Єдність матерії, руху, простору, часу

Основні форми буття та їхній зміст

Категорія буття: її зміст і специфіка

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТЕМИ

Завдання для самостійної роботи.

1. Які завдання вирішувала філософська думка доби Київської Русі (XVст.)?

2. В чому особливості філософії в Україні в XV-XVII ст.?

3. Розкрийте сутність філософського вчення Г.С. Сковороди.

4. Які особливості розвитку філософської думки в діаспорі?

5. Основним джерелом філософських ідей Київської Русі були:

а) уявлення давніх слов’ян, їхня культура;

б) вчення давнього християнства;

в) елліністична та візантійська філософія;

г) правильно все вищезгадане;

6. Основна тема філософії Київської Русі це:

а) культура;

б) всесвітня історія і сенс людського буття;

в) природа;

г) відкриття істини;

7. Г.С. Сковорода вважав, що людина може осягнути єдине, Бога через:

а) Ф. Прокопович, П. Могила, Г. Сковорода;

б) Г. Сковорода, П. Юркевич, М. Гоголь;

в) М. Коцюбинський, Л. Українка, І. Франко;

г) Д. Донцов, Д. Чижевський, О. Кульчицький;

ТЕМА ПРОБЛЕМА БУТТЯ ТА ЇЇ ФІЛОСОФСЬКИЙ СМИСЛ

ПЛАН

1. Категорія буття: її зміст і специфіка

2. Основні форми буття та їхній зміст

3. Єдність матерії, руху, простору, часу

Буття, небуття, сутність, існування, онтологія, субстанція, акциденція, матерія, тіло, предмет, світ, речовина, антиречовина, рух, простір, час

Категорія «буття» є однією з найдавніших філософських категорій. Вона вводиться в обіг ще досократиками, у яких буття збігається з матеріальним, є незнищенним і досконалим космосом. При цьому одні з них, зокрема Парменід, розглядають буття як незмінне, єдине, нерухоме, інші ж, і, насамперед Геракліт, уявляють буття таким, що безупин­но постає, виникає. Досократики розрізняють буття «по істині» і буття «на думку», ідеальну сутність і реальне існування.

Оскільки філософське розуміння буття і його співвідношен­ня зі свідомістю визначають спосіб вирішення основного пи­тання філософії, то цієї проблеми так чи інакше торкалися практично всі основні філософські напрямки та школи, вирі­шуючи її по-своєму.

Платон протиставляв почуттєве чистим ідеям, що розгляда­лися ним як світ істинного буття. Арістотель, долаючи проти­ставлення буття «істини» буттю «на думку», — оскільки, як на нього, форма е необхідна характеристика буття, - створює вчення про різні рівні буття - від почуттєвого до умосяжного.

Для середньовічної християнської філософії характерним було протиставлення «істинного», божественного буття і «не істинного», тобто створеного Богом. Середньовічні християнські філософи розрізняють дійсне буття (акт) і можливе буття (по­тенція), сутність і існування, смисл і символ.

Для епохи Відродження характерним був культ матеріаль­ного буття природи. Буття розглядається як реальність (об'єкт), що протистоїть людині (суб'єкту), яка ним оволодіває.

У новий час панують натуралістично-об'єктивістські кон­цепції буття. Природа розглядалася поза відношенням до неї людини, як механізм, що діє сам по собі. У вченні про буття характерний субстанціональний підхід, коли фіксується субстан­ція (незнищуваний, незмінний субстрат) буття і його акциденції (властивості), похідні від субстанції. При цьому виділяються дві лінії у вирішенні проблеми буття. Представники першої (Ф. Бе­кон, Т. Гоббс) розглядали буття як предметне існуюче, що про­тистоїть і передстоїть знанню. Духовний світ, на їхню думку, статусом буття не володіє. Представники ж другої лінії вважа­ли, що буття визначається на шляхах гносеологічного аналізу свідомості і самосвідомості. Ця лінія подана у вихідній тезі ме­тафізики Декарта (соgіtо егgо sum - мислю, отже, існую), у витлумаченні Лейбніцем буття як відбитка діяльності духовних субстанцій (монад), у суб'єктивно-ідеалістичному ототожненні існування і даності в сприйнятті (Берклі).

Німецький класичний ідеалізм завершує другу лінію. І. Кант вважав, що буття є не що інше, як ідеальна, апріорна категорія мислення, за допомогою якої суб'єкт організує й осмислює отри­мувані ним ззовні розрізнені відчуття. У нього буття постає як загальнозначущий засіб зв'язку наших понять і суджень. Воно не є властивість речей. Фіхте вважав, що справжнім буттям є вільна чиста діяльність абсолютного «Я». Матеріальне ж буття е продукт усвідомлення і самосвідомості «Я». За Шеллінгом, справжнім буттям е свобода людини, її духовна діяльність. При­рода ж є нерозвинений дрімаючий розум. У Гегеля буття - це перший безпосередній щабель у сходженні духу до самого себе, щось невизначене, безпосереднє, безякісне.

Для немарксистської філософії ХІХ-ХХ ст. характерна ідеаліс­тична настанова на розуміння буття, виходячи з аналізу свідо­мості. У філософії життя (В. Дільтей) буття збігається з цілісністю життя, що осягається науками про дух з їх специфічними засоба­ми (метод розуміння - на противагу методові пояснення у природ­ничих науках). У неокантіанстві буття розкладається на світ існу­ючого і світ цінностей (тобто справжнє буття). Вчення про буття, за Гуссерлем (феноменологія), покликане розглядати предметно-змістовні структури інтенціональних актів свідомості (насампе­ред сприйняття), виявляти зв'язки між об'єктивно-ідеальними змістами і відповідними актами свідомості. Відповідно до Хайдеггера, який відіграв вирішальну роль у розвитку екзистенціаліз­му, буття дається тільки в розумінні буття. Вихідним для Хайдеггера є людське існування, що трактується як емоційно-вольо­ве, практично стурбоване (заклопотане) буття. Атеїстичний екзи­стенціалізм (Сартр) протиставляє буття «у собі» і буття «для себе», розмежовуючи матеріальне буття і людське буття. Матеріальне буття, за Сартром, є закляклим і таким, що чинить опір людській волі і людським діям. Основна характеристика людського буття, за Сартром, - вільний вибір можливостей.

Для представників неопозитивізму (Віденський гурток – Карнап, Франк, Вітгенштейн) характерне заперечення самої пробле­ми буття, яка оголошується «метафізичною псевдопроблемою».

Діалектичний же матеріалізм тлумачить буття як об'єктивно існуючу реальність. При цьому буття не зводиться лише до предметно-речового світу. Підкреслюється багаторівневий ха-рактер буття, незводимість одного рівня до іншого: матерія і форми її буття - предмет природознавства, суспільне буття - предмет соціологічних та історичних наук. Суспільне буття є реальний процес життєдіяльності людей. У проблемі взаємо­зв'язку природного і соціального буття діалектичний матері­алізм виходить з первинності природи.

Підбиваючи підсумок викладеному, слід зробити висновок, що категорія буття виражає такі ідеї: 1. Світ є, існує як без­кінечна і вічна цілісність. 2. Природне і духовне, індивіди і суспільство в цілому однаково існують, хоча й у різних фор­мах. 3. Світ передує свідомості.

Правомірним є виділення таких форм буття: буття речей, процесів, що, у свою чергу, діляться на: а) буття речей, процесів, стану природи в цілому; б) буття речей і про­цесів, створених людиною. Буття людини, що підрозділяється на буття людини у світі речей і специфічно людське буття, буття духовного (ідеального), що ділиться на індивідуалізоване духовне й об'єктивоване (поза індивідуальне) духовне; буття соціального, що ділиться на індивідуальне буття й буття суспільства.

Історично першою умовою, основою людської діяльності були й залишаються сьогодні речі, процеси, стани природи, що ви­никли, існували до людини, існують поза і незалежно від свідо­мості та дій людей. Згодом людина стала активно й відчутно впливати на природу Землі. Виник цілий світ виготовлених лю­диною речей, що раніше в природі не існували, процесів, станів

- так звана «друга природа». Говорячи про особливості буття першої природи, слід зазначити, по-перше, її існування поза і незалежно від свідомості людини, а по-друге, - безкраїсть у про­сторі й у часі. Специфіка ж буття «другої природи» проявляєть­ся, по-перше, у тому, що це комплексна (природно-духовна-соціальна) реальність; по-друге, що це соціально-історичне, ци­вілізоване буття; і, по-третє, у тому, що між першою і «другою» природою можливі не тільки відносини взаємозв'язку, узгодже­ності, але й конфліктного протистояння - екологічна криза.

Буття людини у світі речей має моменти, спільні і для лю­дини, і для будь-якої минущої речі природи. У цьому аспекті проблема людського буття включена в ширше питання про еволюцію природи і генезис самої людини (антропогенез). Для буття людини первинною його передумовою є існування тіла й задоволення вітальних потреб (у їжі, одягу та ін.).

Людину слід розуміти не просто у світі як такому, а у світі історії природи й суспільства, у системі суспільних відносин, що значною мірою визначають її ставлення до природи.

Зрозуміло, що світ - це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи й суспільства. Така єдність супе­речлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії. Людина в про­цесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу у світ свого буття, що, з одного боку, забезпечує її існування і життє­діяльність, а з іншого боку - руйнує природу і створює загрозу самому існуванню людини. Якщо зникає людина, зникає і світ, як світ людського буття. Але це не означає, що зникає природа і зміни, що відбулися в ній за допомогою людини. Природа втра­тить свою якісну визначеність як світу людського буття. Зміст і межі світу не є чимось незмінним. З оволодінням природою, уск­ладненням суспільних відносин і зв'язків зміст людських уявлень про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюють­ся. Таким чином, світ - це певне буття, універсальна предметність, у якій людина самовизначається як суб'єкт діяльності, що ство­рює власний світ - світ людського буття.

Духовне - це єдність різноманітного, що охоплює процеси свідо­мого і несвідомого, включаючи знання, що втілюються, матеріа­лізуються у формах буденної мови і штучних знакосимволічних систем. До духовних продуктів і процесів відносять також норми, принципи людського спілкування, включаючи норми і критерії моральності, права, художньої творчості. Індивідуалізоване бут­тя духовного включає, насамперед, усе свідоме і несвідоме в психіці індивіда. Специфіка індивідуалізованих форм буття духовного полягає в тому, що конкретні процеси свідомості виникають і вмирають разом із народженням і смертю окремих людей. Це не означає обов'язкової «смерті» всіх результатів діяльності свідо­мості: зберігаються ті з них, що перетворюються в другу міжіндивідуальну форму, а також ті, що безпосередньо передаються іншим людям у процесі спілкування.

Буття об'єктивованого духовного - форми матеріалізації ду­ховного, що народжуються в лоні людської культури й належать до позаіндивідуальних форм її буття, - ідеї, ідеали, норми, цінності, різні штучні мови. Специфіка цієї форми буття полягає в тому, що його окремі елементи і фрагменти здатні зберігатися, удоско­налюватися і вільно переміщатися в соціальному просторі й часі.

Буття соціального - це реальний процес життєдіяльності людей. Розглядаючи проблему взаємозв'язку природного і соці­ального буття, діалектичний матеріалізм, на відміну від ідеа­лізму, виходить із первинності природи.

Світ, у якому ми живемо і частиною якого є - це матеріальний світ. Але жодний із предметів або процесів, які він містить у собі, взятий самий по собі, не може бути ототожнений з матерією. Проте усе їхнє різноманіття разом із їхніми зв'язками становить матеріальну дійсність.

Поняття «матерія» пройшло довгий шлях формування й роз­витку. У філософії давньоіндійскої школи локаяти й давньокитайских матеріалістів воно ототожнюється з конкретним матері­алом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина та ін.). Представники античної філософії в більшості випадків під матерією розуміли дрібні частки - атоми або кор­пускули, із яких складаються тіла і які є першоосновою буття.

Якщо для філософів давнини матерія - це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складаєть­ся з матерії і форми як духовного першоначала, то Р. Декарт (XVIII ст.) визначає матерію як субстанцію буття, що самоздійснюється, атрибутом якого є протяженість в її властивостя­ми: займати певне місце, мати обсяг, бути тривимірним. І. Нью-тон додає до Декартової дефініції матерії як субстанції ще три атрибути: протяженість, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість відповідно до законів динаміки); вага, обумовлена дією закону всесвітньої гравітації. При цьому інертність і вага потім об'єднуються ним у поняття маса, що виступає основним атри­бутом матерії й одночасно мірою її кількості. Інший підхід у П. Гольбаха, який визначає матерію як все те, що пізнається почуттєво. При цьому джерелом почуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Згідно до Г. Гсльмгольца, матерія - це все, що існує об'єктивно (незалежно від свідомості людини). Але ж і Бог існує об'єктивно і від цього нею не стає.

Матерія як філософська категорія не закостеніла. Незмінна форма або умістище всього існуючого у світі, вона визначає найбільш істотні властивості об'єктивно-реального буття світу - вже пізнаного і ще не пізнаного. До таких сутнісних ознак відно­сяться: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та ін. При цьому системність в організації матерії - не тільки її фундаментальна властивість. Вона означає й методоло­гію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії.

Сучасна наука про будову матерії.

Матеріальність світу, як відзначав Ф. Енгельс, доводиться не парою штукарських фраз, а довгим і важким розвитком філо­софії та природознавства. Цей розвиток потребує уточнення по­няття матерії. Довгий час ми користувалися ленінським визна­ченням матерії як філософської категорії для позначення об'єктив­ної реальності, що дана людині в її відчуттях, що копіюється, фотографується нашими відчуттями, існуючи незалежно від них. Сьогодні деякі автори вважають його дещо обмеженим, оскільки воно зосереджує увагу на гносеологічних аспектах матеріального, нехтуючи властивим йому онтологічним змістом. Справді, підкрес­люють вони, якщо не зосереджуватися на гносеологічному визна­ченні матерії, а розглядати її з огляду на розвиток сучасної науки і філософії, то можна виділити: 1. Онтологічні складові: а) рух і його форми; б) простір; в) час; г) детермінація. 2. Гносеологічні принципи: а) пізнаванність; б) об'єктивність; в) реальність.

Виходячи з цього, робиться висновок, що узагальнене визна­чення категорії «матерія» повинне базуватися на тому, що це - об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміно­ване й безпосередньо або опосередковано пізнаване людиною *.

У світі немає нічого, крім матерії, що рухається. Рух внутріш­ньо властивий самій матерії, він невіддільний від матерії та не існує без матерії, як і матерія не існує без руху; рух є атрибут, спосіб існування матерії. Рух є зміна взагалі. Рух, зміна - це внутрішньо пов'язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності та змінюваності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осмислити лише тоді, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії.

Історичний досвід людства свідчить, що світ - це рухлива матерія. У свій час Ф. Енгельс у «Діалектиці природи» виді­лив 5 форм руху матерії - механічну, фізичну, хімічну, біоло­гічну і соціальну. При цьому він спирався на три принципи:

1. Форми руху необхідно розглядати з урахуванням рівня організації матерії — кожному рівню відповідає своя форма.

2. Між формами руху існує генетичний взаємозв'язок, ви­щий виникає на базі нижчого.

3. Вищі форми руху специфічні і незвідні до нижчих.

Ці принципи зберігають своє значення і зараз, але відкрито нові різні організації матерії і тому потрібне уточнення класифікації форм руху матерії.

Зокрема, найзначніші зміни стосуються співвідношення ме­ханічної, фізичної й хімічної форм руху. Хімічна форма, з одного боку, виникає із взаємодії мікросвіту, а з іншого, є умовою появи такої форми, як молекулярно-фізичний рух.

Вона так би мовити, забезпечує перехід від фізики мікросвіту до макрофізичних процесів.

У новому світлі постала проблема співвідношення механічного і фізичного руху. Механічний рух виявляється не пов'язаним із яким-небудь одним окремо взятим структурним рівнем організації матерії. Він скоріше характеризує взаємодію декількох таких рівнів. Слід розрізняти квантово-механічний рух, що характеризує мікрооб'єкти і механічний рух макротіл.

Багато нового й у розумінні біологічного руху. У сучасній науці склалося уявлення про цілісність біосфери як умову диференціації та розгортання всіх рівнів організації живої ма­терії й відповідно до цього формування різноманітних підвидів біологічної форми руху. Життя слід розглядати не як плане­тарне, а як космічне явище. Воно зароджується лише на певній стадії розвитку метагалактики, що є одним з можливих світів.

Пізнання форм руху матерії неможливе без знання простору і часу - філософських категорій, якими позначаються основні форми існування матерії. Якщо простір є найзагальнішою формою ста­лості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час - це фор­ма його розвитку, внутрішня міра його існування.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з прак­тичною, суспільно-історичною діяльністю людини. З розвитком суспільства змінюються і розвиваються просторово-часові уяв­лення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворюють пори року, то в межах релігійного світо­сприймання час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір - це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю й іншими ознаками; час же - це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктив­на форма існування матерії, що характеризується послідовні­стю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Кожна частка світу має свої власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соці­альний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору й часу.

Історія свідчить про те, що кожне покоління людей створює таку світоглядну картину світу, яка задовольняє його потреби. Тому до завершеності, достатньої повноти теорії буття, онтології, яка відобразила б Всесвіт як ціле, з усіма відношен­нями, взаємодіями та зв'язками, ще надзвичайно далеко.

Спроби осмислити закономірності походження всесвіту існу­ють у вигляді декількох цікавих гіпотез. Зокрема, вчені вва­жають, що існують фізичні величини, т. зв. світові константи (безрозмірна константа електромагнітної взаємодії або постійні тонкої структури, а також константа, що визначає сильну взаємодію, т. зв. баріонний заряд), які визначають характер дії законів тяжіння, електромагнетизму, сильних і слабких взаємодій, що управляють перетвореннями елементарних часток і утворенням із них більш складних матеріальних систем. Світові константи - такі, що дозволяють у Всесвіті з'являтись хімічним взаємодіям, виникнути життю і людському суспільству. У сучасн0ій космології ці ідеї входять у зміст т. зв. антропного принципу, відповідно до якого наш світ облаштований так, що припускає можливість появи людини як закономірного результату еволюції матерії.

Цікавою видається і гіпотеза про те, що при народженні нашої метагалактики тільки 4 з 10 просторово-часових вимірів мали макроскопічний статус, а інші виявилися нібито згорнутими в глибинах мікросвіту, в сферах 10-³³ см. Їх можна виявити, лише проникнувши у ці сфери, але там ми зіткнемося з принципово іншими світами.

Дата добавления: 2013-12-14