ТЕМА: Історія філософської думки в Україні

План:

1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

2. Українська філософія XV-XVII ст. Поява професійної філософії.

3. Філософія в Києво-Могилянській академії. Життя та філософська діяльність Г.С. Сковороди.

4. Українська філософія кінця XІХ – XX ст.:

а) Релігійно-ідеалістична філософія в Україні ХІХ ст. Філософія О. Новицького, С. Гогоцького, П. Юркевича.

б) Філософські ідеї українських мислителів кн. ХІХ – поч. ХХ ст. Філософські ідеї О. Потебні, М. Максимовича, Т. Шевченка, І. Франка Лесі Українки.

в) Філософія української національної ідеї. Українська філософія пер. пол. ХХ ст. Філософія В. Вернадського, Д. Донцова В. Липинського, Д. Чижевського.

Основні поняття і категорії: софійність, кордоцентризм, антеїзм, індивідуалізм, екзистенційність, патристика, схоластика, теоцентризм, деїзм, пантеїзм, ісихазм, аскетизм, раціоналізм, метафізика, емпіризм, сенсуалізм, суб’єкт, об’єкт, суспільний договір, матерія, матеріалізм, ідеалізм, лінгвістика, філософія мови, позитивізм, споріднена праця, національне самовизначення, макрокосм, мікрокосм, світ символів.

Література:

1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К, 1992.

2. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К., 1996.

3. Горський В.С. Філософія в українській культурі. – К., 2001.

4. Дрогобыч Юрий. Годы и пророчества. – Харьков, 2002.

5. Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. – К., 1981.

6. Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІІ вв. – М., 1990.

7. Иларион. Слово о законе и благодати. – М., 1994.

8. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури 16-18 століть. – К., 1996.

9. Історія філософії на Україні у 3-х т. – К., 1987.

10. Історія філософії України. Хрестоматія. – К., 1993.

11. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.

12. Нечуй-Левицький I. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К., 1992.

13. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні Курс лекцій. Навч. посіб. – К., 1999.

14. Попович М. Мировоззрение древних славян. – К., 1985.

15. Становление философской мысли в Киевской Руси. – К. 1984.

16. Україна: філософський спадок століть. Хроніка-2000. Вип. 1.– К., 2000.

17. Філософія: підручник / С.П. Щерба, О.А. Заглада. – 7-е вид. – Житомир: «Полісся», 2011.

18. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992.

1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

Дохристиянські витоки української філософії

Світоглядно-філософські начала українського народу сягають значно глибинніших шарів вітчизняної культу­ри, її дохристиянської доби. Могутнім підґрунтям духовної культури українського народу, золотим віком гармонії у світосприйманні наших пращурів була язичеська минувшина, яку яскраво репрезентує геніальна пам'ятка – «Велесова кни­га» VIII-IX ст., що дійшов до на­шого часу в копії XVI-XVII ст. Книга засвід­чує велич духу русичів, їх вірність поглядам та діянням предків. Тексти її свідчать, що світоспоглядання праукраїнців було міфічно-практичним. Світ у ній поступово набуває рис об'єктивності на противагу індивідуально су­б'єктивним уявленням про нього. Виявляється потяг до світопізнання, вільного від будь-яких практичних інтере­сів, а з ним і тенденція деміфологізащї світу.

Анахарсіс (у Геродота — Анахарсій) (остання чверть VII — середина VI століття до н. е.) — напівлегендарний скіфський мудрець. За деякими античними авторами, один з канонічної групи «Семи мудреців». Батько — скіфський цар Гнур (син Ліка), мати — еллінка. Подорожував Елладою, де здобув славу мудреця. Спілкувався з багатьма політичними діячами. Статуя Анахарсіса стояла в Афінах. Після повернення в Скіфію Анахарсіса у Гілеї убив рідний брат — цар Савлій. За свідченням Геродота «він загинув через те, що хотів завести іноземні звичаї, і через те, що спілкувався з еллінами». 50 сентенцій Анахарсіса згадувались у творах багатьох філософів та істориків за античного та візантійського часів.

Ана́харсис (др.-греч. Ἀνάχαρσις «небесный глас»; ок. 605—545 гг. до н. э.) — скиф, сын царя Гнура, брат царя Савлия и Кадуита. Прибыл во времена Солона в Афины, где встречался с самими Солоном и с другим знатным скифом Токсаром (другое написание — Токсарис), который был известен в Афинах как врач и мудрец, позже путешествовал по другим греческим городам. Диодор Сицилийский и Диоген Лаэртский указывают, что он вместе с другими мудрецами посещал лидийского царя Крёза, которого персы считали советником по Скифии.

Анахарсис прославился как мудрец, философ и сторонник умеренности во всём, его причисляли к семи мудрецам и ему приписывались многие разумные изречения и изобретения. Существует более 50 изречений Анахарсиса на разные темы: размышления о поведении людей; о взаимоотношениях между людьми; о защите собственного достоинства; о зависти; о значении языка; о мореплавании; о гимнастике; о политике и общественном устройстве; о вине и вреде пьянства и т. д. Известно десять «кинических» писем Анахарсиса: к лидийскому царю Крезу (два), афинянам, Солону, тирану Гиппарху, Медоку, Аннону, царскому сыну, Терею — жестокому правителю Фракии, Фразилоху. Эти письма, носящие имя Анахарсиса, по мнению ученых, датируются III—I вв. до н. э. и примыкают к традиции, которая идеализировала «природные», «варварские» народы и была наполнена острым социальным содержанием под влиянием кинизма. По легенде, Анахарсис изобрел якорь, усовершенствованные гончарный круг и парус.

После возвращения в Скифию он, по сведениям Геродота, был убит за совершение иноземного религиозного обряда. По поводу смерти Анахарсиса Геродот сообщает (IV, 76-78):

Анахарсис повидал много стран и выказал там свою великую мудрость. На обратном пути в скифские пределы ему пришлось, плывя через Геллеспонт, пристать к Кизику. Кизикенцы в это время как раз торжественно справляли праздник Матери Богов. Анахарсис дал богине такой обет: если он возвратится домой здравым и невредимым, то принесет ей жертву по обряду, какой он видел у кизикенцев, и учредит в её честь всенощное празднество. Вернувшись в Скифию, Анахарсис тайно отправился в так называемую Гилею (эта местность лежит у Ахиллесова ристалища и вся покрыта густым лесом разной породы деревьев; низовья Днепра или Дона). Так вот, Анахарсис отправился туда и совершил полностью обряд празднества, как ему пришлось видеть в Кизике. При этом Анахарсис навесил на себя маленькие изображения богини и бил в тимпаны (медные тарелки). Какой-то скиф подглядел за совершением этих обрядов и донес царю Савлию. Царь сам прибыл на место и, как только увидел, что Анахарсис справляет этот праздник, убил его стрелой из лука. И поныне ещё скифы на вопрос об Анахарсисе отвечают, что не знают его, и это потому, что он побывал в Элладе и перенял чужеземные обычаи.

В конце XVII века в храме московского Новоспасского монастыря мастер Фёдор Зубов создал по сторонам лестницы, ведущей ко входу, роспись, на которой вместе с Платоном, Аристотелем, Плутархом, Солоном, Клавдием Птолемеем, Иродионом, Гомером и мифическим Орфеем был изображён Анахарсис. Замысел росписи состоял в том, чтобы представить античных философов и поэтов, которые встречали прихожан, предшественниками христианства[источник не указан 800 дней].

Часто рассматривается как полностью легендарный персонаж. Однако надпись из Ольвии середины VI века до н. э. (посвящение Аполлону Борею, сделанное Анаперром, сыном Анахирса (sic), сколотом), возможно, сделана сыном Анахарсиса.

Філософська думка часів Київської Русі.

У межах києво-руської культури філософія виокремлюєть­ся як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду. Ця думка, ввібравши в себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема античної та віза­нтійської, значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку українсь­кої філософської думки впродовж століть.

Новий рівень тогочасної філософської думки україн­ського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Повість ми­нулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Слово» Кирила Туровського, «Повчання Володимира Мономаха», «Молін­ня» Данила Заточника, «Послання Клима Смолятича».

Попри те, що окремі з них за формою нагадують віза­нтійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнювати їх з ними. Але «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів по­хід» і особливо «Слово про Закон і Благодать» є наскрізь оригінальними. У християнській літературі їх автори фо­рмували нову світоглядну парадигму.

Перший митропо­лит із русичів Іларіон у своєму «Слові»:

· вла­сну інтерпретацію «істини», «благодаті», «волі», «світ­ла», «тіні» (в межах історичних поглядів середньовіччя);

· відійшовши від усталених стереотипів, протиставив їм ідею рівності народів, історію поступового і рівного їх залучення до хри­стиянської культури. Істина універсальна, всеохопна і за­вдяки цьому тотожна Благодаті, яка змінює однобічність Закону. Закон був досягненням іудеїв і «Благодать да­рована всьому світу;

· усупереч тогочасній церковній традиції славить дохристиянське минуле, проголошує язичницькі народи справжніми спадкоємцями вчення Христа. Підні­маючись до філософських узагальнень у розв'язанні того­часних політичних проблем, митрополит з патріотичних позицій наголошує, що Україна-Русь своїм хрещенням зо­бов'язана не впливу інших країн, а лише «Божій Благо­даті».

Ø Не менш важливим джерелом української філософії києво-руського періоду є перекладна література, яку за спрямуванням змісту поділяють на кілька груп: перекладні Біблія та Євангеліє, праці отців церкви; твори філософського змісту («Діалектика» Іоанна Дамаскіна, «Житіє» Костянтина (Кирила) Філософа, «Бджо­ла», «Хроніки» Георгія Амартола, Георгія Синкела та ін.).

Ø Перекладна література виходила з коментарями, кри­тичними поясненнями вітчизняних книжників, які не про­сто повторювали чужі релігійно-філософські ідеї, думки, а осмислювали їх, перепускали через свої переживання, свою душу, а вибором конкретного автора виявляли як суспільно-державні потреби, так і власні вподобання та інтереси. Оскільки києво-руське суспільство сприйняло інтравертне східне християнство з його апеляцією до глибин-но-внутрішнього пошуку потаємного сенсу, то цілком за­кономірно, що найавторитетнішими авторами переклад­ної лиератури були представники східної патристики: Василь Кесарійський (Великий), Григорій Назіанзин (Богослов), Григорій Ниський, Іоанн Златоуст. Отже, тогочасна філософія мала не духовно-теоретичний, а духовно-практичний вимір, діяльнісну сутність. А філософом вважали лише того, хто, здобувши істину шляхом нагромадження книжних знань, налаштовував своє життя згідно з її основними принци­пами.

Ø Така інтерпретація філософії, а отже і філософа в Ки­ївській Русі, сформувалася під впливом східного христи­янства в його києво-руському варіанті, а також традицій міфологічного світогляду. Філософія ще не мала визнан­ня самостійної форми знання, не була сферою теоретично­го освоєння світу. Це дало їй змогу, на відміну від схола­стичної філософії Західної Європи, набути значного по­ширення, стати засобом навчання широких кіл суспільства, що, безумовно, мало позитивний сенс. Водночас проявля­лися і зворотні аспекти цього становища. Більшість києво-руських мислителів у своїх принципових поглядах бу­ли надмір одностайними, виразно демонстрували серед­ньовічну догматичність, своєрідну уніфікованість світорозуміння.

Ø Онтологічні проблеми вони розв'язували в контексті того­часних поглядів на світ, зокрема його поділу на земний (недосконалий, другорядний) і потойбічний, небесний. Сте­реотипному поділу світів, негативним оцінкам земного бут­тя києво-руські мислителі протиставляли, наслідуючи неоплатоністські ідеї *кеносису» (сходження потойбічного у поцейбічне), захоплення гармонією, розмаїттям земно­го світу як наслідків діяння Творця. Природний, «тварний» світ вони вважали неодмінною умовою зв'язку лю­дини і Бога, шляхом, що веде до трансцендентного. Категорії Добра і Зла мали онтологічні риси, уявлялись як реальні космотворчі чинники, які визначають буття Всесвіту («Повість минулих літ»).

Ø Філософській думці Київської Русі властивий був і ду­алізм сприйняття й тлумачення часу. З одного боку, домі­нував так званий лінійний час – від «створення світу» до «кінця світу», що замінив міфологічну ідею вічного колообігу, поділивши час на частини – до Христа й після нього (минуле, сучасне і майбутнє). А з іншого – існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня, христи­янські свята, закономірно повторюючись, перебували у колообігу.

Ø Своєрідно розв'язувала вона гносеологічну проблема­тику. Оскільки світ і все суще в ньому вважала результа­том творчості Бога, то й пізнання зводила до розкриття у ньому божественного сенсу, тобто осягнення абсолютної істини – Бога. У пізнанні Божествен­ної сутності бачилися два шляхи: «благодатний», власти­вий лише святим і апостолам, і «приточний», доступний усім смертним, завдяки розумному тлумаченню «знамень» і «чудотворень» («Послання» К. Смолятича). Культ книги був фундаментальною світоглядною орієнтацією не лише ча­сів Київської Русі, а й протягом усього розвитку філософ­ської культури в Україні.

Ø Людину як носія серця києво-руська православна тра­диція розглядала ширше від загальноприйнятих канонів східного християнства з його аскетично-чернецьким спря­муванням, однобічним визнанням цілковитої гріховності людини, її фатального тяжіння до зла. У системі філософ­ських поглядів мислителів Київської Русі людина – багатомірна цілісність, що поєднує тіло, душу й дух, роль яких різна. Тіло гріховне й другорядне, воно лише тимча­сова оболонка і пристанище душі; сутнісна роль належить душі й духу, завдяки яким здійснюється єднання людини з Богом. Людина для них «храм», в якому присутній Бог, посередник між Богом і ним створеним світом. На проти­вагу визнанню тотальної людської гріховності вважалось, що всі люди мають одні й ті ж доброчинні задатки, які розвиваються, примножуються у процесі життєдіяльнос­ті. Дуалізм душі й тіла, поєднання природного і духовно­го в людині розглядалось через призму притаманної їй індивідуальної свободи. Сутність свободи полягала у ви­борі між шляхом спасіння (життя) через служіння Богу і шляхом гріха та смерті як розплати за людську гординю і непокору.

Ø Активно популяризувалось християнська ідея мило­сердя, яка стала принципом, що вимагав не лише милостивого ставлення до ближніх, а й розглядав милостиню як загальну взаємну любов і пова­гу, як універсальний засіб, умову гармонізації людських стосунків («Ізборник Святослава 1076», «Повчання» Во­лодимира Мономаха).

Ø Зверталась пильна увага на усвідомлення людиною своєї гідності, неповторної індивідуальної сутності. Тому в особливій поша­ні були такі чесноти, як хоробрість, відвага, сміливість, пат­ріотизм. Та найвищими цінностями визнавались «честь» і «слава» — засади в ієрархії складових тогочасної моралі («Слово про Ігорів похід», «Моління» Данила Заточника, «Повчання» Володимира Мономаха).

Ø У філософських шуканнях часів Київської Русі важ­ливе місце посідали й історіософські проблеми: інтерпретація історії людства як ру­ху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспіль­них проблем («Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про Ігорів похід», «Повість минулих літ», «Києво-Печерський Патерик» та ін.).

Ø В межах філософії КР сформувались визначальні риси української філософської традиції: антеїзм, екзистенціалізм, кордоцентризм, індивідуалізм, софійність.

Філософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на гли­бинне осягінміня актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і гніту як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічно ві­зантійському варіанті на києво-руському ґрунті з доміну­ючою тенденцією до екзиетенційно-антропологічного спря­мування філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

Дата добавления: 2014-01-04