Джерела (форми) права

Форми права – державно офіційні способи закріплення та зовнішнього вияву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковий характер та гарантованість з боку держави.

Розрізняють внутрішню та зовнішню форми (джерела) права. Під внутрішньою формою розуміють спосіб його структурної організації та взаємодію складових елементів у межах системи права, яка в свою чергу поділяється на галузі, підгалузі, інститути та окремі норми. Зовнішні форми іноді називають джерелами права, в яких воно забезпечує своє офіційне існування.

Розрізняються такі основні форми (джерела) права: правовий звичай, юридичний прецедент (судова практика), нормативно-правовий акт, нормативний договір, загальновизнані принципи міжнародного права і міжнародні договори, пакти, конвенції, які ратифіковані у встановленому порядку кожної державою, релігійні джерела.

1. Правовий звичай – це історично обумовлене, санкціоноване державою правило поведінки людей, яке увійшло в звичку в силу багаторазового його застосування на протязі тривалого життя суспільства.

Держава санкціонує тільки такі звичаї, які відповідають її інтересам. Санкціонований звичай набирає характер загальнообов’язкових правил поведінки. Прикладом даних правових звичаїв є такі джерела рабовласницького права, як Закони ХІІ таблиць (Давній Рим V ст. до н.е.), Закони Драконта (Афіни VII ст. до н.е.) та ін. У феодальному суспільстві звичаї санкціонувалися судами (в теперішній час відсилка в тексті закону).

Для правового звичаю можливо:

його повне заперечення (ст. 7 ЦК Франції);

визнання звичаю в якості субсидіарного (позиченого) джерела права (ЦК Росії – “звичай ділового обігу”);

визнання за звичаєм сили закону і навіть вищої за нього (Франція, ФРН, Японія – дуалізм цивільного торгового права (звичай наділений більшою юридичною силою ніж закон; Україна – новий Сімейний кодекс – “Заручини”).

Відношення юридичної науки до правового звичаю неоднозначне. Одні надають ведучу роль звичаю серед інших джерел права, вважаючи, що законодавчі і судові органи своєю правотворчою і правозастосувальною діяльністю керуються поглядами і звичаями, складеними в даному суспільстві. У відповідності з цією концепцією звичай грає в праві таку ж роль, яку марксистська теорія відводить матеріальним умовам виробництва як основі над якою виникає право. Перебільшення ролі звичаю, як джерела права характерно для соціологічної, а особливо для історичної школи права, які бачать в праві продукт народної свідомості.

Юридичний позитивізм, навпаки, вважає звичай віджилим джерелом права, що немає суттєвого практичного значення в сучасному житті. Головним і переважаючим джерелом права представники юридичного позитивізму вважають закон, який своїм зрівноваженням повинен охватити всі основні сфери життя суспільства. І це правильно з точки зору, що в більшості сучасних країн основним регулятором суспільних відносин є право, норми якого створюються державою. Навіть в Англії, де традиції в багатьох випадках мають загальнообов’язкове значення, звичаї на даний час діють лише в обмеженій сфері суспільних відносин. Вони розповсюджуються тільки на торгове право і деякі інститути кримінального права (наприклад, участь присяжних в окремих юридичних справах).

2. Правовий (юридичний) прецедент (судова практика) – більш поширене джерело права в сучасному світі – це судове чи адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якій держава надає загальнообов’язкове значення. Розрізняють судовий і адміністративний прецедент. Сутність юридичного прецеденту в тому, що раніше прийняте рішення державного органу (судового чи адміністративного) по конкретній справі має силу правової норми і при наступному рішенні подібних справ. Прецедентна форма права широко застосовується в Англії, США. В США, наприклад, кожний рік видається близько 450 томів, в яких публікуються такі норми права. В Україні правовий прецедент офіційно не визнається як форма права, хоча в окремих Постановах Пленуму Верховного Суду України по конкретних справах, які є загальнообов’язковими для всіх судів, можна знайти не тільки роз’яснення діючого законодавства, але і нові норми або частини норми права.

Батьківщиною прецедентного права є Англія. Загальне право тут створювалось королівськими судами і в своїй основі було правом судової практики. Англійські суді в теперішньому часі не тільки застосовують, але й створюють норми права. Правила, що знаходяться в судових рішеннях, згідно англійському праву повинні застосовуватись і в майбутньому, інакше буде порушена стабільність загального права і поставлено під загрозу само його існування.

В країнах романо-германської системи права роль судової практики в основному не виходить за рамки тлумачення (роз’яснення) закону. Вважається, що правотворча діяльність є прерогативою законодавця, а також урядових чи адміністративних влад, вповноважених законодавцем.

Вітчизняна юридична наука більш пізнішого періоду вважає, що судова практика не може бути повноцінним джерелом права. Уявляючи об’єктивний досвід реалізації права, вона не повинна встановлювати першоджерельні норми, вносити доповнення та виправлення в загальні нормативи. Їх роль чисто службова, допоміжна - конкретизувати в процесі тлумачення юридичні норми, враховуючи дану ситуацію в рамках застосування права.

3. Нормативно-правовий акт – це акт правотворчості, в якому знаходяться норми права. Правових актів досить багато, і їх потрібно відрізняти один від одного. Термін “правовий акт” в правознавстві має три значення: по-перше, це правила правомірної дії – юридичний факт; по-друге, результат правомірних дій, як елемент правової системи (юридична норма, індивідуальний припис, акт автономного регулювання); по-третє, юридичний документ. Тобто, правовий акт – це письмовий документ, який належним чином оформлений і в зовнішній формі виражає волю держави, її органів, класів, соціальних груп, окремих індивідів. Узагальнення практики. Всі правові акти мають загальні риси:

вони виражаються в письмово-документальній формі, мають об’єктивний характер і виступають як юридичні документи, що виражають реальність правових норм, або процес їх реалізації;

вони мають вольовий характер. В них виражається інтереси і воля держави, народу, суспільства, окремих державних органів, посадових осіб, в зв’язку з чим вони мають певну юридичну силу;

в цих актах закріплюється елементи правової системи – юридичні норми, узагальнення практики, індивідуальні приписи, автономні рішення окремих осіб, вони мають офіційний характер;

всі ці акти складають єдину систему правотворчості, а також реалізації і застосування правових норм. Ліквідація або витіснення якої-небудь групи актів веде до порушення механізму правового регулювання суспільних відносин;

через правові акти населення отримує інформацію про зміст права – правові знання, про суб’єктивні права та обов’язки тощо. Ці акти виконують ідеологічну, орієнтовну, інформаційну, регулюючу, охоронну й інші функції права і існують у вигляді фрагментів фізичного (матеріального) світу і сприймаються людьми як образ права, почуття права і законності.

Серед сучасних джерел права нормативно-правовий акт займає ведуче місце. Він об’єднує в собі загальнообов’язкові правила поведінки, які створюються і охороняються державою. До нормативно-правових актів відносяться конституція, інші закони, нормативні рішення органів виконавчої влади. На відміну від інших джерел права, нормативні акти найбільш повно і оперативно відображають дійсні потреби суспільного розвитку, забезпечують необхідну стабільність та ефективність правового регулювання.

4. Нормативно-правовий договір – це спільний акт – документ, який містить нові норми права, що встановлюються по взаємній домовленості між правотворчими суб’єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої угоди) з метою врегулювання якої-небудь життєвої ситуації та забезпечується державою. На відміну від договорів – домовленостей, які мають індивідуально-разовий характер, нормативно-правовий договір розрахований на неодноразове застосування: його зміст складають норми – правила поведінки загального характеру (колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). він має суттєве значення в сфері комерційних відносин і майнового обігу. Цей договір може мати місце і між суб’єктами федерації (федеративний договір РФ 1992 року, договір 1922 року про створення СРСР).

Властивості нормативно-правового договору:

містить норму загального характеру;

добровільність укладення;

спільність інтересу;

рівність сторін;

згода учасників по всім суттєвим аспектам договору;

взаємна відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання прийнятих зобов’язань;

правове забезпечення.

5. Загальновизнані принципи міжнародного права і міжнародні договори, пакти, конвенції, які ратифіковані у встановленому порядку кожної державою.

В сучасному світовому співтоваристві закріплюються і розвиваються відношення миру і співпраці між державами, які дозволяють вирішувати спори та конфлікти між державами, а також організовувати одноманітне застосування загальних для всіх держав правових норм, які засновані на статуті ООН загальної декларації про права людини та відпрацьованих на їх основі пактах, конвенціях і договорах між державами, а також на загальновизнаних нормах (звичаях) міжнародного права.

Після двох світових війн ХХ сторіччя, визнав неприпустимим нищівним для народів агресивні війни, держави – члени ООН створили міжнародну систему співробітництва, яка забезпечує дотримання норм міжнародного права не тільки у зовнішньополітичних відносинах між державами, але і у внутрішньому житті кожної держави в гуманітарних та економічних відносинах між ними. Тому, загальновизнані принципи міжнародного права і договори між державами (двосторонні та багатосторонні) визнаються конституціями, законами і звичаями держав – членів світового співтовариства складовою частиною їх правової системи, тобто джерелами внутрішньодержавного права.

Так, стаття 55 Конституції Франції встановлює, що договори, які ратифіковані або схвалені, “мають силу, яка переважає силу внутрішніх законів з моменту опублікування, за умовою застосування кожного договору або угоди іншою стороною”.

Відповідно ст. 10 Конституції Італії “Правовий порядок Італії узгоджується загальновизнаними нормами міжнародного права”.

Ст. 25 Основного закону ФРН визначає, що “загальні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу перед законами і безпосередньо породжують права та обов’язки для жителів федеральної території”.

Відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України міжнародні договори, які ратифіковані Верховною Радою, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, який передбачений для норм цього законодавства.

6. Релігійні джерела. На певних етапах історії людського суспільства релігійне (канонічне) право грало суттєву роль, особливо в тих країнах, де релігія визнавалась державним інститутом. Епоха середньовіччя дає нам чимало подібних прикладів. До церковної юрисдикції відносилась значна частина сімейно-шлюбних, речових і навіть карних правовідносин. По мірі підвищення ролі світських судів і правотворчої діяльності державна сфера дії канонічного права звужувалась. Наприклад, “Кодекс канонічного права 1917 р.”, виданий папою Бенедиктом ХV, регулював в основному внутрішньо церковні справи. Норми, що знаходились в цьому кодексі можна було розглядати лише в тій мірі, в якій вони визнавались обов’язковими тією чи іншою державою.

В країнах азіатського континенту важливу роль у розвитку права поряд із законами та іншими актами державних органів, відіграє релігія – мусульманське, індуське, іудейське право, які засновані на релігійних джерелах, а також традиції общинного побуту. Традиційне право характерно поряд з державними актами також для багатьох держав Африки, Латинської Америки.

Наприклад, мусульманське право значно відрізняється від всіх інших правових систем. Воно відображає одну із сторін релігії ісламу. Суть цієї релігії в тому, що вона, по-перше, встановлює догми і уточнює, в що мусульманин повинен вірити, і, по-друге, призначає віруючим, що вони повинні і що не повинні робити. Так названий “шар” чи “шаріати” (в перекладі означає “шлях слідування”), і складає те, що називають мусульманським правом. Це право вказує мусульманину, як він повинен вести себе у відповідності з релігією.

В основі мусульманського права лежать чотири джерела: 1) священна книга Коран, що складається із сказань Аллаху, що звертаються до останнього із його пророків і посланців Магомета;

2) Сунна - збірник традиційних правил, що торкаються дій і сказань Магомета, відтворених цілим рядом посередників.

3) Уджма - конкретизація положень Корану у викладені великих вчених-мусульманистів;

4) Кияс - роздуми за аналогією про ті явища життя мусульман, які не охвачують попередні джерела мусульманського права. Таким роздумам надається законний, загальнообов’язковий характер.

Не дивлячись на значну роль мусульманського права в регулюванні суспільних відношень, в останні часи в багатьох мусульманських країнах все ширше використовуються такі класичні джерела права, як правовий обряд і нормативно-правовий акт (законодавство).

Таким чином, в сучасних державах основними джерелами або формами офіційного вираження та закріплення норм позитивного внутрішньодержавного права виступають:

· Закони або інші нормативно-правові акти, які приймаються уповноваженими державними органами або всенародним голосуванням.

· Правові (юридичні) прецеденти або люба інша правотворча роль судової практики.

· Релігійні джерела.

· Нормативно-правові договори.

· Звичаї, які склалися в практиці економічного та державного життя.

· Загальновизнані принципи міжнародного права і міжнародні договори, пакти, конвенції, які ратифіковані у встановленому порядку кожної державою, релігійні джерела.

Дата добавления: 2017-02-01