Психологічна характеристика студенства як періоду пізньої юності або ранньої дорослості 12 страница

Проте дискретність людського мислення, значна диференціація і спе­ціалізація наукового знання, технологізація життєдіяльності сучасної лю­дини свідчать про нестійкість культурної системи, її поліфункціональний характер. Тому зараз й поставлено завдання залучення молоді до культу­ри шляхом гуманізації освіти.

У Законі України «Про вищу освіту» визначено, що спеціаліст з ви­щою освітою повинен мати професійні, світоглядні й громадянські якос­ті. Виховні завдання визначено також «Національною доктриною роз­витку освіти в Україні»: «Національне виховання має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей і молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей та об­дарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури, виховання громадянина, здатного до само­стійного мислення, суспільного вибору та діяльності, спрямованої на процвітання України».

Головним системоутворювальним чинником виконання цих завдань є навчальний процес, який розвиває соціальні якості і моральність осо­бистості. Виховання через навчальний процес робить розвиток особис­тості студента цілеспрямованим і конкретним, обмежує стихійний вплив середовища. Найбільш людськими є потреба свободи і почуття безпеки, право на щастя й вільний вибір, понад усе зберегти гідність. У зв'язку з цим цілісний педагогічний процес має орієнтуватися на духовне оновлен­ня особистості майбутнього фахівця, на розвиток внутрішньої свободи, почуття власної гідності, самоповаги, здатності до об 'єктивної само­оцінки, до саморегуляції.

Проте є деяка відмінність у ролі професійного навчання та виховання у становленні особистості майбутнього фахівця:

Професійне навчання діє на індивідуально-виконавчий зміст ді­яльності студента, формує в нього професійні знання, уміння і навички. Виховання ж вироблює ставлення, смисли навчально-професійної діяль­ності. Якщо професійне навчання студента не спирається на смисли май­бутньої його професійної діяльності, які повинні бути сформовані вихо­ванням, то воно малоефективне у становленні особистості майбутнього фахівця.

Для професійного навчання студентів деякою мірою притаманні також примуси (наприклад, «Якщо отримаєш «незадовільно», не буде

стипендії або не одержиш диплом»), має місце навіть суперництво («Я і ж не гірший за інших»). У вихованні ж повинні діяти й діють дещо інші психологічні механізми. Наприклад, вивчити тему (щоб одержати пози­тивну оцінку) - не обов'язково означає любити цей предмет; не порушу­вати дисципліну (бо можуть покарати) - не є завжди проявом поваги до викладача як людини.

3. У діяльності викладача навчання і виховання нероздільні (Г.С. Кос-тюк). У зв'язку з цим виникають запитання: Як поєднати навчання і ви­ховання в цілісному процесі становлення особистості майбутнього фа­хівця? Яка мета, завдання та зміст виховання студентської молоді?

7.2. Мета, завдання та зміст виховання студентської молоді

Оце і є бути щасливим -знайти самого себе. Григорій Сковорода, український філософ

Душа - єдина на землі держава, де є свобода чиста, як озон. Кордон душі проходить над світами, а там нема демаркаційних зон. Ліна Костенко, українська поетеса

Завданням вищої школи є забезпечення тісного зв'язку професійного навчання й морального виховання студентів, підготовка майбутніх фахівців до виконання соціальних функцій у нових умовах розвитку суспільства.

Виховання в широкому значенні слова - процес і результат засвоєння та активного відтворення соціальними суб'єктами (учнями, студентами) соціокультурного досвіду, моральних норм і цінностей унаслідок взаємо­дії з соціальним середовищем. Сутність виховання полягає в цілеспрямо­ваній, організованій взаємодії його учасників, що забезпечує ефективне вирішення соціальних завдань із підготовки молодого покоління до само­стійної трудової діяльності. Результатом виховання є засвоєння молод­дю соціальних (духовних) цінностей, моральних, етичних і естетичних уявлень. Виховання у вузькому смислі - процес цілеспрямованого і сис­тематичного впливу одного суб'єкта виховання (педагога, викладача) на іншого суб'єкта (вихованця, студента), щоб набути останнім якостей, які відповідають виховній меті й завданням.

На сучасному етапі вищої освіти виховання, у широкому розумінні, роз­глядається у двох аспектах: виховання творчої особистості майбутнього фахівця (педагога, психолога, інженера та ін.) і виховання високомораль­ної, толерантної особистості з високими громадянськими якостями.

Виховання як засіб і процес формування особистості надзвичай­но важливе для суспільства, оскільки сполучає його минуле, сучасне й майбутнє, передаючи духовні надбання від одного покоління до іншого. Процес виховання працює насамперед на майбутнє нації, суспільства і людини, є важливим засобом збереження національної ідентичності й са­мобутності поколінь. Я.А. Коменський зазначав: «Зневага до виховання є загибеллю людей, родин, держав і всього світу».

Зараз у педагогічному процесі вищої школи потрібно посилити увагу на розвитку не тільки інтелектуального, а й морального і культурного потенціалу особистості, допомогти студентові зрозуміти самого себе, мотиви своєї поведінки, правильно визначити свої життєві позиції, ре­алізувати творчі можливості у своєму майбутньому житті і праці. «За­вдання не лише передавати знання, але й вигострювати совість (а це результат виховання). Совість - це орган сенсу життя і діяльності осо­бистості» (В. Франкл).

Важливим завданням є формування у студентів високої поваги до правової культури, до Конституції України, до принципів і норм цивілі­зованого демократичного суспільства. Проте, на жаль, зараз існує неви­правдана автономність навчання і виховання. Для забезпечення єднос­ті навчання, виховання і розвитку особистості майбутнього фахівця має змінитися освітня парадигма вищої школи, яку образно можна сформу­лювати так: «Від освіти для екзамену до освіти для формування особис­тості майбутнього фахівця».

Зростає загальнонаціональна роль вищої школи як важливого соці­ального інституту суспільства, що готує покоління інтелігенції, яка від­повідає за успадкування не тільки наукових знань, національно-куль­турних цінностей і моральних норм, але й за виведення української держави з кризи, щоб вона посіла гідне місце у європейській і світо­вій демократичній спільноті. Тому й треба вчити студентів гуманізму і моральності, інакше суспільство ніколи не позбавиться від безвідпо­відальних фахівців, яким бракує не лише професійних знань і умінь, а й моральності.

Зараз під наглядом органів управління освітою перебуває лише на­вчальний процес, але треба негайно взяти під суспільний і державний контроль також виховання дітей і молоді. Звичайно, контролювати якість виховання важче, бо його результати виявляються не відразу, протяжні в часі, їх не можна перевірити екзаменом або тестуванням. Вони дають про себе знати в неконтрольованих ситуаціях протягом усього життя. Проте якщо освіта програє боротьбу за моральну і духовну культуру людини, програє суспільство загалом.

Єдність навчання і виховання студентів може забезпечити лише гра­мотно організований процес навчання. Нагадаємо, що реалізувати цю єдність ускладнює суперечливість між навчанням і вихованням (навчан­ня - це набування студентом знань, умінь і навичок, які перевіряємо на екзаменах, а виховання - це формування мотиваційної сфери його осо­бистості, набування смислів життя і діяльності). Виникає питання, як ви­рішувати виховні завдання у процесі організації навчально-професійної діяльності студентів?

Пригадаємо, що навчальна діяльність має три блоки:

1-ий блок — операційно-дійовий - це система цілей, дій і операцій, за­безпечення яких формує професійні знання, уміння і навички.

2-ий блок - спонукальна сила діяльності - це двигун діяльності, який забезпечує діяльність енергією; це потреби, інтереси, настанови - моти­ви діяльності.

3-ій блок - міжособистісні та ділові взаємини викладача і студента (педагогічна взаємодія), формою реалізації яких є професійно-педагогіч­не спілкування.

Результатом забезпечення цих блоків у єдності є те, що студент як суб'єкт навчально-професійної діяльності здобуває не тільки певний рі­вень професійної і методичної підготовки, а й розвиває свої інтелекту­альні й професійні здібності, досягає духовної й моральної вихованості, одержує систему світоглядних настанов і професійну компетентність, які спричинюють ставлення до своєї майбутньої професії, життєву і профе­сійну позицію. Зміни, що відбуваються в одному з блоків (у позитивному або негативному відношенні) закономірно викликають зміни у двох ін­ших блоках, що і зумовлюватиме кінцевий результат навчання студента та його виховне значення.

У «Державній програмі розвитку освіти в Україні на 2005-2010 рр.» визначено такі навчально-виховні завдання:

Формувати духовно багату, творчу молодь із національною свідоміс­тю, патріотичними почуттями.

Виховувати високу самосвідомість, яка зорієнтована на вічні людські цінності, що переведені у власні переконання і життєві принципи.

Виховувати активне неприйняття зла (хамства, вульгарності, фальші), виховувати прагнення жити чесно і відповідально.

Формувати активну громадянську позицію, здатність до соціальної творчості.

Щоб ці завдання конкретизувати, звернемося до основних педагогічних принципів виховання студентів і розкриємо їхній психологічний зміст:

1-ий принцип - демократизація освіти, створення передумов для роз­витку активності, ініціативи, творчості і педагогів, і студентів для їхньої взаємозацікавленої педагогічної взаємодії;

2-ий принцип - гуманізація, посилення уваги до особистості кожного студента як вищої соціальної цінності суспільства, настанова на форму­вання громадянина з високими інтелектуальними, моральними і фізич­ними якостями;

3-ій принцип — єдність національного і загальнолюдського у змісті ви­ховання.

Проголошення принципу демократизації в суспільстві означає сво­боду. Згадаємо слова з Гімну України: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми браття козацького роду...». Проте свободу можна розглядати тільки в системі соціальних цінностей і норм буття: «Свобода без ідеалів приносить набагато більше шкоди, ніж користі» (Артуро Граф); «Тільки дурні називають свавілля свободою» (Публій Кор-нелій Тацит); «Найбільший плід обмеження бажань - свобода» (Епікур); «Свобода і розпуста - два абсолютно протилежні поняття» (Квінтілі-ан); «Свобода означає відповідальність. Ось чому більшість людей бо­їться свободи» (Дж. Бернард Шоу). Філософ О. Ільїн так розгортає цю думку: свобода віри не є свобода фанатизму; свобода совісті не є свобо­да від совісті; свобода любові не є свобода і право на розпусту; свобода творчості не є свобода ліні і безвідповідальності; свобода переконань не є свобода безпринципності та ін.

Наведемо ще деякі висловлювання з преси: «Демократія - свобо­да висловлювання, а не поведінки. Проте навіть свободу слова плута­ють зі свободою вербальної агресії, безтактністю, критиканством...» (Ю. Соломій, артист); «Демократія - не бордель. Свобода — не значить анархія... Свободу волевиявлення не можна ототожнювати зі свободою насильства, прояву жорстокості, свавілля тощо» (Ю. Темірканов, ди­ригент); «Демократія без цінностей - порожня оболонка» (Н. Народ­ницька, журналіст); демократія - не «що хочу, те й роблю!», бо вона пе­ретворюється в «безумство гибельной свободы» (О. Пушкін), «у свавіл­ля» (Ф. Достоєвський).

Демократія в освіті (за К. Роджерсом) - це вибір і відповідальність, це внутрішня свобода обирати свій власний шлях відповідно до свого потенціалу, але це також обґрунтованість і рішучість здійснюваного ви­бору.

Свободу у виховному сенсі доцільно інтерпретувати як владу над со­бою, над своєю діяльністю, перетворення діяльності в самодіяльність, як вільний акт, мотивом якого є усвідомлення влади над собою («Ямушу це зробити...» або «Я не повинна...». Це і є внутрішня свобода, що сприяє гармонійному розгортанню можливостей людини.

Психологічним механізмом внутрішньої свободи є воля. «Шлях до свободи лежить через власну волю» (Василь Стус). Вищим рівнем її розвитку є післядовільність, коли немає самопримусу, боротьби мотивів.

Післядовільність можлива при гармонійній структурі особистості: пере­конань, ідеалів, вищих почуттів (прийняв рішення і ніщо не заважає його реалізувати).

Таким чином, демократизація вищої освіти не означає, що студент має абсолютну свободу і не має ніяких обов'язків перед державою, суспіль­ством, родиною і навіть перед самим собою.

Почуття внутрішньої свободи пов'язане з почуттям власної гідності, самоцінності. Самоцінність — це наскільки людина вважає себе гідною по­ваги (а не уваги!) людей навколо. Приниження власної гідності (будь ким!) повинно сприйматися боляче: «Страх - негативна емоція. Але є єдиний позитивний страх — страх втратити почуття власної гідності» (Чингіз-хан); «Гідність потрібно зберігати до кінця» (Марія Антуанетта).

Отже, свобода дає нам право вирішувати власні проблеми. Водночас вона вимагає від нас і певних духовних зусиль. Чи легко докладати власні зусилля за почуттям «Мушу!»? Ні, а тому дехто перекладає право свобо­ди вибору на інших, і відповідальність за цей вибір покладають на людей навколо (очікують, наприклад, від них «поради»), знімають із себе будь-яку відповідальність.

Свобода волі дає можливість людині бути вільною у своїх учинках. Це функціональне утворення, специфіка якого - нерозривний зв'язок між ін­телектом та афектом.

Виміром справжньої внутрішньої свободи є моральна духовна твор­чість. Вона допомагає перетворити етичні приписи у власний морально-розвивальний потенціал. Моральне зростання особистості відбувається як власний саморозвиток. Від міри самостійних пошукових зусиль лю­дини залежить значущість і стійкість результатів пошуку смислу свого життя.

Смисл життя - цілісне уявлення особистості про власне призначення, вищу мету, про життєво важливі і особистісно значущі цінності. Резуль­тати останніх досліджень (О.Г. Богдан) засвідчують, що 45% опитуваних студентів не змогли назвати жодного показника смислу свого життя. Ви­явлені такі показники смислу життя людини:

присутність у її свідомості ідеалу (у формі конкретної особи або уза­гальненого образу) для співвіднесення з ним свого «Я»;

усвідомлення іншої людини як абсолютної цінності;

зверненість до моральних категорій у ситуації життєвого вибору;

наявність мети, яка охоплює все життя.

Таким чином, внутрішня свобода полягає в обґрунтованості й рішу­чості здійснюваного вибору і відповідальності за його виконання. За­вдання викладача - надавати кваліфіковану психологічну допомогу сту­дентам, які опинилися у складній ситуації вибору, і сприяти здійсненню повноцінних життєвих виборів. Це також передбачає самостійний пошук поведінкового сценарію, який повинен здійснюватися людиною на ви­щих моральних засадах.

На підставі сказаного можна зробити такі висновки:

Виховання студентів на основі принципу свободи повинно бути пріо­ритетним, адже насильство, диктат не сумісні з досягненням духовно-розвивальних цілей сучасної вищої освіти.

Особистість майбутнього фахівця формується в боротьбі з собою. Зо­внішні обмеження повинні розвивати здатність до самообмеження. Інакше - лаксація, вибух, протест, відхиляння будь-яких заборон.

• Кінцева мета виховання студентів: навчити молоду людину переборю­вати саму себе, володіти своїми пристрастями, самому обирати свій життєвий шлях, вирішувати та нести відповідальність за свій вибір. «Ми не одні у світі, і хоч би що ми робили, ми несемо відповідальність перед іншими за все, що відбувається» (Габрієль Оноре Марсель). Другий педагогічний принцип - гуманізація освіти - це система за­ходів, спрямованих на пріоритетний розвиток загальнокультурних ком­понентів у змісті освіти й технології навчання, орієнтованих на вдоско­налення особистості; це умова вирішення глобальних проблем сучасного людства. Гуманізація освіти передбачає формування нового гуманістич­ного світогляду особистості. Це шлях до вдосконалення культурного, ду­ховного образу людини, тобто її вміння жити в суспільстві за моральними нормами, розвивати свої здібності до творчої діяльності, вдосконалювати свою особистість. Тобто гуманізація освіти - це перехід від технократич­ної моделі освіти до освіти культурнодетермінованої. Це зверненість до екзистенційних категорій особистості, серед яких є і проблема вибору та відповідальності, і проблема спілкування та любові, і проблема смислу життя та цінностей. У зв'язку з цим завданням гуманістичної психології є вивчення не тільки душевної, а й духовної природи людини, наповне­ння її конкретним змістом. У сучасному науковому психологічному описі людини мають бути духовні, душевні і тілесні характеристики.

Поняття духовний від слова «дух». У гегелівській традиції онтологія духу як суспільної форми свідомості зафіксована у традиціях, мові, мис­тецтві, релігії, народній пам'яті та в нормах стосунків «Я - Ти». Катего­рія «дух», його смислове наповнення стає визначальним для побудови інтегративного вчення про людину.

Дух є психологічною організацією людини. Якості і властивості ду­ху «нової» людини визначаються не зовнішньою нормативністю, а внут­рішнім, природним, моральним законом - совістю. Набуваючи здібності до любові, лагідності, чистоти, дух стає основним регулятором людської діяльності й поведінки. Його єдина заповідь - полюби - у процесі іден­тифікації з образом нової людини інтеріоризується у внутрішній закон, який дає підстави для довільної і відповідальної людської поведінки.

Дух головний над душею, а душа керує тілом. Духу властива вища здібність видіння, якому доступні всі внутрішні таємниці людини, яке може вирішити питання про сутнісне призначення людини, розкривши справжній зміст смислу життя. Природа духу у внутрішній свободі та волі. Зламати дух - позбавити людину внутрішньої свободи та волі. «Де воля спить, її ще й приколишуть» (Ліна Костенко).

Дух покликаний животворити людину, давати життєву силу, оживлю­вати серце тощо. Сьогодні багато вчених (В.Ю. Тихоплав, Г.Н. Дульнєв, В.Л. Обухов, М.К. Мамардашвілі та ін.) об'єктивний дух розглядають як вищу психічну силу. Суб 'єктивний дух інтегрує свідомість кожної людини з об'єктивним духом, з абсолютним знанням. Суб'єктивний дух розгляда­ють як згусток психічної енергії, як силу самовизначення, як поривання до кращого. Дух визначає мету і призначення людського існування - не­скінченне удосконалення, примноження духовних якостей. Дух поклика­ний наповнювати людину життєвими силами, надавати життєву енергію. Дух є носієм совісті, і тільки він розкриває людині справжній смисл жит­тя. «Найгірша хвороба - хворіти духом» (Григорій Сковорода).

Усі релігії світу ототожнюють об'єктивний дух з Богом. У староза-повітній концепції людини суб'єктивний (людський) дух має як загаль­ні (онтологічні) характеристики, так і психологічні, які розкриваються через відносини людини і Бога, і які набувають конкретне визначення в етичних нормах (заповідях), які встановлені для людини Богом.

Предметом роздумів над суттю духу можуть бути такі вислови: сильні духом, духовна щедрість, духовна близькість, духовний відбиток на об­личчі, духовна краса, духовне спілкування, непохитний духом, енергія ду­ху, духовна жадоба, духовний злет, духовний спадок, духовне натхнення, а також: занепад духом, духовна убогість, духовне насильство, духовна слабкість, духовне варварство, духовна спокуса, духовне рабство, духо­вна порожнеча, духовна смерть, духовний маразм, бездуховність та ін.

З духом, як вищою силою, контактує душа, яка має функцію ожив­лення тіла світом почуттів. «Душа є більше там, де любить, ніж там, де живе» (Григорій Кониський). Учені стверджують, що емоційний інте­лект (Д. Голман) важливіший для людини в її контактах з іншими людь­ми, ніж коефіцієнт інтелекту 10. Навіть для кар'єри емоційний інтелект фахівця важить більше, ніж технічна компетентність. Розвиток емоційно­го інтелекту студентів є складником їхнього професійного становлення.

Коефіцієнтом емоційного душевного розвитку є здібність людини до саморегулювання, до ефективного спілкування з іншими, що виявляється в таких уміннях:

розуміти себе і свій настрій;

регулювати свій емоційний стан;

надихати себе при досягненні мети;

розпізнавати настрій іншої людини;

чуйно відчувати потреби та бажання людей навколо.

Таким чином, духовність - це зверненість до духовної близькості лю­дей і моральних соціальних цінностей, занурення в досягнення цивілі­зації і національну культуру. Духовність виявляється також у здібності відчувати себе відповідальним за свої дії та поведінку, за свою сім'ю і родину, за Україну та долю людства загалом.

Духовність - це пристрасна самовіддача і творчість в ім'я вищих смислів. Як результат цього, особистість стає автентичною та конгруент­ною, люди навколо стають більш самодостатніми, спільноти - такими, які саморозвиваються, а взаємодія зі світом стає благородно людською. Духовність особистості проявляється у спонтанному служінні світу, який також осягається як спонтанний, є гармонією переживання людської і світової спонтанності. Духовна особистість не може ґвалтувати себе, ін­шу людину, спільноту і світ. Вона прагне, щоб усі названі сутності розви­валися творчо, вільно і були результативними (О.П. Колісник).

Розуміння сенсу життя - головне завдання духовного розвитку люди­ни. Показники духовності людини (за М.Й. Боришевським):

життєствердна поведінка;

позитивне сприйняття себе та іншого;

притаманність оптимістичної гіпотези;

широке поле ціннісних орієнтацій;

знаходження щастя в різних проявах життя;

естетичний розвиток, здібність розрізняти красиве й потворне;

наявність екологічних цінностей (але не лише захоплюватися приро­дою, а й ніколи не робити їй зло), валеологічних цінностей (дбати про своє психофізіологічне здоров'я);

високодуховною не може бути непатріотична людина, яка не шанує своїх батьків і рідну мову, культуру і традиції свого народу.

Таким чином, духовність визначає багатство внутрішнього світу осо­бистості, розвиток інтелектуальних і емоційних її запитів. Духовність людини конкретно виявляється в її цінностях. Цінність - це те, що люди­на цінує (предмети і явища соціального життя, які є благом для людини і відповідають її потребам, ідеалам). Цінність не тотожна ціні!

Є цінності периферійні, які з віком людини змінюються (цінності до­шкільника відрізняються від цінностей юнака), і є цінності базові, які залишаються на все життя людини (батьки, родина, діти та ін.). Є також цінності, які визнаються цілим народом, громадою, суспільством, - це абсолютні цінності, загальнолюдські, вічні (Віра, Надія, Любов та ін.).

Вибіркове ставлення людини до матеріальних і духовних цінностей як системи настанов, переконань, що виявляються в її поведінці, визна­чають як її ціннісні орієнтації. Це більш-менш стійке ставлення людини до сукупності матеріальних і духовних благ та ідеалів, які вона розглядає як предмети, цілі або засоби для задоволення потреб своєї життєдіяль­ності. Ціннісні орієнтації дають можливість людині свідомо визначати й оцінювати своє місце в часі й просторі природного і соціального середо­вища, обирати стиль поведінки, базуючись на особистісному досвіді й відповідно до конкретних умов життєвої ситуації. Вони відображають факт приєднання суб'єкта до соціальних зв'язків і відношень, входжен­ня у духовну систему цінностей суспільства, і загалом визначають спря­мованість особистості. Функція ціннісних орієнтацій - регулювання по­ведінки і діяльності людини в найбільш значущих життєвих ситуаціях. Ціннісні орієнтації - інтегральне утворення, яке пов'язане з потребно-мотиваційною та смисловою сферами особистості.

Таким чином, духовність завжди передбачає вихід за межі егоїстич­них інтересів, за межі особистої користі, вона центрована на моральній культурі людства. Про духовність, про цінності людини говоримо лише тоді, коли ставимо питання: «Заради чого здійснюється діяльність лю­дини?», «У чому сенс досягнення нею цілей, намірів, прагнень?», «Який зміст вищих моральних категорій: справедливість, чесність, милосердя, любов?» тощо.

Відтак, цілі й наміри духовно зрілої особистості вкорінені в систе­му індивідуальних цінностей, через що вони виконують функцію вищого критерію для орієнтації у світі та опори для особистісного самовизна­чення. Цілковите злиття особистості з духовними цінностями надає їй необхідної спонукальної сили, робить людину вільною у прийнятті рі­шень і повністю відповідальною за своє духовне самовизначення. Отже, духовний світ людини виявляється саме у відчутті внутрішньої свободи, у натхненні, у пристрастях, у творчості.

Принцип гуманізації освіти пов'язаний із принципом єдності націо­нального і загальнолюдського у змісті виховання, який передбачає також виховання у молоді громадянської свідомості і національної самосвідо­мості, патріотичних почуттів, почуття гордості за належність до свого народу, нації, що виявляється в активному засвоєнні національної куль­тури, збереженні традицій і звичаїв, у спрямованості своєї діяльності на національні інтереси.

Краща форма боротьби з бездуховністю й агресивністю - протиста­вити їм духовність і культуру нації, народу, традиції моральності гро­мадського життя. Треба починати не з буття, а національної свідомості, одухотворення життя і трудового процесу. Саме тому формування в сту­дентської молоді національної самосвідомості зараз набуває особливої актуальності. Виховання національної самосвідомості громадян є гли­бинною життєвою необхідністю. «Національність є індивідуальне бут­тя, поза яким неможливе існування людства» (М. Бердяєв).

Національна самосвідомість - це відчуття людиною гордості за на­лежність до своєї нації, уміння мислити на основі образів національної культури, засвоєння традицій і звичаїв свого народу, спрямованість своїх дій і вчинків відповідно до національних інтересів. Функції національної самосвідомості такі:

збереження духовності, збагачення та розвиток інтелектуального по­тенціалу нації;

стимулювання самопізнання, віднаходження вихідної точки - повер­нення до своїх коренів, національно-родинних традицій і звичаїв;

формування духовної основи й мудрості життя - почуття обов'язку та відповідальності перед попередніми й прийдешніми поколіннями;

виховання поваги до історії рідного краю, усвідомлення значення і місця українців серед інших народів, що живуть в Україні та в плане­тарно-культурному контексті;

самотворення і самореалізація особистості, максимальний вияв її творчого й морально-духовного потенціалу;

самопізнання особистістю власного «Я», пізнання свого роду й на­роду, меж національних особливостей і характерологічних відміннос­тей, ментально-духовного призначення своєї життєдіяльності та сен­су свого існування взагалі;

• пошук відповідей на запитання «Хто ми, якого роду-племені діти, якими були й чому такими стали, що вміли й чого навчилися?» Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінчен­ного ланцюга поколінь «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Т.Г. Шев­ченко). Щоб пізнати себе, треба усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку опертя, надати життю ментального сен­су - набути соціально-етнічної ідентичності.

Завдяки національним особливостям особистість здатна зберегти спадкоємність традицій і звичаїв свого народу, продовжити шлях йо­го соціально-культурного розвитку. Багато хто з людей визначає тра­диції як основну ознаку своєї національності. Тепер постала нагальна потреба оживити й відродити в душі кожного пам'ятні звичаї нашого народу, дивосвіт його фольклору, довести до кожного, що ми не про­сто українці, ми - нація, народ зі своєю багатовіковою історією, мовою, культурою.

При недостатній сформованості національної самосвідомості ви­никає оманливе, ілюзорне відчуття «меншовартості», «другорядності» рідної мови, культури, врешті, самого себе, що породжує комплекс на­ціональної і громадської неповноцінності; відсутність почуття власної гідності й гордості. Це часто призводить до збочення з правильного жит­тєвого шляху - люди стають егоїстами, обивателями, пристосуванцями, різного роду перевертнями.

Національний маргінал - денаціоналізована особа, відірвана від жи­вого, рідного грунту (П. Кононенко). Як переконливо доводять численні соціально-психологічні дослідження, проведені в багатьох країнах сві­ту, така людина є вельми сприйнятливим, чутливим об'єктом для наві­ювання меркантильно-бездуховних, агресивно-деструктивних позицій і всілякого аморально-злочинного психологічного маніпулювання. Націо­нальне не може бути відчужене від особистості без руйнування мораль­но-духовних основ психіки.

Психологічні дослідження засвідчують, що одним із складників осо-бистісної кризи є втрата соціальної ідентичності, звичної тотожності се­бе, свого «Я» з певними соціальними об'єктами-орієнтирами - суспіль­ством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією та ін. Знищення індивідуальної, соціальної, національної само­свідомості, на думку П. Кононенка, призводить до деперсоналізації, яка породжує дегуманізацію і деморалізацію: індивіди, суспільні верстви, ці­лі народи втрачають відчуття прав і обов'язків, гідності й честі, історич­ної ролі та місії, високі принципи життєдіяльності.

Дата добавления: 2014-01-04