі не просто змінює ієрархію мотивів, вона створює і надзвичайно актуалізує нові мотиви, внаслідок чого виникає інша особистість, з якісно новими потребами і мотивами, та новою їх організацією. Тому апеляція до загальноприйнятих цінностей все більше втрачає реальні психологічні засади.

Зазначене можна розповсюдити на всі різновиди адиктивної поведінки (алкоголізація, вживання наркотиків чи інших токсичних речовин). У всіх своїх різноманітних проявах вона в основному є способом адаптації, нехай і неналежної, знаходження свого «Я», подолання тривожності, непевності, соціальної невизначеності і, навіть, самоствердження, а в цілому повинна вважатися реакцією на несприятливі умови життя. П’яніючи (за допомогою алкоголю, наркотичних чи токсичних речовин), особа знімає тривожність, відгороджується від травматичної, внутрішньо неприйнятної для себе дійсності. Вона намагається таким шляхом зменшити напруженість соціального контролю (стосовно працівників правоохоронних органів – вимог професійної діяльності), відключаючи за допомогою алкоголю свою свідомість, у якій ці вимоги зберігаються. Заперечення, що соціальне середовище об’єктивно не є ворожим, таким, що викликає тривогу та страх, тут нічого не варте: основне, що конкретною людиною воно відчувається так, а не інакше. Ситуація ускладнюється тим, що мотиви адиктивної поведінки звичайно мають несвідомий характер, вони не стають предметом інтелектуальної діяльності, особистісний зміст конкретних вчинків свідомістю не охоплюється.

Як відомо, найбільш типовими наслідками девіантного розвитку особистості працівників міліції є вчинення правопорушень та вживання алкоголю (інших психотропних речовин). Але властивості особистості самі по собі, навіть взяті системно, у комплексі, не можуть виступати безпосереднім механізмом девіантної поведінки, потрібне встановлення певної опосередковуючої ланки. У першому випадку такиймеханізм відомий і достатньо описаний у спеціальній літературі – це виникнення та усталення антисуспільної спрямованості особистості, що дозволяє нам на зазначеній проблемі не зупинятися. Наведемо лише найбільш загальну схему:

особистісна схильність – вплив оточуючого середовища (змісту та умов професійної діяльності) – девіантний розвиток особистості – формування антисуспільної спрямованості – вчинення правопорушень (злочинів).

Можна припустити, що за умови алкоголізації (наркотизації) особистості ця схема залишиться, але одержить певні якісні відмінності, а саме:

особистісна схильність – вплив оточуючого середовища (змісту та умов професійної діяльності) – трансформація ієрархії мотивів – девіантний розвиток особистості – формування професійної деформації – адиктивна поведінка.

Базуючись на вищесказаному, можна запропонувати певні моделі девіантної поведінки, що набувають самостійного значення на індивідуально-психологічному та соціально-психологічному рівнях.

Особистісна модель дає можливість типізації тих чи інших особливостей особи девіанта за допомогою її аналізу через життєдіяльність, спосіб організації життя, здатність вирішувати психологічні протиріччя.

За способом вирішення особистістю психологічних протиріч можна виділити наступні типологічні ознаки:

- готовність до соціальних і психологічних труднощів чи їх уникнення, відхід від них;

- продуктивність, принциповість у вирішенні протиріч, здатність загострити їх для досягнення наступного продуктивного результату;

- здатність тривалий час витримувати протиріччя, пов’язані з соціальною позицією;

- здатність і готовність особистості реагувати на те чи інше протиріччя, виявляючи адекватність (неадекватність) реакції;

- поверховість у вирішенні протиріч, ілюзорні рішення (неспівпадіння слова і діла, цінностей і вчинків, тощо).

Виділення цих ознак дозволяє зрозуміти, що найбільш важливим елементом формування девіантної поведінки є прагнення до задоволення потреби у самоствердженні через діяльність (вчинки), причому невірно було б вважати, що таке самоствердження обов’язково повинне мати соціально-позитивний зміст. Це може бути, як вже зазначено вище, прагнення змінити існуюче, перетворити своє життя, життя інших, соціальне оточення в цілому; пристосуватися до життя, вимог, правил і норм соціальної чи дійсності, виявити властивості соціальної мімікрії (наслідування); вистояти перед спокусами життя; нарешті, це може бути просто прагненням до ризику чи. навпаки — відчуження, віддалення тощо.

Отже, проблема особистісної моделі девіантної поведінки є суть самовираження особистості через об’єктивацію: особистість відображає соціальну дійсність, індивідуально її переосмислює і перетворює, певним чином ставиться до зовнішнього світу на основі цього перетворення. При цьому особистість може виражати себе подвійно: адекватно чи неадекватно самій собі.

Характеризуючи особистісну модель девіантної поведінки, слід мати на увазі, що первісно девіації виявляються, головним чином, у нетипових, екстремальних соціальних ситуаціях і є, як правило, емоційною реакцією особистості на психологічні колізії і протиріччя (соціальну несправедливість, кризу цінностей та ін.). З часом відбувається втрата особистісної ідентифікації з певними соціальними структурами, цінностями, нормами, людина починає діяти стереотипно, втрачається вибірковість і раціональність у її поведінці.

Таким чином, ми отримуємо наступну схему: протиріччя — психологічна напруженість – стрес, конфлікт – девіантна поведінка.

Девіантна поведінка на поведінковому рівні своїм джерелом має сукупність певних значимих для особистості і неодноразово повторюваних ситуацій, тобто комплексу обставин, подій, відносин реальної соціальної дійсності, але не будь-яких, а тих, що містять у собі соціальне чи психологічне протиріччя. Хоча соціальні властивості особистості є похідними від соціальної діяльності (мікросередовища), але його вплив на свідомість і поведінку конкретного індивіда здійснюється найчастіше не прямо і безпосередньо, а опосередковується більшою чи меншою мірою найближчим його оточенням, мікросередовищем.

Людина як соціальна істота має потребу в самовираженні та самореалізації, для чого визначає форми їх вираження: професійна кар’єра, творчість, тілесне та духовне самовдосконалення – з одного боку, правопорушення, алкоголізм, наркоманія – з іншого. Будь-яке негативне відхилення особою від норм фіксується іншими членами групи і впливає на ставлення до неї. Залежно від того, наскільки така група є референтною, визначається й сила її соціально-психологічного впливу.

Аналіз девіантної поведінки свідчить, що вона може «задаватися» чотирма основними чинниками: а) соціальним статусом людини; б) її роллю як суб’єкта діяльності; в) характером виконуваної діяльності; г) ціннісними критеріями. У зв’язку з цим можна визначати девіації як статусні, рольові, діяльнісні і ціннісні.

На підставі такої типології можна виділити наступні типи ситуаційдевіантної поведінки.

Перший тип ситуацій – ситуації соціально-статусних взаємин. Тут взаємини складаються на основі соціального статусу суб’єктів, соціально-психологічні якості особистості виявляються у відповідності зі структурою найближчого соціального оточення (середовище). Реалізуючи ці взаємини, суб’єкти виступають як представники вікових груп, територіальних спільнот (земляк, сусід), соціальних прошарків, етнічних громад тощо.

Другий тип ситуацій – ситуації рольових взаємин. До цього типу можна віднести взаємини, що виникають при виконанні: а) внутрігрупових ролей (лідер – підпорядкований, старожил – новачок і т.ін.); б) ролей, що складаються в процесі формального і неформального спілкування (організатор, шеф, ерудит, критик). У неформальних відносинах ролі співвідносяться зі значимими цінностями групи і носять особистісний, інтимний характер.

Відносини суб’єктів, органічно вплетені в предметно-орієнтовану діяльність, можуть мати характер залежності, координації, субординації, підтримки, солідарності, кооперації, створення перешкод, відкритого протидії, ігнорування тощо, тобто протікати як у формі здорового суперництва, так і загострюватися до ворожої конкуренції і конфронтації та переростати в девіантну поведінку. Дані взаємини лежать в основі третього типу ситуацій.

Усі взаємини людей створюють інтегративну єдність, вони взаємодіють, взаємо зумовлюються, набувають певної цінності – четвертий тип ситуацій.

Таким чином, мікросередовище є не просто об’єктивною реальністю, воно суб’єктно переживається людиною, приймається як референтне або вороже – це своєрідний показник інтеріоризації соціальних норм. Тут формується тло соціального відхилення. Навколишня соціально-психологічна обстановка впливає на девіантів за допомогою суспільної думки, закону, соціальних норм і санкцій, цінностей, прав і обов’язків. У свою чергу, сприйняття та розповсюдженість девіантної поведінки у мікросередовищі визначається залежить від рівня його розвитку, надаючи їй відповідної оцінки та визначаючи межі її поширення, оскільки вона є своєрідним викликом існуючому соціальному порядку.

Тому не випадково на особистісному рівні девіантна поведінка найчастіше пояснюється за рахунок психологічних механізмів самовиправдання і захисту. Процес формування механізмів самозахисту, на думку В.М. Кудрявцева, можна умовно поділити на три етапи:

1 етап – «доморальної свідомості»: власні моральні позиції відсутні, соціальні норми дотримуються через острах покарання, а також для того, щоб одержати якусь користь. Позиція суб’єкта може бути оцінена як суто утилітарна й егоїстична. Порушення правових норм тут найчастіше виправдовується посиланням на зовнішні обставини та неправильною поведінкою інших (винні батьки, сім’я, вчителі, погана компанія). Аналогічна ситуація у алкоголіків і наркоманів (Б. Братусь, Б. Зейгарнік, Н. Максимова та ін.) – їх не цікавить, що про них думають інші, нормальне прагнення до визнання, престижу і любові стає все менше вираженим і поступається місцем системі «алкогольних алібі», тобто запереченню очевидних фактів зловживання спиртними напоями.

2 етап – «формальне визнання норм», коли визнається необхідність дотримання соціальних норм, бо вони є обов’язковими для всіх. Ненормативна поведінка в цих випадках виправдується незвичайністю і складністю ситуації («був сильно п’яний», «ні на що було жити») або «благородними» мотивами («попросили друзі», «не я один так вчинив би», «захищав справедливість»). Зрозуміло, що в цих випадках уявлення про справедливість, про права інших громадян, про дружбу і товариство є перекрученими, деформованими; використання моральних понять специфічне і не збігається зі значенням цих понять у їхньому звичайному вжитку.

3 етап – формування автономної системи моральних уявлень, заперечення усіх або більшості існуючих норм. Власні норми починають оцінюватися як найбільш значимі, отже, ненормативна поведінка не викликає більше докорів совісті. Прикладами тут може слугувати, з одного боку, тероризм або релігійний фанатизм, з іншого – дії алкоголіка, що забирає з застосуванням сили останні гроші у матері-пенсіонерки. Ми спеціально обрати таку «полюсність» прикладів, аби підкреслити, що особистість девіанта – це особливий, специфічний результат викривленого процесу соціалізації, коли все розмаїття проявів особистості поступово набуває все більш вираженого односпрямованого руху у напрямі задоволення однієї домінуючої потреби.

Важливу роль у формуванні девіантної спрямованості відіграє ступінь стійкості адаптації особистості. Психологічні дослідження показують, що для прийняття рішення здійснити серйозний, життєво значимий акт, потрібен, як правило, збіг: а) певної структури особистості; б) «кризової крапки» у життєвому шляху особи і в) стресової (конфліктної) ситуації. Причому сплав особливостей особистості і середовища в деяких складних випадках може бути таким, що межа між нормальною і порушеною психікою стає мінливою, невизначеною. Не випадково, наприклад, В.М. Бехтерєв вважав крайньою точкою зору ототожнення самогубства з душевною хворобою й, у той же час, заперечував іншу крайність – віднесення його винятково до вчинків здорової особистості.

Дата добавления: 2017-01-13