Та його наступників у християнстві 1 страница

У цьому параграфі потрібно з’ясувати суть догми про примат папи та місце і роль Римського понтифіка у Вселенській Церкві, тим більше, що різні християнські конфесії ставляться зовсім по-різному до верховної влади Римського єпископа. Протестанти твердять, що Христос не встановив у Церкві верховної влади, влади, яка мала б зберегти людям Його Об’явлення. Православні вважають, що не Римський єпископ є найстарший, а всі апостоли були рівними, позаяк першим Ісус покликав апостола Андрія. Католики стверджують, що Христос заснував Церкву на основі діяльності Петра, дав йому та його наступникам привілеї керувати Церквою, бо у Святому Письмі Ісус говорить: “Ти - Петро (скеля), і на цій Скелі збудую мою Церкву і адові сили її не здолають” (Мт. 16: 18) [3].

Як бачимо, усі три основні християнські течії мають різні погляди на порушену проблему, однак вони сходяться в основному: на вірі в звістку про Ісуса Христа і на вірі в богостановленість Церкви Христової.

Звичайно, може існувати дуже багато заперечень щодо першості святого апостола Петра, хто хоче знайти такі заперечення, той шукатиме їх у всьому, але єдиним аргументом має слугувати Святе Письмо, церковний переказ (твори Отців та Вчителів Церкви) і, виходячи з цих джерел, ми маємо право робити певні судження та висновки.

Щоб з’ясувати позицію Католицької Церкви, звернемося спочатку до Святого Письма, тобто Біблії, яка є для всіх християн засадничим документом і джерелом віри, який усі визнають і на який покликаються в полеміці, а також до творів Отців Церкви.

Три Євангелія (від Марка, Луки, Івана) наголошують на тому, що Ісус, покликавши за собою апостолів, змінив ім’я Симона на Петра: “І привів (Андрій) його (Симона) до Ісуса… Ісус же, глянувши на нього, сказав: ”Ти - Симон, син Йони, ти зватимешся Кифа” /що у перекладі на гр. м. звучить “Петро”, “петрос” з гр. мови означає - камінь/ (Мар. 3: 16; Лк. 6: 13-14; Ів. 1: 40-42) [3]. За стародавніх часів, коли комусь міняли ім’я, то це означало, що ця людина призначалася для якоїсь дуже важливої суспільної місії. Про це згадує Біблія декілька разів. Так, єгипетський фараон змінив ім’я Йосифа – сина Якова-Їзраїля на Цефенат-Панеах, призначивши його своїм намісником (Бут. 41: 45), а цар Навуходоносор змінив ім’я пророкові Даниїлу на Валтасар, бо вибрав його на свого князя (Дан. 1: 7). Із апостолів Христос змінив ім’я лише Симонові на Петра; братів Заведеєвих Ісус назвав одним іменем - Воанергес - Сини грому (Мр. 3: 16-18). Таким чином, першої ж хвилини, коли Ісус побачив Симона, він змінив його ім’я, маючи на меті в майбутньому призначити його для якоїсь дуже важливої місії, про яку стане ясно пізніше.

Більше того, апостолів не здивувало те, що тільки за Петра й за себе заплатив Ісус податок, хоч міг це зробити й за інших апостолів, які були ще бідніші від Симона (Мт.17: 24-27) [64]. Їх не дивувало й те, що Петра Ісус часто брав із собою (і він став свідком усіх важливих подій із життя Ісуса: Преображення на г. Тавор (Фавор), молитви в Гетсиманському саду тощо).

Утім найбільш важливим є те, що Ісус знав про відречення Симона-Петра. Під час Таємної вечері Христос звертається до Петра із такими словами: “О Симоне, Симоне! Ось Сатана жадав вас, щоб пересіяти, мов пшеницю. Я ж молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, ти ж колись, навернувшись, утверджуй своїх братів...” (Лк. 22: 31-33) [3].

Святий Іван Золотоустий, пояснюючи ці рядки із Євангелія, наголошує: ”Бог тому дозволив упасти верховному Апостолові, щоб зробити його покірним та пробудити його до більшої любові, бо кому більше прощається, той і більше любить” [62].

Євангеліст Матвій наголошує: “Прийшовши в околиці Кесарії Пилипової, Ісус спитав своїх учнів: ”За кого мають люди Сина Чоловічого?” Ті відповіли: ”Одні за Йоана Хрестителя, інші - за Іллю, ще інші за Єремію, або одного з пророків”. “На вашу ж думку, - до них каже, - “хто я?” Озвався Симон-Петро і заявляє: “Ти - Христос, Бога живого Син”. У відповідь Ісус сказав до нього: “ Щасливий ти, Симоне, cину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти - Петро (скеля), і що на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі” (Мт. 16: 13-19) [3]. Арамейською мовою Христос сказав до Симона: “Ти є Кифа...”. З арамейської “кифа” перекладається як “камінь”. За що обіцяє Христос Петрові таку особливу місію? За те, що Симон визнав його Сином Божим. Причому Христос наголошує, що він знає про те, що не сам Петро про це здогадався, а небесний Отець йому об’явив. Ось із цієї причини Ісус Христос обіцяє Симонові-Петрові ще ключі від царства Небесного. Тобто Ісус наголошує, що дасть йому ключі від земного дому й наголошує, що все, що Петро зв’яже на землі, буде зв’язане на небі.

Для людей, котрі вважають Святе Письмо найвищим авторитетом, зміст цих слів не може викликати жодного сумніву. Господь чітко (і конкретно) уповноважив апостола Петра керувати заснованою Ним (Ісусом) Церквою і дав йому беззастережне право “зв’язувати і розв’язувати” на землі. Звідси логічно випливає догма “Про непомильність папи ” у питаннях віри та моралі, до якої повернемося згодом.

Ці слова зі Святого Письма так пояснює Іван Золотоустий - один із найвизначніших Отців Східної Церкви, який є найбільшим авторитетом для православних: “Він питає: Що значить: “Дам тобі ключі?” - і відповідає: “Як Отець дав тобі пізнання про мене (що я є Сином Божим, так і Я дам тобі). Він обіцяє дати Петрові це, що властиво робить Церкву непохитною серед усіх бур і просту людину робить твердішою від усякого каменя. Петро названий є каменем, бо на нім виставив Христос свою Церкву” [62].

В іншому місці Біблії, у Євангелії від Івана, Ісус уже після свого воскресіння ще раз підтверджує попередні слова про старшинство апостола Петра. По воскресінню, “Коли поснідали, каже Ісус до Симона Петра: “ Симоне Йонин? Чи любиш ти мене більше ніж оці?” – “Так, Господи, - відрікає той йому, - ти знаєш, що люблю Тебе”. То ж мовить йому: “ Паси мої ягнята!” І знову вдруге каже до нього: “Симоне Йонин! Чи любиш ти мене?” “Так, Господи, - одвічає йому, - ти знаєш, що люблю тебе”. І мовить йому: “ Паси мої вівці ”. І втретє йому каже: “Симоне Йонин! Чи любиш ти мене?” І засмутився Петро, що аж утретє його питає: “Чи любиш мене”, - то й каже йому: “Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що тебе люблю!” І каже йому Ісус: “Паси мої вівці! Істинно, істинно говорю Тобі: Коли ти молодший був, то підперізувався сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш” (Ів. 21:15-19) [3]. /Тут Ісус натякає на смерть Петрову аж в столиці Римської імперії, де Петро перед тим утік із в’язниці. Його справді стратили, розіпнувши на хресті, але вниз головою, як просив сам Петро. - Г.Л./.

Отже, з виділених вище слів бачимо, що Ісус навіть протиставляє Петра іншим апостолам, кажучи: “Чи любиш ти мене більше, ніж вони”, тобто ніж усі інші апостоли. Звісно, якщо б у Христа не було якихось особливих планів щодо Петра, то він запитав загалом усіх апостолів чи люблять вони Його, але Ісусові була потрібна особлива шана й відданість саме від Петра, оскільки саме йому відводив особливу роль у “своєму стаді”. Звідси випливає догма про примат папи.

Іван Золотоустий пояснюючи ці рядки із Євангелія від Івана, наголошує, що Христос тому тричі питався апостола Петра, що святий Петро був вибраний з-поміж апостолів. А, роблячи різницю між вівцями й ягнятами, Ісус наголошує на тому, що Христос робив апостола Петра не лише Пастирем для вірних, але й Пастирем для апостолів [62].

Треба наголосити, що не тільки Отці Східної Церкви визнавали апостола Петра верховним апостолом, але й згодом визначні діячі Христової Церкви на Русі. Святий Дмитро Ростовський про Петра пише так: “Петре! Тебе чекає посада, ти будеш піднесений до ступеня зверхника, тобі вручиться пасіння овець” [62], а Ілля Милятин, якого дуже шанує Російська Православна Церква, в повчанні на четверту неділю Великого посту пише: “Коли Христос сказав Петрові: ”Паси мої вівці, паси мої ягнята”, то дав йому (як свідчить Іван Золотоустий) першу апостольську владу й честь” [62].

У Мінеї, яка видана в Києві 1811 року і якою користується Російська Православна Церква на 29 січня (в день Поклону оковам Святого Петра) є такі слова про Петра:

“Нині Петро, підвалина Церкви, камінь віри, показує нам свої чесні ланцюги (вериги).

Ти (св. Петре) утвердив Христові закони і проступників навчив справедливості як зверхній начальник Апостолів, як міцний фундамент догм.

Вихваляймо найвищого і першого Апостола великого Петра...” [62]. На свято Петра й Павла (12 липня) та ж Мінея подає такі рядки про Петра: “Петре, підвалино Апостолів, скало Церкви Христової...

Достойно заспіваймо в честь верховного начальника Апостолів.

Тебе, святий Петре, Предвічний назначив начальником своєї Церкви” [62, с.119-126].

Першим апостолом, якому з'явився воскреслий Христос, був саме Петро-Симон. Після Христового вознесіння апостол Петро поводить себе впевнено, маючи Христове благословення на свою діяльність.

Часто в Новому Заповіті зібрання Апостолів визначається формулою - “Петро та його товариші” (Ді. 9: 32). Або “Петро та одинадцять” (Ді. 2: 14) [3]. Протягом своєї проповідницької діяльності з особливим піклуванням Христос завжди навчає, виправляє та підтримує Петра (Мт. 14: 29; 16: 23; Лк. 5: 10) [3].

Петро часто говорить від імені усіх, і Христос через нього відповідає усім. Це підтверджують рядки із Нового Заповіту, який визнають усі християнські конфесії. Саме Петро скликає апостолів на перший Собор з єпископів та вірних, щоб вибрати замість Юди Іскаріотського іншого апостола. Ним став Матвій (Ді 1: 15-26) [3].

У день П’ятдесятниці, після зіслання Святого Духа в Єрусалимі, апостол Петро виступає перший з проповіддю до людей, що зібрались, як провідник усіх апостолів (Ді. 2: 14-36). Саме Петро робить перше чудо оздоровлення після відходу Ісуса Христа (Ді. 3:1-26).

Петро відповідає за апостолів на засіданні юдейського синедріону (Ді. 4: 1-22).

Саме апостол Петро приймає до Христової Церкви першого християнина не з євреїв – римського сотника Корнилія. Ангел з’явився Корнилієві (з Кесарії) й наказав послати звістку до Симона, що зветься Петром, до м. Яффи. З Кесарії до Єрусалиму, де перебував апостол Яків, було набагато ближче, ніж до м. Яффи, де проповідував апостол Петро. Але ангел наказує Корнилієві послати гінців саме до апостола Петра, оскільки тільки він може зробити те, що зробить: почне приймати поган до Христової Церкви. Це була річ нечувана, яка здивувала навіть деяких апостолів. Але ніхто не міг заборонити робити цього Петрові, бо всі знали, що він від Христа дістав найвищу владу “в’язати на землі й на небі ” (Ді. 10: 47-48; 11: 1-18) [3].

Цікаво, що по наверненні Савла (Павла) до християнської віри той подався до Єрусалиму саме до Петра, щоб повідомити його про своє навернення і віддати йому честь як верховному архієпископові (Ді. 9:26).

Петро ж у силу свого старшинства обходить всі християнські громади (Ді. 9:32), що за словами Івана Золотоустого було знаком його як усесвітнього очільника єпископів. А коли постала проблема, щодо обов’язковості старозавітних обрядів (обрізання та ін.) для християн, що навернулися з язичества, Петро збирає знову Собор в Єрусалимі, де виступає з переднім словом (Ді. 15: 1-11).

Навіть у тропарі на честь апостола Андрія, про якого багато говорить грецька Церква та наші легенди, є такі слова: ”Як первозванний з Апостолів і як верховного брат...”, а в тропарі святого євангеліста Марка є такі рядки: “Верховного Апостола учнем був” [62].

Зрештою, всі євангелісти, подаючи імена апостолів і навіть називаючи Андрія Первозванним (Мат. 4:18; 10: 2-4; Мар. 1: 16; 3: 16-19; Лук. 6: 13-16; Ів. 1:35-42), першим у списку апостолів завжди згадують Петра [3].

Через те, що Єрусалим своє завдання виконав та ще й мав бути знищений, волею обставин потрапляє апостол Петро до Риму (що йому прорік Ісус ще при житті) - тодішньої столиці Римської імперії, яку християни, через схильність до морального запустіння, називали Вавилоном (І Петра 5:13) [3].

В Італії під час розкопок старого цвинтаря археологи в 1950 році знайшли гріб апостола Петра [62; 83], підтвердивши відомості святого переказу, що Петро був розп’ятий десь за часів римського імператора Нерона між 62 та 67 роками. Ці відомості підтверджують юдейський історик Філон Олександрійський та християнський єпископ і відомий історик Церкви Євсевій Кесарійський. Царгородський патріарх Тарасій у листі до папи Андріана ІІ пише: ”Божественний Апостол Петро, якого престіл Ви (Андріан) займаєте” [62, с.120].

У Четі-Мінеї, якою користується й досі Російська православна церква читаємо, що Петро перед смертю втік із в’язниці й поспішав з Риму. По дорозі його зустрів Ісус Христос. Петро запитав Спасителя: ”Господи, куди йдеш?” Христос відповів: ”Іду до Риму, щоб бути другий раз розп’ятий”. Петро повернув назад до Риму, був заарештований і попросив щоб його розіп’яли вниз головою. Це сталося 12 липня за юліанським календарем. Цього дня він ще висвятив наступного єпископа Риму – Ліна [62, с.121].

Звичайно, що вищенаведені факти, кожен зокрема, не є аргументом для визнання першості Петра, однак усі разом взяті говорять про певну послідовність, з якою Спаситель закріплював цю першість саме за Петром, а не за кимось іншим. Першість Петра - не є “першістю покликання“, позаяк первозванним був Андрій, це не є“ першістю віку”, тому що про вік апостолів у Євангелії взагалі не йдеться. Ця першість заснована на більш ґрунтованих підставах - на служінні Богові.

Визначні Отці Східної Церкви підтверджують той факт, що Петро був найвищим Головою Христової Церкви. Св. Василій Великий (329-379р.) наголошував: “Христос поставив по собі Петра пастирем своєї Церкви, бо каже: “Паси мої вівці” [67].

Св. Іван Золотоустий зазначав: “Якщо хтось спитається, чому Яків дістав Єрусалимський престіл, то я відповім, що Христос поставив Петра не для одного міста, а для Вселенної” [62, с.115]. Так, як більшість подій Нового Заповіту відбувалися в Єрусалимі, то багато християн вважає, що єпископ цього міста може вважатися головним єпископом Церкви Христової. Однак, як зазначив Іван Золотоустий, Богові було важливо, щоб інше місто – Рим - відіграло провідну роль у поширенні християнства, тому апостола Петра було призначено для місії вищого ґатунку ніж бути єпископом тільки одного міста.

Єпископ Василий Великий про монархічний устрій Церкви говорить так: “Усяка згода між багатьма з успіхом тримається до тих пір, поки зберігається загальна покірність, а будь-які чвари та суперечності виникають тоді, коли є багато таких начальників, коли відсутній один, найвищий авторитетний правитель” [62, с.141].

Константинопольський патріарх Іван Золотоустий писав: “Ми всі брати і один у нас наставник, але і між братами потрібно, щоб хтось один давав накази, а інші слухались” [62]. Цього ж принципу дотримувалися також інші Отці Церкви, усі засновники монаших чинів та орденів, тому наведені рядки дають нам змогу зрозуміти те, як розглядалося це питання на зорі християнської ери.

Деякі дослідники християнства вбачають особливе становище папи в отожненні з світською монархічною владою. Основним аргументом того, що Христос установив у Церкві монархічний уряд, є закиди опонентів проти вчення про примат святого Петра. Ця проблема особливо загострилася після того, як 1870 року І Ватиканський собор (ХХ Вселенський) проголосив другу догму: про непомильність папи (див. Ч.І. РОЗДІЛ V. §13).

Російський філософ Микола Бердяєв засуджує ідею монархічного устрою Церкви як чужу для християнства.

Справді, монархічний устрій зараз не в моді, тому дуже важливим є правильне розуміння терміна “монархічний уряд у Церкві”. Цей вислів не означає, що Христова Церква - це монархія, у якій папа панує як всевладний монарх. У Церкві Христовій немає володарів, а є люди, які з Божого благословення мають посади, що визначені не для панування, а для послуг тим, котрі вірять у Христове Євангеліє. Адже, звертаючись до текстів Святого Письма, ми бачимо, як Христос навчав апостолів, котрі сперечались між собою про першість у Христовому царстві. Вони уявляли собі його як земну державу, де є господар і підлеглі. Ісус на це їм відповів: “Хто хоче бути першим, нехай буде останнім з усіх і слугою всім” (Мр. 9: 35) [3].

Після другого Ватиканського собору ситуація стала змінюватись на краще. Католицьке вчення поступово зазнало прогресивних змін. Дещо простішими стали звернення до служителів культу, гучні титули поволі відійшли у минуле. Взірцем можуть слугувати підписи під документами папи Римського, який іменує себе так: “Слуга Божих Слуг ” [52].

Монархічний устрій Церкви - це устрій у якому найвищий голова відповідає за лад і роботу в усій Христовій Церкві. Логічним і закономірним є питання, чи надав Ісус Церкві монархічного уряду? Протестанти відкидають будь-яку ієрархію в Церкві (за винятком англіканців). Православні вважають, що всі єпископи рівні між собою і відрізняються почесними титулами (патріарх, архієпископ, митрополит, єпископ). Католицька Церква на основі приведеного вище висловлювання Ісуса Христа зі Святого Письма (Мт. 16: 18-19) вчить, що Спаситель поставив апостола Петра найвищим провідником своєї Церкви, дав йому першість та керівництво цілою Церквою: як вірянами, так і кліром.

Вочевидь, що Христова Церква, якою правлять єпископи, потребує вищого проводу, вищого судді, до якого єпископи можуть звернутися, коли поміж ними виникають розбіжності та суперечки. Цей суддя по-справедливму розсудить конфліктуючі сторони і його присуд не викличе сумніву. Мабуть, тому у світі існує єдина католицька церква. Можливо, причина поділу і різноманітності православного світу саме у відсутності такого авторитетного наставника, оскільки це дає ґрунт для того, що будь-який єпископ може уявити себе найвищим авторитетом Церкви і створити свою окрему церкву в Церкві.

Отже, католики вважають, що Христос зробив Свою Церкву єдиною, з одним найвищим проводом. Однак цей монархічний устрій не є диктатурою, позаяк папа не є абсолютним монархом, а є найвищим провідником Церкви, який прийшов не для того, щоб Йому слугували, але щоб служити іншим і Богові. Влада папи обмежена самим устроєм Церкви, бо він, до прикладу, не має права скасовувати єпископату і ставити своїх урядовців на місце єпископів чи архієпископів [35].

Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

1. З яких фактів у Святому Письмі видно, що апостол Петро дістав від Ісуса Христа право керувати апостолами і вірянами?

2. На основі яких уривків із Біблії (Євангелій та Дій апостолів) сформувалося догма про примат папи Римського?

3. Хто з Отців Східних Церков підтверджує положення, що Петро був верховним апостолом?

4. Коли була проголошена догма про непомильність папи?

§ 11. Роль і місце папи Римського у проведенні Вселенських соборів та затвердженні їх рішень

Необізнаній людині може бути незрозумілим, який власне зв'язок між першістю Петра та приматом папи. Справа в тому, що римське папство веде свій початок саме від Петра, і якщо визнається першість святого Петра у Христовій Церкві, то визнається також догмат про примат папи. Петро був єпископ Римської Церкви. Історія свідчить, що апостол Петро десь приблизно 62-67 рр. н.е. помер у Римі мученицькою смертю: його було розіп’ято вниз головою (на його ж прохання), бо він вважав, що недостойний бути страчений таким способом, яким стратили Ісуса Христа

З початком своєї діяльності єпископи Риму користувались юрисдикцією примату, і це не викликало спротиву з боку інших єпископів. З кінця І сторіччя до нас дійшов “Лист папи Климента I”, написаний до коринтян, з приводу суперечок між ними. Хоча Коринтська Церква була віддалена від Риму, це не стало перешкодою для папи Климента звернутися до мешканців міста з гострим осудом їх суперечок. Папа писав: “Якщо хтось не послухає того, що Христос через нас звіщає, то хай знають, що їх душам загрожує велика небезпека” [62]. Це послання було прийнято з великою прихильністю і ще довго читалося в Коринтській Церкві. І надалі єпископи з різних частин світу зверталися до Римського папи у справах віри та моралі.

Вселенські собори також підтверджують першість римських пап, хоча слід зазначити, що ні один із семи перших Соборів, які визнаються і на Сході, не проголосив догми про папу. Однак, як свідчить документи цих Соборів, така першість Римського архієрея і не піддавалася сумніву. Можливо, через те, що ніхто навіть не мав думки про можливість першості когось іншого, тому такої догму і не обговорювали. У соборних декретах і рішеннях імена папських легатів завжди стояли на першому місці, хоча вони іноді були звичайними священиками. Майже кожен Вселенський собор збирався для розгляду якогось нового суперечливого трактування християнської віри і завжди основним авторитетом у розгляді цих справ був Римський архієрей [69].

I Вселенський собор у Нікеї 325 року, скликаний імператором Константином Великим (+337р.) за згодою папи, був спрямований проти єресі аріян, які ставили під сумнів односутність Бога-Отця і Бога-сина, що загрожувало роз’єднанню Церкви, бо Арій вважав Ісуса Христа за Божими властивостями, суттю і славою нижчим від Бога-Отця (тринітарна і христологічна єресь). Собор навчав, що Христос є єдинородним Сином Отця небесного і співістотний з Отцем, тобто таким способом вів боротьбу проти аріянства, яке вважало Ісуса Христа сотвореним не з Божої сутності, а із нічого [16, с.27]. Собор визнав також патріарші права архієпископів Олександрії (Єнипет), Антіохії (Сирія), Лівії (Північна Африка) (Канон 6), а також єпископа Єрусалиму (Палестина) (Канон 7) [2, с.24-25].

Було ухвалено 250 отцями рішення Собору:

- догматичне - щодо ставлення до осіб Пресвятої Трійці - Отця і Сина: “Син є правдивим Богом від правдивого Бога, родженим, нествореним, єдиносущним з Отцем” [32, с.202];

- щодо дати Великодня (Пасху мали святкувати в першу неділю після дня весняного рівнодення – перша повня) [36, с.323];

- про єдиносущність Ісуса Христа з Богом-Отцем;

- щодо помісних Синодів єпископів у провінціях (Канон 5) [2];

- прийняття канонів Церкви (20) і Символу віри, котрий ще називають Нікейським (Ч. І. Р. І.§1; Додаток А).

На цих зборах були присутні тільки чотири західні єпископи, однак один з них головував і, будучи представником папи Сильвестра (314-335), першим підписав акти Собору.

На жаль, не всі єпископи погодилися із рішеннями І Вселенського собору. Хоча на ньому були присутні багато авторитетних богословів і Отців Церкви, зокрема Олександр Олександрійський, Осія Кордубський, Євстахій Антіохійський, Макарій Єрусалимський, Яків Нісібійський, Спиридон Кіпрський, Пафнутій Фіваїдський, Миколай Мірлікійський, Афанасій Великий, які підтримували ідею правовірності.

Частина єпископів, які підтримували Арія (Євсевій Нікомодійський, Мінофан Ефеський, Патрофіл Скіфопольський, Теогніс Нікейський; а ідейним натхненником цієї групи був відомий історик Церкви єпископ Євсевій Кесарійський), не погодилися із рішенням Собору й продовжували догматичні суперечки [38, с.17]. Саме через це було скликано імператором Теодосієм (Феодосієм) наступний Вселенський собор.

Складність проведення Вселенського собору полягала в тому, що велика Римська імперія вже була на грані розпаду на дві частини: Західну і Східну, при небезпечних зовнішніх загрозах. Усередині імперії велися складні богословські суперечки як на Сході, так і на Заході: аріанські єресі – семіарінство, євноміянство, аполлінаризм. Учення Аполлінарія та інших засудив папа Домаз І на помісному соборі в Римі 377р. й позбавив його сану [32, с.262].

Важливу роль у догматичних суперечках про три Божі Особи відіграли постаті, названі пізніше Вчителями Церкви: Василій Великий, Григорій Назіянзький, Григорій Ніський та згадуваний Амвросій Медіолянський, але, незважаючи на їх зусилля, частина єресей залишилася: македоніянізм, аполлінаризм тощо. Водночас становище Христової Церкви ускладнювалось тим, що в Римській імперії дуже часто змінювалися правителі, які мали різні ідеологічні вподобання, до того ж самій імперії та її цілісності загрожувало багато ворогів ззовні, а тому в її східній частині римський імператор Граціан доручив 379 р. правити одному зі своїх найкращих полководців іспанцеві Теодосію (Феодосію), який по його смерті став законним імператором [43, с.294-316].

Імператор Теодосій (Феодосій) проводив досить виважену віротерпиму політику, що дало йому можливість знайти примирення із готами (зокрема із перекладачем готської Біблії Ульфіласом), які загалом за поглядами були аріянами. Маючи підтримку папи Домаза І, що теж був іспанцем за походженням як сам імператор, та єпископа Амвросія Медіолянського (+ 397) [40, с.65-66], Теодосій (Феодосій) вирішив припинити релігійні суперечки, що розгоралися час від часу в східній частині держави, якою керував. Будучи правовірним католиком-нікейцем, імператор видав Солунський едикт “Про католицьку віру” (28. 02. 380 р.), за яким переслідувалися язичники, ті, хто виступав проти вчення про Святу Трійцю і визнавав християнство державною релігією [43, с.313].

А щоб із цим покінчити остаточно, імператор Теодосій (Феодосій) 381 р. скликав для з’ясування правильності поглядів Македонія у Константинополі збори єпископів, які за своїми рішеннями пізніше дістали статус ІІ Вселенського собору [2, с.31-34].

Мету проведення Собору можна визначити тільки за твором Григорія Богослова “Для затвердження благочестивого віроповчання” [69, с.131].

II Вселенський собор проходив у Константинополі навесні-улітку 381 року, був скликаний після довгих аріанських суперечок. У ньому брали участь тільки 186 східних єпископів. Собор розглядав єресь “духоборців” і проголосив Божество Святого Духа, а щодо єресі аполлінаристів – визнання людської природи Ісуса Христа. Папа Домаз І не був присутній і не вислав на нього своїх представників. Але рішення Собору були визнані пізніше, через їх вагу для всієї Церкви [2].

Рішення ІІ Вселенського (І Константинопольського, або Царгородського) собору 381 р.:

- щодо аріанства, фотіанства, македоніанізму, аполлінаризму та інших єресей, то їх було засуджено (Каноном 1);

- щодо першоієрархів окремих Східних Церков: Олександрійської, Антіохійської, Понтійської, Азійської, Фракійської, була встановлена їх послідовність після Римської (Канони 2; 3);

- щодо обрядів прийняття до церкви єретиків, що навернулися (через каяття й інші Святі тайни) (Канон 7) [2, с.34].

У третьому каноні, взявши до уваги столичний статус Константинополя, Собор визнав за єпископом цього міста першість стосовно єпископів Східної Церкви, але друге місце – після єпископа Риму. Уже той факт, що ні папи, ні його легатів на І Константинопольському соборі не було, але єпископи Східних Церков визнали перше місце за єпископом Риму й зафіксували це в рішеннях собору (Канон 3) засвідчує, що така першість таки вже існувала і ніхто в ній не сумнівався. На жаль, усі ухвали цих перших Вселенських соборів повністю не збереглися. Вони частково залишились тільки в копіях пізніших документів [2, с.32].

Аналіз поглядів єретиків, що вели полеміку щодо рішень соборів: Нікейського (І Вселенського 325 р.) та І Константинопольського (ІІ Вселенського, 381р.), показує, що за того часу вони були дуже небезпечними, адже ставили під сумнів основні ідеї християнства:

1) заперечувалася рівність трьох осіб Божих у Пресвятій Трійці іменем якої Христос вислав апостолів у світ;

2) ставилася під сумнів Божа чи людська природа в Ісуса Христа – Сина Божого і другої особи Пресвятої Трійці, а це означає, що все, що проповідували євангелісти про Ісуса Христа та Його месіанське призначення, заперечувалося.

Якщо коротко підсумувати значення соборів та полеміки, що відбувалася між соборами, то можна сказати так:

1. У ході полеміки з аріянами та їх послідовниками чітко сформувалося вчення про Пресвяту Трійцю, яке випливало із Святого Письма. Велика заслуга в тому релігійно-філософської каппадокійської школи, яку представляли такі визначні діячі Церкви Хрристової й учені того часу (Отці і Вчителі Церкви), як Василь Великий (330-379), Григорій Нісський (335 - після 394),Григорій Назіянзький (Богослов, 329-390),Іван Золотоустий (344-407) та Афанасій (Атанасій) Олександрійський і Блаженний Єронім (347-419).

Із їх вчення про Пресвяту Трійцю випливало, що:

Дата добавления: 2017-02-01