Поняття і види правопорушень

Правомірна поведінка –це суспільно необхідна бажана і допустима з точки зору інтересів громадського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб’єктів, яка знаходить свій вираз в здійсненні норм права, гарантується і охороняється державою.

Ознаки:

об’єктивна можливість і необхідність;

бажаність і допустимість;

відповідність інтересам громадського суспільства;

гарантованість і охорона державою;

відповідність поведінки нормам права.

Види:

як складові елементи юридичних фактів: юридичні вчинки і індивідуальні акти;

як форми реалізації права: додержання, виконання, використання, правозастосування;

як зміст правовідносин: здійснення суб’єктивних прав, свобод, юридичних обов’язків, законних інтересів;

як форма зовнішнього прояву: дія і бездіяльність;

за способом формулювання в нормативних актах: прямо і побічно передбачених правовими нормами;

в залежності від активності суб’єкта: соціально-активна, позитивна (звична), конформістська (пасивна), маргінальна (під страхом юридичної відповідальності);

в залежності від характеру правових розпоряджень:

належна (соціально-необхідна) – закріплюється в імперативних нормах як обов’язки та забезпечується, крім як в інші способи, державним примусом (захист батьківщини, додержання правил дорожнього руху та ін.);

можлива (соціально-допустима) – закріплюється, як правило, в диспозитивних нормах, як права суб’єкта, реалізується відповідно до його волі і забезпечується державою (бажана – участь у виборах, вступ до шлюбу; небажана – страйк, розлучення).

Правомірна поведінка завжди містить два моменти:

інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої права і обов’язки;

поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення своїх прав та обов’язків.

Правомірна поведінка складається із елементів – правомірних вчинків, тобто таких, що мають суспільно-корисний характер.

Причини нестабільності правомірної поведінки в нашому суспільстві:

1. Економічні – процес руйнування старого господарського організму (нежиттєздатного, але все-таки цілісного) значно випереджає становлення української економіки як саморегульованої системи виробничих зв’язків матеріальних можливостей виробництва – на основі економічної волі.

2. Соціальні – соціальна напруженість як результат послаблення соціальної відповідальності держави і неврівноваженості соціальної політики (нерегулярна оплата праці, підвищення плати за комунальні послуги, низький рівень соціального забезпечення).

3. Політичні – розпад СРСР, скасування однопартійної системи, утвердження ідеологічного і політичного плюралізму, труднощі формування політичної системи українського суспільства виявили непідготовленість демократичних громадських сил до швидких історичних перетворень, відсутність прагматичної демократичної ідеології і політики для перехідного періоду.

4. Ідеологічні – падіння колишніх ідеалів, низький рівень правосвідомості як наслідок руйнування системи правового виховання, що існувало раніше, і лише започатковане формування нової.

5. Юридичні:

а) в галузі правотворчості – відсутність послідовності, логічності в прийнятих законах і підзаконних актах, їх суперечливість підривають віру в якість законів, служать підставою для правового нігілізму;

б) в галузі правоохоронної діяльності – низьке розкриття злочинності, корумпованість створюють умови для можливості обійти закон породжують хиткість правомірної поведінки;

Склад правомірної поведінки – це система ознак поведінки яка відповідає приписам права:

суб’єкт – суб’єкти права: фізичні та юридичні особи, які визнані дієздатними і деліктоздатними;

суб’єктивна сторона – внутрішнє ставлення (зацікавленість, байдужість) суб’єкта права до своєї діяльності та її результатів, визначення якості вчинків, їх оцінка;

об’єкт – явище навколишнього середовища на які спрямовані правомірні вчинки: матеріальні та нематеріальні блага, суспільні відносини;

об’єктивна сторона – зовнішня форма вираження правомірних вчинків: дія чи бездіяльність; їх корисні результати; причинний зв’язок між діяннями та їх наслідками.

Правопорушення – це суспільно-небезпечне, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкту, за яке діючим законом передбачається юридична відповідальність.

Ознаки:

суспільна небезпечність діяння (дії чи бездіяльності);

протиправність діяння;

винність особи, що скоїла суспільно-небезпечне діяння;

деліктоздатність суб’єкта, що скоїв правопорушення;

юридична відповідальність за порушення норм права.

Суспільна небезпечність характеризується тим, що правопорушення:

завжди шкідливі для суспільства, держави і особи;

їх шкідливість визначає їх небажаність і необхідність боротьби з ними;

настання негативних наслідків, які проявляються безпосередньо або в майбутньому;

ступінь їх суспільної небезпечності може бути різний і відображається в правовій нормі.

Склад правопорушення – це сукупність закріплених в законі ознак об’єктивного і суб’єктивного характеру, при наявності яких суспільно небезпечне діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення включає:

об’єкт;

об’єктивну сторону;

суб’єкт;

суб’єктивну сторону.

Об’єкт – це ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає дане правопорушення. Слід відрізняти поняття об’єкта правового відношення і об’єкта правопорушення.

Якщо об’єктом правовідносин можуть бути різні матеріальні і духовні предмети, то об’єктом правопорушення можуть бути тільки суспільні відносини, які охороняються нормами права, а матеріальні предмети і духовні блага можуть виступати як предмет правопорушення.

Об’єкт правопорушення поділяють на загальний, родовий (видовий) і безпосередній.

Загальний об’єкт правопорушення – це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди. Коло таких суспільних відносин буде у кожному випадку різне і залежно від них утворюється певний вид правопорушення.

Наприклад в загальний об’єкт кримінального правопорушення (злочину) входить одне коло суспільних відносин, в адміністративний проступок – інше.

Родовий (видовий) об’єкт – це більш чи менш широке коло однорідних і взаємопов’язаних відносин громадського суспільства, на які посягає цілий ряд правопорушень. Наприклад, злочин проти життя та здоров’я, свободи і гідності особи, або адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення.

Безпосередній об’єкт – це конкретне суспільне відношення, проти якого безпосередньо спрямовано одне або декілька правопорушень. Наприклад, родовим і безпосереднім об’єктом тілесних ушкоджень є здоров’я людини.

Об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішній акт суспільно-небезпечного діяння, яке посягає на охоронюваний нормами права об’єкт, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди.

Ознаки об’єктивної сторони правопорушення – дія чи бездіяльність людини, суспільно-небезпечні наслідки, причинний зв’язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обстановка скоєння правопорушення.

Дія – це активна поведінка людини, яка усвідомлює свої вчинки і здатна керувати ними, охоплює не тільки рухливі процеси тіла самої людини, а й процеси, що керуються людиною.

Наприклад, дія механізмів, інших людей, керована людиною поведінка тварин та інші процеси, якими керується людина.

Бездіяльність – це пасивна поведінка людини, тобто невиконання тих дій, які особа зобов’язана була і могла виконати в конкретних умовах. Наприклад, ухилення водія транспортного засобу від проходження згідно з встановленим порядком освідчення на стан сп’яніння (ст. 131 КпАП України). В даному випадку для визнання правопорушення достатньо лише дії чи бездіяльності, в інших випадках закон вимагає настання суспільно небезпечних наслідків, під якими закон розуміє небажані зміни в об’єкті посягання. Наприклад, наслідками нещасних випадків на виробництві можуть бути заподіяні працівникам каліцтво або інші ушкодження здоров’я, пов’язані з виконанням ними своїх трудових обов’язків. Якщо такі наслідки знаходяться в причинному зв’язку з порушенням службовими особами правил техніки безпеки, промислової санітарії чи інших правил охорони праці, то такі дії (бездіяльність) визнаються злочином.

Причинний зв’язок, як ознака об’єктивної сторони складу правопорушення, має місце тоді, коли шкідливі наслідки об’єктивно походять від даної протиправної дії чи бездіяльності.

Кожне правопорушення вчиняється в певному місці чи декількох місцях, в певний проміжок часу, в певній обстановці, в той чи інший спосіб, тими чи іншими засобами. Всі ці ознаки є складовими частинами об’єктивної сторони складу правопорушення. Одні з них мають дуже важливе значення й прямо передбачаються законом, інші враховуються лише при застосуванні норм права. В одних випадках названі ознаки встановлюються як загальні умови кожної дії (бездіяльності), наприклад, час, місце, обстановка. В інших ознаках, що відносяться до самої дії, наприклад, спосіб, засіб.

Суб’єкт правопорушення – якими в залежності від виду правопорушення можуть бути як індивіди, так і колективи людей. В кримінальних, адміністративних та трудових правопорушеннях суб’єктами складу правопорушень є індивіди, тобто фізичні особи, котрі досягли певного віку і є осудними. Це громадяни України, особи без громадянства та іноземні громадяни, крім громадян, що користуються дипломатичним імунітетом. Названі фізичні особи поділяються на приватних осіб, службових осіб і спеціальних суб’єктів. Закон визнає суб’єктами кримінальних правопорушень фізичних осудних осіб, які до моменту скоєння злочину досягли 16-річного віку. За окремі злочини цей вік законом знижується до 14-ти років.

Суб’єктом складу адміністративного правопорушення визнається особа, якій до моменту скоєння адміністративного проступку виповнилося 16 років (ст. 12 КпАП України).

Колективними суб’єктами правопорушень можуть бути державні органи, чи органи місцевого самоврядування (наприклад, місцеві Ради), громадські організації (наприклад, профспілки), юридичні особи.

Суб’єктивна сторона – це внутрішня психічна діяльність особи, яка характеризується провиною, метою та мотивом вчинення правопорушення і пов’язана із скоєнням правопорушення.

Під провиною розуміють психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно-небезпечного діяння і суспільно-небезпечних наслідків як у формі наміру так і необережності.

Намір, як форма провини, характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно-небезпечний характер своєї діяльності, передбачає суспільно-небезпечні наслідки і, або бажає, або свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий, на завчасно обдуманий, такий, що виник раптово, та неконкретизований.

Необережність при скоєнні правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала наступ суспільно небезпечних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала їх запобігти, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість і недбалість.

Мотив, як ознака суб’єктивної сторони правопорушення, це те, що відображається в свідомості особи і спонукає її до вчинення правопорушення. Мотив близький до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мета – це уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, при вчиненні правопорушення. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує чим керується особа, яка вчиняє правопорушення, то мета показує спрямованість діяння, найближчий результат, тобто те, до чого прагне суб’єкт правопорушення.

Є різні класифікації правопорушень.

Залежно від галузі права розрізняють: кримінальні, адміністративні, цивільні, трудові, фінансові, процесуальні та інші правопорушення.

В залежності від ступеню суспільної небезпечності і шкідливості правопорушення підрозділяють на злочини і проступки.

Злочини – це вид правопорушення, що передбачається кримінальним законом. Інші правопорушення називаються проступками. Розрізняють адміністративні, цивільні, дисциплінарні та інші проступки. До інших проступків, наприклад, можна віднести матеріальну шкоду, заподіяну працівниками підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків. (ст.130 КЗпП України).

Залежно від характеру цивільно-правового правопорушення розрізняють:

договірні правопорушення – пов’язані з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору;

позадоговірні правопорушення – пов’язанні з недодержанням або невиконанням вимог цивільно-правових норм.

За сферами громадського життя:

у сфері соціально-економічних відносин;

у суспільно-політичній сфері;

у сфері побуту і дозвілля.

За колом осіб:

особисті;

групові (колективні).

Деякі автори в самостійну групу правопорушень виділяють міжнародні правопорушення, які поділяються на міжнародні делікти (проступки) та міжнародні злочини. Вони можуть бути вчинені тільки суб’єктами міжнародних правовідносин, їх протиправність визначається нормами міжнародного права.

У кожному із видів правопорушень можливі:

рецидив – вчинення правопорушення того самого виду після застосування примусового заходу за перше правопорушення;

повторність – вчинення нового правопорушення до застосування примусового заходу за перше правопорушення.

Причини правопорушень.

Під причинами правопорушень розуміють комплекс явищ об’єктивного і суб’єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку суб’єктів права.

До суб’єктивних причин правопорушень відносять низький рівень правосвідомості і правової культури людей, асоціальні мотиви і цілі, потреби і інтереси окремих осіб. Су б’єктивними умовами, що сприяють вчинення правопорушень, звичайно вважають демографічні і соціально-психологічні особливості, які прямо не спричиняють правопорушення. Це, наприклад, темперамент, стать, вік, риси характеру, наявність психологічних відхилень, різні фізичні недоліки та ін.

Об’єктивні причини правопорушень – це конкретні суперечності в суспільстві: економіці, політиці, соціальній і духовній сферах життєдіяльності людей. Наприклад, відставання свідомості окремих груп людей від їх суспільного буття, економічні і політичні кризи та інше. До об’єктивних умов, що сприяють вчиненню правопорушень належать недоліки організаційного і технічного порядку, які підтримують і оживляють дію об’єктивних і суб’єктивних причин.

Зловживання правом – це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого задаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі.

Дата добавления: 2017-02-01