Чинники формування девіантної поведінки

Загалом, спираючись на зазначені підходи, можна виокремити такі групи чинників, що зумовлюють девіантну поведінку особистості:

• соціальні – визначаються несприятливими соціальними, економічними, політичними й ін. умовами існування суспільства;

• соціально-психологічні – пов’язані з несприятливими особливостями взаємодії особистості зі своїм найближчим оточенням, з негативним впливом останнього на розвиток особистості;

• психолого-педагогічні – виявляються в недоліках сімейного та шкільного виховання;

• індивідуально-психологічні – пов’язані з наявністю певних характеристик індивіда, що ускладнюють процес його соціалізації.

Аналізуючи соціальні чинники девіантної поведінки, слід, насамперед, звернути увагу на соціальні, політичні, економічні проблеми, суспільну мораль та моральні цінності, що притаманні суспільству в перехідний, кризовий період.

Так, несприятливе соціально-економічне становище в країні, у тому числі невисокий рівень матеріальної забезпеченості та соціальної захищеності населення, спричинює невизначеність, тривогу людей, їх невпевненість у майбутньому. У той же час, привабливі зразки життя «успішних» девіантів стають плідним підґрунтям для поширення злочинності. Крім того, на думку Роберта Мертона, одним із основних напрямків подолання девіантності та злочинності є подолання протиріч між цінностями, на досягнення яких націлює суспільство, й можливостями їх досягнення за встановленими суспільством правилами: людина, яка не зуміла отримати такі цінності за усіма правилами, намагається, заперечуючи ці правила, отримати їх будь-яким шляхом. Останньому сприяє й високий рівень суб’єктивної бідності.

Такий стан посилюється через соціальну політику, що здійснюється державою, коли зразки сваволі та насилля демонструє сама влада по відношенню до своїх громадян. При цьому може виникнути так званий феномен «порівняльної депривації», як наслідок розшарування суспільства, наявності привілеїв у невеликої кількості людей, які до того ж не завжди підтверджуються їх особистісними і професійними якостями.

До соціальних чинників девіантної поведінки слід також віднести стан аномії (падіння моральності, соціальна дезорганізація), властивий кризовому суспільству, відмова від попередніх ідеалів і несформованість нових, «подвійну мораль», протилежність декларованих та реальних цінностей й ідеалів (Р. Мертон, Е. Дюркгейм).

Особистість усвідомлює і переживає інтенсивні негативні емоції через прірву між офіційними культурними цінностями і неможливістю їх досягнення. Н. Максимова вказує на економічне підкріплення процесу деградації суспільної свідомості, коли працівники з вищою освітою отримують меншу винагороду за свою працю, аніж особи з нижчою кваліфікацією.

До соціальних чинників девіацій у поведінці особистості слід також віднести культ насильства, що утвердився в сучасному мистецтві, надмірно лібералізовану статеву мораль. Особливу роль у цьому контексті відіграють засоби масової комунікації, що демонструють широкий потік продукції зі сценами насильства та аморальної поведінки, негативно впливаючи на духовний світ та психічний стан особистості. Згідно з теорією соціального навчання А. Бандури, через це створюються моделі девіантної поведінки, які є своєрідним зразком для копіювання такої поведінки широкими верствами населення.

Необхідно також зважати на несприятливу екологічну ситуацію, адже, як показують результати досліджень, екологічні чинники здатні провокувати агресивну поведінку, вони позначаються на генетичному коді, спричинюючи, зокрема, спадкову (генетичну обтяженість) щодо адиктивної поведінки (так, переважна кількість зловживань наркотичними речовинами приходиться саме на екологічно несприятливі території України), погіршення стану фізичного і психічного здоров’я, збільшення кількості осіб, схильних до депресії, нав’язливих страхів тощо.

Серед соціально-психологічних чинників девіантної поведінки особистості слід виділяти, насамперед, стигматизацію (теорія символічного інтеракціоналізму), що полягає у своєрідній реакції суспільства на девіантну поведінку, коли на людину, яка скоїла заборонене законом діяння і соціально визнана злочинцем, тобто підлягає суспільному осуду та покаранню, «наклеюють ярлик» чи стигму – тавро чужого, антисоціального, злочинного елемента (інша назва – «клеймо аутсайдера»). Ця «заплямованість», ніби Домоклів меч, нависає над злочинцем, і він не може повернутися в стан законослухняності, що, відповідно, негативно впливає на подальшу його долю. Особу відлучають від його спільноти й, у кінцевому рахунку, відчужують від неї. Така людина набуває морально низького статусу, спеціальних знань і навичок, необхідних для дій, що соціально відхиляються, широкі девіантні погляди і відповідний світогляд, а також чітке уявлення про себе як про антисуспільний елемент.

Відомий кримінолог Говард Беккер розробив модель девіантної або злочинної кар’єри, у якій головну роль відіграє інтеракція.

На першій стадії особою навмисно або ненавмисно вчиняється неконформна дія. Людина, яка не боїться втратити своє добре ім’я і не бажає пов’язувати себе з суспільною кар’єрою, може віддатися своєму кримінальному вабленню. Фантазуючи, багато людей подумки бачать себе злочинцем, й у деяких випадках вчиняють протиправні дії насправді.

На другій стадії у людини, схильної до соціальної девіантності, злочинна поведінка приносить задоволення. Вона засвоює це відчуття в процесі інтеракції з людьми, що вже мають досвід протиправної поведінки. Те, що спочатку могло бути випадковим імпульсом, спробою почати щось нове, стає нав’язливим бажанням вже чогось, що відомо.

На третій стадії одним із вирішальних кроків у процесі засвоєння зразків девіантної або кримінальної поведінки є досвід арешту і таврування людини як злочинця. Важливим наслідком цього стає різка зміна соціального статусу людини. Вона розкрила себе як особистість, яка відрізняється від особистості тієї людини, котрою її до тих пір вважали. Це особистість, що не шанує закон, така, що відрізняється від інших.

У результаті такої зміни суспільної сутності і сенсу людини на четвертій стадії починається самореалізація визначеного процесу. «Злочинець» ізолюється від суспільства. Йому відмовляють у членстві в соціально конформних, прийнятних для суспільства групах. Він втрачає своє робоче місце і у подальшому бачить себе змушеним продовжувати заняття протиправною діяльністю – грабежами і злодійством, оскільки «поважні» роботодавці його женуть, а «зразкові» колеги від нього відвернулися. Таке поводження є наслідком суспільної реакції на девіантність. У людини з тавром злочинця, однак, є ще вибір між протилежними тенденціями. Вона ще може змінити себе. Але соціальний тиск у напрямку все більш серйозних відхилень від норми неухильно зростає.

Останнім кроком у злочинній кар’єрі стає членство в антисоціальній групі. Тим самим особа переходить у п’яту стадію своєї девіантної біографії. Цей крок чинить величезний вплив на самооцінку людини та її самосприйняття. Вона ідентифікує себе і солідаризується зі злочинною групою і вже розглядає себе в якості кримінального злочинця.

Приблизно тотожній процес спостерігається й щодо злочинності неповнолітніх. Як відмічає відомий дослідник Френк Танненбаум, підліток виявляється поганим, тому що його так оцінюють і тому що не вірять, що він може стати гарним. Процес криміналізації – це процес таврування, який визначає відповідний процес ідентифікації та підкріплення і стимулювання саме тих рис особи, за які вона відчуває провину.

До психолого-педагогічних чинників слід відносити наступні.

Дуже важливе значення у формуванні особистості девіанта відіграє родина, зокрема, досвід спілкування з батьками в дитинстві. При цьому «Я-образ» і самооцінка, що навіюються дитині, можуть бути як позитивними, коли дитині навіюється, що вона є гарною, доброю, розумною та ін., так і негативними, коли дитині навіюється, що вона погана, зла, дурна тощо. У результаті дитина або погоджується з точкою зору батьків, або, найчастіше, агресивно виступає проти неї.

Батьки можуть впливати на формування «Я-образу» дитини також шляхом стимулювання такої поведінки, що може підвищити чи понизити її самооцінку, змінити її власний образ. Це відбувається, наприклад, у результаті орієнтації дитини на реалізацію певних цілей і планів, досягнення тих чи інших стандартів.

Якщо ці цілі і плани відповідають реальним психофізіологічним і психологічним можливостям дитини, її схильностям та інтересам, то створена ситуація успіху сприяє формуванню позитивного «Я-образу», підвищенню самоповаги. А якщо ні, то невдача призводить до втрати самоповаги, непевності, тривожності тощо.

Важливе значення має і стиль виховання. Наприклад, якщо модель виховання хлопчика батьком характеризується строгістю і нерегулярністю виховного впливу, то ймовірність вчинення злочину неповнолітнім дорівнює 72,5%; при нестрогому – 59,8%; при строгому, але дружньому – 9,5%; при внутрішній дезорганізації родини – 96,9%; при байдужному чи ворожому відношенні батька до хлопчика – 75,9%; при байдужному чи ворожому відношенні матері до хлопчика – 86,2% і т. ін.

Загалом недоброзичливість чи неуважність, гірше того, жорстоке поводження батьків викликає неусвідомлену ворожість у дітей, що спрямовується на оточуючих (наприклад, агресивні дії не тільки проти батьків, але й сторонніх людей) чи на себе, де вона виявляється в почутті провини, тривоги, низькій самоповазі, аутоагресії тощо.

Найшкідливішим для дитини є непослідовний, змішаний стиль виховання, неузгодженість і суперечливість настановлень батьків на виховання, оскільки постійна непередбачуваність батьківських реакцій позбавляє дитину відчуття стабільності навколишнього світу, породжуючи її підвищену тривожність.

Разом із тим, слід зауважити на відсутність однозначного зв’язку між стилем сімейного виховання і девіантною поведінкою особистості в майбутньому. Велике значення тут мають й інші чинники, серед яких – наявність угруповань однолітків із негативною спрямованістю, перебування в яких:

• полегшує здійснення девіантних дій, якщо особистість внутрішньо до них готова (так званий феномен «соціальної фасилітації», тобто посилення певних соціальних реакцій у присутності інших осіб);

• забезпечує психологічну підтримку і заохочення за участь у таких діях (зокрема, через деіндивідуалізацію, коли особистість знає про порушення соціальних норм, але не відчуває докорів сумління через втрату самоусвідомлення в ситуації анонімності);

• зменшує ефективність особистих і соціальних контрольних механізмів, які могли б загальмувати прояв девіантних схильностей і, навпаки, посилює вплив таких соціально-психологічних групових феноменів, як конформізм, «зсув межі ризику», тощо.

Загалом недоліки сімейного і шкільного виховання призводять до виникнення соціально-педагогічної занедбаності, важковиховуваності, спричинюють шкільну і загальну соціальну дезадаптацію і, відповідно, девіантну поведінку особистості. При цьому слід зазначити, що сучасній системі освіти притаманний певний «девіантний» потенціал, зокрема, через складні умови праці вчителів, що спричинюють професійне «вигорання» і професійні деформації педагогів та ін.

Р. Овчарова для оцінки педагогічних чинників розвитку особистості дитини пропонує такі параметри:

• характер виховання (орієнтоване на дитину, стабільне, таке, що позитивно впливає; нестійке, нестабільне, суперечливе; байдуже до дитини, нестабільне, таке, що дезорганізує; вороже, таке, що негативно впливає на дитину тощо);

• характер освітньої роботи з дітьми (особистісно-орієнтована, розвиваюча; репродуктивно-адаптивна, малоефективна; інформаційно-репродуктивна, неефективна тощо).

Зрозуміло, що ці чинники позначаються на розвитку дитини не безпосередньо, а заломлюючись через її внутрішню позицію (взаємодію, відносну незалежність, опірність; протидію, гіпернезалежність, негативізм, впертість; бездіяльність, гіперзалежність, нестійкість, конформізм тощо).

Також великого значення набуває ставлення педагога до дитини з девіантною поведінкою, досліджуючи яке І. Козубовська та Г. Товкапець встановили, що:

• ставлення стійко-позитивного типу (рівне, тепле ставлення, турбота, прагнення допомогти) є характерним лише для 10% педагогів);

• ставлення нестійкого типу (ситуативність поведінки педагога залежно від настрою, вчинків учня, загальної емоційно-позитивної спрямованості) виявляють близько 20% вчителів;

• ставлення стійко-негативного типу (відкрито вороже ставлення, необ’єктивність оцінки, упередженість, зосередження уваги лише на негативних вчинках, ігнорування позитивних якостей дитини) є властивим для 53% досліджуваних педагогів;

• байдуже ставлення (незацікавленість причинами неуспішності дитини, його особистістю, орієнтація на спілкування лише на офіційному, рольовому рівні) можна констатувати у 17% досліджуваних учителів.

Індивідуально-психологічні чинники – такі,що пов’язані з наявністю певних характеристик індивіда, ускладнюючих процес його соціалізації, ми розглянемо в наступній темі.

Дата добавления: 2017-01-13