Екзистенціалізм

Екзистенціалізм - філософська течія, що ви­суває на передній план абсолютну унікальність людського бут­тя, що не припускає адекватного вираження людських понять засобами мови. Екзистенція (лат.) означає існування. Філосо­фія екзистенціалізму - філософія людського існування.

Витоки екзистенціалізму, як уже зазначалося, лежать у вченні Сьорена К'єркегора (1813 - 1855 р.), що першим сформулював поняття «екзистенція», тлумачачи його як «внутрішнє» буття, що переходить у зовнішнє. Значний вплив на формування і розви­ток екзистенціалізму мали також «філософія життя» і особливо феноменологія німецького мислителя Едмунда Гуссерля (1859 -1938 р.). Оскільки предметне буття виражає собою «несправжнє існування» людини, набуття людиною екзистенції вимагає вирі­шального вибору, за допомогою якого людина переходить від спог­лядального-почуттєвого буття, детермінованого зовнішніми чин­никами, до «самої себе», єдиної та неповторної. Цей шлях К'єркєгор, на противагу спекулятивній діалектиці Гегеля, назвав «ек­зистенціальною діалектикою». Він виділив три основних стадії висхідного руху до екзистенції, тобто до справжнього існування: естетичну, етичну і релігійну. Принцип естетичної стадії - детер­мінація зовнішнім, тобто орієнтація на «насолоду». Тут вибір здійснюється в найпримітивнішій формі, тому що вибирається лише об'єкт, а самий потяг заданий заздалегідь безпосередньо почуттєвою стихією людського життя. Принцип етичної стадії -обов'язок. Це вже самовизначення суб'єкту, але поки що суто раціональним засобами, відповідно до велінь морального закону. Абстрактність морального закону цілком долається на релігійній стадії існування, коли людина неймовірним зусиллям волі відмов­ляється від старих навичок свого існування, всім єством своїм приймає страждання як принцип існування і тим самим прилу­чається до долі розп'ятого Христа.

Екзистенціалізм став філософським вираженням глибоких потрясінь, з якими зіткнулася західна цивілізація в XX сторіччі. Його головними представниками є: у Німеччині - Мартіи Хайдег-гер (1889 - 1976 р.), Карл Ясперс (1883 - 1969 р.), у Франції - Жан-Поль Сартр (1905 - 1980 р.), Альбер Камю (1913 - 1960 р.), Габріель Марсель (1889 - 1973 р.), Моріс Мерло-Понті (1908 -1961 р.). Сімона де Бовуар (І9І5 - 1986 р.), в Іспанії - Хосе Ортега-і-Гасет (1883 - 1955 р.), в Італії - Пікколо Аббаньяно (1901 - 1977 р.). Прихильники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки або розкрити приро­ду моралі, релігії, мистецтва. У центрі їхньої уваги були питання провини й відповідальності, рішення й вибору, ставлення людини до смерті й інші, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх остільки, оскільки вони стосувалися названих пи­тань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті, як найтаємничішої сутності людського існування.

Всі символи художніх творів екзистенціалістів - навіть назви багатьох з них («Нудота», «Мертві без поховання» Ж.-П. Сартра, «Чума», «Людина, що бунтує» А. Камю) - орієнтовані на те, щоб емоційно передати стани й умонастрої людського існуван­ня. У якості основних категорій людського буття в них виступа­ють турбота, покинутість, відчуженість, страх, відповідальність, вибір, смерть та ін.

Моделлю людини, як такої, для екзистенціалістів стала людсь­ка істота, що перебуває у так званій порубіжній ситуації - ситу­ації на грані життя і смерті, - зневірена і стражденна.

У екзистенціалізмі виділяють два напрямки: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) і атеїстичний (Ж.-П. Сартр, А. Камю). Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблен­ня, що нібито уможливлює досягнення нового, «трансцендент­ного» виміру буття. Атеїстичний екзистенціалізм, на думку Ж.-П. Сартра, є значно послідовнішим. Він вчить, що навіть коли Бога немає, все ж наявне, принаймні, одне буття, що існує до свого визначення за допомогою понять. Цим буттям є людина, людська реальність. Згідно Сартру, людина спочатку існує, з'являється у світі й лише потім визначається. Далі він робить висновок про те, що екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття й покладає на неї повну відпові­дальність за існування. У цьому сутність основного принципу екзистенціалізму, з якого випливають важливі наслідки: не­має наперед заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім самого індивіда, не може зробити його людиною.

Екзистенціалісти виступають проти віри в якийсь зазда­легідь гарантований прогрес, що нібито здійснюється сам по собі, поза зусиллями і власною діяльністю людини.

Будучи вільною, представляючи собою проект, відкритий у майбутнє, людина перебуває постійно в ситуації вибору. У описі ситуації вибору чітко виділяються два моменти: суб'єктивний і об'єктивний. Людина завжди вибирає свою позицію, свій вчинок, свою оцінку. Але вона не може це робити будь-як. Вона відповідає перед собою за свій власний вибір. Не можна зробити інший вибір, не знаючи істини про самого себе. А щоб пізнати її, треба пройти через «іншого» (батьків, товаришів, кумирів, лідерів; які сьогодні живуть, які раніше жили, ху­дожні образи літературних творів). Обираючи себе, свою лінію життя, творячи себе, людина одночасно творить образ люди­ни, значимий для усіх. Хочеш жити «несправжнім життям» - живи «як усі». Хочеш жити «справжнім життям» - повставай проти суспільства, вибирай «не як усі», а обери відповідаль­ність. Але ще до того, як зробити цей вибір, кожна людина, на думку екзистенціалістів, робить свій фундаментальний вибір, бути або не бути, жити або не жити.

Яке ж завдання філософії в цьому «порубіжному виборі» людини? Допомогти, коли життя втрачає для людини смисл, коли вона стикається з необхідністю вибору між життям і смертю. Допомогти достойно померти, коди приходить смерть або коли людина сама вибирає собі шлях «буття до смерті». Допомогти боротися зі смертю, оскільки життя є «буття до смерті». Але ще не сама смерть. Допомогти людині не втрати­ти відчуття самоцінності життя, його змістовності.

4. Релігійна філософія.

Сучасна релігійна філософія подана різнома­нітними течіями, що мають спільні риси й ознаки, ґрунтують­ся на різноманітних філософських ідеях. Найбільш пошире­ним напрямком у католицькій філософії є неотомізм. Він ба­зується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якого е принцип гармонії віри і розуму. Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагають­ся довести, що доктрині, яку вони захищають, властиві уні­версальні можливості піднятися над полярністю матеріалізму й ідеалізму, сцієнтизму й анти сцієнтизму.

Головними представниками неотомізму є Е. Жільсон (1884 - 1978 р.), Ж. Марітен (1882 - 1972 р.) - у Франції, Е. Корет (народ. 1919) - в Австрії, І. Бохеньський (народ. 1908) у Швей­царії, К. Ранер (1904 - 1984 р.), К. Войтила (народ. 1920) - у Польщі (теперішній Папа Римський Іоанн-Павло II).

Неотомісти розрізняють два джерела пізнання - природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впев­неність у тому, що Бог відкрив людині за допомогою слова і що вимовлене богом е для них істинним). Вони демонструють по­слідовну приналежність до креаціоністського світорозуміння та стверджують, що основу всього існуючого складає тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатомірність тво­рення. Божественне буття фіксується лише трансцендентальними поняттями, такими, як «єдність», «істина», «благо», «краса».

Бог, за основними положеннями неотомізму, є тотожністю сутності й існування. Він, по-перше, створив світ і, отже, світ є проявом його сил і можливостей. По-друге, людина створена «за образом і подобою Бога», їй властиві розум і свобода волі. І, по-третє, Бог не тільки створив світ, але й керує ним. Таким чи­ном, між Богом і світом існують певні зв'язки, що характеризу­ються як подібність, аналогія. На цьому будується неотомістська доктрина «аналогії буття» - фундамент традиційних доказів буття Бога. Неотомісти вважають, що Бог, створивши світ із нічого, наповнює його власною екзистенціальною повнотою й одночасно будує його за визначеною сутнісною подобою.

Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення Пьєра Тейяра де Шардена (1881 - 1955 р.), який вва­жав, що сучасна наука істотно скорегувала середньовічну кон­струкцію будови світу, доводив, що світ перебуває в постійній зміні і розвитку. Принцип еволюції, на його думку, притаман­ний усім явищам природи. Основними стадіями розвитку світу, космогенезу, за Тейяром де Шарденом, виступають стадії «пе-реджиття» (неорганічна природа), «життя» (органічна мате­рія), «думки» і «наджиття». На етапі «думки», як заздалегідь спланованого вищою інстанцією результату еволюції косміч­ного цілого, з'являється людина, яка згущує в собі психічну енергію, яка творить «ноосферу», персоналізує світ. «Наджит­тя» знаменує собою стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. Для його філософсько-історич­них поглядів характерна гуманістична, християнсько-лібераль­на спрямованість. Тейяр де Шарден вірив у силу союзу хрис­тиянства і гуманізму, покликаних згуртувати усіх людей пла­нети, висував ідею єднання науки і містики в якості панацеї від усіх бід сучасності.

Дата добавления: 2013-12-14