Проблема першості апостола Петра

Маріологія

Есхатологія

За всіх часів усі часи людина задумувалася над своїм майбутнім. Що буде з нею по смерті? Чи буде людина коли-небудь щасливою? З яких умов людина може досягти щастя і що таке щастя? Куди йде душа, якщо вона є, по смерті людини? Звісно, частину із цих запитань розглядає релігійна етика.

Християнська етика вивчає цю проблему в спеціальному курсі. А проблеми майбутнього людини, людства, планети, Всесвіту відносяться до розділу релігійної філософії і догматики, який називається есхатологія.

Есхатологія (грец. ἔσχᾰτον, «кінець») (гр. εςχατος – останній, λογος – вчення) – релігійне вчення про кінцеву долю людства і Всесвіту; складова частина будь-якої релігії [16, с.505; с.260].

Як наголошує російський дослідник - доктор філософських наук П. С. Гуревич “Більшість релігій містить вчення, яке стверджує, що після нинішньої епохи страждань і несправедливості настане вирішальний день, коли Бог підведе підсумок людській діяльності. Зло буде подолано, і добро переможе. Як правило розвиток подій передбачає три етапи: період нещасть і смути, коли зло і випробування йдуть висхідною лінією; день Страшного суду, коли Бог рішучим втручанням викорінює зло; і настання нового благодатного часу, який, за звичаєм, називають Царством Божим” [6, с.573].

Специфікою новозавітньогі теології відносно суду є те, що майбутнім суддею є Ісус Христос. “І Він наказав нам проповідувати народові, і засвідчити, що він визначений Богом суддя живих і мертвих” (Ді.10: 42; Ів. 5,22-27), але Він сам наголосив: „бо я не прийшов, щоб судити світ, але щоб спасти світ” ().

Учення про Страшний суд характерне для багатьох релігій світу (юдаїзму, християнства, ісламу тощо). За біблійним вченням Старого Заповіту, якого дотримувалися юдеї й визнавали християни, випливало, що має прийти Спаситель (Месія - досл. з давньоєвр. м. – помазаник Божий). За юдейськими віруваннями -Месію ще очікують, бо ті, хто ще досі дотримується Закону Мойсеєвого (Тори) - юдеї, не визнають Нового Заповіту і Ісуса Христа - Месією. Але водночас юдаїзм і християнство однаково вірять, що буде Страшний суд (Дан.7:10-14; Йоіл 2:1-18; 4:1-14), але перш за все прийде Месія, який визволить юдейський народ від всіх бід. А до зустрічі з Богом, тобто до Страшного суду, кожна людина повинна готуватися: “Приготуйся до зустрічі Бога твого, Ізраїль” (Ам. 4:12) [6. с.181].

Христос більш детально пояснює деякі моменти щодо майбутнього. Щоправда, Ісус на запитання: “Коли буде Страшний Суд?”, наголошує: “А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, - лишень Отець” (Мт. 24:36). Узагалі у Євангелії від Матвія Христос докладно описує ситуацію перед Страшним судом, до якої закликає готуватися всіх. Доповнює своє навчання притчами про весільний бенкет, про десять дів, про запрошених на весілля (Лк. 14:16-24), про робітників на винограднику (Лк. 20: 9-19; Мт. 24; 25:1-13). Відтак Ісус описує, як буде відбуватися Страшний суд і за яким принципом буде судити Син Чоловічий усі народи: “Сяде на престолі своєї слави … і відлучить Він одних від одних. І скаже тим, що праворуч: “Прийдіть благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство…, бо я голодував і ви дали мені поїсти; мав спрагу, і ви мене напоїли, чужинцем був, і ви мене прийняли, нагий, і ви мене одягли, хворий, і ви прийшли до мене. Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували?... А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному із моїх братів найменших – ви мені зробили… Тоді скаже тим, що ліворуч: “Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його… Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному із моїх братів найменших – мені також ви не зробили” (Мт. 25: 31- 46) [1; 3; 5].

Так Ісус Христос висловлює основний принцип, за яким Він буде проводити Страшний суд, – віра і добрі справи.

Притчею про запрошених на весілля Ісус висловлює другий принцип – несподіваність і готовність до Страшного суду кожної людини. Він попереджає про Страшний суд, і хто послухає його попередження, той буде врятований, бо Суд настане несподівано (Лк. 17: 20-37).

Християнська есхатологія опирається на всі повчання Ісуса Христа щодо майбутнього людства: навчання про можливість воскресіння, про рай і пекло, висловлені у Біблії.

Христос чітко наголошував про те, що існує потойбічний світ. Він інший, аніж світ земний (Лк. 20: 27-40).

Але потойбічний світ поділяється на кілька частин. І сам Христос в Євангелії від Івана наголошує, що “В домі Отця мого багато жител” (Ів. 14:2).

Вчення про рай і пекло сформувалося в дуже давні часи та існує в теології і релігійній філософії світових релігій. Навіть у багатьох національних релігіях існувало вчення про рай і пекло, або вчення про добрий і поганий потойбічний світ. Ми детально не будемо зупинятися на всіх аспектах цього питання, оскільки ця тема є предметом релігійної філософії (тобто окремої дисципліни, що вивчається), тому тільки схематично окреслимо християнське уявлення про рай і пекло, яке випливає із учення Самого Христа та Його послідовників.

У притчі про Лазаря і багача Ісус розкриває вчення про рай і пекло (Лук. 16: 19-31)з якого випливає, що це якісь особливі місця, між якими немає зв’язку і переходу. Кожне з них має своє призначення і особливості. В юдаїзмі, за книгами Старого Заповіту, сформувалося вчення про Шеол (Бут. 37: 35; 42: 38; Чис. 16: 30; І Сам. 2: 6; І Цар. 2:6, 9; Йов. 7: 9; Пс. 49: 15-16). Шеол (sheol - етимологія слова – невідома), перекладається як країна тіней, могила або безодня (Втор. 32: 22; Чис.16: 33), глибини землі, які могли розступитися й поглинути живих [14, с.404].

У юдейському світогляді Ш еол – це місце, куди дправлялися душі померлих (Пс. 89: 49), де вони чекали на Страшний суд (Суд Божий). Шеол, за уявленням стародавніх юдеїв, був таким місцем, де збиралися душі праведників і грішників (Йов. 3: 13-18). Правда, складався він із двох “ярусів”. Унизу, на т. зв. першому ярусі, у непроглядній пітьмі мучилися душі грішників (Іс. 14: 3-20), що чекали Суду Божого, як тіні (Йов. 26: 5-6). На другому, вищому “ярусі”, спочивали душі праведників. Там було тихо й спокійно, оскільки вони просто очікували на зустріч із Богом. До Шеолу Бог міг відправити душі померлих, Сам Бог міг зайти до Шеолу і забрати душі звідти. Про це говорить книга І Самуїла так: “Господь мертвить і оживляє, він зводить до Шеолу і наверх виводить!” (І Сам. 2: 6; Библейская энциклопедия. – М., 1995. – С.132, 143, 167).

За християнським вченням, до Шеолу під час воскресіння зайшов Ісус Христос і забрав душі праведників (Мт. 27: 52-54), бо це була завершальна стадія месіанського післанництва Ісуса Христа. Про це сказано в Апостольському Символі віри (Євр. 13: 20; І Петр. 3: 18-9), згадує у своїх листах учень апостола Павла Климент Римський, це розглядав помісний собор у Толедо (633 р.) [25, с.160].

У Новому Заповіті Христос розмежовує поняття шеолу, розділяючи рай і пекло, як інші місця, й пояснюючи, що вони є відмінними й мають різне призначення.

У пекло Бог відправив частину ангелів, що згрішили (І Петр. 3: 18-20) [22, с.326-328]. Звідси випливає висновок, що пекло виникло після гріха ангелів. Зрештою, згадки про пекло (ад) є в міфології багатьох народів. З грецької мови слово “ад” (“hádës”) означає підземне царство, куди йдуть душі померлих грішників і де, за християнським ученням, вони перебуватимуть до Страшного суду [13, с.174; 16, с.8].

Термін “рай” ототожнюють із поняттям “царство Боже”. Про нього згадує Ісус, коли розмовляє із розбійником, розіп’ятим поряд із Ним на хресті, обіцяючи йому: “Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зі мною в раю!” (Лук. 23: 43).

Більш докладний опис “ царства Божого ” подано в Одкровенні Івана Богослова (Апокаліпсисі) (Одкр. 4: 1-8; 7: 9-10, 13-17), але з інших рядків Одкровення випливає, що рай пов'язаний із місцем перебування Самого Бога (Одк. 2: 7).

Крім понять “рай” і “пекло”, які пояснюють існування потойбічного світу, в католицькій релігійній філософії та теології існує вчення про ще одне місце потобіччя – чистилище. Прямої згадки про чистилище у Святому Письмі немає. Євангеліст Матвій передає слова Ісуса Христа про можливість прощення Сином гріхів. Він пише так: “Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься. І коли хтось каже слово проти Сина чоловічого, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому ” (Мт.12: 31-32). Із цих біблійних рядків випливає, що гріхи можуть бути прощені і на тому світі. Але ті, хто є в Царстві Божому, тобто в раю, вже не мають гріхів, які треба прощати. Де мають бути прощені легкі гріхи раптово померлому? В апостола Павла в Листі до корінтян є згадка про “третє небо ” (2 Кор. 12: 3-4) [3]. Вочевидь, що на основі цих згадок із Святого письма й виникло вчення про чистилище, спочатку в Отців Церкви, а пізніше на Вселенських соборах.

Православна Церква вчення про чистилище не приймає, тому протягом довгого часу були тривалі богословські суперечки щодо самого поняття та існування третього, крім раю і пекла, стану душі.

Якщо окреслювати всі три поняття, які символізують потойбічний світ, то можна схематично описати весь шлях людської особистості від народження до смерті так: раз душа людини формується в момент злиття духа з тілом, то з моменту зачаття формується неповторна особистість людини. Після народження, як писав протестантський теолог і педагог Я. А. Коменський, відбувається формування людського тіла й гартування душі. Але, за його баченням, кожна людина має виконати на цій Землі своє певне призначення і аж тоді людина помирає, а душа знову зливається з духом (Т.1. Велика дидактика: Вступ) [8].

Душі, які пішли із цього світу передчасно, мають певні проблеми, бо вони не встигли виконати своє призначення, окреслене Богом на Землі, й можливо, не встигли відпокутувати на Землі за свої гріхи. А найскладніше, зазначає Я. А. Коменський, становище у душ самогубців, оскільки вони, не виконавши свого призначення на Землі, покинули передчасно цей світ, й можливо, віддали свою душу дияволові. Тому душі людей, які пішли передчасно із життя не за Божим призначенням, як і душі самогубців, можуть блукати у якомусь невизначеному стані, а ще гірше – шкодити живим на Землі. Ті душі, які виконали своє призначення у цьому світі, незалежно від віку, але за своїми моральними якостями вже є діти Божі - йдуть до Бога, тобто в “царство Боже” або “рай”, Бог їх зразу ж забирає до себе [8].

Душі, які є грішними, можуть іти до пекла. Однак, у вченні про долю душі по смерті є розходження в різних християнських конфесіях. Ще в середні віки між ученими-патристами розгорнулася дискусія про шлях душі після смерті. Такі середньовічні Отці Церкви, як Климент Олександрійський (150-215), Оріген (185-254), Іван Золотоустий (347-407) /східні Отці Церкви/, Тертуліан (160-226), св. Кипріян (+258), Августин Блаженний (345-430) /західні Отці Церкви/, по-різному описали процес очищення душі по смерті. Звідси розуміємо, що вже за часів Середньовіччя порушувалися питання про те, що якщо душа без гріхів іде до раю, то куди йде душа людини, яка померла не за Божим призначенням, тобто людини, котра померла не своєю смертю, - відповіді були різними. Одні вважали, що душа загиблої людини не може відправлятися до пекла, якщо у неї немає важких гріхів. Тоді, постає інше запитання, де та душа має очиститись від малих і неважких гріхів? Ян Амос Коменський, за вченням протестантів, вважав, що така душа блукає між небом і землею, поки піде до раю чи до пекла, й може нашкодити живим [8].

Католики й православні вірять, що душа по смерті має шанс воскреснути; і, як записано у Біблії (ІІ Мак.12: 38-46), живі моляться за померлих. Культ померлих існував ще за дохристиянських часів, адже в усіх світових релігіях існує віра в душу та її життя в певний спосіб після смерті. У католиків протягом тривалого часу сформувалося вчення про чистилище. Православні вчення про чистилище відкидають, але у них є поняття про “переддвер’я пекла чи раю” або “митарства”.

Відносно чистилища п ісля смерті (purgatorium = чистилище, очищення, очищаючий вогонь) римо-католицька теологія розуміє як певну подію поза смертю, під час якої залишки гріху, які ще залишились в людині знищуються [83].

Звідки взялося це вчення про чистилище чи митарства? Шляхом застосування логічних законів щодо трактування Біблії (ІІ Мак. 12: 38) випливає, що за померлих треба молитися. Євангелії від Луки (16: 19) навчає про існування раю і пекла. Якщо душа померлого потрапила до раю, то за нього вже не треба молитися, позаяк він уже біля Бога. Якщо що ж душа покійного опинилась у пеклі – молитва йому не допоможе, бо звідти дороги назад немає. Чому ж тоді за померлих треба молитися і молилися за них за старозаповітніх часів? Виходить, що душа не миттєво потрапляє до раю чи пекла, якщо має якість певні перешкоди. Цими перешкодами можуть бути дрібні гріхи, ненавмисні вчинки, що привели до чогось поганого, тощо. Тоді душа померлого може бути в “третьому небі ” (2 Кор. 12: 3), де їй прощаються якісь гріхи (Мт. 12: 31-32). Учення про це “третє небо” не розвинуто у Святому Письмі. Правда, у Листі апостола Павла до корінтян (1 Кор.3:10-15) є згадка про можливість спасіння душі через очищення вогнем, хоча не сказано: де цей вогонь буде діяти і який характер цього вогню. Стає зрозумілим навіть на основі непрямих згадок із Біблії, що померлі можуть пройти очищувальний вогонь на шляху до раю. А якщо вони “ на шляху до раю ”, то тоді дійсно за померлих є сенс молитися й молитва має велике значення для них. Ось так шляхом логічних міркувань над уривками зі Святого Письма і виникло в католиків вчення про чистилище.

Формувалося це вчення на попередніх соборах, що передували спільному ХVІІ Вселенському собору (Ферраро-Флорентійському, 1431–1449) католиків і православних, де власне, зав’язалася плідна й творча дискусія, щодо проблеми існування чистилища. До єдиної спільної думки не дійшли, але погодилися в одному, що раз за померлих є необхідність молитися і про це згадує Святе Письмо, то мусить бути якийсь певний невизначений стан душі, поки вона потрапить до раю чи до пекла. Якщо за померлих моляться і одні, й другі, то такий стан душі існує. А як його називати: чи так, як вже склалося у східній традиції, - митарства, переддвер’я пекла чи раю, чи так, як у західній, - чистилище, адже це не суперечить вченню про молитву і не нашкодить, а тільки допоможе душам померлих. Розходження щодо терміна існують і досі, проте за померлих моляться, як і молилися тисячі років тому католики й православні, що означає фактичне визнання невизначеного стану душі після смерті.

У католиків протягом багатьох сторіч більш широко розвинулося вчення про чистилище [52, с.259]. За їхнім баченням, чистилище – це такий стан (чи місце), у якому перебуває душа після смерті, яка померла у мирі з Богом, не вчинила смертних гріхів, але не може зразу ж піти до раю через дрібні гріхи [14, с.401].

Розглядалося це вчення ще на помісних соборах Католицької Церкви та на ХІ Вселенському соборі (ІІІ Лятеранському, 1179 р.) і ХVІІ Вселенському соборі (Ферраро-Флорентійському, 1431–1449 рр.). Із західних Отців Церкви проблему чистилища вивчали св. Августин Блаженний та Тома Аквінський [16. с.489-490].

Догма про чистилище була поставлена на обговорення 1439 р. на Ферраро-Флорентійському соборі й остаточно затверджена в 1562 р. на ХІХ Вселенському (Тридентському) соборі 1545–1563 рр.

За католицьким баченням, чистилище – це певний стан душі, поки вона очищається від малих чи щоденних гріхів. Упродовж двох тисячоріч у середовищі богословів, медиків, психологів, біологів, фізиків сформувалося певне вчення про душу, хоча його не вивчала окремо філософія та не визнавали вчені-матеріалісти.

За вченням, що склалося на сьогоднішній день на основі численних досліджень продушу [29; 50; 66; 67], можна зробити низку узагальнень:

§ душа кожної людини – одинична і неповторна, особлива й незнищенна;

§ душа має здатність покидати тіло й повертатися назад до нього;

§ душа, поки вона не покинула цей світ, має здатність бачити і чути все, що відбувається з її тілом та з нею самою;

§ душа може незрозумілим чином отримувати інформацію від померлих осіб та з різних кінців Землі;

§ поки душа йде до “світла”, тобто до Творця, вона має можливість пригадати все своє життя;

§ їй допомагають у цій “дорозі по темним тунелем” невидимі духовні сили, бо вони “несуть” душу до Творця;

§ якщо людина свого призначення на Землі ще не виконала, “голос із яскравого світла” наказує їй повертатись назад на Землю;

§ душа, що тимчасово покинула Землю має здатність “бачити” померлих родичів чи близьких і знайомих [66; 67].

Ці висновки – це результати узагальнення сотень дослідів, проведених ученими різних країн і представленими у книзі “Жизнь после смерти” [67].

Для формування чітких відмінностей про душу в середовищі богословів та науковців-природознавців варто порівняти вчення про душу в католицькому богослов’ї та з посеред дослідників.

Наявність чистилища католицька теологія обґрунтовує такими логічними міркуваннями:

1. За кожен гріх людині й належить кара.

2. Душа, яка не вчинила смертних гріхів, а за легкі відбула вже кару на Землі, - чиста й свята, йде до раю.

3. Душа, що вчинила тяжкі смертні гріхи і перед смертю за них не покаялась перед Богом, після смерті йде до пекла.

4. Душа, що вчинила багато гріхів у своєму житті, та каятись почала досить пізно, або й перед самою смертю вже не може попасти до пекла, позаяк таки помирилася з Богом, однак і до раю її не не допускають ще численні гріхи. “Не ввійде до нього ніщо нечисте і хто чинить мерзоту і лжу...”, - наголошує євангеліст Іван Богослов (Одк. 21: 27).

Де буде така душа? За вченням католицьких теологів, така душа мала б опинитися в місці, де має очиститися від гріхів і відбути за них покуту по смерті, - у чистилищі [52, с.259-262].

Протягом багатьох сторіч були зафіксовані різні випадки, що стосувалися спілкування душ померлих із живими [59]. Але оскільки до недавнього часу наука не сприймала жодних богословських аргументів, то вчення про чистилище майже невідоме широкому загалові не тільки вірян, але й сучасних науковців.

Із матеріалів, зібраних ще Вчителями Церкви, із хронік монастирів, де були описи чистилища, на основі досліджень та матеріалів, зібранихкатолицькими теологами,випливає, що:

а) душа, якщо має легкі гріхи й не встигла за них відбути покуту на Землі, має очиститися від таких гріхів шляхом терпінь у чистилищі; ще Вчителі Церкви вважали, що в чистилищі люди приймають муки за гріхи, вчинені думкою [59, с.17];

б) очищається у чистилищі душа шляхом “горіння” у вогні, сила якого послаблюється поступово із зменшенням кількості гріхів. Це відбувається через молитви й богослужіння за душі померлих, що здійснюються на Землі живими;

в) померлі в чистилищі можуть молитися за живих на землі, але за себе не можуть молитися [59. С.18; 66];

г) померлі душі, що перебувають у чистилищі, знають, хто за них молиться на Землі [59, с.32];

ґ) за окремі заслуги (систематичні пости, молитви за живих і померлих, за часті сповіді, добрі вчинки для інших людей тощо) душі, що опинилися в чистилищі, можуть від Бога отримати певні ласки Божі – зменшення кар чи часу перебування в чистилищі, право звернутися (в різний спосіб) [66; 67; 59, с.29-30] до когось живих на Землі із проханням про молитву чи богослужіння за свою душу та інше [59, с.28];

д) час у чистилищі проходить набагато повільніше, ніж на Землі, а тому навіть кілька діб перебування в ньому для душ померлих здаються роками [59, с.27-28; 66; 67];

е) вогонь очищення в чистилищі подібний до вогню із пекла, адже, за припущеннями богословів, чистилище міститься близько біля пекла [59];

є) молитви, Служби Божі живих родичів чи друзів за душі померлих, що перебувають у чистилищі (переддвер’ї пекла чи раю, в митарствах), послаблює їх терпіння, прискорює їм перехід до раю [59, с.19, 32];

ж) душі в чистилищі знають, котрі душі померлих уже перейшли до Царства Божого [59, с.31-32; 66; 67];

з) душі в час терпіння в чистилищі знають, за які гріхи й провини земного життя вони терплять і на скільки часу засуджені на такий спосіб очищення [59];

и) по смерті людини зразу ж відбувається перший суд [59, с.48], і вона потрапляє до раю, пекла чи чистилища, а відтак - у майбутньому - буде Страшний суд (Од. 20: 12-13). Деякі душі можуть перебувати в чистилищі аж до часу Страшного суду, особливо, якщо за ці душі ніхто не молиться [59, с.33];

і) єдине запитання при “спілкуванні ”, на яке нікому із живих не дали відповідь душі з чистилища: дата смерті тої чи іншої людини та час Страшного суду (Мт. 36) [3];

ї) під час першого суду, що відбувається зразу ж по смерті людини, вона на мить оглядає Бога, і це має для душ надзвичайну притягальну силу, оскільки, побачивши все це, душі повертаються до чистилища й відбувають там свою покуту мовчки й терпляче, прагнучи якомога швидше наблизитися до Бога, щоб назавжди опинитися в раю [59].

“У розумінні сьогоднішнього богословія чистилище набуває передусім персонального виміру: чистилище не розуміється як „місце”, але як подія, яка відбувається в самій людині. Передусім чистилище розуміється як терпіння задля звершення: йдеться про блаженне терпіння, оскільки воно є визволяюче та удосконалююче, і хоча одночасно є болючим” [83].

Звідси чітко видно, яким є християнське уявлення про рай, тобто місце, де перебуває Бог і куди прагнуть потрапити всі душі померлих.

Надія, з якою книга Мудрості протиставляється цьому досвіду, описується у книзі Псалмів (Пс. 73: 23.) “Душі праведних... є в Божих руках, жодна мука не торкнеться їх. Очам безумних вдалось, що вони вмерли..., однак вони в мирі... Їхня надія повна безсмертя... Ті, що звірились на нього зрозуміють правду, і вірні в любові перебуватимуть при ньому” (Мудр 3:1-4.9). Об’єктом надії є постійне взаємовідношення з Богом. Так само, як у апокаліптиці, надія супроводжується ідеєю суду (Мудр. 3:7…; 4:20-5,23). На відміну від псалмів (Пс 49 та 73) більш ясніше прогнозується блаженне майбутнє після смерті [83].

Із учення про рай випливають певні християнські уявлення і вчення про пекло (ад).

“Вже в самій назві виявляється негативний характер пекла: «пекло» (lat. Infemum: місце внизу, місце темнот) є протилежне «небу»; термін «вічне прокляття» звучить в латинській мові «damnum» (втрата); тобто йдеться мова про «втрату вічної блаженності» та йде мова про “не сповнення надії” [83].

За згадками у Біблії стає зрозумілим, що пекло - це місце, куди потрапляють душі, що вчинили смертні гріхи й не покаялись за них перед Богом. Але пекла можна уникнути, якщо за життя не чинити важких гріхів і намагатися порозумітися із Богом.

1. Пекла можуть уникнути всі, хто хоче помиритися з Богом, навіть перед смертю (примирення одного із розбійників, розіп’ятих із Христом, Лк. 23: 39-43) [3].

2. Його можна уникнути, якщо людина бажає виправитися чи покаятись, хоча б у думці (див. РОЗДІЛ ІІІ. §4. Тайна каяття: 5 умов доброї Сповіді).

3. Поки людина живе на Землі, для неї дуже важливо старатися уникати смертних гріхів.

Учення про рай і пекло ще раз повертає нас до проблеми Страшного суду та природи людини після її смерті. За християнським вченням про Страшний суд, душі померлих, незважаючи на те, де вони на цей момент перебувають, будуть відповідати перед Богом, а християн буде судити Ісус Христос. Як же можна судити померлого? Із християнського вчення про потойбічний світ випливає, що душі не помирають, а тільки міняють своє місце перебування і переживають певний особливий стан у чистилищі, раю, чи пеклі. На момент Страшного суду всі мертві мають воскреснути. У воскресіння померлих не вірили й заперечували це явище сучасники Ісуса Христа – садукеї та не визнавали життя душі по смерті (Лк.20: 27).

Вчення про воскресіння мертвих започатковане у книгах Старого Заповіту (Йов.19: 25-27; Дан.12:1-4), яке визнавали фарисеї, його продовжує формувати Ісус Христос ще до своїх страстей (мук). Чуда Ісуса Христа, які згадуються в Новому Заповіті, стосувалися воскресіння померлих (воскресіння сина вдови (Лук. 7:11-17), воскресіння дочки Яіра (Мт. 9: 18-26; Мк. 5: 35-43; Лк. 8:и40-56), воскресіння його друга Лазаря (Ів. 11: 1-44)). Після поховання у гробі відбулося воскресіння самого Ісуса Христа (Ів.19: 38-42; 20: 16-18). Воскреснувши, Ісус ще 40 днів перебував на Землі, аж до свого Вознесіння на небо (Мк. 16: 19; Лк. 24: 51; Ді.1: 1-2). Він зустрічався із апостолами, своїми учнями, розмовляв із ними, їв і пив за столом (Лук. 24: 13-32; 33-49), але Його тіло набуло зовсім інших фізичних властивостей: Він міг проходити через замкнуті двері чи через стіну (Ів. 20: 19-23), міг одночасно з’являтися своїм учням і апостолам у різних місцях (Мр. 16: 9-14), хоч апостоли його бачили, а невіруючий Тома (Фома) зміг навіть доторкнутися до ран від цвяхів, що були на руках і на тілі (Ів. 20: 24-29). Звідси стає зрозумілим, що по воскресінні тіло Христа змінилося. А на цій біблійній основі («Тож Творець світу, який творив людину, коли вона повстала, який дав буття всім істотам, - віддасть назад вам у своєму милосерді дух та життя, бо ви тепер жертвуєте собою задля його святих законів” (2 Мак 7: 23))християнство вчить, що так само зміняться і тіла всіх померлих людей, які через заслуги Ісуса Христа теж дістали можливість воскреснути (2 Мк. 12: 26-29), що й було зафіксовано у Символі віри: “очікую воскресіння мертвих…” [25; 26; 27].

Таким чином, із християнського есхатологічного вчення випливає, що:

- під час Страшного суду через безсмертя душі мертві воскреснуть,

- пройдуть Страшний суд, опиняться хто в раю, хто в пеклі,

- а тіла їх матимуть зовсім інші фізичні властивості (Мт. 36), ніж до смерті,

- і настане зовсім інший порядок взаємин між людьми,

- й зміняться їх фізичні можливості;

- живі, котрі перебуватимуть на Землі на той час, теж попадуть під Страшний суд, а їх долю буде визначено за християнськими принципами (чи пам’ятали вони про свої обов’язки і чи здійснювали добрі вчиники).

Таким чином настане зовсім інший порядок відносин між людьми, який не знатиме зла – Царство Боже.

Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

1. Які основні ідеї старозавітного вчення про Шеол?

2. У чому полягає суть християнського вчення про Страшний суд?

3. За якими принципами Ісус Христос буде судити християн на Страшному суді?

4. Для чого існує чистилище?

5. Чим відрізняються погляди різних християнських конфесій у вченні про місце душі після її смерті?

6. Чим живі люди можуть допомагати душам померлих?

7. За які вчинки чи бездіяльність люди потраплять до пекла?

8. За християнським вченням, що потрібно кожній людині для того, щоб вона помирилася з Богом і попала до раю?

9. Чи відомі ознаки, час і місце Страшного суду?

10. Які основні ідеї християнської есхатології?

Роль і місце Марії Богородиці в історії спасіння людського роду та народженні самого Спасителя досліджує окремий розділ філософської науки та теології – маріологія.

Ми вже згадували про роль Марії у народженні Ісуса Христа та Його діяльності як Месії. Але історія християнства мала, крім описаних у Біблії подій, інші, які збереглися в усних переказах або були записані в працях інших сучасників первісного християнства, учнів апостолів та перших християнських ієрархів, а також дійшли до нас у книгах, які канонічне християнство називає апокрифами. З поміж цих творів важливе місце посідає протоєвангеліє від Якова, яке через пізніші вставки не ввійшло до біблійного канону [10], проте саме протоєвангеліє від Якова подає нам родовід Діви Марії тапояснює незрозумілі місця з історії новозавітних подій.

Опираючись на протоєвангеліє від Якова [4; 10], коротко подамо життєпис Марії Богородиці. Її батьки, Анна й Яким, були поважними людьми, оскільки її батько Яким – священик Єрусалимського храму. Анна була багатою і праведною жінкою, але дітей у них не було. Яким не хотів залишати свою дружину, але через бездітність вони обоє терпіли постійні приниження, оскільки в тодішньому суспільстві це вважалося ознакою гріха чи карою Божою [4, с.20-23]. Анна часто молилася і плакала, адже знала, що це не так. Одного разу вони обоє із чоловіком у різних місцях дістали об’явлення від ангела, що Бог вислухав їхню молитву і благословить їх дитиною, попри те, що Анна була вже немолодого віку. Коли у них народилася дочка Марія, то, як дитину-первістка, вони пожертвували її Богові й привели (по досягненні приблизно 4-6 років) до Єрусалимського храму. Ця подія лягла в основу започаткування у східному й західному християнстві, особливо у східному, свята Уведення у Храм Богородиці Діви Марії (21 листопада за н. ст., 4 грудня за ст. ст.), яке й відзначається по сьогоднішній день [77].

Своє призначення на землі батьки Марії виконали, а оскільки були вже немолодими, то залишили її на опіку Храму. З Євангелія від Якова випливає, що, коли Марія підросла, батьків її вже не було. Вона виросла дуже вродливою. Було вирішено знайти їй чоловіка праведного, який би нею опікувався (за тодішньою традицією жінка завжди мусила мати опікуна або чоловіка, хто б її утримував).

Протоєвангеліє Якова розповідає про те, як було оголошено, що чоловіки з роду Давидового, які є неодруженими або вдівці, прийшли до Єрусалимського храму. Вночі посох Йосипа процвів. За чудом процвітання посоху було вибрано вдівця Йосипа за опікуна Марії, хоч він був уже немолодого віку. Таке було одностайне рішення старійшин Храму [79]. У протоєвангелії від Якова не вказується, чому така проблема виникла із дівчиною з роду Давидового на ім’я Марія, згадується тільки, що вибирали їй чоловіка-опікуна, який би сприяв їй в обіцянці (яку обіцянку вона склала – не уточняється). А коли Марія вже чекала дитину, її та Йосипа Обручника (бо вони були ще заручені, а заручини тривали один рік і розірвати їх було неможливо) було викликано знову до Храму як таких, що не дотримали обітниці (якої? Обітниці назорейства – припущ. Г.Л.), але вони не відкрили правди в Храмі. Так наголошує протоєвангеліє Якова [10].

Якщо Марія справді мала вийти заміж, то чому ж у першосвящеників викликало здивування її материнство й обурення порушення нею та Йосипом Обручником обітниці (обіцянки)? Про яку обіцянку йдеться? Відповідь знаходимо у Євангелії від Луки, де Марія питає архангела Гавриїла, як же має здійснитися її материнська місія, коли вона “не знає мужа”? (Лк. 1: 34) [3].

Уважний аналіз релігійних традицій, що склалися на території Палестини на рубежі язичницького і християнського світів, показав, що серед народів, що прийняли віру в одного Бога, за дуже давніх часів виник культ назорейства. Про культ назореїв серед чоловіків і жінок докладно оповідає старозавітна книга Чисел (Чис. 6: 1-27). Назореї давали два види обіцяно к: вічні й тимчасові, але це, зазвичай, були чоловіки, які йшли пізніше проповідувати [5, с.555-556]. Жінки-назорейки жили переважно при Храмі. Але той, хто дав обіцянку назорейства, “всі дні назорейства хай буде святий Господові; він мусить повестися згідно з обітницею, яку обіцяв, і за приписами закону про назорейство” (Чис. 6). Назореями були знаменитий Самсон, який захистив землю юдеїв від филистимлян (Суд. 13: 1-5), та Іван Хреститель (Лук.1: 80) [3].

Можна припустити, на основі сказаного вище, що Марія, перебуваючи в Храмі (Єрусалимський храм був одночасно не тільки духовним центром), дала обітницю назорейства, а тому й шукали для неї опікуна – віруючу і праведну людину - котра б допомогла їй дотриматися обітниці назорейства. Отож, стає зрозуміло, чому викликали їх з Йосипом до Храму, коли стало відомо про Маріїне материнство [10]: духовенство припускало, що вони не дотримали обітниці назорейства.

Але Євангеліє від Луки пояснює, що з Марією відбулося чудо Боговтілення, яке християни, католики й православні, відзначають як свято Благовіщення. Звідси й випливає:

1) догма про те, що Марія в особливий (чудесний) спосіб (лат. Virginalis Conceptio), стала Матір’ю Божого Сина, тобто догмат про Боговтілення, й залишилася дівою після народження Ісуса – догма, що визнається всіма християнськими конфесіями[37, с.366 ];

Після ІІ Ватиканського собору сучасна офіційна назва свята в латинській традиції така: Благовіщення Господа Ісуса Христа (Annuntiatio Domini Iesu Christi). Є кілька літургійних обрядів, де вято Благовіщення візначається не 25 березня, а в грудні. Це в іспано-мазарабському, амросіанському та східно-сирійськоve обрядах [94].

2) догма про непорочне зачаття самої Діви Марії [16, с.300].

Деякі сучасні дослідники наголошують, що з погляду відкриттів, якими володіє сучасна наука про Всесвіт, то таке чудотворне зачаття є можливим (див. Фурдуй Р. С., Швайдак Ю. М. Астральное зачатие // Фурдуй Р. С., Швайдак Ю. М. Прелесть тайны) [82, c.105-130]. Із Нового Завіту випливає, що Марія дотримала свою обіцянку назорейства, і виконала Боже призначення, не порушивши своєї назорейської обіцянки. Ось тому, на ІІІ Вселенському (Ефеському) соборі у 431р. було проголошено догму пронепорочне зачаття Марією Ісуса Христа, тобто Третій Вселенський Собор в Ефесі кладе початок правдивому пошануванню Пресвятої Діви Марії, проголошуючи її Богородицею [55, с.40].

Історики підтверджують, що Ісус Христос діяв у І столітті [ Иисус Христос в документах истории. Сост., ст. и коммент. Деревенского Б. Г. — Изд. 4-е, испр. и доп. - СПб.: Алетейя, 2001. – 574 с.], а дослідники підкреслюють, що його ще називали «сином Діви» [Мессорі В. Гіпотези про Ісуса. - Львів: Свічадо, 1998. - 295с.].

Археологічні розкопки підтверджують, що культ Марії існував ще у римських катакомбах з ІІ століття. На всьому Близькому Сході він поширився з середини ІV сторіччя, тому що на ІІІ Вселенському (Ефеському, 431 р.) соборі розглядалося питання про ставлення до Марії - матері Ісуса Христа [21; 55, с.42-43]. Поступово культ Богородиці поширився на всьому Середземномор’ї та Північному Причорномор’ї, у Західній Європі та Азії. На Сході Марії Богородиці були присвячені численні акафісти. Отець східної Церкви Іван Дамаскин дав теоретичне обґрунтування пошанування Марії Богородиці разом з Андрієм Критським, котрий запровадив її культ у церковно-літургійне використання (ЕУ-2; 11, т. 4, с.1467) [77].

Ще у V-VІІІ століттях латинські поети Целюс Седулюс та Венанцюс Фортунатус склали з тексту Євангелій молитву “Богородице Діво” [22; 55, с. 44]. Вона поширилася серед усіх християн. Уже в ІХ ст. культ Марії Богородиці набрав широкого розповсюдження у Візантії. З культом Богородиці пов’язують прийняття київськими каганами Аскольдом і Диром християнства в період правління візантійського імператора Василя Македонця (867-886)[56], що підтверджують іноземні та вітчизняні документи, зібрані всесвітньовідомим українським вченим Михайлом Брайчевським [77].

Серед християнських храмів, існуючих у Київській Русі з Х ст., відомо про побудову королем Володимиром Великим церкви Успіння Пресвятої Богородиці під іншою назвою – Десятинна, а. храм Благовіщення над Золотими воротами у 1037 році наказав спорудити київський король Ярослав Мудрий і віддав Україну під її покров: “ Віддав людей своїх і град Всеславиній, скорій на поміч християнам, святій Богородиці. Їй же і церкву на Великих воротах створив в ім’я першого градського свята Благовіщення ”, - так писав про це митрополит Київський Іларіон у “Слові про Закон і Благодать” [77]. Тому можна припустити, що дальший розвиток богородичного культу свій розвиток у Католицькій Церкві дістав під впливом Сходу, в т.ч. й Київської Русі.

Минали сторіччя. У Західній Європі: появилися богородичні гімни і пісні, з ХІІ ст. – всі три частини молитви “Богородице Діво”, дещо пізніше - молитва “Ангел Господній”, а з ХV ст. - молитва на вервиці, яка прийшла від східних монахів, тощо [55, с.46]. Уже згодом, після Реформаційного руху, який був спрямований проти марійського культу, з’явилися історичні та богословсько-філософські трактати Петра Канізія “Сума християнської науки”, Марії де Агреди “Містичне місто Бога - Божественна історія та життя Пречистої Богоматері”, Луїзії-Марії де Монфорт “Про правдиво досконалу набожність до Марії”, які пояснюють науку Церкви про пошанування Марії Богородиці [55, с.49].

Пошану до Богородиці в Європі пропагували і чернечі згромадження, особливо з поширенням протестантизму цим займалися отці-єзуїти (Товариство Ісуса). Отець-ісусівець Йосиф Лейніс 1563 року створив у Італії першу Марійську дружину. У же 1572 р. постала Марійська дружина в Парижі, а невдовзі - в Німеччині [55, с.78].Марійські братства - не нове явище в християнстві. Вони були відомі ще з V ст. на Сході, а з ХІІ ст. - на Заході. Марійські дружини, що виникли в Італії, були становими церковними організаціями. Вони створювалися за заняттями та станом їх членів (наприклад, студентів, одружених жінок тощо).

В Україні Марійські дружини теж пов’язані з культом Богородиці Діви Марії і мають тривалу історію свого існування. В нашому християнському обряді Марію Богородицю шанують і сьогодні з тим особливим пієтетом, з яким це робили ранні Отці й Вчителі Церкви. У нашій богородичній хвалебній пісні - молитві східного обряду (в Літургії Івана Золотоустого та Василія Великого) є такі слова: “Достойно є, і це є істина, величати Тебе Богородицю, завжди Блаженну і Пренепорочну і Матір Бога нашого. Чеснішу від херувимів та незрівнянно славнішу від серафимів, що без істління Бога Слово породила, дійсну Богородицю,Тебе величаємо” [77, с.57].

Ми вже згадували, що херувими й серафими - це особливий ступінь ангелів, які слугують тільки Богові й з людьми ніколи не спілкуються.

Серафими (давньоєв. м. - полум’яні) - ангели, що перебувають на найвищому ступені небесної ієрархії. Шестикрилі серафими стоять найближче до Пресвятої Трійці (Іс. 6: 2). Вони полум’яніють любов’ю до Бога й інших спонукають до цього.

Нижче від серафимів перебувають херувими. Багатоокі херувими (зіслання мудрості) - це ті ангели, які допомагають людям пізнавати Бога (Бут.3:24) [34, с.24].

На думку східних Отців Церкви, Марія стоїть вище від цих ангелів. І не просто вище, а її названо “чеснішою від херувимів”, які передавали людям Божу мудрість, та “незрівнянно славнішую від серафимів”, які стоять найближче до Бога. За які ж заслуги Марія дістала такі титули? За те, що свою волю підпорядкувала волі Божій та за свою непорочність, позаяк тільки така особистість - чиста від первородного гріха - могла стати Матір’ю Сина Божого, що й підтверджує запровадження у ранньому християнстві на Сході (VІ ст.), з 1140 р. – на Заході - свята Зачаття св. Анною Марії ((8) 22 грудня за ст.ст.), бо якби вона була зачата звичайним способом, то ніхто б з такої нагоди свята не встановлював. Перша згадка про непорочне зачаття св. Анни знаходимо в листах св. Савви 485 р., перші пісні написані в VІІ ст. Андрієм Критським, про це ж згадує і Теодор (Федір) Студит [52, с.240-259].

Чудесні появи Пречистої Діви в Європі із численними оздоровленнями та зціленнями в ХІХ ст. в Люрді, Ля-Салєтт, Парижі (Франція), Помнені (Німеччина), Нок Мюр (Ірландія) збирали тисячі вірян [58]. Були появи Богородиці Діви Марії сестрі Катерині Лябуре ще на початку ХІХ сторіччя, коли їй було передано опис маленького медальйона. На ньому зображено Марію, яка стоїть на земній кулі як Цариця Неба і крушить голову Сатані. Навколо зображення є надпис: “О Маріє, Непорочно Зачата, молися за нас, котрі до Тебе прибігають”. На звороті 12 зірок символізують 12 чеснот Діви Марії (Ів.12: 1 і наст.). Хрест символізує жертву Ісуса Христа на Голгофі, а літера “М”, на яку опирається хрест – слова “Марія-Мати”. Ісус страждав на хресті, а Марія – під хрестом, а тому вона є нашою співвідкупителькою. Унизу під літерою “М” зображено два серця – Пресвяте Серце Ісуса і Непорочне Серце Марії. А їх однакове пошанування було відкрито трохи пізніше маленькій Якинті у Фатімі 1917 р. [Зображення чудотворного медальйона // forum.ugcc.org.ua. 26.04. 2010/20.34].

Ці чуда й зцілення, появи Богородиці в країнах Західної Європи змусили папу Римського Пія ІХ (1846-1878) серйозно вивчити всі конкретні випадки й апостольською конституцією “Interffabilis Deus”, проголосити другу догму про Непорочне Зачаття святою Анною Марії Діви (за н. ст. 8 грудня 1854 р.), яка тільки підтвердила суть давньої східної традиції [35; 77].

Суть цієї догми та її розвиток підтверджені об’явленнями дівчинці-підлітку Бернардетті Субіру біля містечка Люрд (Франція) Марії Богородиці з чудесними зціленнями, що тут відбувалися згодом. Дівчинка мала багато проблем і врешті-решт на своє запитання дістала відповідь від Прекрасної Пані: “Я непорочне зачаття”, яке тільки підтвердило вже проголошену папою догму [58].

Як тепер уже стало зрозуміло (майже через століття): тодішні з’явлення Матері Божої на європейському просторі були невипадковими; це було попередження про страшні лихоліття, що очікували людство.

Напередодні Жовтневого перевороту в Росії, 13 травня 1917 року, в португальському селі Фатіма трьом пастушкам з’явилася Мати Божа (Мадонна) й з’являлася їм кожного 13 числа ще шість місяців поспіль, просячи в дітей молитви на вервиці (молитви “Отче наш” та “Богородице Діво”) за навернення грішників та відкривши дітям три таємниці. Востаннє, 13 жовтня 1917 року, холодного дощового дня, на підтвердження своїх розмов з дітьми Мадонна показала чудо - танець сонця, яке бачили тисячі людей [58, с.25-26]. Під впливом цієї та інших появ Марії Богородиці в Європі вже в ХХ ст. багато віруючих молодих людей створили нові чернечі згромадження.

3) Свято Успіння Пресвятої Богородиці - величне богородичне свято – відзначалося теж давно, точніше з ІІ сторіччя. Коли Матір Божа з Іваном Богословом стояли й прощалися зі Спасителем, Ісус звераючись до близьких людей тільки їм зрозумілими словами, сказав дуже коротко: “Жінко – ось син Твій! Сину – ось Мати твоя!” й тим самим забезпечив Богородиці відповідну опіку в старості, оскільки був її єдиною дитиною [54]. За християнськими переказами, Марія допомагала апостолам, а коли відчула близьку смерть, захотіла із ними попрощатися і вислала за ними гінців, щоб всі зібралися. Господь чудесним способом зібрав їх у домівці Марії. Запізнився тільки апостол Тома (Фома), який проповідував дуже далеко, в Індії. До часу прибуття Томи Мадонни не стало, й апостоли поклали її до гробу. Дізнавшись про це, Тома попросив їх відчинити гріб, щоб попрощатись хоча б із тілом Марії Діви, але її тіла у гробі не було, що викликало переляк і сум’яття апостолів. Аж зненацька у небі їм з’явилося видіння Марії Богородиці, яка радісно сповістила, що Син забрав її до Себе [28; 65].

Після сповнення двох пророцтв Фатімської Мадонни - про Другу світову війну та поширення комунізму з Росії багатьма країнами світу, після нових появ Богородиці папа Римський Пій ХІІ (1939-1958) 1 листопада 1950 р. проголошує третю догму “Munificentissimus Deus”(“Щедрий Бог”): про Успіння та тілесне в небовзяття Діви Марії - Матері Божої.

Увесь християнський світ молився на вервиці за навернення грішників та посвячення Росії Непорочному Серцю Марії, щоб зберегти мир у світі після Другої світової війни [58]. Поява Богородиці на початку 80-х років ХХ ст. в Югославії (Меджиґор’є) стали попередженням про нову війну на Балканах [49. с.122, 181].

Православна Церква вірить і святкує так само свята Богородиці, але ці правди віри не проголошені як догми [28; 38].

Відмінністю в католицизмі є те, що папа Павло VІ (1963-1978) проголосив 1964 р. Марію Богородицю - Матір’ю Церкви [16, с.65].

Таким чином, сформувалися богородичні догми (про Боговтілення, про Непорочне Зачаття, про Успіння та Небовзяття Марії Богородиці), які доповнюють христологічне вчення, сформоване на основі Святого письма ще в перші століття поширення християнства. Вони підтверджують догму про боголюдськість Ісуса Христа пояснюючи існування в Його одній особі Божої і людської природи, Божої і людської волі.

Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

1. У чому полягає суть першої богородичної догми про Боговтілення?

2. Чим відрізняється у Східній і Західній Церкві вчення про Зачаття святою Анною Діви Марії?

3. У чому сутність третьої догми про Марію Богородицю?

4. Як і коли почав формуватися в християнстві богородичний культ?

5. Які основні ідеї молитви “Богородице Діво”? Чи можна на основі цієї молитви виокремити основні богородичні догми?

Дата добавления: 2017-02-01