Соціально-психологічна сутність поняття норми як визначальної основи розуміння девіантності

ТЕМА: Психологічна характеристика девіантної поведінки

ЛЕКЦІЯ 1

Мета:

а) навчальна мета: дати студентам знання щодо психологічних ознак девіантної поведінки, зв'язок теоретичного матеріалу з суспільною практикою, їх майбутньою спеціальністю.

б) виховна мета: виховувати зацікавленість дисципліною, почуття відповідальності, сприяти формуванню пізнавального інтересу;

в) розвиваюча мета: включити аудиторію у процес наукового пошуку, разом заново осмислити цей процес, підводячи студентів до самостійного усвідомлення одержаних висновків.

Завдання:

1. Розкрити соціально-психологічну сутність поняття «норма» як основи розуміння девіантності.

2. Розкрити норми поведінки та відхилення від них: основні дослідницькі підходи.

3. Охарактеризувати рівні, ознаки та етапи розвитку девіантності.

4. Охарактеризувати девіантність як механізм соціогенезу.

5. Охарактеризувати форми девіантної поведінки: аутоагресивна та агресивна поведінка.

6. Показати різновиди девіантної поведінки та її феноменологію.

7. Розкрити чинники формування девіантної поведінки.

План лекції:

1. Соціально-психологічна сутність поняття «норма» як основи розуміння девіантності.

2. Норми поведінки та відхилення від них: основні дослідницькі підходи.

3. Рівні, ознаки та етапи розвитку девіантності.

4. Девіантність як механізм соціогенезу.

5. Форми девіантної поведінки: аутоагресивна та агресивна поведінка.

6. Різновиди девіантної поведінки та її феноменологія.

7. Чинники формування девіантної поведінки.

Література:

1. Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: курс лекцій. / О.І. Бондарчук. – К.: МАУП, 2009. – 186 с.

2. Максимова Н. Ю. Психологія адиктивної поведінки: навчальний посібник / Н.Ю.Максимова. – К.: «Київський університет», 2012. – 308 с.

3. Мойсеєва О.Є. Психологічна корекція агресивності у дітей і підлітків.: Навчально-методичний посібник /О.Є. Мойсеєва. – К.: КММ, 2010. – 170 с.

4. Мойсеєва О.Є. Психологія агресії в дитячому та підлітковому віці: монографія / О.Є. Мойсеєва. – К.: «3 Медіа», 2010. – 212 с.

5. Мойсеєва О.Є. Психологія агресії: вікові та генетичні виміри: Навчально-методичний посібник / О.Є. Мойсеєва. – К.: КММ, 2010. – 128 с.

6. Рибалка В.В. Психологічна профілактика суїцидальних тенденцій проблемної особистості / В.В. Рибалка. – К.: Шк. світ, 2009. – 128 с.

Зміст лекції

Поведінку загалом можна розглядати як взаємодію особи з оточуючим середовищем, опосередковану її зовнішньою і внутрішньою активністю у формі цілеспрямованої послідовності дій (вчинків).При цьому кожний вчинок особистості так чи інакше, становить собою акт морального вибору, в якому людина стверджує себе у ставленні до іншої людини, самої себе, соціальної групи або суспільства та життя в цілому.

Зрозуміло, що в будь-якому поведінковому акті діють певні приховані мотиваційні компоненти, які не можна прямо ототожнювати з морально-ціннісним самовизначенням особистості (наприклад, вплив особливих емоційних станів, що ускладнюють усвідомлення особою витоків та наслідків своєї поведінки; нерозуміння причин власної поведінки, яке може бути наслідком (особливо –у неповнолітніх) несформованого вміння аналізувати власні внутрішні стани та ваблення; наявність межових або патологічних нервово-психічних розладів та ін.), але у будь-якому випадку ця поведінка визначається особливими умовами та механізмами соціалізації особистості, що по суті, формують базовий психологічний алгоритм нашого подальшого життя.

Однією з найважливіших складових процесу соціалізації людини є виникнення і розвиток у неї уявлень про правила поведінки, що співпадають чи не співпадають з традиціями і звичаями людської спільноти, про моральне чи аморальне, таке, що схвалюється або засуджується, що дозволено або заборонено, і саме ці уявлення покладаються в основу саморегуляції індивідуальної та колективної поведінки.

У соціально-психологічному сенсі певні форми поведінки, яку обов’язково слід аналізувати і в контексті конкретного історичного часу, не виникають довільно. Вони обумовлюються складною взаємодією індивіда та середовища, диктуючись природними і соціальними потребами, які, в свою чергу, також не виникають раптово, а формуються в наслідок дії природних та соціальних законів.

Ці закони на рівні живих організмів реалізуються, насамперед, у адаптивних механізмах еволюції, коли процес ентропії набуває самопідтримуючого характеру за рахунок набуття властивостей організовувати взаємодію, як у внутрішньовидових стосунках, так і з середовищем: «Глибинна мета будь-якого організму у акті міжгрупової взаємодії, – підкреслює І.Р. Сушков, – пристосування себе і (або) підкорення інших до факторів оточуючого середовища. Можливість пристосування створюється процесом збереження й узагальнення результатів взаємодії речі зі своїм середовищем»; і, відповідно, таким результатом на рівні соціуму стають імперативні вимоги або приписи дій, необхідних для досягнення порядку у системі (Troper M., Lochak D., Jori M.), зберігання її сталості, що є умовою існування будь-яких суспільних утворень будь-якого характеру та їх розвитку.

Зрозуміло, що йдеться про соціальну норму, як історично сформовану у конкретному суспільстві міру можливої поведінки, що ґрунтується на об’єктивних закономірностях функціонування суспільства і виражається у його писаних та неписаних вимогах щодо регуляції людської активності (норма – від лат. поrта – точний припис, зразок).

Додержання соціальних норм – головний шлях, єдино ефективний спосіб реалізації людиною себе як особистості. Соціальне нормування покликано запобігти конфліктам і сприяти співробітництву між людьми, усуваючи стан невпевненості у моральному виборі. Правила (норми) поведінки допомагають людині краще орієнтуватися серед різноманітних ідей та цінностей, у тому числі свого соціального середовища, обираючи гідний варіант поведінки; це своєрідний міст між проявами особистості й соціумом (Бобнєва М.І.).

У цілому можна надати наступну ієрархію соціальних норм:

1) «норми-ідеали», які виступають у ролі орієнтиру для розвитку особистості та суспільства. Їх наявність стає необхідним підґрунтям для ідентифікації особи з кращими зразками людяності та суспільних прагнень (необхідність такого ідеалу підтверджує суспільно-історична практика: Бог як ідеал, концепції ідеального суспільства; ідеал-людина – герой, творець тощо). Зокрема, на наш погляд, достатньо вдало ідеальний зразок особистісного розвитку, тобто такого, який веде людину до знаходження нею родової людської сутності, окреслив Б.С. Братусь:

— відношення до іншої людини як самоцінності, як до істоти, що уособлює у собі нескінченні потенції людського роду та здатність до децентрації цього відношення;

— творчий, цілеутворюючий характер життєдіяльності, потреба у позитивній свободі, здатність до вільного волевиявлення;

— можливість самопроектування майбутнього й віра в здійсненність наміченого;

— внутрішня відповідальність перед собою та іншими, минулими та майбутніми поколіннями і прагнення до знаходження наскрізного загального сенсу життя.

Ці вдало сформульовані морально-психологічні необхідності людського існування (максими життя) є, водночас, і результатом, і спрямуванням еволюції людини і суспільства. «Ми вже наблизилися до того, – писав А. Маслоу, – щоб ототожнити норму з найвищими можливостями людської природи», бо тільки задоволення потреби розвитку робить людину фізично, психічно й соціально здоровою;

2) «норми-цінності» – загальні імперативні вимоги, які забезпечують життєдіяльність суспільства як такого. До них ми відносимо загальнолюдські норми моралі, що безпосередньо закріплюють історичний досвід, тобто є інтегруючою суспільний простір силою;

3) «норми-правила», які цементують суспільну організацію, у тому числі шляхом заборони на певні види діяльності та поведінки, які розглядають як суспільно шкідливі або небезпечні, тобто такі, які здатні наносити істотну шкоду інтересам та правам особи, «необхідним умовам для спільного проживання громадян»;

4) «норми-очікування», у яких відбивається необхідність забезпечення можливості психологічної взаємодії, наявність однакового прояву психічних переживань різними членами групи, пов’язаних із відтворенням певних культурних (субкультурних) стереотипів, а також попередньо очікуваних змін соціальної взаємодії, центральні тенденції яких містяться у нормативному образі.

В останньому випадку, в найбільшій мірі соціальна норма виявляє себе як явище групової свідомості у вигляді підтриманих групою уявлень та найбільш частих суджень членів групи стосовно вимог до поведінки з урахуванням соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття, за якими ці норми взаємодіють і, відображаючи, формують його (К.К. Платонов).

Порушення таких уявлень призводить до конфлікту людини зі своїм середовищем, включно до злочинної поведінки, якщо мова йде про просоціальне середовище. Зокрема, німецький дослідник J. Makarewicz розглядає злочин саме як девіантну дію члена певної соціальної групи, яку інші її члени вважають настільки небезпечною, що група публічно, колективно та відкрито реагує на неї тим, що намагається позбавити особу деяких її прав. Тобто, в узагальненому розумінні, злочином вважається крайня форма девіантності, яка заборонена законом на ґрунті визнання підвищеної небезпеки конкретної форми поведінки домінуючою частиною суспільства.

Проте серед різних верст населення можуть існувати різні розуміння поведінкової норми. Уявлення про конкретну людину або представників окремих соціальних груп відносно сутності відхилень від неї завжди мають вагому суб’єктивну компоненту. Суб’єктивна позиція залежить не тільки від індивідуальних психологічних характеристик особи, але й від умов життя, приналежності до певної культурної та субкультурної групи, конкретних умов соціалізації. Ось чому ті форми девіантної поведінки, які суперечать загальнокультурними імперативами, слід завжди вважати неприйнятними для суспільства, підтримуючи їх негативну суспільну оцінку силою закону – сукупністю безальтернативних нормативних положень, що відбивають і закріплюють бажані та підтримані авторитетом влади форми поведінки.

Ті ж з форм девіацій, які уявляються неприйнятними лише для окремих соціальних груп (дослідження свідчать, що ці погляди, як основа розуміння соціальної норми, іноді мають досить значні розбіжності), повинні ставати, насамперед, об’єктом відповідної моральної оцінки в діапазоні: «варіації норми – прийнятні відхилення – неприйнятні відхилення (антисуспільна поведінка) – відхилення суспільно-небезпечні, що потребують відповідного правового втручання, у тому числі зі змінами у кримінальній політиці).

Отже, як бачимо, саме поняття соціальної норми є вихідним для розуміння поняття девіантності. Вона є своєрідним орієнтиром та точкою відліку, взірцем, із яким ми порівнюємо будь-який поведінковий акт.

Дата добавления: 2017-01-13