Та його наступників у християнстві 3 страница

У здійсненні цієї Божої єдності всього людського роду провідну вірноначальну роль зачинання мала виконувати Церква Христова, яка виходячи із малої спільноти, повинна була охопити все людство: “Отож, ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх зберігати усе, що Я заповів вам ” (Мт. 28: 19-20).

Про ці плани Бога говорить святий Іван: (Ів. 17: 20): “Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують у Мене”. Отож ідеться про тих, хто насправді ще не утворює єдності, але буде брати у ній участь [1, с. 276].

Святий Дух, який є Духом любові, а отже, також Духом єдності, діючи у поділеній Церкві, спричинив народження екуменічного руху, який головною своєю метою бачить здійснення Христового заповіту: (Ів. 12: 21) “щоб усі були одно…” [1, с.277].

У Бозі існує воля як духовна влада, що за предмет має добро. Це – внутрішня духовна влада, яка виражається у прагненні й вирішуванні.

Книга Буття виявляє Бога, що створює усе силою своєї волі. Це додатково підкреслюють Псалми: “Усе, що Господь хоче, чинить; на небі і на землі” (Пс. 135, 134). А Євангелії закликають до молитви за виконання волі Бога як у небі, так і не землі: “Хай прийде Твоє царство, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі” (Мт. 6: 10). Натомість Христос закликає до виконання волі Отця: “Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в царство небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі” (Мт.: 7: 21). Висловлювання Церкви на тему волі Бога здійснив І Ватиканський собор, стверджуючи, що Бог є всемогутнім, всевічним, безмежним, незбагненним, безмірним у галузі розуму і волі, а також усілякої досконалості. Тому це догмат віри урочистого навчання.

Предметом волі Бога завжди є добро. Господь прямує до нього, зважаючи на свою сутність. Однак, коли йдеться про Бога, то можемо розрізнити:

1. Першорядний і необхідний предмет: ним є сам Бог як найвище і безмежне добро. Цю правду Біблія часто визначає “Славою Божою”.

2. Другорядний і безмежний предмет: ним є усі добра, що існують поза Богом.

Біблійні тексти, як приміром, “усіх, хто зветься моїм ім’ям, кого Я сотворив собі на славу, кого витворив і зладнав” (Вих. 43: 7) підтверджують процес Божої креатології.

· Окремим питанням є ставлення Бога до морального і фізичного зла.

Це питання виникає з другорядного і безмежного предмета його волі. Позиція Бога щодо зла морального є однозначною. Бог абсолютно ніколи не бажає морального зла створінням, Він тільки допускає його. Таким чином, це – “незгідне з волею Бога діяння”, тобто гріх [3, с.178].

Такий чин здійснили перші батьки, коли не зберегли Божого наказу, вони, однак, не були остаточним джерелом зла. Ним був Сатана – спокусник. Отож, остаточне джерело започаткування існування зла на світі є надлюдська таємниця бунту ангелів:

“Я хочу нагадати вам, - хоч знаєте все, - що Господь, визволивши людей з єгипетського краю, згодом віддав на погибель тих, які не вірували. І ангелів, що не зберегли свого достоїнства, а полишили власне житло, зберіг у кайданах вічних, під темрявою на суд великого дня ” (Юд. 5 – 6).

“Хто має ухо, нехай слухає, що Дух говорить церквам: “переможному дам споживати від дерева життя, що в Божому раю”. І до ангела церкви в Смирні напиши: Ось що говорить перший і останній, хто був мертвий і є живий: знаю твоє горе і вбогість, а втім ти багатий, - і обновив від тих, що звуть себе юдеями, а не є ними, але – зборище Сатани” (Од. 2: 7-9).

Аналізуючи факт існування у Бозі волі, доречно було б перелічити прикмети Бога, пов’язані з тією ж волею.

1. Святість у абсолютному значенні є виключно прикметою Бога, вона означає його велич, маєстат і трансценденцію. Уже сам етимологічний аналіз слова “святий” говорить нам про характер цієї прикмети. Єврейське “кадош”, латинське “санктус” і полінезійське “табу” означають відокремлення, відлучення, ізоляцію від того, що не є “святе”. Оскільки у відношенні до людини святість можна розуміти у моральних, етичних або буттєвих категоріях, так для Бога “святість” – його суть, а всі згадані категорії мають своє власне джерело в Ньому Господі (див. І Сам. 2. 2: “Немає, як Господь, святого, нема – бо іншого, крім тебе, нема скелі, як Бог наш”).

2. Всемогутність. Бог існує сам по – собі, він дає початок усякому іншому існуванню, є всемогутнім. Усемогутність означає, що усе, що тільки Господь чинить, чинить своєю могутністю, як у собі, так і поза собою. Але Божа всемогутність не означає ні в якому випадку, що Господь здійснюватиме усі наші забаганки, прагнення:

а) не може започаткувати існування того, щоб само в собі було суперечним;

б) так само не може чинити нічого, що було б суперечним із Його природою.

Після представлених обмежень всемогутності Бога постає запитання: чи Бог насправді всемогутній? Цю справу пояснює розуміння поняття волі. Вона не є потенційною можливістю здійснення чого-небудь, а особливо того, що у конкретнім бутті є злим або суперечним з його природою. У цьому контексті слід наголосити, на основі Святого Письма, що Бог, незважаючи на обмеження свободи, - всемогутній (Лк 1, 37: “нічого – бо немає не можливого в Бога”).

Божа всемогутність – це не вимога і не примус щодо вільних істот. Бог шанує свободу людини, її рішення, дії. Однак на тих, які йдуть за його покликанням, поширює Свою владу, навіть після тілесної смерті, воскрешаючи з мертвих (Кол. 2: 12: “Поховані з ним через хрещення, ви воскресли разом Ним через віру в силу Бога, який воскресив Його з мертвих„). Це підтверджує Кодекс Канонів Східних Церков: “Кан 44: Обітницями чи іншими священними зобов’язаннями, … що ними християнин зобов’язується до згаданих трьох євангельських рад, посвячується він ціло найулюбленішому Богу. окремим і новим титулам стає направлений… посвячується Божій службі” (ККСЦ) [Р. ІІІ, 3].

3. Свобода (вільна воля) – прикмета, дуже тісно пов’язана з попередньою, при її поясненні подано притаманне християнству розуміння свободи. Здійснюючи що-небудь, Бог не чинить того, що суперечить Його природі, як, до речі, може деколи вчинити людина. Власне, у цьому полягає вільність Бога. Що стосується Його створінь, то Його свобода, дарована їм, є абсолютною і цілковитою. Це підкреслюється у листі апостола Павла до Корінтян: “А все це чинить один і той же Дух, що розподіляє кожному, як він хоче” (1 Кор. 12: 11).

Рішення VІ Вселенського собору вже затвердив новообраний папа Лев ІІ (+683) [69, с.441].

Протягом подальших 30 років монофелітство частково відновлювалося у Візантії. Вирішальну роль тут відігравали уподобання влади, зацікавленої у порозумінні з національними меншинами на кордонах імперії, які сповідували монофізитство.

Лише на початку VIII ст. (у 715–716 рр.) на помісному соборі в м. Константинополі рішення VI Вселенського собору були відновлені [62, с.61].

Пізніше про свободу Бога висловлювалися такі Вселенські собори:

а) Ферраро-Флорентійський (1442 р.);

б) І Ватиканський (1870 р.).

Перший з них визначив, що коли Бог захотів, по доброті своїй учинив усі створіння як духовні, так і тілесні, підкресливши, що Боже діяння, ідентичне з Його мудрістю і святістю, ніколи не має на меті зла. Він творить завжди і виключно добро (3, с.182).

Звідси бачимо, що хоча VІ Вселенський собор засудив єресь монофелітства, подав критику моноенергізму тощо (монофеліти, визначаючи дві сутності в Ісусі Христі, визнавали лише одну – Божественну волю). Собор однак, визнав дві сутності у Христі, а також наявність двох воль – Божої і людської. Причому людська воля не супротивна, а підвладна волі Божій [62, с.74].

VII Вселенський (Нікейський ІІ, 787 р.) собор був скликаний патріархом Константинопольським Тарасієм (зі згоди папи) через єресь іконоборства та ідолопоклонства. Спільно із делегаціями від Західної Церкви (папу репрезентували архипресвітер Петро та архимандрит Петро) в ньому брало участь 350 єпископів. Патріархи Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський змогли вислати лише по двоє монахів, позаяк перебували вже під мусульманським пануванням.

Засуджуючи єресь іконоборства, Собор висловився “за” лист папи Адріяна I, у якому він запровадив різницю між віддаванням честі та виявом поваги до ікон та поклонінням іконам [69, с.486, 493-502].

Собор засудив симонію і засвідчив, що вибір єпископів і призначення їх світською владою є недійсними (VII Вселенський собор.Канон 3; Апостольські правила. Канон 30) [2, с.100]. Папа Андріан І (772-795рр.) затвердив рішення Собору.

VІІ Вселенський собор відіграв важливу рольу боротьбі з іконоборством. Рішення Собору про іконостас має й до сьогодні надзвичайно важливе значення, адже припинило дві єресі: ідолопоклоніння та іконоборства (Канон 9) [2]. Після Собору появився термін “православний” і була встановлена “неділя торжества православ’я”, що мало важливе значення у вселенській Церкві.

VІІІ Вселенський собор (869-880 рр.), щовчетвертепроходив у Константинополі, був скликаний за досить складних міжнародних умов:

1. У Візантії продовжувало відновлюватись іконоборство. При імператорові Михайлі ІІІ Вірменинові, його матері-регентші імператриці Теодорі та його дядькові Барді на помісному синоді було ухвалено рішення про те, щоб заборонити ікони по монастирях. Проти цього виступав патріарх Ігнатій (848-861, 867-877 рр.). Він був людиною глибоко віруючою і рішучість патріарха Ігнатія, який походив з царського роду – син імператора Михайла ІІ, – заважала всім, хто прагнув до влади. Імператор Михайло ІІІ 23.ХІ. 857 р. усунув з посади патріарха Ігнатія, натомість призначив імператорського секретаря Фотія – людину енциклопедичних знань. За 6 днів Фотій став патріархом, якого не вибирав жоден Синод єпископів. Він повідомив про це листом патріархів (Антіохійського, Олександрійського, Єрусалимського) і папу. Папа Микола І (858-867 рр.) зрозумівши, що в Константинополі щось діється незрозуміле, висилає туди двох своїх легатів.

Фотій 861 року провів Синод у присутності папських легатів і позбавив патріарха Ігнатія його посади з порушенням канонів. Відповідно папа Микола І повідомив східних патріархів про те, що патріарх Ігнатій не позбавлений посади й сану, а призначення Фотія не є законним.

Незаконно усунений патріарх Ігнатій 862 року прислав до Риму апеляцію, яку підписали 10 митрополитів, 15 єпископів і священики. Фотія, як незаконно призначеного патріарха, папа Микола І усунув від влади [38; 47; 54].

2. Крім того, між представниками папи та патріарха Фотія почалися суперечки щодо болгарського питання, адже на території Болгарського царства християнство спочатку ширилося в латинському, а відтак у грецькому обрядах, що ускладнювало проголошення християнства державною релігією. До того ж болгарський цар Борис І написав “Сто запитань папі” на той випадок, якщо папа дозволить визнати Болгарський патріархат, тобто автокефалію, оскільки Константинополь на це не погоджувався. Папа вивчав це питання. Візантія занепокоїлася, бо втрачала духовно-мілітарний вплив на Болгарію. Це призвело до візантійсько-болгарської війни [31].

3. За того часу склалися неоднозначні відносини між Візантією і Руссю, яка тоді теж визначалась із прийняттям християнства східного чи західного обрядів, що закінчилося поширенням християнства кирило-мефодіївського обряду і прийняттям християнства із Константинополя після вступу на престол Візантійського імператора Василя Македонця (867-886 рр.) десь у 867-868 рр., що й фіксують хроніки різних країн [див. Нагаєвський І. Кирило-Методіївське християнство на Русі-Україні. – Рим: вид-во оо. Василіян, 1954. – 243с.]. Через те, що Русь займала вичікувальну позицію, то Візантія втрачала в її особі військового союзника і духовно-військовий вплив на Болгарію. Тому для Візантії дуже важливо було зберегти союз і з Руссю, і “втримати у своїх руках” Болгарію (Кузич-Березовський І. Жінка і держава. – Львів: Світ, 1995. – 300с.).

Навесні 867 року Фотій, обурений намаганнями папи Микола І, з’ясувати суть болгарського прохання про патріархат, скликав Царгородський собор, рішення якого підписав лишень 21 єпископ. Тоді Фотій пише антиримську енцикліку, яку розсилає до всіх східних патріархів, вказуючи при цьому, що Русь є християнською [54]. У листопаді стосунки між папою і патріархом дійшли до краю. Але раптово 13 листопада 867 р. помирає папа Микола І, а наступником стає папа Адріан ІІ (867-872 рр.). Папа Адріан ІІ погодився на скликання Собору й надіслав своїх легатів, щоб вирішити потрібні питання. Відтак наприкінці 867р. до влади прийшов імператор Василь І Македонець й усунув Фотія з посади патріарха 23 листопада того ж року та повернув патріарха Ігнатія на його законне місце.

Отож, VІІІ Вселенський собор, скликаний за ініціативою обох - імператора Василя І Македонця та папи Римського Андріана ІІ, розпочався 5 жовтня 869 року в церкві святої Софії, тривав до 28 лютого 870 року. У 10 засіданнях взяло участь майже 100 єпископів та представників східних патріархів. Фотія було позбавлено патріаршої посади. Але незгоди між латинниками і греками щодо Болгарського патріархату та розбіжності щодо філіокве (про зіслання Святого Духа від Отця і Сина, див. Р. І. §5, мал.1) існували.

Патріарх Ігнатій помер 23 жовтня 877 р. Папа Іван VІІІ (872-882 рр.) визнав, що патріарший престіл є вільний, і Фотія знову визнали патріархом. У серпні 879 року папа Іван VІІІ надіслав листи до нього й до імператора Василя Македонця. На Синоді, який почався в листопаді 879 року тривав до кінця січня 880 року, були присутні папські легати. На ньому знову вибрали Фотія патріархом, і папа Римський визнав цей вибір. Патріарх Фотій після смерті імператора Василя Македонця (29 серпня 886 року) знову опинився у вигнанні, де займався науковими справами. Фотій порозумівся з папою. Помер 892 року [54].

Рішення VІІІ Вселенського собору:

1) підтверджено примат Риму, тобто підтверджено перевагу єпископа Риму у спірних питання між іншими єпископами;

2) засуджено й припинено іконоборство;

3) вперше визнано (папою теж) на другому місці (Канонм 21) митрополичу кафедру Константинопольську, Олександрійську кафедру перенесено на третє місце (див. §§650-664 з ККСЦ) [3 в Р.ІІІ].

4) визнано примат юрисдикції папи над Собором;

5) полагоджено справу Константинопольського патріарха Фотія (858-867, 878-886) на користь законно обраного патріарха Ігнатія (867-878);

6) засуджено нібито як єретичне вчення про “трихотомію ”: Собор відкинув вчення про дух з огляду на те, що людина складається тільки із тіла і душі, а не із тіла, душі й духа, вважаючи що душа належать до властивостей духа.

Наступні сесії Собору проходили в 879-880 роках. На цих сесіях було відновлення порозуміння між Константинополем та Римом, бо папа визнав повторне обрання Фотія (867-878) патріархом Константинопольським - канонічним:

- патріарх Ігнатій на той час уже помер, а отже, місце патріарха було вакантним;

- патріарх Фотій тепер уже був обраний синодом єпископів своєї Церкви, що відповідало канонічному праву.

Утім питання визнання канонічності наступних сесій VІІІ Вселенського собору залишається і досі відкритим, позаяк не всі конфесії їх визнають, але все вищезгадане, дає зробити певні висновки щодо ролі і місця папи в історії християнства.

Виклад цієї теми був би неповним, якщо не висвітлити події, що сталися в середині XI сторіччя – мовиться про великий церковний розкол 1054р. Як вважав професор Київського університету, Київської й Софійської духовних академій, доктор церковної історії Марко Поснов (1873-1931), Константинопольський патріарх як духовний сановник зобов’язаний своїм піднесенням тільки тому, що перебував у столичному місті. Він не мав апостольського походження, але вважав за можливе підкорити своїй владі кафедри апостольського походження – Олександрійську та Антіохійську. Константинопольські патріархи визнавали Римського папу єдиним владикою Західної Церкви, але хотіли щоб Рим визнав Константинополь єдиним центром на Сході [2; 31; 57].

Папи трималися незалежно від візантійських імператорів. Більше того, вони відкрито протестували проти імператорських едиктів у справах Церкви, через що змушені були розірвати відносини з візантійськими імператорами і шукати розуміння у франкських королів. В день Різдва Христового 800 року папа Лев III (795-816рр.) коронував Римським імператором франкського короля Карла Великого. Взаємини між Римом та Візантією у ІХ – Х ст. набули досить напруженого характеру. Однак варто зазначити, що чвари відбувалися значною мірою між особистостями. З приходом на апостольську кафедру Лева ІХ (1048–1054рр.) папство досягло великого церковного, морального, суспільного та політичного значення. Сильним опонентом Лева ІХ був Михайло Керуларій (1043 – 1058) – патріарх Константинополя. Це були волові й амбітні особистості, котрі жодним чином не хотіли полишати своїх прав, отже, конфлікт між ними став справою часу. 1054 року в Константинополь до імператора прибули папські легати. На прийомі у імператора був також присутній патріарх, якому здалося, що легати віднеслися до нього не з належною шаною. Тому згодом на Соборі він указав легатам місце позаду грецьких архієреїв, що у свою чергу видалося принизливим для папських посланців, про що вони заявили вголос і патріарх припинив з ними спілкування.

У Константинополі папські посли дізналися про смерть папи Лева ІХ, однак продовжували виконувати свою місію. 15 липня 1054 року легати передали патріархові буллу екс-комунікації щодо нього, у якій Михайла Керуларія піддано анафемі, а вже 20 липня патріарх у відповідь піддав анафемі усіх, хто буллу виготовляв, писав та проголошував [57].

Історія допускає парадокси. Прикладом є розділ церков [78]. Здавалося б яке принципове значення для всієї християнської церкви могла мати подія, що сталася 16 – 25 липня 1054 року між римськими легатами уже померлого (19 квітня) папи Лева ІХ, заміни якому ще не було, та між тільки Константинопольським патріархом при відсутності інших східних владик. На думку деяких істориків–теологів розподіл став наслідком сутички двох амбітних особистостей – легата папи Лева ІХ кардинала Гумберта і патріарха Керуларія. Як зазначав професор М. Поснов, винуватцем у розколі 1054р. є Константинопольський патріарх, оскільки Римському папі, без сумніву, належав канонічний авторитет у Церкві [47; 48]. Звільнення від його авторитету і було одним з головних завдань Константинопольського патріарха (але чи слушно?).

Необхідно зауважити, що папи не були усі однакового духовного рівня, між ними були великі святі, чудотворці та мученики, були малодостойні люди, які добивалися престолу внаслідок політичних та інших інтриг; були й зовсім негідні, поведінка яких була аморальною, дії злочинні, які не мали нічого спільного з християнством. Це явище було поширене у середні віки. Окремі папи, які, за загальним визнанням, були найбільш праведними, справедливими та вірними Христові – безстрашно та неухильно захищали саму ідею папства і проявили на ділі вселенську пастирську владу. З іншого боку, папи менш високого духовного життя, менш віддані Христовій науці мало турбувалися про вселенське благо Церкви, тільки вимагали від єпископів послуху, прагнули більше політичної гегемонії та вмішувалась у дрібні інтриги і суперечки королів та князів.

Як відомо, папу не призначають, а вибирають, а тому 13 квітня 1059 року Микола II (1059-1061), щоб забезпечити вибір папи від порушень з боку римської аристократії та виключити вплив мирян на наслідки виборів, на Лятеранському синоді в присутності 111 єпископів проголосив декрет про вибори папи тільки кардиналами [21]. Спочатку була традиція обирати папу з римського духовенства, але якщо не було гідного кандидата із цього середовища, то обирали з інших єпархій. Цей декрет загалом чинний і зараз. Папу обирають на конклаві, що з лат. “означає замкнута кімната”. Це збори кардиналів, що скликаються після смерті папи Римського для обрання нового видимого голови Церкви. Для уникнення тиску на кардиналів чи їх змови, учасників конклаву поміщають кожного в окремій кімнаті і позбавляють їх жодного спілкування аж до виборів.

Коли Господь допускає обрання негідних пап, то це, мабуть, Він робить з певною метою, щоб навчити вірних цінувати, поважати та любити достойних. Ісус допустив ганебне падіння апостола Петра, який тричі зрікся Спасителя. Христос мав намір зробити Петра начальником над усесвітом і допустив слабість духу, щоб Петро, згадуючи про власні падіння, був милостивим відтак до інших [62].

Деякі противники папізму вважають, що католики ставлять папу на місце Христа, єдиного вищого та безумовного правителя усієї Церкви. Але влада папи не може поширюватися на небесну частину Церкви Христової, та й у земній її частині той чи інший папа править тільки незначний термін – 5, 10 чи 20 років, що в історичному процесі є миттю. Ісус Христос - Голова Церкви у всіх відношеннях, а папа є сторожем тих духовних цінностей, які заповів Спаситель. Оскільки певний час апостол Петро правив Антіохійською Церквою, то деякі скептики зауважують, що Антіохійський патріарх також має право вважати себе видимим очільником Церкви Христової. Однак в Антіохії Петро правив короткий час, а остаточно облаштувався і закінчив своє апостольське служіння він саме у Римі. А позаяк двох центральних апостольських кафедр бути не може, то перевага повинна бути надана Риму. Католицька Церква не є національною церквою, бо вона призначена для усіх народів світу, її завдання – передати вчення Христа для усіх людей.

Вчення про першість святого Петра (примат) закріплено I Ватиканським собором 1870 року як догма віри, де зазначено, що Христос дав святому Петрові примат влади та юрисдикцію над цілою Церквою та апостолами.

I Ватиканський собор 1869 – 1870 рр. ухвалив догму про непомильність папи і постановив: “Ми окреслюємо, що Римський Архієрей, коли промовляє з катедри, тобто коли виконує свій уряд як Пастир і Учитель усіх християн і силою найвищою апостольського авторитету окреслює якусь науку про віру чи мораль, що зобов'язує цілу Церкву, то він завдяки Божій помочі має ту непомильність, якою Божественний Спаситель хотів обдарувати Свою Церкву” [35; 62].

Як зазначалось, непомильність не є безгрішність, бо як людина, папа – грішний. Суворо кажучи, непомильність не походить навіть від самого папи. Непомильність означає, що Святий Дух не дозволить помилитися папі в справах віри та моралі. Як зазначає “Догматичне богослов’я”, для того, щоб папа, промовляв непомильно, потрібні такі складники:

- повинна визначатися правда віри чи моралі;

- певна правда повинна окреслюватись остаточно;

- це окреслення повинно відноситись до цілої Церкви й зобов'язувати усіх до виконання;

- папа має окреслювати якусь правду віри чи моралі не як приватний богослов, не як єпископ Риму, але як Пастир і Учитель Вселенської Церкви [21].

Коли папа проголошує таку науку, це вважається догмою віри. Однак це не означає, що папа може щохвилини проголошувати нові догми. Він не може нічого проголосити правдою віри, коли для цього немає підстав у Святому Письмі. Те, що проголошує папа не є виявом його приватної думки. Він промовляє як голова Єпископської колегії і всієї Церкви. Папа не проголошує якусь догму зненацька, ні з ким не порадившись. Питання, що постало, детально вивчається спеціальною комісією з духовних та світських фахівців. Після вивчення комісія дає свої наукові рекомендації й, керуючись ними, папа проголошує якусь науку. Католицизм навчає, що папа є непомильним, коли засуджує твердження, що суперечать вірі та моралі, коли заявляє, що якісь дії є єретичними або наближаються до єресі.

Папа, маючи найвищу владу в Церкві, не є монархом у вузькому значенні цього слова. Монарх може призначити чи звільнити людей з посад на власний розсуд. Однак, у Церкві єпископи одержують владу не від папи, а від Христа, і влада папи багато в чому обмежена. Він не може усувати єпископів і призначати на їх місце своїх урядовців, бо єпископат є Божою установою, а єпископи не є чиновниками папи, а є керівниками Церкви. Представляючи Церкву в різних кінцях світу, єпископи представляють насамперед Христа. Між тим, папа міг би зосередити всю владу у своїх руках і влада єпископів стала б умовною, оскільки у світі немає якоїсь вищої інстанції, до якої єпископ міг би апелювати чи звернутися зі скаргою на папу. “Тільки Боже Провидіння і Святий Дух є запорукою того, що таке зосередження влади на шкоду єпископам ніколи в Христовій Церкві не станеться. З іншого боку, папа може скасувати закони, видані єпископами, і звільнити від них, позаяк він найвищий видимий голова Церкви. Папа може приймати апеляції від єпископських судів і видавати остаточні розпорядження про них. Як свідчить історія Церкви, різні єпископи Сходу, такі як Василій Великий, Царгородський патріарх Ігнатій завжди зверталися до папи, коли їх безпідставно засуджувати, цим самим визнавали беззаперечний авторитет Римського архієрея.

Папа одержує загальну владу над Церквою відразу після обрання і його влада закінчується тоді, коли він помирає або зрікається уряду. В історії є приклад, коли папа святий Целестин V (1294 р.), будучи, п’ять місяців папою, добровільно зрікся своєї посади” [70, с.138; 62].

Уже в перші століття християнства папи котрі особливо вирізнялися високою моральністю були впевнені, що їх суд – це суд самого Христа і що всі повинні слухатись їх рішень. І, що характерне, цих рішень таки слухались. Коли папа засудив єресь Константинопольського патріарха Несторія, а Несторій продовжував уперто стояти на своєму, то для усунення смути скликано Ефеський собор, який виконав наказ папи: “Ми змушені були на основі канонів і послання святішого Отця і служителя нашого Келестина, єпископа Римського внести проти Несторія, наступні рішення…” [62]. Ті папи, котрі виявляли найбільшу твердість та мужність у відстоюванні вчення про верховенство Римського єпископа, були зараховані до святих і досі шануються як святі навіть у східних (орієнтальних) автокефальних Церквах.

На думку святих Отців раннього християнства, згода Апостольського Римського престолу є необхідною для вирішення важливих питань, що стосуються усієї Церкви. Коли Римський єпископ затвердив догматичне визначення двох соборів супроти пелагіанської єресі, то святий Августин з радістю сповістив про це віруючих: “Звідти (із Риму) уже прийшли папери. Так що справу вже вирішено”. Отже, вважалося, що якщо є офіційне розпорядження з Риму, то питання знімається, проблема перестає існувати. “Св. Іван Золотоустий говорив, що Римський престол - це наша твердиня, наша стіна, наша радість і основа нашого задоволення” [62]. Найчастіше грецькі єпископи звертались до папи, коли вірі загрожувала небезпека з боку єретиків. Коли єресь Македонія спустошувала Східні Церкви, святий Василій Великий писав папі, що тільки його втручання може запобігти небезпеці з боку єретиків, та просив прислати легатів [62].

Отже, вирішення догматичних питань залишалося за Апостольським престолом як за вищою інстанцією. Це визнавали більшість східних єпископів та Отців Церкви. Це не підлягало сумніву навіть для тих, хто ніс єресь у церкву, тому багато з них після втручання Римського Архієрея наверталося та змінювало свою думку.

У Католицькій Церкві існує єдність навчання, коли це стосується правд віри та моралі; існує свобода у питаннях, де є непевність через неможливість визначення. Засада католицької Церкви, як для релігійної установи, досить демократична: “Єдність в обов'язкових речах, свобода в сумнівних, любов до всіх” [62]. Католицька Церква навчає, що Бог дав своїй Церкві привілей непомильності у справах віри і моралі. Христос наказав апостолам та їх наступникам проповідувати його науку всім людям. А люди мусять бути впевнені, що їх наставники належно викладають цю науку. Тому необхідно було, щоб Христос дав Своїй Церкві дар непомильності. Право навчати, що було дане апостолам та їх спадкоємцям, несе за собою такий дар. Отже, вчення Церкви у справах віри та моралі є непомильним. Непомильними є папа та колегія єпископів, а не поодинокий єпископ, бо один єпископ може помилятись, як, наприклад, Царгородський єпископ Несторій, який заперечував, що Марія є Матір'ю Божою. Непомильність єпископів усіх разом зовсім не означає, що вони обов'язково мають бути зібрані в одному місці. Єпископи можуть бути розсіяні світом, однак вони об'єднані в єдине Тіло Христове і зберігають вузли спільноти між собою та з наслідником Петра.

Інколи слово “непомильність” свідомо чи несвідомо плутають з безгрішністю. Але, оскільки усі люди є грішними, то таке твердження є абсурдним і провокаційним. Непомильність не полягає в проголошенні нових об’явлень, які Христос та апостоли не передавали, але в розвитку та окресленні вже об’явлених Божих правд, які передані Церкві. Обіцяючи непомильність апостолам, Христос обіцяв це також їхнім наступникам, бо казав що буде з ними аж до кінця світу (Мт.28: 26) [1].

Ось чому на ХХІ Вселенському (ІІ Ватиканському) соборі, що проходив з 11. Х.1962-8. ХІІ.1965 р. з участю майже 2850 соборових отціврозглядалося питання і про першість (примат) папи та його роль у Церкві Христовій.

Конституція “Про Церкву” II Ватиканського собору зазначає, що обіцяна Церкві непомильність притаманна також колегії єпископів, коли вона виконує Найвищий Учительський Уряд разом із наслідником святого Петра. Отже, коли папа або усі єпископи, зібрані разом з ним, ухвалюють якесь рішення, то вони виголошують його непомильно. Христос передав цей дар церковній владі, а не світським володарям. Це значить, що жоден світський правитель: чи то президент, чи то король, не має права брати на себе функції керівництва Церкви.

Дата добавления: 2017-02-01