В. Арабська алхімія

До початку VII ст. араби жили в основному на території Аравійського півострова, але поступово починають просування на Захід і Північ. У VII -VIII ст. вони утворили величезну феодальну державу, яка на Сході сягала теперішніх Узбекистану та Туркменістану, а на Заході охоплювала всю Північну Африку разом з теперішньою Іспанією. Центром держави був спочатку Дамаск, а згодом (VIII - X ст.) - Багдад. Після завоювання країн античного Світу араби засвоїли греко-східну культуру, яка зберігалася протягом століть т. зв. александрійською школою (гідне жалю, що при штурмі арабами Александрії згоріла знаменита Александрійська бібліотека, в якій були зібрані твори майже всіх філософів античної доби). Усе ж до рук арабів потрапило багато праць грецьких і римських учених. Араби доповнили ці відомості знаннями, винесеними з Індії, Китаю. З цього конгломерату знань, теорій і виникло те, що стали називати алхімією (до слова "хімія" додали арабський префікс "ал-"). Уже на початок IX ст. араби мали власну алхімію, яка істотно відрізнялася від релігійно-містичної єгипетсько-грецької хімії останнього її періоду. У творах арабських авторів раннього періоду майже цілком відсутня містика і таємничість. Усі описи операцій викладені ясною і зрозумілою мовою, без алегорій та яких-небудь шифрів.

Стимулом арабської алхімії було прагнення задовольнити вимоги прикладних наук, насамперед фармакології та медицини. Після проникнення в Європу араби створили там багато наукових центрів, куди з Європи їхали люди (переважно грамотні, якими тоді були лише представники знаті чи монахи) для вивчення різних наук. Так алхімічні знання арабів поступово проникають у Європу, але розповсюджуються вони спочатку повільно. Зазначимо, що народи Західної Європи познайомилися з грецькою атомістикою в значній мірі завдяки арабській філософії. Як писав у XIX ст. знаменитий німецький дослідник Гумбольдт, араби вивели Європу зі стану здичавіння, в якому вона знаходилася протягом кількох століть в результаті нашестя варварів. З найвидатніших науковців тієї пори, твори яких значно вплинули на розвиток хімії в пізніші часи, в першу чергу варто назвати Джабір - ібн-Ґайяна (721-815), лікаря і алхіміка, відомого в Європі під іменем Ґебера. Він залишив багато книг з медицини, алхімії, математики, філософії, фізики ("Книга про отрути", "Книга сімдесяти"), хоча не всі ці книги написані ним, скоріше його учнями. Ґебер був послідовником учення Аристотеля про походження металів і мінералів. Він уважав, що всі метали в природі є результатом сполучення в різних пропорціях Hg + S. Це потім перебрали європейські алхіміки. Саме Ґебер вперше отримав і описав нітратну кислоту, царську воду, ляпіс, сулему та інші важливі реактиви.

Відомий також арабський алхімік Абу-Бекр Мухамед-аль-Разі ( 866-925), по-європейському Разес. Він був послідовником Ґебера і дотримувався експериментального напрямку в алхімії. Написав 15 книг з алхімії, в т.ч. "Зведення дванадцяти трактатів", "Книга секретів". Він уперше дав класифікацію хімічних реакцій і сполук, яка ґрунтувалася на експерименті, була точною і ясною. Хімічні речовини Разес розділяє на 4 групи: рослинні, тваринні, похідні (продукти хімічної обробки перших) і мінеральні. Він також наводить список приладів та інструментів, якими користувались алхіміки. Попри ці всі досягнення Разес також займався пошуками "еліксиру життя" і вірив у взаємоперетворення металів.

Важливим арабським науковим центром на той час була Середня Азія (Самарканд, Ургенч,Бухара). У X ст. там жив і діяв таджицький учений Абу-Алі-ібн-Сіна (по-європейськи Авіценна).

Він володів усіма науковими знаннями своєї епохи, звів їх у доступну систему. Особливе значення він надавав воді, яка все розчиняє, утворює, скріплює. В окремих випадках він пов'язував розчинення у воді з певними перетвореннями. При цьому особливе значення надавалося мінеральним водам, бо вони містять розчинені метали, солі. З усіх вод найкращим розчинником є "очищена" (дистильована) вода, яку можна добути зі звичайної. З металів Авіценна особливу увагу звертає, як і інші алхіміки, на ртуть, але найдосконалішим вважав золото. Солі деяких металів він рекомендував як зовнішній лікувальний засіб. Він описав застосування солей стибію, свинцю, а також мідного купоросу для лікування хвороб очей. Авіценна не визнавав ідеї взаємоперетворення металів, хоча і допускав можливість їх отримання зі ртуті. Мабуть, тут він мав на увазі амальгування. Рецептами Авіценни користувалися лікарі, алхіміки понад 500 років.

У цілому алхімія в арабів розвивалася якихось 5 століть (VII -XI). Але з початком XI ст. арабська держава починає розпадатися, утворюються окремі халіфати. Виникає загроза знищення високої арабської культури з боку турків. У цих умовах наука відходить на другий план. Алхімія поступово приводить арабів до містицизму, до алегорій, і занепадає. Проте в цілому ми повинні констатувати, що араби протягом кількох віків зберегли античну науку, доповнили її своїм вкладом, і передали її європейським народам.

Дата добавления: 2013-12-14