Діяльність інтелігенції у справі відродження мови народу крізь призму розвитку літератури і освіти

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX ст. нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.

У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині – німецькою і польською, на Буковині – німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною [71, 84].

Система шкіл в Україні, що підпорядковувалася різним державним відомствам, не охоплювала початковим навчанням всіх дітей шкільного віку. За даними на середину 40-х років, у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях з населенням понад 7 млн. чоловік було лише близько 10 тисяч учнів, причому 70 % з них становили діти дворян, духовенства, чиновників, купецтва. Нестача приміщень, підручників, навчального приладдя, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальному функціонуванню початкових шкіл. Русифікаторська політика царизму в Україні, що особливо посилилася після польського повстання 1830 року, гальмувала розвиток національної школи [33, 302].

Загалом у дореформений період народна освіта здійснювалася рутинними засобами. Учителювали, зокрема у парафіяльних школах, священики, іноді нижчі служителі культу, які не мали спеціальної підготовки, а часто і моральних підстав і навіть бажання навчати дітей.

У повітових училищах і професійних учбових закладах (сільськогосподарських, фельдшерських), навчалися вихідці із заможних верств населення – урядових службовців, купців, ремісників. Для дворянства засновувалися гімназії (протягом першої половини ХІХ століття в Україні їх було відкрито 19 – в Одесі, Харкові та Києві по дві, Чернігові, Ніжині, Полтаві, Катеринославі та інших містах), Волинський ліцей у Кременці (1805 р.), Рішельєвський в Одесі (1817 р.), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.), функціонували також приватні пансіони. Вступ до всіх цих закладів дітей селян обмежувався царськими указами і розпорядженнями міністерства народної освіти, щоб не порушити “порядок громадських станів”.

Водночас для представників привілейованих верств населення створювались усі умови для одержання не лише середньої, а й вищої освіти. Вища школа стала відігравати важливу роль у процесі культурного розвитку України. У 1805 р. у Харкові було засновано перший у Східній Україні університет, а при ньому педагогічний інститут. Харківський університет, на відміну від інших аналогічних закладів, відкрили не з ініціативи уряду. З почуття глибокого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України група місцевого дворянства на чолі з прогресивним діячем Василем Каразіним, сином козацького старшини, зуміла переконати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування в Харкові університету. Завдяки цьому Харків залишався до кінця 30-х років культурним осередком та центром національного відродження. І лише коли в Києві був заснований університет Св. Володимира, осередок культурного руху змінився [72, 65].

Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й осередком української культури. При університеті була заснована друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Спочатку вони були українськими лише за тематикою, згодом і за мовою, а часто двомовними – українсько-російськими. Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне і політичне життя регіону, а й проблеми українознавчого характеру: історичне минуле українського народу, самобутність його культури та ін.

Зокрема, перший в Україні масовий популярний часопис “Украинский вестник”, що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, мав такий девіз — “сприяти всебічному піднесенню науки і літератури”. На його сторінках популяризувалися знання з історії, етнографії та географії України, пропагувалося широке використання української мови. Часопис сам друкував твори українською мовою, зокрема поетичні і літературознавчі твори П. Гулака-Артемовського, ректора (з 1841 р.) Харківського університету. Викладачі університету, українські патріоти А. Метлинський, Л. Боровиковський та інші створили літературне об'єднання, яке сучасники називали гуртком харківських романтиків. У своїх творах вони популяризували минуле України, оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків, козацький суспільно-політичний устрій тощо. До середини століття Харківський Імператорський університет підготував близько 3 тисяч фахівців з різних галузей знань [3, 154].

У 1834 році на базі ліквідованого Кременецького ліцею відкрився Київський Імператорський університет ім. Св. Володимира, який невдовзі став загальноросійським культурно-освітнім і науковим центром. Першим його ректором був М.О. Максимович. Завдяки діяльності університетів значно зросла чисельність людей, які професійно займалися розумовою працею. Загін української інтелігенції, який поповнювався випускниками вузів Москви і Петербурга, став рушієм культурного прогресу [72, 65].

На західноукраїнських землях центром розвитку науки і культури був Львівський університет, заснований ще у 1661 році. Проте українськомовним тут було лише викладання на богословській кафедрі для греко-католицьких священиків. На всіх інших факультетах навчання велося німецькою мовою. У середині ХІХ ст. у Львові з’явився ще й Політехнічний інститут, поява якого була зумовлена зростаючим розвитком промисловості в регіоні.

Саме на базі цих вищих навчальних закладів формувалася визначна плеяда українських науковців, митців, письменників, які своєю творчою діяльністю зробили можливим українське національне Відродження.

У кінці XVIII – на початку XIX ст. зростає інтерес до української мови, з’являються спроби визначити її особливості та місце серед інших слов’янських мов. Учені обґрунтовують право української мови на самостійне існування та подальший розвиток, що сприяло виділенню українського мовознавство в окрему науку. Проте більшість заможної верхівки, чиновництва та духовенства користувалися переважно російською мовою, а українська була мовою спілкування простого народу. Офіційна влада твердила, що української мови немає, а є лише діалект російської мови, не придатний для літературного вживання.

Для доведення права на самостійне існування української мови кращі сили української інтелігенції прагнули перетворити “народорозмовну” мову на основний засіб спілкування усіх верств українського суспільства, на мову літературну. І це вдалося Іванові Котляревському (1769 – 1838 рр.). З виданням поеми “Енеїда” (1798 р.) усьому світу предстали багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого вираження думок не лише в розмові, а й на письмі. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії “Наталка-Полтавка” і “Москаль-чарiвник” [29, 56].

Інтерес до української мови виявився і в перших українознавчих лінгвістичних працях. Олексій Павловський (бл. 1770 – 1822 рр.) написав “Грамматику малороссийского наречия” (1818 р.). У 1823 p. Іван Войцехович склав невеликий український словник. Проте найбільше на ідею самобутності української мови спрацювала стаття професора Харківського університету Ізмаїла Срезневського (1812 – 1880 рр.) “Взгляд на памятники украинской народной словесности” (1834 р). Автор доводив, що українська мова є не діалектом чи говіркою, а справжньою мовою, що має право необмеженого використання в літературі та науці [35, 221].

Основоположником художньої прози нової української літератури був Г. Ф. Квітка-Основ'яненко (1778 – 1843 рр.). Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман “Пан Халявський”, повісті “Українські дипломати”, “Життя і пригоди Петра Столбикова”. Окремі його твори (“Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Сватання на Гончарівці”) є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах [51, 76].

Разом з Г. Ф. Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є. П. Гребінка, Л. І. Боровиковський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, та ін.

У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя-козака – мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря – виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є. П. Гребінки (1812 – 1848 рр.). Наслідуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям – людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов’ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята також поезія Є. П. Гребінки. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема “Богдан” (1843 р.) — один із найкращих творів про Б. Хмельницького [38, 341].

Важливим чинником національно-культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшли 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії.

В історії українського відродження важливу роль відіграв згаданий вище “Украинский Вестник”, який впродовж 1816 – 1819 рр. виходив щомісячно понад 350-сторінковими книжками. Це був перший на Україні науковий та літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П. Гулака-Артемовського українською мовою, що викликало репресивні акції царизму. В 1819 р. журнал був закритий.

Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: “Украинский Альманах” (1831 р.), “Утреняя Звезда”, (1838 р.), “Запорожская Старина” (1833 – 1838 рр.), “Украинский Сборник” (1838 –1841 рр.). На їх шпальтах друкувалися твори І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, П. П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи та народні пісні.

Усі періодичні видання в Україні виходили у той час російською мовою. Лише в 1841 р. Є. Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах “Ластівка”. На його сторінках вперше були надруковані деякі твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах “Ластівка” став помітним явищем на ниві національно-культурного відродження, справив помітний вплив на піднесення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині [40, 292].

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. “Його творчість, – писав М.Грушевський, – це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості” [17, 385]. Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота “в наймах” і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком - художником І.Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В.Жуковського роботи К.Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший “Кобзар” виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік – “Гайдамаки”. Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка – символ всієї української культури та і України у цілому.

Підкреслюючи українолюбство Шевченка, слід пам'ятати, що не виявляючи любові до своєї батьківщини, не можна любити людство. У серці великого Кобзаря вміщувалися глибокі національно-патріотичні почуття з великою любов'ю до всіх братів-слов'ян. Співець українського народу не пропагував національної замкнутості. У його словах, що стали афоризмом, – “і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь” – закладене глибоке розуміння загальнолюдського змісту культури. Революційний демократизм Шевченка є найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини ХІХ століття.

Суперечливість тогочасного духовного життя в Україні відбилася на творчості визначного письменника, історика, мовознавця, критика і публіциста П. О. Куліша (1819 – 1897 рр.). Палкий прихильник українського культурно-національного відродження, Куліш є автором численних художніх творів, серед яких виділяється соціально-історичний роман “Чорна рада. Хроніка 1663 року”. Куліш плідно працював як поет-романтик, що проповідує просвітительські та християнські ідеали. Взагалі будь-які категоричні судження про діяльність Куліша, особливо тенденційні тлумачення його концепції розвитку української літератури як “відрубної”, несумісні з неоднозначністю його творчої спадщини [38, 262].

При всьому розмаїтті художньо-естетичних принципів усіх тодішніх письменників єднало бажання розвивати українську літературу на національній основі, художнім словом прислужитися справі формування національної самосвідомості українського народу. Освічені люди розуміли, що між ними і масою трудового населення існує велика дистанція в інтелектуальному розвитку, і тому більшість інтелігенції відчувала духовний обов’язок перед ним.

Наукові та художні твори українських авторів складали загальнонародну культурну скарбницю, яка слугувала задоволенню духовних потреб співвітчизників. Проте, як відомо, не всі верстви тогочасного суспільства мали можливість нею користуватися. Друкована книжкова і журнальна продукція в основному зосереджувалася у бібліотеках при учбових закладах та в особистих зібраннях заможних освічених осіб. У сільській місцевості переважно розповсюджувалися рукописні списки найпопулярніших творів Т. Шевченка, І. Котляревського, інших письменників, а також лубочна література (так до середини ХІХ століття називали різноманітні вироби невисокого художнього ґатунку). Міські жителі, наприклад Києва, з кінця 30-х років дістали змогу відвідувати університетську бібліотеку, для одеситів у 1830 році відкрилася перша в Україні публічна бібліотека. Комплектування цих установ книгами суворо контролювалося міністерством внутрішніх справ, а з 1834 року – міністерством освіти. Великими зібраннями славилися бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею. Проте переважна більшість бібліотек терпіла матеріальні скрутності і не могла достатньою мірою розгорнути культурно-освітню роботу [68, 12].

Активно боролися за впровадження української народної мови впродовж першої половини ХІХ ст. і на Західній Україні. З цією метою І. Могильницький видав 1816 р. для народу його мовою книжечку “Наука християнська”, а 1817 р. – “Буквар словено-руського язика”. У 1822 р. він першим написав “Граматику язика словено-руського”, а в науковій розвідці “Відомість о руськом язиці” (1829 р.) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848 pp.) окремою брошурою.

Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х роках. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських народних пісень. Вони пропонували в українськім письмі перейти на польський алфавіт [35, 341].

Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич (1811 – 1843 рр.), який видав брошуру “Азбука і абецадло” та написав критичну рецензію на брошуру І. Лозинського “Руське весілля”, видану незрозумілою для простих людей мовою. Так розгорнулася в Галичині “азбучна війна”, що велася аж до початку XX ст.

У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить вже згаданій “Руській трійці”. Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов´янських діячів, “трійчаки” укладають першу рукописну збірку поезії “Син Русі” (1833 р.). Вершиною творчості “Руській трійці” був виданий у 1937 році альманах “Русалка Дністрова”, що вміщував народні думи і пісні, твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковно-слов’янська суміш, а народна мова [16, 458].

Для “Руської трійці” мовне питання мало загальнокультурне і політичне значення. Адже йшлося про утвердження в правах народної мови як однієї з головних ознак етносу, основи його самобутності, важливого чинника розвитку його національної самосвідомості та культури. І.Вагилевич у листі до визначного діяча чеського та словацького відродження Павла Шафарика (1836 р.) висловив упевненість, що українська мова, якій “пророкували” забуття та зневагу, воскресне в ряді своїх братніх мов і розквітне в “своїй буйності і... розмаїтості”.

“Руська трійця” залишила невелику, проте оригінальну спадщину. її “Русалка Дністрова” була першим провіщенням “народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність”. Проте діяльність “Руської трійці” мала не лише регіональне галицьке чи західноукраїнське значення, а й всеукраїнське. Саме такою бачили мету і сутність діяльності “Руської трійці” її учасники [38, 341].

Усним і друкованим словом захищали рідну мову і культуру також патріоти Закарпаття. Зокрема, український греко-католицький священик Михайло Лучкай (1789 – 1843 рр.) надрукував 1830 р. латиною граматику української мови, досліджував історію Закарпаття. Українською мовою видали головний збірник християнської моралі – "Катехізис", підготовлений священиками Іваном Куткою та Василем Довговичем.

Проте найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на Закарпатті зробив Олександр Духнович (1803 – 1865 рр.) – письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-католицький священик. Він видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О. Духнович збирав українські народні пісні, заснував “Литературное заведеніе Прягаевское” (1850 р.), яке здійснювало серед населення культурно-освітню роботу. Він написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п’єс тощо. Найвідомішою поезією, де звучить його кредо, є “Вручаніє” [35, 343].

Наступний етап національно-культурного відродження в західноукраїнських землях пов’язаний з революцією 1848 – 1849 pp. в Австрії. Для пожвавлення літературного руху та згуртування наукових сил у Львові відбувся з’їзд діячів науки і культури – Собор руських вчених (1848 р.). З’їзд ухвалив постанови, якими передбачалося започаткувати українське шкільництво, організувати наукове товариство “Руська Матиця”, історичне товариство, а також окружні читальні та план видання історії Руси-України [61, 485].

Австрійський уряд частково взяв до уваги ухвали Собору руських учених. У Львівському університеті було відкрито кафедру української мови і літератури, яку очолив Я. Головацький. Українською мовою почали виходити часописи, зокрема у Львові газета “Зоря Галицька” (1848–1852 рр.).

Українську мову частково почали викладати в гімназіях. У Львові відкрився Народний дім (1848 рр.) з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом. Він став важливим культурним центром. 1850 р. видано “Читанку для Діточок в народних училищах руських”, підготовлену М. Шашкевичем ще 1836 р. і відхилену львівською цензурою “через народну мову”. Це був перший підручник українською народною мовою, що мав величезне культурно-освітнє, виховне і навчальне значення. Про такі національно-культурницькі поступки, які для передової української спільноти Галичини були малими, наддніпрянські українці могли лише мріяти. Це заклало передумови для перенесення центру українського національного відродження на західноукраїнські землі.

Таким чином, можна констатувати, що основним чинником формування українських культурних діячів першої половини ХІХ ст. була поява вищих навчальних закладів у Харкові та Києві і діяльність існуючого Львівського університету. Саме вони стали “кузнею талантів”, які постачали українське національно-культурне життя новими кадрами. Вагоме значення ці заклади відіграли і як осередки суспільного та громадського життя, і як центри видавничої діяльності.

Український літературний процес започатковано із виданням “Енеїди” І.П. Котляревського. Відтоді з’являється ціла плеяда знаменитих українських письменників та поетів, які живою народною мовою описують повсякденні реалії української дійсності. Відокремлено серед них стоїть постать Т.Г. Шевченка, який своєю творчістю підніс українське поетичне слово на небувалі до цього вершини.

На території західноукраїнських земель провідне місце в літературній творчості зайняли представники “Руської трійці”. Своє наполегливою і копіткою працею вони сприяли впровадженню української народної мови у художніх творах та граматиці. Довга і цілеспрямована боротьба за права української мови на цих землях увінчалася успіхом: українську мову було запроваджено в навчальних закладах, нею офіційно видавалися часописи та книги. Це було великою перемогою національно-культурного Відродження.

Дата добавления: 2017-02-01