Девіантність як механізм соціогенезу

Однак, особистісні та соціальні кризи, пов’язані з проявами девіантності, далеко не завжди призводять до руйнування збалансованості людських стосунків з так званими негативними наслідками для соціальної системи. Мова може йти й про так званий пошук джерел «самопотенціонування особистості», бо ігнорування однієї реальності, її заперечення діалектично передбачає створення нової, побудови таких нових відносин з оточуючим світом, які стають прообразом нової реальності, нової моралі і нової гармонії. Дійсно, на цьому шляху відбувається своєрідний природний добір: слабкі гинуть, сильні виживають і створюють, але для розуміння цього процесу важливо усвідомлювати, що не існує абсолютної протилежності між нормальним і ненормальним, прогресивним і регресивним; і пристосування (адаптація) – не завжди доцільний процес, а непристосування (дезадаптація) – недоцільний, бо аномальні процеси не є просто гомеостатичними або урівноважуючими, і не повертають нас при завершенні до колишнього «здоров’я», а дають нове «здоров’я», і при тому аж ніяк не завжди... гірше колишнього... (Давидовський).

Аналогічна думка щодо такої індивідуальної та суспільної хвороби, як духовна криза, висловлюється С. Гроффом. Він вважає, що духовна криза містить у собі великий позитивний потенціал, який сприяє росту й одужанню особи. Зауважується, що будь-яка людина, яка переживає екстраординарні психічні і фізичні явища, негайно отримає від більшості сучасних європейців і американців ярлик психічно хворої. У той же час, зростає число людей, які «замість того, щоб остаточно зануритися у безумство, часто виходять із подібного стану, не тільки почуваючи себе здоровими, а й виконуючи свої повсякденні обов’язки на більш високому рівні. У багатьох випадках після цього вилікуються й застарілі емоційні, духовні і фізичні нездужання».

Отже, девіації можна розглядати як своєрідні симптоми трансформацій норми, прояв кризи і, в той же час, підґрунтя формування нової норми, як щодо пошуку нових шляхів адаптації окремої особистості, так і в загальносоціальному контексті – створення нової норми за рахунок переживання стану аномії як хвороби соціальної системи.

Загалом же дуже цікавим з приводу сказаного є висловлювання А. Маслоу, який писав: «За норму видають середнє арифметичне, і підштовхують нас до висновку, що саме така «нормальність» – це краще, що ми можемо чекати від людини. Але я схиляюся вважати такого роду «норму» скоріше хворобою або виродливістю, або затримкою людського розвитку, які зустрічаються раз у раз і які ми не помічаємо»; або «Стає все яснішим те, що ми в психології називаємо «нормою», насправді є психопатологією сірості...».

Нормальним не обов’язково є й загальнозначуще; як будь-яка істина, воно тільки тоді має позитивний смисл, коли відповідає сутнісним силам людини. Щодо загальнозначущості, В. Віндельбанд сказав: «Те, що раніше називалося ненормальним, незабаром буде для нас лише незвичним. Але у великому царстві природної необхідності незвичне так само правомірне, як і звичне: тут взагалі... є лише сила існування і реакція більшості проти особистості, яка відступає від звичок.., те, що визнає більшість, якою б великою вона не була, не є ще найбільш правильним... Кількість фактичного визнання ніколи не в змозі служити доказом нормативності. Більшість таким само здатна помилятися, як і окрема людина... Норму неможливо шукати в переконаннях більшості».

Будь-яка норма стає критерієм і принципом суспільної оцінки лише для певного періоду часу. Наприклад, стверджується, що нам не слід бездумно дозволити і далі існувати в якості моральних вимог тому, що було правильним лише для свого часу і для певних соціальних верств населення.

Так, творча особистість часто виявляє схильність до самоствердження, відкидаючи компроміси, прагнучи до нових цінностей; завдяки волі і силі духу людина в цьому випадку виходить за рамки обмежень природних інстинктів і норм поведінки. В певному сенсі, вона шукає власну істину.

Виходячи з наведеного аналізу проблеми об’єктивно існуючого взаємозв’язку норми і відхилень від неї, можна зробити наступні концептуальні висновки стосовно сутності девіантної поведінки, її детермінації та ролі, яку відіграє цей соціальний феномен.

По-перше, з точки зору загальної теорії еволюції, відхилення від норми не повинні викликати занепокоєння, бо їх корисність або шкідливість визначає сама природа, надаючи опір тим, які випадкові і спроможні частково знижувати рівень врегульованості живих систем, чим спричинити їм певну шкоду, та підтримувати ті з них, які є необхідними для розвитку.

По-друге, в суспільстві теж діє природний добір, але на рівні життєдіяльності людини як живої істоти. Домінує ж суспільний добір, який відтворюється свідомо (закони, норми поведінки) і підсвідомо – коли спрацьовує інстинкт самозахисту і біологічного, і суспільного життя у їх єдності.

По-третє, явища девіантності безпосередньо пов’язані з соціальною дезорганізацією, аномією. Останню логічно пов’язувати з закономірною дезорганізацією історично вичерпаних суспільних форм. І чим складніше стають суспільні утворення (внаслідок соціального прогресу), тим більш масштабною є дезорганізація і тим, відповідно, ширше спектр виникаючих девіантних форм поведінки.

У четвертих, відхилення від суспільних норм є об’єктивною закономірністю, бо коли ми визнаємо абсолютну сталість суспільних норм, ми тим самим заперечуємо розвиток суспільства.Норма – відбиток сталості руху, а відхилення – його мінливості. Якщо в природі ці процеси взаємообумовлені, то чому на рівні суспільної організації вони (часто категорично) відокремлюються один від одного?

У-п’ятих, ті відхилення від норми, які не завдають шкоди іншим людям і суспільству в цілому, слід вважати позитивними, бо, як ми бачили, відхилення від норми – це єдиний шлях вироблення нових форм пристосування живих істот, людини до змін навколишнього середовища.

По-шосте, не всі суспільні норми слід вважати позитивними, бо кожна норма створюється з урахуванням конкретного часу і відповідних суспільних планів та завдань. Їх корисність може бути досить тривалою у сталих умовах і дуже короткою у часи якісних суспільних перебудов, проте, з часом кожна норма з позитивної може перетворитися на негативну, ту, що гальмує подальший суспільний розвиток (цей процес має також перехідний період).

Життя свідчить, що крайність породжує крайність, а тому доречно поставити питання: якщо доведене до крайності відхилення (тобто таке, що порушує гармонію людських стосунків) може набути злочинного характеру, то чи не може з часом і норма стати аморальною за своєю суттю? Або: чому відхилення можуть бути злочинними, а норма – ні, коли ті закономірності, на яких вони базуються (на сталості й мінливості), з об’єктивного погляду є рівноцінними? Постановка цих питань не тільки коректна, але й реально доцільна.

По-сьоме, відхилення від норми може стати нормою, так само, як і випадковість може перетворитись у необхідність (на цьому й заснована дія природного й соціального добору). Цей процес відбувається тоді, коли зміни умов життя, які викликали відхилення, стають постійно діючими факторами навколишнього середовища. Було показано, що коли девіації спостерігаються протягом довгого часу, вони перестають бути ознакою специфічної поведінки окремих осіб і стають формою колективної поведінки.

По-восьме, відхилення можна вважати нормальними, тобто нормою, бо і в природі, і в суспільстві норми реакції змінюються лише шляхом відхилень. Норма, як будь-яке старе, в надрах якого народжується нове, більш досконале, довгий час відіграє, безумовно, позитивну роль; але й відхилення від неї – це не тільки і не стільки певне соціальне порушення (за винятком патологічного або передпатологічного характеру), а й те нове, через яке висвітлюються шляхи подальшого розвитку суспільства. Цей історико-суспільний процес неможливий без розхитування старих стереотипів.

Дата добавления: 2017-01-13