Основні тенденції розвитку української культури в кінці XVIII – першій половині ХІХ століття

РОЗДІЛ 1

ВСТУП

Питання для самоперевірки

1. Яке місце займає аналіз у пізнанні економічних явищ та суспільних процесів?

2. Яка різниця у змісті економічного аналізу на макро- та мікрорівнях?

3. У чому полягає сутність системного підходу до управління?

4. Назвіть п’ять найважливіших принципів визначення системи.

5. Місце економічного аналізу в системі управління підприємством.

6. Які завдання стоять перед економічним аналізом на підприємствах?

7. Назвіть головну особливість управлінських рішень.

8. Сформулюйте зміст поняття «управлінське рішення».

9. Дайте перелік основних вимог до управлінського рішення.

10. Назвіть основні складові блок-схеми процесу прийняття управлінських рішень. У чому полягає їх ітеративний характер?

11. Дайте визначення терміна «системний аналіз» і назвіть його чотири основні стадії.

12. Які фактори впливають на процес прийняття управлінських рішень?

13. Яке призначення й сутність управління за відхиленнями?

14. Назвіть три основні передумови здійснення управління за відхиленнями.

15. Яке значення має встановлення допусків відхилень в економічних явищах?

16. Охарактеризуйте найважливіші складові управлінського обліку.

17. Місце економічного аналізу в управлінському обліку.

18. Охарактеризуйте особливості аналізу взаємозв’язку показників «витрати-обсяг-прибуток».

19. У чому полягає аналіз ситуацій для управлінських рішень з окремих проблем?

20. Поясніть суть економічного аналізу інвестиційних рішень.

Актуальність теми зумовлена особливістю рубежу XVIII – XIX століть в історії України і значенням діяльності української інтелігенції в цей період. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття в Україні розпочинається національно-культурне Відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їх занепаду. Відродження пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики.

Характерною ознакою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв’язку з цим закономірно, що в кінці XVIII – на початку ХІХ століття помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо.

Праці, створені істориками-аматорами цього часу, свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій – розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії. Дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії.

Поява праць з історії України стимулювала посилення інтересу елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виокремлення етнографії, фольклористики та мовознавства із сукупності історичних знань.

Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності.

Творчість родоначальника української літератури І. Котляревського, відомих байкаря П. Гулака-Артемовського, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ´яненка, геніального поета Т. Шевченка повною мірою реалізувала художній потенціал української мови, розширила діапазон її вживання, урізноманітнила жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку.

Суттєві зрушення, які відбулися наприкінці XVІІІ – на поч. XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Такий приклад істинної відданості ідеї та служінню народу попри урядові заборони слід взяти сучасній українській спільноті, серед якої панують лише ситуативні та індивідуальні інтереси. Ми повинні рівнятися на таких визначних постатей, які з низів підіймали українську культуру першої половини ХІХ ст.

Мета даної кваліфікаційної роботи полягає у спробі розкриття політичних та соціально-економічних умов, визначенні пріоритетів та з'ясуванні результатів культурницької діяльності української інтелігенції наприкінці XVIII – першій половині ХІХ століття.

Сформована мета передбачає вирішення наступних завдань:

– проаналізувати політичні та соціально-економічні умови розвитку української культури кінця XVIII – першої половини ХІХ століття;

– охарактеризувати основні етапи становлення нової національної моделі культури;

– визначити пріоритетні напрямки діяльності української інтелігенції;

– дослідити життєвий і творчий шлях найяскравіших представників української інтелігенції кінця XVIII – першої половини ХІХ століття та їх внесок в українську національну культуру;

– з’ясувати роль греко-католицького духовенства у культурному розвитку Західної України кінця XVIII – першої половини ХІХ століття.

Об’єктом даного дослідження виступають політичні та соціально-економічні умови, напрями і тенденції культурницького процесу на українських землях в кінці XVIII – першій половині ХІХ століття

Предметом кваліфікаційної роботи виступають результати та наслідки діяльності української інтелігенції в контексті культурного розвитку України в зазначений час.

Територіальні межі охоплюють усі українські етнічні території у межах сучасних кордонів України. Окремими регіонами тут постають Наддніпрянщина та Західна Україна.

Хронологічні межі даного дослідження охоплюють період з останнього двадцятиріччя XVIII століття до 1851 року. Верхня хронологічна межа зумовлена тим, що саме в цей час Україна втрачає залишки своєї політичної самостійності і в зв'язку з цим її культурний розвиток підпадає під суворий контроль з боку країн-окупантів, уряди яких всіляко гальмують його. Нижня хронологічна межа визначена датою розпуску Головної Руської Ради.

Історіографія проблеми хронологічно обмежується ХІХ – початком ХХІ століття.

Історики ХІХ століття займалися в основному збиранням фактологічного матеріалу для написання в майбутньому повної історії України. Праці ХІХ століття, особливо його першої половини, в даному випадку є джерелами.

В часи найбільшого підйому українського руху в 1860-х роках було засновано в Петербурзі український місячник «Основа» (1861 – 1862), в якому поруч з белетристикою й публіцистикою містилися розвідки з історії, етнографії, мови, історії письменства та права (П. Куліш, М. Костомаров, Ол. Кістяківський, Ол. Лазаревський та інші). По припиненні «Основи» українознавство знову залишилося без свого власного органу, і українські вчені знову мусили тулитися зі своїми працями по чужих виданнях.

На початку 1870-х років українській громаді в Києві пощастило організувати т. зв. «Юго-Западный Отдел Рус. Географическаго об-ва» Це товариство за короткий час свого існування (1873 — 76) згуртувало біля себе ряд визнаних наукових сил, таких як В. Антонович, Ф. Вовк, Мих. Драгоманов, Павло Житецький, Ол. Лоначевський, М. Зібер, Кость Михальчук, Ол. Русов, Ол. Кістяківський, П. Чубинський, Микола Лисенко, Ів. Рудченко та інші, і розвинути надзвичайно інтенсивну діяльність на полі дослідів етнографії й економічного життя українського народу. Воно долучило до співпраці також і українців з Галичини та Буковини. Товариство видало 2 томи своїх «Записок», 3 томи творів М. Максимовича та інші праці. З ініціативи й заходами товариства було скликано в 1874 році в Києві Археологічний з’їзд, який обернувся в блискучу маніфестацію наукових досягнень на полі українознавства: археології, етнографії, мовознавства, історії. Розвиток українського національного руху в половині 1870-х років непокоїв російський уряд, і, видаючи 18 травня 1876 р. свій ганебний указ про заборону української літератури, цар Олександр II звелів закрити і «Юго-Западный отдел Географ. об-ва» як головне огнище українського наукового життя. Цілий ряд українських учених мусили або виїхати з Києва, або емігрувати за кордон (М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Зібер, С. Подолинський).

В Галичині у цей час з-поміж учених-народознавців визначилися проф. Ом. Огоновський, автор 5-томової «Історії літератури руської» (1887 – 1894 рр.), історики Юліян Целевич, Омелян Партицький, Корнило Заклинський, автор історії уніатської церкви єпископ Юліян Пелеш та інші.

Після заборони 1876 р. українські наукові досліди не припинились; навпаки, українці тепер звернули увагу на досліди наукові, на вивчення української історії, мови, етнографії – щоб довести науковим способом культурно-історичну самостійність українського народу і його право на вільний національний розвиток. Правда, ця праця мала провадитись російською мовою, пристосовуватись до суворої цензури і вестись в межах російських наукових товариств і видавництв. В кінці 1870-х років при Київському університеті було засновано Історичне товариство імені Нестора-Літописця, а в Харкові, також при університеті, Історично-філологічне товариство. Перше мало велике значення для розроблення української історії й археології, а друге – також для української етнографії; київські «Чтенія» і харківський «Сборник» містили багато цінних розвідок і матеріалів з обсягу українознавства. Київська Археографічна комісія під фактичним керуванням В. Антоновича ще в 70-х роках розвинула дуже інтенсивну діяльність. Її «Архив Юго-Западной Россіи», окрім матеріалів, приніс десятки дуже важливих монографій з історії українських суспільних станів, з історії юридичних та економічних відносин, з історії церкви й культурних відносин, писаних фаховими вченими, такими як В. Антонович, Ор. Левицький, М. Владимирський-Буданов, Ів. Каманин, С. Терновський, Ів. Новицький, Т. Лебединцев, Мих. Стороженко, М. Грушевський та інші.

Проф. Д. Багалій, очолюючи кафедру історії в Харківському університеті, розпочав там досліди над історією Слобідської України. Проф. М. Петров (своїми «Очерками исторіи новой украинской литературы», 1889) і проф. М. Дашкевич створили наукову історію нового українського письменства.

В 1882 році в Києві було засновано місячник «Кіевская Старина», який надовго зробився головним органом українознавства, присвятивши особливу увагу дослідженню політичної, соціальної й культурної історії України. «Кіевская Старина» скупчила в числі своїх співробітників майже всіх видатніших українських учених з цілого простору української землі, а також чимало вчених російських та польських, які працювали в обсягу українознавства. Серед істориків, які особливо близько стояли до «Кіевской Старины», треба відзначити Олександра Лазаревського (1834 – 1902).

Ослаблення цензурних утисків з початком XX ст. і оживлення громадського життя як по цілій Росії, так і в Україні сприяли витворенню офіційних наукових установ, які, одначе, опинившись в українських руках, присвятили свою працю розробленню місцевої старовини й етнографії. Такими були т. зв. Архівні комісії в Полтаві, Чернігові й Катеринославі; Товариство дослідників Волині в Житомирі, Церковно-археологічне товариство в Кам’янці-Подільському, Товариство дослідників Кубані в Катеринодарі. Постали музеї української старовини й мистецтва: в Києві, Чернігові (Музей Василя Тарновського), Катеринославі та по інших містах.

Протягом 80-х, 90-х і початку 1900-х років українськими вченими була виконана величезна праця, яка обіймала досліди над усіма сторонами життя українського народу в його минулому й сучасному. Можна сказати, що історична самобутність і своєрідність українського культурно-національного типу знайшла собі повне наукове обгрунтування. Але всі ці досліди були проведені в чужій – російській – мові й мусили рахуватися з російськими цензурними вимогами: багато історичних тем взагалі не могли бути досліджені, а взагалі вчені примушені були не договорювати своїх думок до кінця, часто – не робити відповідних висновків із власних праць, навіть не вживати самої назви «український», замінюючи її словом «русскій» або хоч «малорусскій» чи «южно-русскій». Щоб створити незалежне огнище української науки, де б українські досліди могли провадитись без огляду на російську цензуру, з ініціативи В. Антоновича й Ол. Кониського у 1892 році у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка. Завданням цього товариства було об’єднати наукові сили Російської й Австрійської України й розвивати вільні досліди, головно в обсягу українознавства. Справжній розвиток Наукового товариства ім. Шевченка розпочався з 1894 року, коли на його чолі став проф. М. Грушевський. За порівняно короткий час Грушевському пощастило розвинути надзвичайно інтенсивну діяльність, особливо у сфері наукового видавництва (видав близько 150 томів «Записок Наукового товариства ім. Шевченка»). Грушевський приєднав до співпраці таких видатних учених, як дослідник старого письменства і народної словесності славний український письменник Іван Франко (1856 – 1916) та етнограф Володимир Гнатюк, та своїх власних учнів, з-посеред яких визначилися історики Стефан Томашівський, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, Ів. Кревецький та інші. До початку І Світової війни Товариство видало разом коло 400 великих томів наукових праць українською мовою, серед яких головну частину, майже 9/10, складали праці з українознавства, переважно з обсягу історії, історії письменства та етнографії. Окрасою видань Товариства були праці самого Грушевського та Франка. Розвитку студій з українознавства в Австрії сприяло також існування кафедри української мови та письменства у Львові і такої ж кафедри в Чернівецькому університеті, яку займав автор наукової граматики української мови проф. C. Смаль-Стоцький.

Революція 1905 – 1906 років в Росії скасувала формально утиски над українським словом: постала українська преса, почали вільно друкуватися українські книжки, позасновувалися українські культурно-просвітні товариства, стали допускатися українські видання з-за кордону, які до того часу належали до «абсолютно заборонених» в Росії, в тім числі й всі видання Наукового товариства ім. Шевченка. З початком 1914 р. розпочато видання наукового квартальника українознавства «Україна».

Реакція, яка приборкала революційний рух 1905 – 1906 років, наклала свою важку руку й на розвиток української науки, гальмуючи його на кожному кроці. З початком І Світової війни було припинено майже всі прояви українського культурного життя. Через обставини воєнного часу затрималось видання широко задуманої наукової енциклопедії українознавства російською мовою – «Украинский народ в его прошлом и настоящем»; вийшло лише два її томи: 1-й – історія (Грушевський) і 2-й – етнографія і мова (Ф. Вовк, Ст. Томашівський, Ст. Рудницький і Ол. Шахматов).

Революція 1917 року і відродження української державності розкрили перед українською наукою взагалі і перед українознавством зокрема нові неосяжні перспективи. Українська мова зробилася мовою державною; постали українські державні університети в Києві та Кам’янці, історично-філологічний факультет у Полтаві; по всіх старих університетах і взагалі по вищих школах засновано кафедри української мови, історії, права, історії письменства; нарешті, в кінці 1918 року заложено в Києві Українську Академію наук по дуже широкій програмі. Засновано державну Українську археологічну комісію, Державний архів, Археологічний комітет та інші наукові установи. Одначе руїна самостійної Української держави знівечила всі ці широкі початки. Після тяжкого періоду громадянської війни, голоду й окупації України московськими більшовиками наукове життя вже під радянською окупаційною владою почало відроджуватися лише з кінця 1922 року, але вже в зовсім інших умовах і на інших основах, як було раніше. Радянська влада зберегла Українську Академію наук і почала помалу давати їй кошти для існування. Незважаючи на велике зменшення культурних сил, з яких одні згинули, а другі опинилися на еміграції, незважаючи на голод та злидні, українські вчені об’єдналися біля Академії і за короткий час розвинули гідну подиву широку діяльність, яка становить одну з найблискучіших сторінок в історії української культурної праці. Історично-філологічний відділ Академії почав видавати свої «Записки» (всього вийшло 26 томів) і цілий ряд наукових публікацій з обсягу історії, письменства, історії мистецтва, всього понад 100 томів праць старших учених, таких як Д. Багалій, С. Єфремов, В. Перетц, А. Кримський, Ів. Каманин, С. Тимченко, В. Рєзанов (6-томовий корпус текстів старої української драми), В. Модзалевський, В. Данилевич й інші та цілого ряду молодших сил. Проф. М. Грушевський з 1924 р. відновив видання «України», видав кілька дуже цінних збірників порайонного дослідження України (Київ, Чернігів), цілий ряд наукових збірників.

Хоча під радянською владою наукову діяльність було сконцентровано й централізовано в Академії наук, по головних культурних осередках було засновано науково-дослідницькі кафедри як місцеві філії Академії наук. З таких кафедр найбільше значення мала кафедра української історії в Харкові під керуванням проф. Дм. Багалія. Опубліковані нею близько десятка томів «Записок» принесли ряд дуже цінних студій з історії України, як самого Багалія, так і його учнів. У видаваних при інститутах народної освіти «Записках» у Києві, Полтаві, Кам’янці та Ніжині також містилося чимало поважних праць з обсягу українознавства. Спеціально треба відзначити праці ніжинського професора М. Петровського з поля української історії. Для дослідження творчості Т: Шевченка мали велике значення різні «Шевченківські збірники», видавані з Києві й у Харкові спеціальним Інститутом Т. Шевченка. Взагалі, треба сказати, діяльність українських учених за час 1922 – 1930 років дала дуже високі результати. Але в 1930 – 1931 роках вся діяльність Української Академії наук була визнана за «буржуазно-націоналістичну» й «контрреволюційну», скасовано Історично-філологічний відділ, усунуто цілий ряд визначних учених, починаючи з М. Грушевського і впроваджено людей, які не мали нічого спільного з наукою, проте надійних прихильників пануючої комуністичної доктрини; цілій роботі Академії та іншим науковим установам було надано вузькопартійний характер.

На українських землях, що опинилися під Польщею, Наукове товариство імені Шевченка в силу цілого ряду обставин не могло розвивати такої інтенсивної діяльності, як перед війною. Та все-таки воно продовжувало видавати свої «Записки», а також випускало зрідка й інші свої публікації. Дослідження української культури проводили кафедри української мови (проф. Ів. Зілинський) і літератури (проф. В. Лепкий) у Кракові та української мови (проф. Р. Смаль-Стоцький) й української історії (проф. М. Кордуба) у Варшаві. В 1930 р. у Варшаві було закладено Український науковий інститут, який під керуванням проф, Ол. Лотоцького розвинув дуже інтенсивну працю й видав понад 20 томів наукових публікацій.

У 20-і роки ХХ століття відбулася масова еміграція української інтелігенції за кордон. Серед цієї інтелігенції знайшлося багато професорів і взагалі діячів науки, і цілі тисячі молодих людей студентського віку. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословацької Республіки було заложено ряд українських високих шкіл: Вільний університет і Високий педагогічний інститут у Празі й Господарську академію в Подєбрадах. Внаслідок цього Прага з Подєбрадами стали осередком українознавства. З новозаснованих українських наукових товариств для українознавства особливе значення мало Українське Історико-філологічне товариство у Празі. Було випущено сотні наукових публікацій і високошкільних підручників, які збагатили українську науку й сприяли виробленню наукової термінології. Громадський видавничий фонд у Празі випустив кілька десятків цінних наукових праць, серед яких особливо велику вагу мали праці з історії філософії на Україні Д. Чижевського, з історії пластичного мистецтва та театру Д. Антоновича.

Потужним дослідником української культури кінця XVIII – першої половини ХІХ століття був Дмитро Володимирович Антонович – український історик мистецтва й театру, ректор Українського вільного університету у Відні та Празі, голова Українського історико-філологічного товариства у Празі. політичний діяч, син Володимира Антоновича. Серед його праць, присвячених історії української культури, можна виділити «Українське мистецтво» (1923), «Триста років українського театру 1619 – 1919» (1925). Зразком власного ставлення Антоновича до наукової праці була його копітка робота над томом про малярську творчість Т. Шевченка (один із 16 томів його творів, що видавалися у 30-х роках у Варшаві). Але справжнім підсумком усієї науково-дослідної та педагогічної діяльності Антоновича на терені українського мистецтва і культури правомірно вважається упорядкований і значною мірою написаний ним збірник лекцій «Українська культура», який з'явився у 1937 році.

Праця українських учених на чужині виявилася не тільки в продовженні й поглибленні своїх студій, але також і в ознайомленні західноєвропейського громадянства з Україною та з її культурним життям. Праці українських учених про Україну, про її історію та культуру почали з’являтися в наукових виданнях чеських, німецьких, англійських, французьких та інших. Як одно з великих досягнень науки про Україну серед чужинного світу треба вважати заснування в 1926 році в Карловому університеті (Прага чеська) кафедр української історії та української мови і письменства. В тім же 1926 році засновано Український науковий інститут у Берліні, який видав 5 томів наукових публікацій про Україну в німецькій мові.

У 30-х – на початку 50-х років радянська історична наука зазнала докорінних змін. Зі згортанням НЕПу, формуванням адміністративно-командних методів управління економікою, культу особи Й. Сталіна у суспільно-політичному житті СРСР та УСРР (пізніше УРСР) історична наука потрапила під цілковитий контроль сталінської ідеології. У цей період українській культурі доби національного відродження бракує належної уваги з боку радянської історіографії. Дослідники перш за все зосереджували увагу на соціально-еономічних передумовах національного відродження, виникнення опозиції царського режиму.

До цього часу належать праці «Мистецтво України» та «Український театр» Д. Антоновича, «Освіта і шкільництво з давніх часів до половини ХІХ століття» В. Біднова, «Весна народів в Астро-Угорській Україні» та «Галичина в 1848 році» С. Барана, «Роль українців у розвитку культури Східної Європи» Б. Крупницького, «Максимович» М. Попова, «Україна в першій половині ХІХ століття» Ф. Ястребова та інші.

У 1937 році у Львові Іваном Крип'якевичем була написана праця «Історія української культури». В ній доволі широко показано загальноукраїнський культурницький процес кінця XVIII – першої половини ХІХ століття, досліджено усі сфери культурницького життя. Особливу увагу в контексті тогочасної культури Крип'якевич звернув на постать Т. Шевченка, його здобутки як в літературі, так і в образотворчому мистецтві, надав оцінку його творчої діяльності для наступних поколінь українських митців.

У середині 50-х – на початку 60-х років ХХ століття під впливом широкомасштабної десталінізації суспільства намітилися деякі зрушення у вивченні обраної нами для дослідження теми. На хвилі «відлиги» з'явилася низка наукових праць про здобутки української культури кінця XVIII – першої половини ХІХ століття.

Історіографія другої половини 60-х – першої половини 80-х років ХХ століття несла на собі відбиток поступового згортання демократичних процесів у суспільстві, повернення до «неосталінізму» брежнєвського гатунку. Домінуючою стала тематика внеску наукової громади ХІХ століття в революційну боротьбу класів. В той же час суттєвий внесок у досліджувану проблему зробили М.Й. Шалата.

На завершення короткого історіографічного огляду слід підкреслити спалах зацікавлення історією національної культури напередодні проголошення незалежності України. Поряд з популярними оглядами, де викладалися (інколи спрощено) погляди попередніх дослідників, почали значно частіше, ніж раніше, публікуватися серйозні дослідження літературознавців, мистецтвознавців, істориків філософської думки. Так, підсумки досить інтенсивних досліджень у цьому напрямі і водночас перспективи для майбутніх студій викладено у збірнику наукових праць "Українське літературне бароко" (відп. редактор О. Мишанич, Київ, 1987) і збірнику доповідей з проблем бароко, виголошених на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів. Проблеми мистецького бароко узагальнено в збірнику статей, побудованому на матеріалі наукової конференції, що відбулася в Олеську, в ряді монографій (А. Макаров, Л. Ушкалов).

Більшість дослідників в Україні лише тепер починає освоєння творчого доробку вчених, які працювали над вивченням української культури в умовах еміграції. Певні підсумки історії культури та її окремих галузей підбито у відповідних розділах "Енциклопедії українознавства". На культурологічні студії останніх років в Україні справила певний вплив "Історія української літератури" Дмитра Чижевського, зокрема його схема чергування стильових напрямів у літературі та мистецькій творчості. Однак сучасні вчені не завжди помічають, що літературознавчим працям Д Чижевського властиве певне доктринерство, "підганяння" розмаїття культурних явищ до абстрактних схем. Це слушно відзначено у книжці Г. Грабовича про історію української літератури, поштовхом до якої була полеміка з окремими концепціями Д. Чижевського.

В наш час наукові матеріали, присвячені цій темі, публікуються в таких періодичних виданнях, як “Український історичний журнал”, “Історик України”, “Слово”, “Київська старовина”, “Визвольний шлях” та ін.

Джерельна база даної кваліфікаційної роботи представлена опублікованими джерелами та працями діячів тієї епохи. Опубліковані джерела представлені документами офіційних органів влади, спогадами очевидців подій, листами самих культурних діячів того часу.

При написанні даної роботи автор велику увагу звернув на наступні збірники документів: “Історія України: від найдавніших часів до сьогодення” за редакцією А. П. Коцура і Н. В. Терес. У першому збірнику містяться численні документи різноманітного характеру, пов’язані з відкриттям університетів у Харкові та Києві, викупом Т. Г. Шевченка з кріпацтва, діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства.

Головними доказами творчої діяльності української інтелігенції виступають саме їхні твори. Тому до джерельної бази автор відніс твори І. П. Котляревського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Т. Г. Шевченка, де, окрім чисто літературних творів, вміщено численні листи літераторів, що мають величезну історичну цінність. При дослідженні життя та творчості Т. Г. Шевченка було використано працю “Т. Г. Шевченко Документи та матеріали”.

До джерел даної теми належать також “История Малой России” Дмитра Бантиша-Каменського, “Історія русів”, ”Книга буття українського народу” М. Костомарова, “Листи” М. О. Максимовича, “История Малой России” М. Маркевича.

Практичне значення даної роботи полягає у можливому використанні її матеріалів для написання майбутніх рефератів, повідомлень, курсових робіт, на заняттях з історії культури та культурології.

Структура: дана робота складається з титульної сторінки, змісту, вступу, трьох розділів, що поділяються на п’ять підрозділів, висновків, списку використаної літератури та джерел з 76 найменувань.

Дата добавления: 2017-02-01