Формування і розвиток українського романтизму

Період ХVII - другої половини ХVШ ст. харак­теризується посиленням боротьби монархічної Росії за ліквіда­цію автономії України й Запорозької Січі, яка виконувала функції української державності. В Лівобережній і Слобідській Україні активізується покріпачення селянства старшиною. На правобережжі та в західноукраїнських землях, які перебували під владою польської шляхти, становище народних мас було ще гірше, ніж на Лівобережжі. Крім панщини, що становила 4-5 днів на тиждень, кріпаки виконували численні феодальні по­винності. Важким були національне та релігійне гноблення.

Посилення соціального гноблення викликало загострення на­ціонально-визвольної боротьби, що знайшло відбиток у гайдама­цькому русі 30-50 років XVIII ст. і коліївщині 1768 р. Ці рухи, будучи стихійними, сприяли поширенню соціально-національних ідей мислителів-просвітителів, найвидатнішим серед яких був Григорій Савович Сковорода (1722 - 1794 р.).

Г.С. Сковорода - філософ, поет, виходець із сім'ї малозе­мельного козака. Одержавши освіту в Києво-Могилянській Ака­демії, він відмовився від духовної кар'єри, обравши шлях ман­дрівного проповідника-філософа.

В центрі уваги Сковороди - релігійна й моральна проблема­тика. Він створює практичну філософію, не приділяючи вели­кої уваги теоретичній довершеності, формальній систематизації своїх ідей. Філософію Сковорода розуміє як науку про людське щастя, тобто як засіб самоусвідомлення і самовизначення люди­ни у світі. При всій повазі до науки філософія його носить пан­теїстичний характер. До того ж сковородянський пантеїзм тяжіє до ідеалізму - стверджується первинність внутрішньої, духов­ної, «божественної» природи всього матеріального. Одночасно проголошується вічність, нескінченність і несотворимість цього світу. Бог же тлумачиться Сковородою як закон, внутрішня закономірність всього існуючого. Проблема єднання людини, світу і Бога в філософії Сковороди знаходить свою специфіку у формі типових рис передромантичної свідомості і стає внутрішнім рушієм філософсько-теологічної думки; яка веде до формування українського романтичного світогляду.

Сковорода, як і німецькі філософи-містики, вважав, що людина може осягнути єдине (воно не є вічним розумом, як у просвітителів) духовно, але не за допомогою дискурсивного мис­лення, а через символи. Входження в символи і наближення через них до єдиного, - до Бога, є таїнством. Єдине, універсум як зачало, безкраїсть, вічність, як Бога, людина може пізнати тільки одним шляхом - серцем, входячи в образ-символ.

В основі соціального утопізму Г. Сковороди (його «горній світ») лежить «природна сутність людини». Тому вищим змістом її (людини) буття і щастя постає «сродна праця». І хоча думки про наслідування природі йшли ще від Епікура і Ж.. Руссо, Ско­ворода вперше розглядає цей феномен не як наслідування при­родним даним, а як реалізацію людиною своєї природної «сродності» до визначеного виду трудової діяльності в загальній сис­темі трудової діяльності людини. Основні риси філософії серця Сковороди, одержали розвиток і остаточно сформувалися в роботах Памфіла Даниловича Юркевича (1826-1874р). В центрі вчення Юркевича, як і Сковороди, стоїть людина - малий світ. Він також звертається до поняття серця, позначаючи цим понят­тям сферу духовного життя. До неї входить те, що витиснуте «за поріг свідомості». Як і в Сковороди, у Юркевича символ «серце» багатозначний. Одне з його значень - душевний стан людини. Душа утримує тільки свої значення, вони живуть як частина світосприймання людини, залишаючись таємничими, сокровенними в людині, визначають собою зміcт особистості. «Серце, пише Юркевич, - є вихідне місце всього доброго і злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини».

Інший представник українського й російського романтизму Микола Васильович Гоголь (1809-1852 р.). Його шукання прав­ди - це поглиблення в себе, у свою душу, тому що саме через неї лежить шлях у світ. За Гоголем, істинну правду можна осягнути тільки душею. Світ відкривається у правді тільки завдяки духовному пробудженню, активності, а не раціональ­ному пізнанню. Душа ж для Гоголя є не стільки шляхом пізнан­ня, скільки його глибинним джерелом. Як Сковорода і Юрке­вич, Гоголь називає душу «серцем». Серце людське є безодня незвідана, тут ми щохвилини помиляємося. Єдиний шлях са­моствердження, самовдосконалення, що допоможе усуненню помилок - це улюблена справа людини, що поглинає її всю.

У 1821-1823 р. у м. Тульчині виникають Південне товариство (П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін), а в м. Новоград-Волинському Товариство об'єднаних слов'ян (брати П. і А. Борисови, І. Горбачевський, Ю. Люблінський, П. Вигодовський, Я. Андрієвич, І. Іванов). За­перечуючи ірраціонально-містичні твердження, проголошуючи могутність людського розуму, декабристи відстоювали ідеї пізна­ванності світу, залежності людських знань від практичної діяль­ності, яку розуміли в межах досвіду, експерименту. В освіті, боротьбі з неписьменністю вони вбачали основні методи перетворен­ня, гуманізації суспільних відносин. Виступаючи проти концепції М.Карамзіна, відповідно до якої «історія народів належить царю», вони вважали, що «історія належить народам».

Товариство об'єднаних слов'ян висунуло ідею федеративного об'єднання всіх слов'янських народів на принципах рівноправності й суверенітету, яка була підтримана діячами революційних товариств у Польщі, а пізніше стала основою програми Кирило-Мефодіївського братства (грудень 1845-березень 1847 р.).

Говорячи про активних членів Кирило-Мефодіївського братства слід, насамперед, назвати великого сина України, поета-творця, громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка (1814- 1861р.). Т. Шевченко не належав до кола теоретиків-філософів. Його філософія відноситься до того ряду, який в нашій духовній традиції характеризують іноді як «філософію трагедії», маючи на увазі не теоретичні міркування цілком благополучної люди­ни про трагедію, яка лише зробила трагедію предметом свого дослідження. Мається на увазі філософія як стан душі страж­денного, прояв усвідомлення ним трагедії як власної долі. Мається на увазі не тільки трагічні обставини життя Шевченка, а і прий­няття ним на себе трагедії українського народу, України, що і створює світ, навколо якого будується його світорозуміння.

Видатними представниками Кирило-Мефодіївського брат­ства були Пантелеймон Куліш, письменник, критик і історик, і Микола Костомаров. Обстоюючи ідею створення світу Богом, Куліш вважав, що природа «улаштована божественною муд­рістю», а свідомість існує незалежно від матерії, тому можли­ве безсмертя душі, потойбічне життя. Виходячи з визнання національного духу як основи суспільного розвитку, він ство­рив теорію про особливості української душі, яка, на його думку, має дві сторони: внутрішню - серце (почуття) і зовніш­ню - мислення (розум). Внутрішньою своєю стороною душа українця пов'язаний тільки з Україною, а зовнішньою - з іншими народами. Куліш вважав, що український народ по­винен зберігати хутірський характер життя — показник вищої моралі та цілісності душі, проголошує «хуторянську філосо­фію», що спирається на «серце», відкидаючи міську урбанізовану культуру як чужу для українського народу. М. Костома­ров спробував уперше дати «модель» українського народного характеру, пропагував ідею месіанства українського народу.

Дата добавления: 2013-12-14