Основні етапи становлення нової національної моделі культури

Наприкінці XVIII ст. українська культура розпочала нову фазу свого розвитку, який постійно змінюючись і удосконалюючись тривав аж до перших десятиліть ХХ ст. Цей період носить назву українського національного Відродження. Згідно із хронологічними межами роботи, наше дослідження охоплює половину цього часового проміжку. Розглянемо передумови, причини, зміст та особливості українського національного Відродження.

Одна із передумов цього багатогранного культурного процесу – національний чинник. Український народ належить до тих слов'янських та неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом XIX ст. змагалися за національне Відродження. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів – політичної незалежності [67, 4].

Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національне відродження, на нашу думку, є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації [65, 2].

Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми професор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з XIX ст. національного відродження: академічний, культурний та політичний.

На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного розвитку – культурна фаза, відзначається тим, що мова, яка в першій фазі є предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов'язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті.

На третьому, політичному, етапі нація, об'єднана спільною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності [73, 456 – 458].

У нашій вітчизняній літературі традиційно склалась точка зору, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язувався з появою “Енеїди” І. Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою базою, що стимулювала їх зусилля, був Харківський університет, навколо якого згуртувались кращі представники української науки та культури [37, 343].

Національно-культурне відродження в Галичині пов'язувалося з М. Шашкевичем, який майже через сорок років після появи “Енеїди” видав разом з однодумцями по гуртку “Руська трійця” альманах “Русалка Дністрова”, започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження на Україні у XIX ст. є дещо застарілими і вимагають відповідної корективи.

Сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що у Східній Україні воно почалося на два-три десятки років раніше від появи “Енеїди”, в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Дана традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література і поезія [23, 182].

Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, що захопились цими ідеями на початку XIX ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з'явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у загальноєвропейському та слов'янському руслі [55, 69].

Одночасно слід зауважити, що шляхта та дворянство України у XVIII ст. ще не усвідомлювали і недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблювала насамперед культура французька, польська, а згодом російська [56, 17].

Наприкінці XVIII – початку XIX ст. ситуація докорінним чином змінилася. В цей час з'являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується і поняття “нація”, яке обіймає не тільки вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Поняття “батьківщина” охоплює всі українські землі [67, 5].

Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII – початку XIX ст. більшість українських дослідників ділять на три періоди: перший – шляхетський або дворянський (1780 – 1840 рр.); другий – народницький (1840 – 1880 рр.); третій – модерністський (1890 – 1914.рр.).

Перший період українського національно-культурного відродження пов'язаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської чи польської державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український патріотизм, а також деякі територіально-автономістичні тенденції.

Другий період бере свій початок від виступу на суспільно-політичній арені у 40-х роках Т. Г. Шевченка й триває до кінця 80-х років XIX ст. На даному етапі провідне місце у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить “служіння народові”. У цей час викристалізовується концепція про Україну як “етнічну національність”, яку не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак в культурному аспекті даний рух був неоднорідним і здійснювати його було нелегко. Він мав свої внутрішні суперечності, які по-різному проявляли себе в окремі відрізки часу. Рамки його росту були зумовлені як зовнішньополітичними, так і внутрішньо-українськими обставинами.

На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до 1914 р., який в історії модерного українства відкриває нову епоху [24, 247].

Вищенаведену періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської України можна поширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших десятиліттях XIX ст. започаткувало добу відродження. На другому виникає типове галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час першої світової війни. Паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні свідчить про внутрішню єдність українців XIX ст. В нашому дослідженні ми будемо характеризувати перший та, частково, другий період українського національного Відродження [65, 3].

Культурну характеристику епохи кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. доповнимо і описом особливостей соціальних верств, які створювали українські національні цінності цього періоду.

Наприкінці ХVIII ст. в Україну проникають ідеї народності, які виникають в Європі під впливом вільнолюбної атмосфери французької революції. Ця ідея швидко розповсюдилася серед слов'янських народів, викликавши інтерес до свого народу, його життя й побуту, мови, літератури, фольклору, національної історії [53, 2].

З’являються й твори, що свідчать про цю зацікавленість. “Записки о Малороссии” Я. Марковича носила енциклопедичний характер, висвітлюючи багато питань етнографії та історії України. Ця праця започаткувала цілу низку видань такого характеру в наступні роки [27, 368].

З часом серед українського дворянства посилюється прагнення до відновлення своєї автономної держави, щораз глибше усвідомлюється етнічна відмінність українського народу, його традицій, життя та побуту. Все це особливо яскраво проявилося в “Історії русів” [54, 15 – 18].

Головна концепція книги – насильницьке правління в Україні не буде тривалим, бо її народ, який боронив свою свободу віками, захищатиме її завжди. На цій книзі виховувалися покоління українців, під її впливом був і Тарас Шевченко. Однак для цього твору, як і для деяких інших, характерною є своєрідність поглядів автономістів: захищаючи історичні права України на автономію, вони не вимагали її відокремлення від Російської імперії[31, 348].

У кінці XVIII — на початку XIX ст. в середовищі українського дворянства та чиновництва виділяється група інтелігенції, яка дістала назву “малороси”. Ці представники потомків козацької старшини відзначалися високим рівнем освіченості і в цьому відношенні значно перевищували російських дворян, що давало їм шанси для просування по службових сходинках. Амбіційні і багатші серед “малоросійських” дворян виїжджали на службу до Петербурга, де, спираючись на підтримку земляків, їх протекцію, обіймали високі посади. Там малоросійська колонія чиновників була найвпливовішою. У 70-80-х роках XVIII ст. і пізніше О. Безбородько, П. Завадський, Д. Трощинський та інші займали високі посади при імператорському дворі, торували шлях Росії до її могутності. Вони вважали “Малоросію” своєю батьківщиною, але в той же час для них вона була органічною частиною Російської імперії. Різниці між патріотизмом “малоросійським” та “великоросійським” для них не існувало. Вони вважали, що саме приналежність до Російської імперії врятувала Україну від загрози з боку Речі Посполитої, Кримського ханства та Турецької імперії [70, 415].

Поряд з цим великий вплив на діячів українського руху національного відродження мало поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його культуру, особливо пісенну як вияв його своєрідного Духу. Вони доводили, що народна творчість, життя і мислення народу – то найголовніше джерело для творчості інтелектуалів. Кожна культура має свою самостійну вартість і поповнює духовне багатство світу. Україною з її багатою природою, задушевними народними піснями і героїчним минулим захоплювалося багато європейських романтиків. Польський поет Адам Міцкевич, наприклад, називав українців найпоетичнішими і наймузичнішими з усіх слов’янських народів.

Іншою ситуацією із очільниками культурницької діяльності була в західноукраїнських землях. Із завершенням наприкінці XVIII ст. ополячення української шляхти Галичини провідне місце у житті українського суспільства займало духовенство. Воно було, по суті, єдиною групою української інтелігенції того часу, відігравало роль керівної сили в духовному і суспільно-політичному житті, започаткувало в Галичині українське національне відродження, як козацька старшина і перше покоління української інтелігенції зі старшини (українського дворянства) в Східній Україні. Центрами церковного життя була митрополія у Львові і єпископство у Перемишлі. На початку XIX ст. духовенство було консолідованою соціальною групою з давніми традиціями. Його місцеві і провінціальні з’їзди, візити єпископів об’єднували духовну верству в дисципліновані, згуртовані групи.

Характерною рисою тогочасного уніатського духовенства був консерватизм, прив’язаність до церковних традицій, церковнослов’янської мови і літератури. Церковна ієрархія неприхильно ставилася до нових культурних течій і, маючи в своїх руках цензуру, перешкоджала розвитку літератури народною українською мовою. Значна частина вищого духовенства виділялась чванливим ставленням до селян, намаганням встановити зв’язки з польською шляхтою, користувалася престижною за тих часів польською мовою навіть під час виголошення проповідей і відверто соромилася користуватися українською – “мовою селянства”. Однак більшість духовної інтелігенції при всій поверховій полонізації не відчувала себе поляками, відмежовувалася від тогочасних польських політичних рухів, організацій, відстоювала українську мову в школах [56, 27].

З’являються інтелігенти, які знайомлять із західноєвропейськими течіями народності, романтизму, ідеями Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Відбуваються часті спілкування з польською і чеською інтелігенцією, яка вже сприйняла ідеї національної свідомості та народної культури. Відчувається і вплив національного відродження Східної України.

Отже, наприкінці XVIII ст. в українських землях розпочався новий етап у її культурному розвитку – період українського національного Відродження. Це було зумовлено комплексом історичних, суспільно-політичних та національних чинників, що в підсумку започаткувало нову добу в історії України. У часовому проміжку, події національно-культурного Відродження збігалися на усіх українських теренах.

Українське культурне життя Наддніпрянщини періоду кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. формувала нова суспільна еліта – національна інтелігенція. Серед неї виділяється кілька напрямів і груп: патріоти-автономісти, які мріяли про реставрацію української державності, “малороси”, які працювали на благо Російської імперії, її величі і в той же час виявляли патріотичні почуття до Малоросії та її культури; романтики, які захоплювалися культурою, мовою, побутом, світосприйманням та мораллю широких мас народу. Течії “автономістів” і “малоросів” – це колишня козацька старшина, що перетворилася на українське дворянство.

На території Західної України, не було недавніх традицій державності, української шляхти, як у Наддніпрянській Україні і тому роль національного чинника в основному виконувала греко-католицька церква. Це було пов'язано з тим, що нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, що здобували освіту. У цьому була особливість національного Відродження західноукраїнських землях і його відмінність від національно-культурних процесів в Східній Україні.

Підбиваючи підсумки до всього розділу, зазначимо наступне. Українські землі ще в кінці XVIII ст. були розділені між багатонаціональними Російською та Австрійською імперіями. Українське національне життя тут відверто цькувалося та зневажалося, незважаючи на великий чисельний контингент українського населення. В економічному плані було легше на територіях Наддніпрянщини, у суспільно-політичному – в Західній Україні, проте в цілому ці незначні позитиви перекреслювалися скрутним фіскально-національними утисками.

На фоні таких несприятливих обставин, українське суспільство розпочинає входження у нову культурну епоху – національне Відродження. Це була загальноєвропейська тенденція розвитку культури, яка не оминула і України. На чолі цього руху на українських землях стали різні соціальні прошарки. На землях Наддніпрянщини їх представляла українська різночинна інтелігенція – нащадки козацьких і українських шляхетських родів. У Західній Україні національно-культурний розвиток очолило українське уніатське духовенство. Саме поява культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне Відродження.

Дата добавления: 2017-02-01