Функціоналістський та конфліктологічний підходи 29 страница

Неофункціоналізм сьогодні є не тільки певною сукупністю концепцій, методів чи ідеологією. Його теоретична сутність полягає у виділенні аналітичних рівнів — культурного, структурного та індивідуального, виокремленні систем та підсистем, ідентифікації нормативних процесів, соціальній диференціації, взаємозв'язку між "інституціональними сферами", виявленні потреб і реквізитів соціальної системи, необхідних для її функціонування.

Неперевершена цінність праць Т. Парсонса полягає в тому, що високий рівень теоретичного абстрагування, прагнення до універсальності спекулятивних понять і положень у них поєднувалися з ефективним застосуванням концептуальних положень щодо формування спеціалізованих соціологічних теорій. Великий внесок у розробку теоретико-методологічних основ так званих теорій середнього рівня, у розвиток емпіричного функціоналізму зробив учень і соратник Парсонса — Роберт Мертон.

Плідність використання цього концептуального підходу виявляється в дослідженнях інституціональних форм сучасного суспільства, зокрема форм економічних відносин, державного устрою — його ладу, правової системи, виконавчої влади, бюрократії, політичних організацій; моделей суспільних об'єднань, громадянських прав як їх основи; культурних інститутів тощо. Функціонал хетські дослідницькі принципи залишаються найбільш притягальними для розгляду цих сфер.

Послідовники Т. Парсонса розвивають його принципи аналітичного реалізму. Головною метою своїх пошуків він вважав з'ясування того, яким чином упорядковується соціальний світ, як він влаштований. Іншими словами, головна проблема формулювалась як проблема соціального порядку. Відносно конкретного суспільства — це проблема його стабільного функціонування. Водночас теоретики неофункціоналізму визнають неминучість різниці між сконструйованим соціологом аналітичним порядком та існуючою емпіричною дійсністю. Явища соціальної дійсності можуть надто відрізнятися від тих, що теоретично припускаються. Завдання соціолога — аналітично сконструювати всю систему координат діючих сил, змоделювати можливе співвідношення детермінант, врахувати взаємодію випадкового й закономірного.

Саме в цьому плані послідовники Т. Парсонса обґрунтовують аналітичний реалізм у соціологічному аналізі. Сутність його полягає у формулюванні таких понять, які б адекватно "схоплювали" моменти соціального порядку. Поняття ці досить абстрактні й не відбивають якихось певних явищ дійсності, а лише спрямовані на виявлення в них аналітично виокремлених елементів, які б мали універсальний характер. У руслі аналітичного реалізму постає завдання відокремити такі аналітичні елементи від складних, багатозначних зв'язків у соціальних процесах для того, щоб потім за їх допомогою побудувати загальну соціологічну теорію, яка відобразить "системну природу соціального світу".

Стратегія побудови соціологічної теорії така: конструювати її з аналітичних елементів, "очищених" від конкретно-історичної форми (формулювати генералізуючі узагальнення), тобто безвідносно до певного історичного періоду прояву їх і особливостей емпіричних обставин. Тут вбачається розвиток веберівських "ідеальних типів", його принципів соціологічного теоретизування. Водночас емпірична конкретика залишається іншим дослідникам. Характеристики реального соціального світу були поза межами інтересу аналітика, що й стало причиною постійної критики положень Т. Парсонса, нерозуміння і несприйняття самого підходу.

Разом з тим парсонсівське тлумачення "реалізму" соціологічної теорії потребує пояснення. Зв'язок теорії з реальністю ґрунтується на ідеї "генералізуючої аналітичної абстракції". Підкреслюється відмінність між конкретно-емпіричною й аналітичною дійсністю. Ця відмінність випливає з відмінності досвіду й процесу пізнання, так би мовити, звичайного діяча та спо-стерігача-аналітика, яка зумовлює відмінність концептуального підходу до соціальних феноменів. Перший, звичайний, діяч керується переважно здоровим глуздом, другий, спостерігач-аналітик, відштовхується від сконструйованих понять, абстрагується від конкретного. При розчленуванні описуваної реальності на частини й одиниці встановлюється особлива аналітична дійсність. Понятійне виокремлювання аналітичних категорій з метою пояснити конкретні явища має, за логікою Т. Парсонса, привести до відкриття конституюючих елементів (змінних, за його термінологією).

Звідси можна дійти висновку, що парсонсівська концептуальна схема — це комплекс ідей, цінностей, логічних універсалій, тобто певна ідеальна модель, яка накладається соціологом на різноманітні явища суспільного життя, використовується ним у конкретних дослідженнях різних сфер соціального життя.

Неофункціоналістський підхід характеризується високим рівнем спекулятивності аналізу. Абстрактним поняттям віддається перевага перед узагальненнями, отримані безпосередньо з емпіричного матеріалу. Звідси випливає наголос на першорядності розробки системи соціологічних понять. Така система має бути аналітичним аналогом, певною мірою відповідати реальності. Після встановлення цієї відповідності в дусі аналітичного реалізму можна формулювати загальні теоретичні положення. Основоположник структурно-функціонального аналізу ставив також завдання подолати однобічність як позитивістського, так і ідеологічного тлумачення соціальної дії, перекинути місток між загальною теорією та предметно-теоретичними узагальненнями, інтегрувати соціографію, ідеальні типи, номологічний підхід, конструктивізм, позитивістський утилітаризм з ідеалістичною нормативністю соціального життєвого світу й теорією культури, виявити "базові елементи" соціальних систем.

Стратегія побудови соціологічної теорії Т. Парсонса та його послідовників ґрунтується на дедуктивному аналізі, який коригується емпіричними дослідженнями. Системній природі світу має відповідати соціологічна теоретична система, що конструюється аналітично. Така стратегія має виразний онтологічний характер: соціальний світ, що має якості системності, визначає систематизований порядок абстрактних концепцій, що його відображують.

Разом з тим функціоналісти не акцентують увагу на безпосередньому використанні абстрактних понять у соціологічному аналізі, а тільки обстоюють використання їх для розвитку "генералізуючої системи концепцій", накреслення "когнітивної карти" набору категорій надузагальнюючого синтезуючого рівня, тобто для аналітичної системи, яка відобразить сутнісні характеристики соціального світу без наповнення їх емпіричною деталізацією. Базові елементи функціонального аналізу пов'язані також з розумінням суспільства як "соціального організму", всі частини якого взаємодіють, взаємозалежні й працюють на підтримання його життєздатності.

Взагалі цей підхід може бути втілений у таких принципах:

— соціальні системи складаються зі взаємозв'язаних частин;

— соціальні системи стикаються із зовнішніми та внутрішніми вимогами виживання;

— такі вимоги виживання можуть бути зображені у вигляді потреб системи;

— соціальні системи та їхні складові можуть бути пояснені через розкриття того, як окремі частини беруть участь у задоволенні потреб системи як цілого.

Концептуальні ідеї Т. Парсонса набули розвитку в дослідженнях сучасних неофункщоналістів. Вони обстоюють першорядність головних питань соціології як позитивної науки у контівсько-дюркгеймівському розумінні. На противагу поширеному в 70— 80-х роках інтересу до проблем інтерпретативності та конвенціональності в обґрунтуванні соціологічних концепцій, до проблем суб'єктивності й цінностей у соціальній аналітиці вони підкреслюють значущість загальнонаукових стандартів розвитку теорії, її фактологічного забезпечення, точності формулювань, емпіричної перевірюваності, методологічної чіткості, того, що, за їх переконанням, має сприяти об'єктивності, науковості теорій, кумулятивності соціологічних знань, необхідному поєднанню кволітативності (якісності) та квонтитативності (кількісного вираження) аналітичної роботи.

Відповідаючи на критику з усіх боків, прихильники позитивістської традиції відкидають звинувачення в консерватизмі. Мовляв, соціологи суб'єктивно-гуманістичних напрямів захищають ще більш старі догми (Вольтера, Кондорсе, Бентама та ін.), які мало сприяють прогресу соціальних наук. І етнометодологи, і інтеракціоналісти, і структуралісти зможуть дати користь цим наукам, тільки додаючи щось до загальної синтезуючої моделі, яка генералізує і пояснює соціальні процеси. Інакше вони нагадуватимуть середньовічних теологів, котрі злякалися, що відкриття Гал і лея загрожуватимуть людській душі.

Не повинно бути нездоланного розриву між гуманітарним та природничо-науковим знанням; бар'єри між абстрактно-гуманістичним метатеоретизуванням та спеціалізованими, фактологічними теоріями розмиватимуться за умови підвищення якості останніх. Саме в такому напрямі вбачають послідовники функціо-налістського підходу вирішення дилем соціологічної дисципліни. Теоретичний розвиток у світлі неопозитивістської аргументації відбуватиметься через спеціалізовані й емпірично перевірю-вані концепції. Він здійснюватиметься завдяки використанню п'яти дослідницьких процедур набуття знань: удосконалення, поглиблення теоретичних узагальнень (elaboration), розростання шляхом новоутворень (prolifiration), змагальності, конкуренції між ними (competition), варіативності (variation) й інтеграції (integration).

Дослідницькі програми на ґрунті неофункціоналістських положень, "емпірично зорієнтована робота", за висновками таких теоретиків, як Дж. Александер й П. Коломі, сприяли реконструю-ванню функціоналістської метатеорії, ревізії її ортодоксальних форм, а отже, розвиткові загальної теорії, тобто сучасний неофунк-ціоналізм помітно відрізняється від, так би мовити, канонічного структурного функціоналізму Т. Парсонса і Р. Мертона.

Неофункціоналізм — це реконструкція теоретичної традиції, закладеної Т. Парсонсом, її оновлення й поглиблення. Занепад функціоналізму, який передрікали його критики, очевидно, був передчасною оцінкою, що живилася скоріше ідеологічними установками і внутрішньодисциплінарними чварами. Менш догматична, відкрита для врахування опонуючих поглядів версія функціоналістської теорії, на думку одного з її лідерів Дж. Александера, ще збагатить соціологічну науку. Тим більше, що циклічний, або маятниковий, шлях розвитку її обіцяє швидкий розвиток неофункціоналістських ідей. Хоча тут же підкреслюється, що йдеться не просто про оживлення парсонсівських ідей, а про значну ревізію їх, про постпарсонсіанство. Неофункціоналізм, як зазначають оглядачі розвитку соціологічної думки, — по суті єдиний теоретичний напрям 80-х років, який запропонував нові, свіжі ідеї. Більше того, за словами Дж. Александера, неофункціоналізм є одним зі свідчень глибоких зрушень у підвалинах соціологічної дисципліни, передусім просування до синтезу конфронтуючих концепцій, тенденції до інтеграції мікро- й макропідходів, прагнення до розробки універсальної узагальнюючої теорії. Саме неофункціоналізм ближче за інші течії соціологічного теоретизування підійшов до взірця синтетичного соціологічного знання, відштовхуючись від ідей інтеграції, висунутих свого часу Т. Парсонсом. Сучасна, третя, фаза повоєнної соціології, за схемою Дж. Александера, характеризується процесами інтеграції, синтезу, висуненням на перший план теоретичної логіки (першій фазі у 60-ті роки були властиві "війна шкіл" і спроба парсонсівського синтезу, другій у 80-ті роки — взаємна критика і домінування ідеї мультипарадигматизму, тобто співіснування різних напрямів). Отже, можна вести мову про повернення до ранніх ідей Т. Парсонса вже на рівні сучасних постановок теоретичних проблем і досягнень інших шкіл у соціології.

У межах неофункціоналістської традиції вважається, що теоретики — це вчені, які намагаються поєднати різнорідні й роз'єднані наукові факти, спостереження в узагальнені синтетичні образи реальності. Прогрес у соціальних науках, за їхніми аргументами, зумовлюється не тільки накопиченням емпіричних знань і різноманітністю концептуалізації суспільного життя, а й спиранням на чітку теоретичну логіку, на прозорі пояснювальні моделі та "генералізуючий дискурс". Вони уявляють себе прикладом відходу від полемічної однобічності (властивої конфлікто-логам та інтеракціоністам), продуктивного обґрунтування універсальної узагальнюючої теорії в соціології. Вимога часу — новий реалізм у розумінні соціальних процесів та синтетична форма теоретизування — найбільш повно відбивається у працях прихильників неофункціоналізму. Крім того, після краху марксизму саме цьому напряму належить головна роль в оживленні історичних, макрокультурних досліджень.

Можна, очевидно, чекати певної конвергенції неофункціоналізму насамперед з прихильниками теорії конфлікту, соціального обміну, структуралізму, інтеракціонізму, теорії раціонального вибору, соціального екологізму тощо в напрямі створення систематизованої соціологічної науки, яка висвітлюватиме взаємодію людей та суспільну організацію в цілому.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Лучший каталог саун и бань Киева!

Сауны от 100 грн/час

Очень просто и в ДОМАШНИХ условиях!

250.00 грн

Как УБРАТЬ такой НАЛЕТ?

Что делать, чтобы перестать пить?

Узнайте несколько полезных советов

Названа лучшая диета десятилетия

Уникальный способ похудеть за неделю на 10 кг!

Мышцы без спортзала

Старый дедовский способ накачаться

Диетологи рассекретили "звездную диету"

Лучшая диета 2011 года по версии первого канала

Лучший способ похудеть на 10 кг за неделю!

ЗВЕЗДНАЯ диета!

Зарабатывать УМОМ можно и нужно!

Жмите! Здесь научат думать и богатеть!

Нажмите на ФОТО и грудь вырастет до 3 размера!

Упражнения! Всего 1 неделя по 7 минут в день!

Самые интересные предложения на Nikon D90 Кit

Перейдите от любительского фото к профессиональному!

Как делать деньги?

Хотите увидеть бесплатное видео?

Новая методика похудения, 260 грн

Резкое ПОХУДЕНИЕ для НЕТЕРПЕЛИВЫХ

© Перша українська електронна бібліотека підручників © 2011

admin{aт}pidruchniki.com.ua

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Дисципліни

Головна

Банківська справа

БЖД

Бухоблік та Аудит

Географія

Екологія

Економіка

Етика та Естетика

Інвестування

Історія

Культурологія

Маркетинг

Медицина

Менеджмент

Педагогіка

Політологія

Політекономія

Право

Природознавство

Психологія

Релігієзнавство

Риторика

Соціологія

Страхова справа

Філософія

Фінанси

Правила користування

Украинская Баннерная Сеть

Табачный дым оставьте в прошлом!

Все посмотревшие видеоролик бросают курить!

White Light - новый РЕВОЛЮЦИОННЫЙ продукт

250.00 грн

Простое ОТБЕЛИВАНИЕ в ДОМАШНИХ условиях!

Нет ни одной позиции, которой не было бы в этом телефоне!

Уникальный телефон с необычными функциями!

Быстрый и легкий способ похудеть. Уникальная диета Елены Вилиновой

Раскрыт секрет ПРЕВОСХОДНОЙ фигуры украинских женщин

Алкоголизм побежден! БЕСПЛАТНАЯ информация!

Как избавиться от алкогольной зависимости?

Головна Соціологія Соціологія - Макеєв С.О.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

§ 2. Теорія конфлікту

Теорія "соціального конфлікту", конфліктологічний підхід, конфліктна традиція — все це позначення важливого напряму розвитку соціологічної думки XX ст. У руслі цієї парадигми з'явилося чимало цікавих концепцій, яскравих теоретиків та праць. Теорія конфлікту вийшла на авансцену сучасного соціологічного знання у 60—70-х роках, витіснивши традиційно впливові позитивістські течії, викликавши гостру полеміку в соціологічних колах, стимулюючи постановку низки проблем розвитку соціологічної науки. Вона посідає в наші дні одне з провідних місць поміж напрямів сучасної соціології.

За словами Дж. Александера, всю сучасну соціологічну теорію можна грубо поділити на "функціоналістську" та "конфлікто-логічну", причому не тільки в царині загальної теорії, а й у спеціалізованих сферах емпіричних досліджень. За аргументами іншого авторитетного теоретика Рендела Коллінза (США), у світовій соціологічній думці простежуються три головні традиції: конфліктна (К. Маркс, М. Вебер, сучасні теоретики конфлікту); позитивістська (Огюст Конт, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс та інші дослідники "ритуалів громадської солідарності"), а також, дещо окремо, мікроінтеракціоністська традиція (що асоціюється з поглядами Чарльза Кулі, Джорджа Герберта Міда, Герберта Блумера, Гарольда Гарфінкеля та їхніх послідовників). Проте особливо підкреслюється, що сучасна теорія конфлікту виникла як результат прагнень створити "неідеологізовані версії марксизму", перенести центр ваги в межах останнього на положення багато-факторної концепції "лівого веберіанства".

На думку прихильників цього напряму, конфліктний підхід має більші пізнавальні можливості, ніж класичний марксизм, у дослідженні різноманітності шляхів і форм перетворення соціальної реальності за допомогою широкого спектра конфліктів, які їй притаманні.

Теорія конфлікту розвивалася у руслі тієї "марксистської традиції" в соціології, яка склалася на Заході в академічній науці (включаючи також близькі, споріднені концепції "критичної соціології", "соціології соціології" і взагалі ліворадикального критицизму в соціальних науках, представлених такими іменами, як Алвін Гоулднер, Норман Бірнбаум (США), Герберт Маркузе (Німеччина, США), Ерік Фромм, Чарлз Райт Міллс (США) та ін.). Разом з тим вона весь час модифікувалася під впливом тез ве-берівської багатофакторності в соціальному аналізі, деідеологі-зації та академічної аналітичності. Конфліктний підхід у соціологічному пізнанні дав змогу висвітлити, зрозуміти багато актуальних проблем суспільного життя і запропонувати вирішення їх. Численні дослідження в галузі політичної соціології, виробничих, расових та міжнаціональних відносин, соціальної стратифікації, форм колективної поведінки тощо, які проводились у ракурсі конфліктного підходу, стали доказами його плідності й водночас обмеженості інших підходів, що ігнорували значущість проблем влади, розподілу благ і суперечливості інтересів різних соціальних груп та інститутів.

Теорія конфлікту заявила про себе насамперед як головна альтернатива позитивістському функціоналізму; "соціології порядку" було протиставлено "соціологія конфлікту", а тому проголошено необхідність створення іншої "гілки соціологічної теорії", яка б більш адекватно відображувала, на думку її послідовників, соціальну реальність. Разом з тим теоретики конфлікту звернулися до багатьох дилем соціологічного теоретизування взагалі, передусім до проблем соціальної зміни, диференціації, соціальної активності, ідейно-ціннісних детермінант суспільного розвитку.

Сучасний конфліктологічний підхід отримав своє первісне теоретичне оформлення у працях американського соціолога Льюїса Козера ("Функції соціального конфлікту", 1956), німецького — Ральфа Дарендорфа ("Клас і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві", 1959), британського — Джона Рекса ("Ключові проблеми соціологічної теорії", 1961; "Соціальний конфлікт", 1981). До теоретиків цього напряму, які активно працюють, можна віднести також Р. Коллінза та Юргена Хабермаса, концептуальні побудови яких мають конфліктологічне коріння.

При спільній схильності до конфліктного ракурсу розгляду суспільних явищ кожний з них обстоює власну концепцію. У Л. Козера це конфліктна альтернатива функціоналізму в його, так би мовити, межах, "із середини" функціонального аналізу, з використанням ідей Георга Зіммеля та Зігмунда Фрейда. У Р. Дарендорфа концептуальний підхід будується на положеннях теорій К. Маркса та М. Вебера — з акцентом на перегляді Марксових поглядів на природу соціальних конфліктів у повоєнному західному суспільстві. У Дж. Рекса теорія конфлікту подається як тео-ретико-методологічна основа "реального соціологічного аналізу".

Конфліктологічні теорії складались під впливом низки істори-ко-культурних та ідеологічних факторів 60—70-х років. їх теоретики групувалися навколо неприйняття функціоналістських теоретико-методологічних установок, критики неопозитивістських постулатів. Як справедливо зазначалося, теоретичні зусилля спрямовувались не "в ім'я", а "від супротивного", в ролі якого виступав академічний структурно-функціональний аналіз.

Отже, теорії конфлікту формувалися в силовому полі ідеологічного несприйняття функціоналізму. їх прихильники ставили під сумнів надто оптимістичне зображення соціальних відносин. Вони не знаходили великих можливостей для реалізації домінуючих у повоєнний період на Заході ідей раціональності й лібералізму в існуючих суспільних структурах. Для них були більш прийнятними думки Ч.Р. Міллса, коли він у відомій праці "Правляча еліта" (1959) розвінчував консервативну атмосферу американського способу життя.

Очевидним уявляється також зв'язок конфліктологічного теоретизування з європейською соціально-філософською думкою лівого ґатунку. Всі провідні теоретики конфліктології так чи інакше були причетні до соціалістичного чи робітничого руху в Західній Європі. На войовничому антифункціоналізмі позначився також фактор зіткнення європейської та американської історико-культурної традиції, зокрема європейської акцентованості на громадянському, політизованому характері соціології та американського підкреслення особистісного характеру наукових поглядів, академічного відсторонення соціологічної дисципліни.

Конфліктологія не тільки народжувалась та завойовувала собі прихильників серед соціологів, а й сама живилася ідеями демократизму, гаслами соціальної рівності, захисту пригноблених та експлуатованих і, в кінцевому підсумку, ідеями соціальної перебудови сучасного суспільства. За визначенням одного з фундаторів теорії конфлікту Дж. Рекса, "конфлікт інтересів і цілей лежить у центрі моделі суспільної системи як цілого". Звідси виводиться ключове завдання соціологічного аналізу: обґрунтування вихідної, базової складової конфліктної ситуації.

Соціологи, передусім у США, почали широко використовувати таку модель суспільної системи в емпіричних спеціалізованих дослідженнях. Так, засвідченням Дж. Александера, протягом більше як трьох десятиліть конфліктологія мала величезний вплив на прикладну соціологію, "репродукуючи конфліктне бачення у багатьох емпіричних сферах", запропонувавши нові тлумачення соціальних явищ з огляду на їх суперечливість, амбівалентність або волюнтаристськи створюване протистояння сторін. Хоча при цьому виявилася й певна обмеженість конфліктного підходу, зокрема в поясненні громадянської солідарності, "відчуття спільності", проблем свідомості та морального контролю. До того ж політична система західного суспільства другої половини XX ст. набула досить диференційованих та плюралістичних рис, що відкривало можливості для включення різних його груп у спільні завдання соціального управління, для помітної гармонізації суспільних суперечностей. Це також позначилося на еволюції конфліктологічних концепцій.

Може скластися враження, що в ракурсі цього погляду вивчаються тільки драматичні події суспільного життя — революції, війни, масові рухи тощо. Насправді такі очевидні прояви боротьби — лише менша частина конфліктності, якою пронизана вся соціальна дійсність. Соціальні утворення характеризуються процесами домінації й підпорядкування інтересів різних частин системи, соціальних груп та індивідів. Суспільство цікавить конфліктологів не просто з огляду на конфліктні явища, які там спостерігаються, а тим, що відбувається в ньому, коли конфлікність не виривається назовні, У площині цієї парадигми ставиться завдання висвітлити, яким чином певний соціальний порядок складається з різних прагнень суспільних верств, груп та індивідів, якими є можливості реалізувати свої інтереси в суперництві з іншими. Згідно з теорією конфлікту в суспільстві завжди точиться боротьба за досягнення різних цілей, за успіх і першість незалежно від того, чи спостерігається відкрита боротьба інтересів.

Термін "конфлікт" у цьому розумінні дещо метафоричний. Цариною конфліктології уявляється суперечливість суспільного життя взагалі, різноманітність інтересів та цілей громадської діяльності. Не слід тлумачити його буквально. Йдеться не лише про теорію власне конфліктів, а й значно ширше — про теорії суспільної організації, моделі соціальної поведінки, групову мотивацію, тлумачення наявних соціальних структур, причини зміни їх. Сучасна теорія конфлікту використала багато положень марксизму, доповнюючи нові його інтерпретації ідеями з праць Г. Зіммеля, М. Вебера, Роберта Міхельса та В.Ф. Парето. Зауважимо, що в різних версіях конфліктології залишилась істотна відмінність у розумінні природи соціальних конфліктів. Зокрема, якщо К. Маркс акцентував увагу на антагоністичному характері соціальних конфліктів, їхньому економічному підґрунті, то Г. Зіммель відштовхувався від притаманних людським істотам "інстинктів боротьби" й указував на інтегративні наслідки конфліктів. М. Вебер пропонував суто соціологічний підхід ба-гатофакторної теорії соціальної стратифікації, наголошуючи на ролі ідейно-культурних чинників.

У сучасній конфліктологічній теорії використовуються різні схеми причин і факторів конфліктності, при 'асто-густо виділяють дві її гілки: діалектичну теорію конфлікту, що коріниться у Марксових концепціях, і конфліктний функціоналізм, що надихається зіммелівськими ідеями, з наголосом відповідно на революційних або еволюційно-реформістських засобах розв'язання конфліктних явищ.

Проте сформульовані вихідні тези, які є основою конфліктного підходу, зводяться до таких положень:

— в усіх соціальних системах можна знайти неоднаковий розподіл обмежених у кількості цінних ресурсів;

— нерівність закономірно й неминуче породжує конфлікти інтересів різних частин системи;

— такі конфлікти інтересів рано чи пізно спричинять відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами;

— ці конфлікти спричинюватимуть реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, у свою чергу, слугуватиме поштовхом для нових конфліктів та змін тощо.

На цій основі розроблено свого роду конфліктологічну "універсальну модель" соціальної структури й соціальних відносин, де влада і власність, панування й боротьба є сутнісними ознаками (Дж. Рекс, Р. Коллінз). Найбільшим внеском у соціологічне теоретизування нашого часу вважаються: конфліктне розуміння соціального порядку, суспільних відносин людей; конфліктне бачення громадських інститутів; аналіз конфліктних процесів — їх причин, факторів, інтенсивності, тривалості, нарешті, соціальних функцій; дослідження ролі конфліктів у соціальній динаміці, суспільно-історичному розвитку. Найвиразніше конфліктний підхід виявився у таких сферах, як конфронтації класових культур, статевих та вікових страт, боротьба у виробничих сферах й торгівлі, нарешті, в міжнаціональних напруженостях та геополі-тичному протистоянні. У конфліктологічній площині простежується головна тенденція трансформації конфліктних змагань від класових та міжнаціональних протиборств (або економіко-полі-тичних) у галузь культурних моделей життєдіяльності, морально-ціннісних уподобань, у царину "комунікативної дії" (або в духовний світ).

Помітний слід в історії соціологічної думки прихильники теорії конфлікту залишили своєю критикою недоліків позитивістської соціології, особливо концептуальних побудов Т. Парсонса. Конфліктне бачення соціального життя спонукало їх до нових досліджень форм соціальної організації, влади, виробництва, бюрократії, засобів масової комунікації, до широкого застосування в соціологічному аналізі таких понять, як панування, нерівність, напруження, групова боротьба, конкуренція тощо.

Долаючи "методологічний індивідуалізм", притаманний мікро-рівневим, психологічним тлумаченням взаємодій у суспільстві, конфліктна теорія зосередила свою увагу переважно на аналізі макромасштабних соціальних об'єктів, де суб'єктами конфліктних відносин є великі спільноти, громадські інститути, партії, корпорації, нації, держави. Змінилася також роль прихильників цього підходу в межах дисципліни: вони вже не тільки головний опонент функціоналізму, що досі домінував, а й рівноправний партнер, складова "провідного струменя" соціологічного теоретизування.

Дата добавления: 2017-02-01