Історичні та фольклорно-етнографічні українознавчі студії

ВНЕСОК УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В НАЦІОНАЛЬНУ КУЛЬТУРУ

РОЗДІЛ 2

Русифікаторська політика царизму викликала обурення в Україні та ностальгію по козацько-гетьманських часах. До цього спонукали і прояви зневаги царизму до української старшини, непосильні податки, неефективна політика уряду та бюрократизм.

Із запровадженням кріпацтва на Україні багато людей, боячись опинитися у кріпацькому стані, подають заяви з проханням надати їм дворянське звання. У 1790 р. стало відомо, що в списках претендентів налічується 20 тис. купців, міщан, козаків, панських та державних селян. Виявивши це, Геральдична комісія в Петербурзі взагалі відмовила колишнім українським старшинам і урядовцям в праві на російське дворянство. У відповідь виникає так званий рух претендентів, які основують свої домагання на історично-правових доказах та документах [14, 133 – 135].

Робота з архівними матеріалами викликає інтерес до історії козацької України. Виділяється група старшин, до якої входили О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, Я. Маркович, А. Чепа та багато інших, які вважають свою працю по збиранню документів, написання історичних нарисів та досліджень проявом любові до України. Цей рух охоплює великі групи українських старшин і навіть козаків, збуджує інтерес до української культури, мови та історії [27, 453].

На основі опрацьованих матеріалів та документів з’явилися загальні, праці з історії України. Зокрема, у 1822 році вийшла перша така узагальнююча праця – “Історія Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського. Вона мала великий успіх. Пізніше автор продовжив роботу, розширив хронологічні рамки, підготував ще два видання. В “Історії Малої Россії” багато суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани Запорозької Січі, а з іншого – саме походження козацтва пов'язується з вихідцями з Північного Кавказу; з одного боку – критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з іншого – засуджується антимосковська політика козацької старшини. Однак попри всі ці недоліки, книги Д.М.Бантиш-Каменського викликали широкий суспільний інтерес до історії України і стимулювали написання нових більш детальних і ширших досліджень минувшини українських земель [4, 75 – 79].

Невдовзі після видання “Історія Малої Росії”, Ф. Туманський зібрав і опублікував деякі документи до історії козаччини й видав “Літопис” Г. Граб'янки. Йому приписується авторство праці “Землеопиc про Малу Россію”, де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

На думку визначного історика України Івана Крип’якевича, українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. починає своє життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва. Про. це свідчать праці О. Рігельмана “Літописне повість про Малу Росію, її народ і козаків взагалі”, Василя Рубана “Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р.” (1777 р.), Олександра Безбородька “Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.” Андріан Чепа підготував “Збірку джерел до історії України”, які були своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію і мову українського народу. Національна ідея особливо виразно звучить у тих працях, де йдеться про привілеї, вольності, звичаї, права шляхти, гетьмана війська запорозького, духовного стану, міщанства і всього народу [37, 376].

У формуванні історичної свідомості українців важливу роль відіграла 5-томна “История Малороссии” М. А. Маркевича, видана у 1842-1843 роках. Видатний історик та етнограф започаткував новий історичний підхід до руху за приєднання до Росії, вперше в українській історіографії звернув увагу на соціальну несправедливість, що викликала активне незадоволення рядових козаків і селян. Позитивно висвітлюючи визвольну боротьбу народних мас під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Трясила, Б. Хмельницького, Маркевич виступав за право України на самостійний розвиток, висунувши таким чином альтернативу офіційним концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова, які заперечували факт існування українського народу та ігнорували його національні інтереси [5, 8].

Подамо коротку характеристику життя і діяльності найвизначніших представників української національної інтелігенції Наддніпрянщини та їх внесок у розвиток історичної та етнографічної науки.

Усі вищезазначені праці, разом зі своїми авторами послужили вихідним пунктом у формування української історичної науки. Однак виклад матеріалу в цих роботах мав оповідний, публіцистичний характер, не вистачало професійного історичного мислення та узагальнень. Людина, якій чи не найпершій судилося перевести історію на професійні рейки на українських землях був знаменитий історик Микола Костомаров (1817 – 1885 рр).

Найважливішим досягненням Костомарова як історика стало відтворення безперервності українського історичного процесу. Його самостійність щодо загальноросійської та польської історії обґрунтовано в низці монографій ученого та його послідовників [30, 34].

Творча спадщина Миколи Івановича Костомарова за хронологією та просторовими межами обіймає низку епох, насичених визначними подіями української, російської та польської історії, а також охоплює низку суміжних наук і дисциплін, таких як етнографія, фольклористика, археографія і джерелознавство, що відігравали важливу роль у процесі формування й становлення академічної історіографії в Україні.

Серед опрацьованих М. Костомаровим вирізняється тема історії козацтва, зокрема українського. Велику увагу він приділив процесу формування козацтва, його складу, козацьким рухам, з'ясуванню причин їх виникнення тощо. Оригінальність поглядів історика на козацтво та його історичну роль полягала в тому, що він не вважав козацьку вольницю негативним явищем у становленні національної державності, наголошуючи на притаманних козацтву традиціях народної демократії, які мали позитивний вплив на тогочасне суспільство. Водночас він простежив виникнення і розвиток ядра вільного козацтва Запорозької Січі, основу якої становив “народний елемент”, докладно висвітлив історію цього феномена, увів до наукового вжитку термін “християнська козацька республіка”.

Початкові дослідницькі зацікавлення виникли у нього під час навчання в Харківському університеті. Тут він написав дослідження про Острогодський слобідський полк. Перший дослідницький досвід породив нові плани: написати історію слобідських козацьких полків. Для реалізації цієї мети Костомаров вирушає до Харкова, а пізніше – до Москви з наміром продовжити свої історичні студії [59, 152].

Наприкінці 30-х – на початку 40-х років ХІХ ст. М. Костомаров приділяє історичним студіям чимало уваги, зокрема складає магістерський іспит наприкінці 1840 року, а також працює над дисертацією “О причинах и характере унии в Западной Росии”.

Праця Костомарова про унію, на думку М. Грушевського, є “скорше історично-політичним памфлетом, сильно закрашеним публіцистикою, в якому автор, подаючи сумарний погляд на історію України, ставить в центрі цієї історії “не ієрархічні стосунки, не школу, не полемічну літературу, а боротьбу мас” [17, 248].

На початку 40-х років ХІХ століття Костомаров обіймає посаду помічника інспектора в Харківському університеті, одночасно викладаючи історію в приватних закладах та як домашній репетитор. У цей період учений займався підготовкою нової магістерської дисертації – “Об историческом значении русской народной поэзии”, яку він успішно захистив у січні 1844 року. Тоді ж він публікує “Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке”, що став однією з перших критичних праць в українському літературознавстві, а також історичні розвідки про повстання С. Наливайка, родину князів Острозьких тощо [32, 243].

Романтичне світобачення Костомарова активно стимулювало його творчі пошуки, які концентрувалися на динамічних, суперечливих етапах з неповторними та різноманітними виявами народного духу. Відтак у травні 1843 року Костомаров розпочав студіювати історію доби Богдана Хмельницького. Впродовж 1844 – 1845 років вчений досліджував добу Хмельниччини, здійснював польові студії з вивчення народного побуту і творчості, які збагатили його світогляд, дали змогу зробити важливі спостереження щодо української духовної чи матеріальної культури.

У 1845 році Костомаров переїжджає до Києва, де з серпня того ж року працює старшим учителем історії у Першій Київській гімназії, одночасно викладаючи загальну й російську історію в приватних пансіонах, а пізніше – в Київському Інституті шляхетних дівчат. У червні 1846 р., після прочитання пробної лекції “Изложение истории русских славян от древнейших времен до образования Гуннской державы” рада Київського університету Св. Володимира затверджує його ад'юнктом кафедри російської історії. Працюючи викладачем, Костомаров вивчав добу Б. Хмельницького, готував до видання літопис С. Величка, працю “Славянская мифология”, що вийшла друком кирилицею та гражданським шрифтом 1847 року у Києві. У цій студії розкривається християнський світогляд слов'янських племен, зокрема фольклорні матеріали зіставляються з історичними відомостями [25, 238].

Подальший науковий доробок М.Костомарова відноситься до ІІ-ї половини ХІХ століття, тобто виходить за рамки хронологічних меж нашого дослідження. Проте й пророблена до середини ХІХ ст. натхненна і багата історична праця була подвижницькою та славною. Наступні покоління українських істориків виросли на дослідженнях, аналізі та критиці робіт Костомарова, що значно розширило простори української історичної науки.

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства Наддніпрянщини до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі “Опису весільних українських простонародних обрядів” (1777 р.) Григорія Калиновського, який започаткував українську етнографію. Початок досліджень в галузі української фольклористики пов'язаний з ім'ям Миколи Цертелєва, який в 1819 р. видав свою збірку “Опыт собрания старинных малороссийских песней”, де вперше були надруковані українські думи [24, 217].

Одним із засновників та найяскравіших постатей українського народознавства по праву вважається Михайло Олександрович Максимович – видатний учений, просвітитель першої половини ХІХ століття, людина енциклопедичних знань, що одночасно був визначним для свого часу природознавцем і філософом, істориком, археографом і славістом, мовознавцем і літературознавцем. Помітний його внесок і в розвиток української археології, географії, журналістики та ряду інших дисциплін.

М.О.Максимович (1804 – 1873 рр.) походив з відомого українського роду Максимовичів, який здобув визнання своїм чесним служінням батьківщині, потягом до прогресу, науки, освіти. Працюючи в багатьох галузях науки, М.О.Максимович вважав себе насамперед етнографом. Дослідження з етнографії ув'язувалися у нього з вирішенням складних наукових проблем і ніколи не були самоціллю. Майже в усіх його працях залучено етнографічні матеріали, він надавав етнографічним дослідженням практичного значення, вбачаючи в них один із засобів пізнання життя народних мас з метою піднесення їх культури і освіти [6, 15].

У 1827 році Максимович видав одну з перших збірок українських народних пісень – “Малоросійські пісні” певна частина яких, слід гадати, була зібрана ним ще до вступу до лав Московського університету. Наукова цінність цієї книжечки виходить далеко за межі фольклористики. У передмові, значне місце відведено характеристиці української мови, яку він розглядав як рівну серед інших слов’янських мов. Визнання мови українського народу як окремої, самостійної мало тоді дуже важливе значення, оскільки воно було тісно пов'язане з питанням про українців як окремий етнос [41, 32].

У 1834 році в Москві вийшли друком два наступних його збірники: “Українські народні пісні” та “ Голоси українських пісень”. Ще один збірник українських народних пісень був виданий М. Максимовичем у Києві вже під час перебування в Україні – “Сборник украинских песен, издаваемый Михайлом Максимовичем” (1849 р). Усі ці видання також відіграли неабияку роль у розвитку українського народознавства. Вони сприяли розгортанню збиральницької польової роботи як у галузі фольклористики, так і етнографії.

У Києві в 1835 році за безпосередньою участю М. О. Максимовича був створений “Тимчасовий Комітет для розшуку старожитностей у Києві”, у 1843 році відкрито “ Київську тимчасову комісію для розгляду давніх актів”. Ці інституції провели певну роботу в галузі етнографії. У 1837 році при Київському університеті був заснований “Музей старожитностей”, у якому поруч з археологічними експонувалися і етнографічнів матеріали [43, 154].

М. Максимович здійснив видання трьох випусків збірника “Киевлянин” (кн. І – 1840, ІІ – 1841, ІІІ – 1850). Разом з іншими матеріалами у ньому публікувалися й етнографічні розвідки, зокрема було вміщено статтю В. Пассека “Малоросійські повір'я” розвідку “Новий рік” та ін.

Видатним етнографічним твором М. О. Максимовича стали “Дні та місяці українського селянина”. Якби він був закінчений, то став би поруч з першорядними працями з української етнографії середини ХІХ століття своєрідною енциклопедією життя, побуту, обрядів і звичаїв, світогляду українського народу [52, 154].

Праці М. О. Максимовича в галузі етнографії були цінними більшою мірою в його методико-теоретичній та науково-організаційній роботі. Він неодноразово порушував питання про вивчення культури і побуту українського народу, сформулювавши ряд важливих методичних настанов.

Зокрема, широко застосовуючи у своїх працях порівняння культурно-побутових явищ у різні часи і в різних народів, Максимович сприяв формуванню історико-порівняльного методу, що пізніше стало атрибутом дослідницької практики в етнографії, наріжною формою проведення досліджень й аналізу накопичених фактів. Дослідник стояв біля джерела виникнення і картографічного методу – складання карт поширення місцевих діалектів та ареалів особливостей матеріальної культури різних місцевостей, заради систематизації знань про окремі регіони.

Наукові критерії вченого на той час випереджали багатьох сучасників у розробці теорії етносу, він одним із перших порушив питання про етновизначальні ознаки народів, серед яких, на його думку, особливу роль відіграє мова. До того ж Максимович, на відміну від інших учених, не обмежувався лише побутуючою усною мовою, а брав до уваги й літературну, та писемність як важливі консолідуючі фактори етносів [45, 6].

Багато і плідно працював Максимович над проблемами етногенезу, особливо походження Русі й українського народу та виникнення козацтва. Його підхід до розв’язання цих багатоаспектних складних проблем, як це загалом характерно було для дослідницького методу вченого, характеризувався комплексністю, використанням різноманітних джерел і матеріалів різних галузей знань – історії, мовознавства, етнографії, ономастики тощо. При розробці етногенезу, вченого значною мірою цікавив саме етнографічний аспект проблеми.

Щодо питання походження Русі, Максимович разом з декабристами рішуче виступав проти псевдонаукових концепцій норманізму. М. Максимович одним із перших, аналізуючи давньоруські літописи, помітив і вказав, що термін “Русь”, як і поняття “Руська земля”, у давньоруський період вживався у двох значеннях: початковому – вузькому, як назва лише Київської землі і пізнішому – більш широкому, для визначення всієї східнослов'янської території. Це дозволило йому й іншим дослідникам робити обґрунтовані висновки про автохтонність “Русі”, її місцеве, подніпровське походження.

Розробляючи проблеми походження українського народу та виникнення запорозького козацтва, вчений виступив проти невизнання українців як окремої етнічної одиниці, як це робили шовіністичні польські і російські вчені. В основу своєрідності українців як етносу Максимович поклав спосіб життя, який історично у них склався [55, 69].

Цікаво відзначити той факт, що Максимович першим указав на найбільш раннє застосування терміну “Україна” в письмових джерелах, а саме – в Стародавньому Київському літописі під 1187 роком. Всупереч офіційним настановам царату, Максимович замість термінів “Малоросія”, “малоросіяни” прагнув вживати більш точні й науково обгрунтовані терміни “Україна”, “українці”, які на той час утвердились як самоназви для України і всього українського народу.

Віддавши багато часу й зусиль розробці проблематики козацтва, Максимович одним із перших на конкретному фактичному матеріалі з незаперечливістю довів українську етнічну приналежність запорожців, що мало неабияке значення для правильного визначення в той час етнічної структури й території українського народу. В розумінні М. Максимовича поява козацтва становила собою наслідок конкретного історичного розвитку України, особливо таких історичних подій, як визвольна боротьба українського народу проти турецько-татарських ханів та польських панів. Помилково віддаючи перевагу зовнішньому чиннику – нападам татар і в зв'язку з цим потребам захисту від ворогів, він все ж не скидав з рахунку і внутрішні причини виникнення козацтва – поневолення від Литви і Польщі, хоч, звичайно, недооцінював при цьому внутрішній процес соціального розвитку України, пов'язаний з генезою кріпосницьких відносин [45, 12].

Вклад М.О.Максимовича у розвиток української історії, етнографії, мовознавства є у повній мірі неоціненний та багатогранний. Вчений-енциклопедист Максимович значно розширив та збагатив українську культурну галузь, довівши її самостійність, самобутність і талановитість.

Під керівництвом М. О. Максимовича розвинувся інший відомий український історик і етнограф – Пантелеймон Куліш (1819 – 1897 рр.). Він був прийнятий на роботу в Київську археографічну комісію, яка займалася пошуком та вивченням архівних документів, літописів, стародруків, що зберігалися в церковних і монастирських роботах Києва й України загалом. Така дослідницька робота вабила багатьох учених, краєзнавців, учителів і всіх, кому була небайдужа наша історія.

Окрім величезного й надзвичайно цінного етнографічного матеріалу, Куліш віднайшов і дослідив козацькі літописи й уперше їх опублікував. У Київській губернії П. Куліш віднайшов і підготував до друку цілу низку актів про козацький рух 1638 року, додавши свої коментарі. Він порушив перед Комісією питання про друкування Літопису Лукомського й збірників актів, що висвітлюють період повстання під проводом Б. Хмельницького. П. Куліш багато працював над збірником за редакцією М. Костомарова “Акты Южной и Западной России”, де друкувалися давні козацькі літописи.

Саме Куліш розшукав оригінал однієї з найвизначніших пам'яток української історіографії – козацький літопис XVII століття з описом подій в Україні (1648 – 1702), відомий у літературі як “Літопис Самовидця” [59, 168].

П.О.Куліш устиг зробити значний внесок у розвій самобутньої української історіографії – усупереч тогочасній офіційній ідеології. Подвижницька наукова діяльність П.О. Куліша заслуговує лише високої суспільної оцінки.

Видатним етнографом, істориком, письменником, перекладачем, одним із основоположників української й російської славістики, відомим на весь слов'янський світ дослідником народної творчості, писемності й культури слов'янських народів був Осип Максимович Бодянський (1808 –1877 рр.).

О.М. Бодянський закінчив Переяславську духовну семінарію (1831), Московський університет (1834), де працював професором з 1842 до 1868 року. Учений створив ґрунтовні праці про походження слов’ян та слов’янської писемності, опублікував 8 тисяч українських народних пісень, понад півтори тисячі прислів'їв, приказок і казок. Ще 1835 року О. Бодянський видав “Народні українські казки”, видані на місцевому, варвинському, фольклорному матеріалі. Сам О. Бодянський записав близько трьох тисяч народних пісень, а його млодший брат Федір (1812 – 1873 рр.), фольклорист і педагог, – близько 800 [24, 239].

Стараннями Осипа Бодянського Московський університет став важливим центром україністики. Паралельно працюючи на посаді секретаря й редактора “Товариства історії й старожитностей”, О. Бодянський підготував і видав сотню унікальних пам'яток, переважно української історичної думки: “Історію русів”, “Літопис Самовидця”, “Діаріуш” Миколи Ханенка й твори інших козацьких літописців, “Джерела Малоросійської історії” Дмитра Бантиша-Каменського, “Реєстр Війська Запорозького 1649 року” та інші праці, які заклали основу української історіографії, а вченому принесли славу великого українського патріота.

У 1847 році О. Бодянський писав М. Максимовичу про свій намір видавати українські історичні пам'ятки в редагованих ним “Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”: “Я решил во что бы то ни стало обнародовать малороссийские летописи; собрал их множество и собираю беспрестанно. Надеюсь...успеть, и за мною никому не угнаться, хоть бы и на украинском коне. Я ведь и сам козак. После летописей примусь и за официальные бумаги, в коих недостатка нет и быть не может” [52, 69].

Осип Бодянський разом з М. О. Максимовичем, М, Костомаровим, П. Кулішем підніс рівень українських гуманітарних знань на світовий рівень. Подвижницька праця О. Бодянського в царині славістики й історіографії належно поцінована в межах усієї Російської імперії. Гідно поціновувати здобутки цього визначного українця в царині україністики – суспільний обов’язок нашої держави.

Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині XIX ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту збоку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, в народі ще жили спогади про славетні походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. Залізняка, І. Ґонту. Водночас українці зберігали в побуті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.

На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже незначним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства.

Серед передових представників українського католицького духовенства передусім варто відзначити львівського митрополита (з 1816 p.), а згодом і кардинала (першого кардинала-українця) Михайла Левицького (1774 – 1858 рр.). Він дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левицьким разом з каноніком Іваном Могильницьким (1777 – 1831 рр.) заснував 1816 р. в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє “Товариство галицьких греко-католицьких священиків”, у статуті якого зазначалося, що книжки “мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах”, щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати [73, 216].

Проте детальних і професійних етнографічних і історичних матеріалів, на теренах Західної України, до 30-х рр. ХІХ ст. зібрано не було. Період розвитку української культури 1816-1830 pp. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був “довгим і холодним”. За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок [74, 487].

На чолі української національного руху в Галичині стали представники “Руської трійці”. Це літературне угруповання було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким.

Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х років і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича. Діяльність гуртка мала патріотичний характер і була спрямована на розв’язання важливих національно-суспільних та культурних завдань.

Крім літературної діяльності, про що детально йтиметься у наступному підрозділі, члени гуртка розгорнули активну етнографічну роботу. На їх діяльність позитивний вплив мали як твори діячів українського відродження зі Східної України, так і твори польських, чеських й сербських письменників та вчених. “Трійчани” зацікавилися народною творчістю. Вони “йшли в народ”, записували перекази та пісні, вирази і слова, що вживалися простолюдом [38, 187].

У 1835 р. “Руська трійця” робить спробу видати фольклорно-літературну збірку “Зоря”, в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори гуртківців, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості “Руської трійці” за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літературний альманах “Русалка Дністрова” (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відродження західноукраїнських земель. Крім літературного, тут був вміщений і вагомий етнографічний матеріал.

“Русалку Дністрову” цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано. Її засновники зазнали переслідувань і найбільше серед них – М. Шашкевич, якого звинувачували в тому, що він як “агент Росії” нібито хоче “відлучити від Австрії русинів” [61, 459].

Незважаючи на переслідування галицьких патріотів, процес національно-культурного відродження на західноукраїнських землях у 1840-х роках не припинявся. Представники прогресивної української інтелігенції Галичини підтримували зв’язки з Наддніпрянською Україною. Широку популярність серед галицьких українців здобули рукописні твори Т. Шевченка. Діячі колишньої “Руської трійці” знали твори М. Костомарова, а члени Кирило-Мефодіївського товариства – “Русалку Дністрову”.

У 1846 – 1847 pp. Яків Головацький разом з братом Іваном Головацьким видав два томи альманаху “Вінок русинам на обжинки”. Ця збірка уже не мала такого бунтарського виклику, як “Русалка Дністрова”. Однак вона теж стала явищем в історії української культури. Альманах містив твори Шашкевича та інших авторів, статті, фольклорні записки, тексти історичних пам’яток, а також деякі матеріали із забороненої “Русалки Дністрової”.

Отже, впродовж періоду кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. на українських землях розгорнулась історична та етнографічна робота. Активніше вона проходила в Наддніпрянській Україні, де силами різночинної інтелігенції були зібрані і видані численні збірки народних пісень, переказів та легенд. Тут же почали діяти і перші професійні історики та етнографи, які започаткували аналіз історичних подій та матеріалів, що забезпечило у майбутньому розвиток цих наукових сфер культури. Щодо західноукраїнських земель, то вони помітно відставали у цих галузях. Етнографічні студії розвивали представники “Руської трійці”, однак вони були тісно пов’язані із літературною діяльністю гуртка і не відзначалися своєю окремішністю.

Дата добавления: 2017-02-01