Ознаки і поняття права

Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку, воно виникає в державно-організованому суспільстві, як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного ладу відходять на другий план, поступаючись місцем правовому регулюванню суспільних відносин. Погляди на право, його походження, місце та роль в системі нормативного регулювання змінювались по мірі розвитку самого суспільства, зрілості науково-правової думки, різних об’єктивних і суб’єктивних факторів.

Не дивлячись на протиріччя та відмінність наукових уявлень про право, всі ці теорії мають ряд загальних положень:

право є соціальним явищем, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства;

право в нормативній формі повинно відображати вимоги загальнолюдської справедливості, служити інтересам суспільства в цілому, а не окремим його класам чи соціальним групам, враховуючи індивідуальні інтереси і потреби особисті як першооснову суспільства;

право приватної власності є основою всіх прав людини;

право – міра поведінки, встановлена, захищена і гарантована державою.

Найбільш поширений погляд на право в тому, що воно являє собою норму свободи. Таке розуміння права витікає із твердження, що для суспільства в такому ж ступені характерна свобода, в якому для природи характерна необхідність. “Право є сукупність норм, які з одного боку, надають, а з другого боку – обмежують зовнішню свободу осіб в їх взаємовідносинах” – писав Трубецькой.

Квант визначав право як сукупність умов при яких свавілля одного може бути узгоджене зі свавіллям іншого за загальним для них правилом свободи. Коркунов стверджував, що юридичні норми так чи інакше обмежують свободу людини, встановлюючи міру задоволення її інтересів, які пов’язані з інтересами інших осіб. Розмежовуючи ці інтереси, право встановлює межі їх здійснення і, відповідно, обмежує в цьому відношенні свободу людини.

Гегель писав, що основою права, його необхідним принципом є свобода волі, світ духу, народжений ним самим як деяка друга природа. Наші сучасники також приходять до висновку, що в суспільному житті свобода людини виступає як його право, тобто нормована, врегульована правовими засобами свобода.

Уявлення про право класифікується за певними науковими напрямками, школами. Серед них можна виділити наступні:

1. Теорія природного права. Як наукова течія ця теорія має довгу історію. Її основні положення формувалися ще у стародавності. Сутність даної теорії в тому, що крім позитивного права, яке створюється державою, існує загальне для всіх людей природне право, що стоїть над позитивним правом і останнє базується саме на вимогах природного права (право на життя, вільний розвиток, працю, участь в справах суспільства і держави). Поняття природного права включає в себе уявлення про природжені і невід’ємні права людини і громадянина, які є обов’язковими для кожної держави. Ще римські юристи поряд з цивільним правом і правом народів відокремлювали природне право як відображення законів природи і природного порядку речей. Цицерон казав, що закон держави, який суперечить природному праву, не може розглядатися як закон.

Фундаментальну розробку теорія природного права отримала в працях Локка, Руссо, Монтеск’є, Гольбаха, Радіщева та інших мислителів. Викладені в них ідеї знайшли закріплення в американській Декларації незалежності (1778 р.), у французькій Декларації прав і свобод громадян (1789 р.) та в інших державних актах.

Природні, природжені права людини отримали конституційне закріплення у всіх сучасних правових державах.

В цивілізованому суспільстві немає підстав для протиставлення природного і позитивного права, так як останнє закріплює і охороняє природні права людини, складає єдину загальнолюдську систему правового регулювання суспільних відносин.

Позитивне значення природної теорії полягає в наступному:

по-перше, вона затверджує ідею природних невід’ємних прав людини;

по-друге, завдяки цій теорії стали розрізняти право і закон, природне і позитивне право;

по-третє, вона концептуально об’єднує право і мораль.

Критичне зауваження на адресу цієї теорії може полягати в тому, що не завжди уявлення про право як справедливим або несправедливим можливо об'єктивувати в правовій дійсності.

2. Позитивістська теорії права (К.Бергбом, Г.В.Шершеневич) виникла в значній мірі як опозиційна “природному праву”. На відміну від правової теорії, для якої основні права і свободи первинні по відношенню до законодавства, позитивізм вводить поняття “суб’єктивного права” як вихідне від об’єктивного права, що встановлене, створене державою. Держава делегує і встановлює юридичні обов’язки в нормах права, які складають закриту, досконалу систему. Позитивізм ототожнює право і закон.

Позитивним тут потрібно визнати можливість встановлення стабільного правопорядку, детального вивчення догми права – структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм і нормативних актів, видів інтерпретації.

До негативних моментів цієї теорії можна віднести штучну обмеженість права як системи фактичних суспільних відносин, відсутність можливості моральної оцінки правових явищ, відмова від досліджень змісту права, його цілей.

3. Історична школа права також виникла як певна реакція на доктрину природного права з метою захисту пізнаних і апробованих закономірностей суспільного та державного життя, що зародилися в умовах середньовіччя (феодалізму). Представники історичної школи розглядали право як вираження духу народу, що створювалося, подібно мові, поступово, в ході історичного процесу, незалежно від суб’єктивних поглядів законодавчої влади держави. Законодавець має право фіксувати лише те, що уже склалося як право. Гуго, наприклад, вважав і доказував, що право створюється не тільки державою, але й самостійним розвитком у вигляді норм, добровільно прийнятих народом, подібно до того, як мова не виникла із домовленості і не дана готовою від Бога, а розвивається сама собою.

Право з точки зору представників історичної школи є продукт народного духу, народного правового переконання. Розвиток права полягає в тому, що народний дух поступово знаходить норми, які об’єктивно містяться в праві. Тому право існує не в вигляді формальних правил, а у вигляді живого уявлення правових інститутів і їх органічному взаємозв’язку. Юристи лише вилучають правило норми шляхом аналізу і вивчення досвіду існуючого права.

Яскравими представниками історичної школи права були німецькі юристи Густав Гуго, Карл Савіньї, Фрідріх Пухта, Шталь та ін.

Консерватизм та обмеженість даної школи проявляються лише в заперечені ролі суб’єктивної правотворчості і значені нового законодавства в прогресивній зміні суспільного життя. Історична школа надзвичайно перебільшувала місце звичаю в системі нормативного регулювання суспільних відносин, ставлячи його над законом, заперечувала можливість законодавчим шляхом змінити реально існуюче право.

З іншої сторони, представники історичної школи права справедливо вважали, що законодавець не може творити норми по своєму суб’єктивному баченню. Його завдання полягає в тому, щоб пізнати об’єктивні потреби суспільного розвитку, інтереси окремих людей і вірно сформулювати їх в нормах права.

4. Реалістична школа права. На відміну від історичного уявлення, за яким право розвивається еволюційно, в силу його внутрішніх причин, творці реалістичної теорії вважають, що право виникає і розвивається під впливом зовнішніх факторів. Цими факторами є інтереси, що рухають людиною і примушують її ставити мету, яка здійснюється завдяки праву.

Засновником реалістичної теорії права був відомий юрист Рудольф Ієринг. За Ієрингом, право:

це захищений державою інтерес;

воно гарантує життєві інтереси особистості, допомагає задовольнити різноманітні потреби людей;

право належить не тому, хто виявляє волю, а тому, хто користується ним;

суб’єктом права є той, кому призначено користуватися правом;

задача права полягає в тому, щоб гарантувати це користування.

Боротьба народів, державної влади, станів та індивідів із беззаконням полягає в самій сутності права. Ієринг пише, що “всі великі надбання в історії права: знищення рабства, кріпосництва, свободи поземельної власності, промислів, вірувань і т.д. – все це повинно бути завойоване шляхом жорстокої, нерідко вікової боротьби, і шлях права в таких випадках визначається уламками прав...”.

Заслуговує повагу і визнання ствердження прихильників реалістичної теорії в тому, що право як засіб досягнення мети виступає в цьому значенні необхідним інструментом організації, підтримки і збереження суспільства. Право без державної влади, за їх думкою, це пустий звук. Тільки влада, що застосовує норми права, робить право таким, яким воно є і яким воно повинно бути. Боротьба за право – це обов’язок особи, правомочної перед самою собою, а захист права, тобто протидія правопорушенню, - обов’язок не тільки по відношенню до себе, але й до цілого суспільства, держави: кожний, хто захищає своє право, відстоює тим самим норми об’єктивного права, на яких тримається його суб’єктивне право.

Не дивлячись на зовнішню “войовничість” реалістичної концепції Ієринга, вона в окремих аспектах з’єднує уявлення про право різноманітних теорій: природної, економічної, психологічної.

По-перше, реалістична теорія визнає єдність і мінливість права. З одного боку, для неї не існує розподілу права на позитивне і природне. Право існує тільки у вигляді позитивного права. З іншої сторони, в праві немає нічого незмінного, вічного: це постійно мінливе явище, яке відображає нові умови суспільного життя.

По-друге, представники реалістичної школи бачать прямий зв’язок права з державою. Державна влада є необхідною умовою існуючого права. На відміну від теорії природного права визнається необхідність правотворчої діяльності держави як дійсного творця права. Видатний російський юрист і політичний діяч С. М. Муромцев писав, що право не несвідомий продукт народного духу, а продукт свідомої діяльності людей.

По-третє, реалістична школа обумовлює прийняту багатьма правовими школами, єдність юридичних прав та обов’язків суб’єктів правовідносин, без якої неможливе існування громадянського суспільства, нормальне співіснування його членів.

По-четверте, у поглядах реалістів міститься елемент законності: заперечення свавілля. Тільки державна влада на основі встановлених законів може застосовувати примус по відношенню до людини.

5. Соціологічна школа права – один з основних напрямків правознавства ХХ ст. На відміну від правового позитивізму, що зводив завдання юридичної науки до формально-логічного вивчення діючого права, соціологічна школа переміщує центр тяжіння на вивчення “живого права”, тобто системи правовідносин, поведінки людей в сфері права.

Засновником соціологічного напрямку в юриспруденції є Ерліх, книга якого “Соціологія права” (1911 р.) уявляє собою систематизоване викладення основних ідей цього напрямку.

Різновидом соціологічного напрямку є теорія солідаризму, яку представляє французький юрист Леон Дюгі. Він вважає, що в суспільстві не повинно бути ні права колективу будь-що наказувати індивіду, ні права індивіду протиставляти свою особистість колективу чи іншим громадянам. Люди повинні підкорятися обов’язковій для всіх нормі, що витікає із загальної солідарності.

В трактуванні Дюги соціальна норма – це норма поведінки, що є джерелом людського благополуччя і стоїть вище держави. Дюгі пише: “держава підпорядкована нормам права, як і самі індивіди; воля пануючих є правовою волею, здатною застосовувати примус тільки в тому випадку, якщо вона виявляється в межах, накреслених нормою права”. Правила соціальної солідарності, підкреслює Дюгі, і складає об’єктивне право, яке не підпорядковується державі, але підпорядковує собі державу.

Виходячи від формальних ознак права, соціологічна теорія поповнює його соціальним змістом, доказуючи, що право є врівноваженою силою в житті суспільства. Ідеї даної теорії чітко виражають сутність правової держави, в якій вона сама – держава і її громадяни повинні підпорядковуватися правовим приписам в інтересах загального блага.

Позитивним у даному випадку можна визнати наступні положення:

суспільство і право розглядається як цілісні взаємопов’язані явища;

теорія доказує те, що вивчати потрібно не тільки норми права, які встановлені державою, але і всю сукупність правових відносин, які склалися в суспільстві;

вчення підкреслю роль права як засобу соціального контролю і досягнення соціальної рівноваги, підвищує роль судової влади.

Критично в цій теорії треба відноситися до заперечення нормативності як важливої властивості права, недооцінки в праві морально-гуманістичних засад, змішанню одного з факторів створення права – інтересу – з самим правом.

6. Нормативістський напрямок об’єднує неоднозначні погляди на право і його роль в суспільному житті, хоча в них проглядається і певна єдність. Вперше теоретичні положення нормативізму були викладені Р. Штамлером який визначає право як зовнішнє регулювання соціального життя, метою якого є задоволення потреб людей.

В нормативно-правовому регулюванні бачив засіб задоволення суспільних потреб і прогресивних соціальних нововведень видатний російський професор П. І. Новгородцев.

В найбільш концентрованому вигляді основні положення нормативізму викладені віденським юристом Г. Кельзеном. Він вважає, що юридична наука повинна вивчати право “в чистому вигляді”, не пов’язуючись з політичними, моральними та іншими оцінками, так як в цьому випадку наука губить об’єктивний характер і перетворюється в ідеологію. Вихідним для концепції Кельзена є уявлення “основної (суверенної) норми” як норми, яка обґрунтовує ефективність та юридичну силу всіх норм, що залишилися.

Згідно даної теорії вся система права має сходинкову будову, тобто поступово виводиться із основної норми, створюючи ієрархію норм. Тому задача теорії в тому, щоб в кожному конкретному правовому явищі відкрити його відповідність верховній нормі, яка володіє вищою юридичною силою.

Не дивлячись на те, що нормативістська теорія “суверенну” норму вважає передбаченою (гіпотетичною), вона показує необхідність підпорядкування правових норм за ступенем їх юридичної сили, тобто закону, як нормативно-правовому акту, що володіє вищою юридичною силою, повинні підпорядковуватись всі підзаконні правові акти. Без цього правове регулювання не може досягнути своєї мети.

З іншої сторони, заслуга нормативістської теорії в тому, що вона визначила формальні ознаки права, які і складають його юридичну сутність. Абстрагуючись від усіх зовнішніх факторів, визначаючих зміст права, нормативісти висловлюють свою позицію по питанню, що таке право як нормативний регулятор суспільних відношень.

Виходячи із своїх наукових уявлень, нормативістська теорія відстоювала ідею правової державності. Більшість її прибічників виступали проти протиставлення держави і права, визначали державу як єдність єдиного змісту всіх правових положень, як здійснення і втілення правових норм в єдиний правопорядок. Кельзен вважав, що держава настільки ж мало уявлена без права, як і право без держави. І те і інше – дві сторони єдиного явища. Влада – це право. Право та обов’язки держави нічим не відрізняються від прав та обов’язків інших осіб, тому як і в першому, так і в другому випадках вони визначаються законом.

Позитивне значення нормативізму полягає в тому, що такий підхід:

по-перше, дозволяє створювати і вдосконалювати систему законодавства;

по друге, забезпечує певний режим законності однакове застосування норм та індивідуально-владних велінь;

по-третє, сприяє формуванню “нормативного” уявлення про право як формально-логічної основи правосвідомості громадян;

по-четверте, забезпечує формально визначеність права, що дозволяє чітко визначити права і обов’язки суб’єктів, фіксувати міри та засоби державного примусу;

по-п’яте, дозволяє абстрагуватися від класово-політичних характеристик права, що особливо важливо при правозастосуванні.

Недоліком нормативного підходу є заперечення обумовленості права вимогами суспільного розвитку, ігнорування природних і моральних засад в праві і ролі правосвідомості в реалізації юридичних норм, абсолютизація державного впливу на правову систему.

7. Психологічна теорія. Значне поширення ця теорія отримала на початку ХХ ст. в фундаментальних світоглядах видатного російського вченого Л. І. Петражицького, а потім в працях зарубіжних авторів: Дьюї, Мерила, Росса, Елліота та ін.

Петражицький вважав, що емпірична наука вивчає два види буття – фізичне і психічне. Право, як одне із явищ цього буття, належить світу психіки і уявляє собою імперативно-атрибутивне (обов’язково-вимогливе) переживання людей. Людські вчинки можуть бути вільними і зв’язаними. Усвідомлення внутрішнього взаємозв’язку волі і поведінки людини, Петражицький іменує етичною свідомістю. Це усвідомлення етичного обов’язку. В основі її лежать особливі емоції, які переживаються як внутрішня перешкода свободи і які надихають людину до якої-небудь дії. Норми як авторитарні заборони і накази, є лише відображення цих переживань.

Психологічна теорія розрізняє етичний борг як правовий обов’язок та етичний борг як моральний обов’язок. Якщо наш борг в етичній свідомості уявляється зв’язаним по відношенню до іншої людини, психологічно закріплюється за ним як належний йому, а ця людина претендує на наш борг, на виконання нами обов’язків, то в цьому випадку мова йде про юридичний борг. Якщо ж обов’язок не уявляється нам належним до іншого, а цей інший не має претензій на виконання нами нашого боргу, то в цьому випадку проявляється моральний обов’язок. Юридичні зв’язки між двома сторонами, що складають обов’язки, які лежать на одній стороні і закріплені по відношенню до другої стороною, суть правових відносин.

В основі правових переживань лежать атрибутивні (вимогливі) емоції обов’язку, а в основі моральних - тільки імперативні (обов’язкові, але не вимогливі) етичні емоції. Якщо в правовій сфері нормальний продаж прав, то в сфері моралі - вона немислима. Якщо в правовій сфері слід розрізняти парний характер суб’єктів та об’єктів (хто зобов’язаний і до чого, хто має зазіхання на виконання обов’язків і на що він має право), то в сфері вимогливості важливо знати, хто зобов’язаний (суб’єкт) і до чого зобов’язаний (об’єкт). Тому право відрізняється також доказами і піддається контролю.

Петражицький розділяє право на автономне (інтуїтивне) і на позитивне (гетерономне). Автономне право створює переживання, що виконуються за покликом внутрішнього “голосу” совісті. Позитивне правове уявлення має місце тоді, коли воно засноване на чужому авторитеті, на зовнішньому нормативному акті. Інтуїтивне право носить індивідуальний вільний та і змінно-різноманітний характер. Позитивне право може створювати правові приписи, обов’язкові для всіх суб’єктів права.

Петражицький підкреслює, що право виконує розподільну та організаційну суспільні функції. Зміст розподільної функції виражається в тому, що правова психіка розподіляє різні матеріальні блага між індивідами та їх об’єднаннями; вона також наділяє громадян ідеальними благами: недоторканність особистості, свобода совісті, свободою слова та ін.

Наділення суб’єктів владними повноваженнями складають суть організаційної функції права.

8. Матеріалістична теорія права представлена в працях основоположників марксизму-ленінізму і їх послідовників. В основі матеріалістичної теорії лежить тезис про те, що право – це вираження і закріплення волі економічно пануючого класу. Як і держава, воно є продуктом класового суспільства. Його зміст носить класово-вольовий характер.

“Крім того, – писав К. Маркс і Ф. Енгельс, – пануючи індивіди при даних відношеннях повинні конституювати свою силу у вигляді держави, вони повинні надати своїй волі, обумовлене цими визначеннями, загальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону”. Таким чином, виникнення і впровадження права пояснюється необхідністю нормативного регулювання суспільних відношень в інтересах економічно пануючого класу.

Марксистсько-ленінське вчення бачить сутність права в його класовості і матеріальній обумовленості. Економічна обумовленість права є найважливішим положенням марксистської теорії.

Світова наука і практика державно-правового життя суспільства не заперечує визначаючої ролі соціальних і економічних факторів у виникненні і розвитку права, але розглядається ця проблема з інших позицій. Якщо марксизм-ленінізм бачить в праві засоби закріплення волі і охорони інтересів економічно-пануючих класів, то представники інших наукових течій концентрують увагу на співвідношенні права і держави, права і особистості. В їх розумінні право, правового регулювання головне місце займає людина з її різноманітними інтересами і потребами, а не тільки протилежні інтереси класів.

Класово-економічна теорія обмежує життя права (як і держава) історичними рамками класового суспільства. Вона вважає, що право – історично перехідне явище, яке потрібне суспільству лише на певному етапі його розвитку. Із зникненням класів воно втратить повністю свою соціальну цінність.

Марксистсько-ленінська теорія стверджує, що правове явище, похідне від держави, в повній мірі визначається його волею. Проголошуючи примат держави над правом марксизм вступає в протиріччя з теорією правової держави, яка не заперечує ведучої ролі правотворчості, але вважає, що сама держава повинна підкорятися законам, а не стояти над ними.

Заслугою марксистської теорії є висновок про те, що право не може бути вище, ніж економічний і культурний устрій суспільства. Тим паче її розуміння права обмежено лише класовим суспільством, в якому держава є єдиним творцем права, відкидаючи природні права людини і її активної участі в формуванні правового життя суспільства. Сучасна наука і практика суспільного розвитку підтверджує, що в цивілізованому суспільстві право “вище над державою, виділяючи її структуру і форми діяльності, виступає постійним об’єктивним засобом консолідації суспільства. Поза правового регулювання суспільство існувати не може.

Кожна з названих теорій має свої переваги та недоліки, їх появлення і розвиток обумовлені природним розвитком людського суспільства і свідчить про необхідність і соціальну цінність права в житті людей.

Різновидність поглядів на право дозволяє виділити його специфічні ознаки як державного регулятора суспільних відносин.

На відміну від не правових нормативних регуляторів суспільних відносин право характеризується наступними формальними ознаками:

по-перше, правові норми встановлюються державою в офіційних актах. Інші види соціальних норм від держави не виходять, вони встановлюються або суспільними організаціями, або утворюються шляхом поступового визнання суспільством, вкоріняються в звичках людей (норми моралі, норми звичаїв, традицій);

по-друге, норми права охороняються в необхідних випадках примусовою силою державного апарату, якщо вимоги правових норм не виконуються добровільно, держава застосовує необхідні заходи для їх реалізації. Іншими словами, до порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосувати заходи юридичної відповідальності (дисциплінарної, адміністративної, кримінальної). Тим самим держава забезпечує загальнообов’язковість норм права. Якщо ж порушуються вимоги неправових соціальних норм, до порушників застосовуються заходи громадського впливу, які виходять від громадських організацій, окремих соціальних груп, трудових колективів, людей. Держава підтримує ті соціальні норми, які відповідають інтересам суспільства, але їх дотримання силою державного апарату не підтримується.

по-третє, право уявляє собою єдину систему норм, яка обов’язкова для всього населення, що проживає на території окремої держави. Неправові соціальні норми обов’язкові лише для частини населення: членів суспільних організацій, професіональних колективів та інших об’єднань людей.

по-четверте, право виражає загальну та індивідуальну волю держави в їх гармонійному взаєморозумінні. Всі інші соціальні норми відображають вольові інтереси тільки окремих груп чи об’єднань людей, що знаходяться на території даної держави.

В силу даних ознак право виступає державним регулятором суспільних відносин, забезпечуючи вільний розвиток особистості, організованість і порядок в суспільстві.

Тому право є система загальнообов’язкових правил поведінки, які встановлюються і охороняються державою, виражають загальні та індивідуальні інтереси населення країни і виступають державним регулятором суспільних відносин.

Структура права – це внутрішня побудова, спосіб організації взаємозумовлених та взаємодіючих елементів. За структурою розрізняють такі елементи: матеріальне та процесуальне право; регулятивне та охоронне; приватне та публічне.

Матеріальне право – сукупність правових норм, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини шляхом прямого безпосереднього правового регулювання. Норми матеріального права закріплюють форми власності (юридичний стан майна та осіб), визначають порядок утворення та структуру державних органів, правовий статус громадян, юридичних осіб тощо.

Процесуальне право – частина норм правової системи, що регулюють відносини, які виникають у процесі розслідування злочинів, розгляду та вирішення кримінальних та цивільних справ. Процесуальне право походить від матеріального та обслуговує його інтереси. Головні ознаки процесуального права: відносна незалежність від системи матеріального права, об’єктивна зумовленість існування, єдність та диференціація процесуальних норм на галузі та інститути, внутрішня узгодженість та несуперечність складових елементів системи.

Регулятивне право – система правових норм, що регулюють поведінку суб’єктів права шляхом розподілу між ними юридичних прав та обов’язків, а також розраховані на правомірність їхніх дій. Регулятивні норми права фіксують стан суспільних відносин, у якому вони мають функціонувати, що в свою чергу забезпечується відповідною системою гарантій.

Охоронне право – сукупність норм права, що становлять особливу частину системи права, призначені охороняти врегульовані правом суспільні відносини від різного роду посягань та поновлювати порядок їх функціонування шляхом застосування засобів державно-владного впливу.

Публічне право – сукупність правових норм, які регулюють відносини у сфері загальнодержавного, сукупного інтересу громадян (порядок організації та функціонування органів державної влади, захист суверенітету, питання міждержавних відносин, правопорядку, територіального устрою тощо).

Приватне право – сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері приватного інтересу (майнові, шлюбно-сімейні, трудові відносини).

У структурі права визначають також об’єктивне право як складові його елементи. Проте, слід зауважити, що в даному разі визначаються не стільки структурні складові, як два аспекти розуміння та пояснення права в його об’єктивному та суб’єктивному значенні.

Об’єктивне право – нормативний регулятор, який є системою загальнообов’язкових, формально визначених норм, що служать критерієм правомірності чи неправомірності поведінки особи, юридичною основою, на підставі якого визначається наявність або відсутність у особи юридичних прав та обов’язків.

Суб’єктивне право – вид і міра можливої поведінки суб’єкта, що підлягає забезпеченню та охороні з боку держави. суб’єктивне право має свою структуру: право на свої дії, право на дії зобов’язаної сторони, право на домагання до держави для захисту своїх суб’єктивних прав.

Право взаємодіє з різними суспільними явищами: економікою, політикою, мораллю, культурою, релігією. Найбільш вагомі взаємозв’язки права і економіки, права і політики.

Право і економіка. Взаємодія права і економіки підпорядковується загальним закономірностям суспільного розвитку. З однієї сторони, економічні потреби суспільства об’єктивно показують необхідність правової форми регулювання визначених економічних відношень, юридично закріплених і охорони різних форм власності, забезпечення самостійності виробників (наприклад, закон про власність, підприємництво, податках і т.д.). З іншої сторони, правова форма економічних відношень є не просто необхідністю, а виконує активну організаційну функцію і тому глибоко проникає в економічне життя суспільства в значенні важливого компоненту механізму економічних процесів.

Право і політика. Взаємодія права і політики визначаються тим, що правові норми виходять із держави, яка є політичною організацією суспільства. Тому любі інтереси і потреби людей, перед тим як стати правом, повинні бути апробовані державною політикою (діяльність законодавчих та інших правотворчих органів держави).

Політичні вимоги стають правом лише тоді, коли вони закріплені в системі загальнообов’язкових норм, що охороняються державою. В праві отримує вираження і народна політика. В тих випадках, коли сам народ шляхом референдумів застосовує законодавчі акти, його волевиявлення набирає правовий характер, стає загальнообов’язковою формою нормативного регулювання суспільних відносин.

Дата добавления: 2017-02-01