Номіналізм. Іншою філософською школою Древнього Китаю був моїзм, заснований Мо Ді (Мо-цзи), який народився у рік смерті Конфуція і помер близько 400 р. до н.е., ще до

Моїзм

Іншою філософською школою Древнього Китаю був моїзм, заснований Мо Ді (Мо-цзи), який народився у рік смерті Конфуція і помер близько 400 р. до н.е., ще до народження Мен-цзи. Так що якщо хто на кого з цих китайських мислителів уплинув, то це Мо Ді на Мен-цзи.

Про життя Мо Ді відомо мало. Книга «Мо-цзи» – плід колективної творчості моїстів. Моїзм існував два століття.

Небо і його воля. Не заперечуючи у своєму світогляді основного значення у світобудові неба, автори «Мо-цзи» дають своєрідне трактування цього значення. Небо – зразок для правителя. У цьому відношенні воно подібне на кутомір або циркуль для ремісника. Зразком же небо може слугувати завдяки своєму людинолюбству. «Небо не хоче, щоб велике царство нападало на мале, сильна сім'я пригноблювала слабку маленьку сім'ю, щоб сильний грабував слабкого, хитрий обманював наївного, знатний вихвалявся перед незнатним» (1, 194). Навпаки, небо «бажає, щоб люди допомагали один одному, щоб сильний допомагав слабкому, щоб люди вчили один одного, щоб знаючий учив незнаючого, ділили би майно один одного. Небо також бажає, щоб верхи виявляли ретельність в управлінні країною, щоб у Піднебесній панував порядок, а низи були старанні у справах» (1, 191). «Але відкіля відомо, що небо бажає, щоб люди взаємно любили один одного і приносили один одному користь, але не бажає, щоб люди один одному робили зло й обманювали б один одного?» (1, 180). «Як довідалися, що небо дотримується загальної любові й

приносить усім користь? Це видно з усезагальності неба, з того, що воно всіх годує. Нині небо не розділяє великих і малих царств... Небо не розрізняє малих і великих, знатних і підлих; усі люди – слуги неба, і немає нікого, кому б воно не вирощувало буйволів і кіз, не відгодовувало свиней, диких кабанів, не напувало вином, не давало в достатку зерно... Хіба це не є вираження всезагальності, якою володіє небо?.. Якщо ж небо має всезагальність, проявляє всезагальну любов і годує всіх, то як же можна казати, що воно не бажає, щоб люди взаємно любили один одного, робили один одному користь» (1, 180).

Таке міркування Мо Ді. Так моїсти намагалися наївно обґрунтувати свою тезу про необхідність гарних стосунків між людьми. Тут вірно помічена рівність усіх людей перед природою, котра береться в своєму позитивному ставленні до людини. Стихійно-руйнівною, так само однаковою для усіх, функцією природи, у тому числі й неба, що у період посухи все спалює, а в період дощів усе затопляє, викликаючи повені, що набувають у Китаї жахливих розмірів, моїсти зневажають. Вони бачать лише позитивне ставлення природи до людини. Однак моїсти, як і всі древньокитайські філософи, залишаються в межах протофілософії і не в змозі подолати таких пережитків передфілософії, як антропоморфізм. Тому небо в них здатне «бажати» і «не бажати», воно має волю. Більше того, небо нагороджує і карає, і той, хто спонукує людей до зла, неодмінно понесе покарання.

Заперечення долі. Разом з тим моїсти заперечували конфуціанське передвизначення. Прийняття концепції долі, вважали моїсти, позбавляє сенсу ісі людські справи. Небо нічого конкретно не визначає. Люди вільні. Небо тільки бажає, щоб люди любили один одного.

Любов. На відміну від конфуціанців з їхньою любов'ю до ближніх, моїсти проповідували любов до дальнього. Першу любов моїсти засуджували, вони називали її «окремою любов'ю». Такій любові небо не вчить. Воно вчить «всезагальній любові». «Необхідно окрему любов, корисливу вигоду замінити всезагальною любов'ю, взаємною вигодою» (1, 193). Відсутність всезагальної любові – головна причина безладу. «Окрема любов» – причина «взаємної ненависті».

Народ. Народ – вища цінність. Воля неба і воля народу збігаються. Любов неба до людей – насамперед любов неба до простого народу. Тому, наслідуючи небо, дотримуючись його волі, правителі повинні любити народ. Насправді ж простий народ голодує, замерзає без одягу, не знає відпочинку, тоді як вани, гуни й інші знатні люди розважаються. «Мій задум, – говорить Мо Ді, – щоб знищити все це» (1, 197).

Управління. Однак моїсти у своїх соціальних планах не йшли далі вчення про необхідність удосконалювання управління. Правителі повинні шанувати мудрість, підбирати служивих людей не за їхньою знатністю, не за вмінням лестити їм, а за діловими якостями, шанобливо слухати, коли їм говорять правду. Таким чином, у своїй позитивній програмі моїзм вимагав лише зміни методів управління, не торкаючись класових відносин. Усе зло в поганих радниках ванів.

Війна і мир. Моїсти – переконані супротивники воєн. Вони проти розвязання політичних суперечок між державами військовими засобами. Вторгаючись на територію сусідньої держави, армія топче хліб, рубає ліси, руйнує міста і селища і не повертається назад, і тисячі сімей залишаються без годувальників і батьків. Однак воля неба вимагає, щоб усі держави любили одна одну.

Традиція і закон. Моїсти радили ставитися до традиції критично, вибираючи відтіля тільки гарне. Вони висміювали конфуціанців, які прирівнюють чесноту до дотримання старовини, де було багато зла. З іншого боку, й нове може бути гарним: «Потрібно й зараз створювати гарне. Я хочу, говорив Мо Ді, щоб гарного ставало більше» (1, 198). Відкидаючи конфуціанську пристрасть до старовини і до традиції (ритуалу), моїсти не фетишизували і закон. Закон – підсобний засіб управління, закони повинні узгоджуватися з волею неба, тобто служити загальній любові.

Знання. Моїстське вчення про знання демократичне. Немає таких обраних людей, які мали б уроджене знання. Джерело знання – народ, його трудова, практична діяльність. Знання народу – критерій істини. «Правило перевірки знання про те, чи існує щось у Піднебесній чи ні, неодмінно полягає в тому, щоб брати за зразки факти, які чули або бачили маси людей» (1,196). Знання повинні мати практичну цінність, служити народу. Великого значення моїсти надавали вмінню провадити міркування, логіці (що ми бачили на прикладі принципового для моїзму міркування про волю Неба).

Проблемами пізнання особливо займалися пізні моїсти. Існує думка, що в книзі «Мо-цзи» щонайменше шість глав належать пізнім моїстам, які жили вже після Мо-цзи. Підстава для такої думки полягає в розумінні, що в цих главах помітні сліди й ознаки полеміки з поглядами філософів, які жили після Мо-цзи.

У цих главах першим і головним предметом пізнання проголошується оточуюча нас і мало залежна від нас невблаганна дійсність. Вона пізнається насамперед чуттями. Міркування не є самостійним джерелом знання, тому що все «істинне проходить у наше знання через п'ять органів чуттів». Чуттєве

знання не повинно бути випадковим і стихійним. Воно повинно стати методичним, а для цього необхідне спостереження. Найкраще своє власне спостереження. Власне спостереження порівнюється з діаметром кола, а чуже – з його дугою.

Однак, хоча міркування не є самостійним джерелом знання, воно вельми важливе у пізнанні. Побачити й почути самому, почути від інших добре, але цього мало. Треба ще відокремити у своєму серці істину від неправди, а неправду – від істини. Тільки міркування дає нам розуміння суті речей. Звичайно, таке відбувається не завжди, осягти суть речей нелегко, але цього варто прагнути.

Ми можемо бути задоволені результатами міркування тоді, коли отримане нами розумне знання, знання суті речей, стане ясним і виразним. Ясність і виразність – критерій і мірило істини.

Знання відкладається в словах і поняттях. Як співвідносяться слово і поняття? Слово є вираження поняття.

Слова і поняття також є предметами знання.

Таким чином, у нас вийшло вже три предмети пізнання: речі, слова і поняття.

Але тоді виникає питання: а як слова і поняття відносяться до речей? Виявляється, що слова і поняття виражають речі. Кожне слово – ім'я, яким називаються речі. Імена бувають часткові, родові й загальні. Часткове ім'я позначає одиничну річ. Родове – близько-подібні речі. Загальне ім'я – речі, які на перший погляд здаються різними, але які за своєю сутністю теж подібні.

Моїсти міркували і про судження. При цьому вони підходили навіть до відкриття законів мислення. «Не будемо називати тигра собакою! Не будемо називати річ чужим їй ім'ям!». Це схоже на закон тотожності, який, як відомо, вимагає, щоб при міркуванні про що-небудь не було підміни одного предмета іншим. Моїсти говорили так: не будемо підмінювати імена!

Пізні моїсти підходили й до закону заборони суперечності: два протилежних судження про один і той самий предмет не можуть бути обидва істинними, хоча, додав би Аристотель, можуть бути обидва хибними, якщо ми маємо справу саме з протилежними предикатами, які допускають щось середнє між собою, чим відрізняються від істинної суперчності, де середнього нема, через що такі два твердження про один і той самий предмет не можуть бути обоє відразу істинними й істинність одного означає неодмінну хибність іншого (закон виключеного третього).

Пізні моїсти намагалися класифікувати судження.

Судження ймовірності – таке судження, в якому предмет судження виражений не цілком.

Судження припущення виражає недостатньо обґрунтоване знання.

Судження наслідування бере за зразок інше судження, котре у подібній ситуації було правильним.

Судження зіставлення пояснює дану річ за допомогою опису іншої речі. І т.д.

Пізні моїсти намагалися займатися теорією доведення. З зіставлення яких саме суджень випливає з необхідністю висновок? Інакше кажучи, вони прагнули визначити модуси силогізму.

Пізні моїсти поставили важку логічну проблему – проблему брехуна. Чи хибне судження: «Всі слова в Піднебесній хибні»? Якщо це судження хибне, то тоді виходить, що «Всі слова в Піднебесній істинні». На мій погляд, це невірно, тому що може бути так, що «Одні слова в Піднебесній помилкові, а інші слова в Піднебесній істинні».

Моїсти досліджували і причинність. Вони визначали причину як те, що призводить до певного результату. При цьому вони розрізняли велику і малу причини. Велика причина завжди призводить до шуканого результату, мала ж не завжди. Але якщо немає хоча б малої причини, то результату ніколи не буде.

Пізні моїсти вчили, що слова і поняття повинні відповідати дійсності. Вони ввели уявлення про порожні поняття. Поняття порожнє, коли йому не відповідає ніяка річ. Вони намагалися розділити речі за родами.

Сам процес пізнання пізні моїсти розуміли насамперед як процес пізнання причин явищ, подій, речей.

Повертаючись до Мо-цзи, скажемо, що засновник моїзму був глибоко переконаний в істинності свого вчення саме як міркування. Він говорив, що спроби інших шкіл спростувати його міркування – це все одно що спроби розбити камінь яйцем. Можна перебити всі яйця в Піднебесній, але камінь не розіб'ється. Так само незламне і вчення Мо Ді.

До люблячих порозмірковувати моїстів примикають китайські філософи, яких на Заході назвали номіналістами, тобто школою імен (латинське слово «номіна» означає «ім'я»). Китайською ж мін-цзя («мін» – ім'я). Представників школи мін-цзя називають також софістами, оскільки вони грали в слова і цю гру доводили до абсурду.

На жаль, праці цих філософів самі собою майже не збереглись – і ми знаємо про їхнє вчення головним чином від їхніх критиків. В уявленні їхніх супротивників, китайські номіналісти

прагнули скоріше до того, щоб здивувати наївних людей, ніж до того, щоб досягти істини.

Однак у їхніх міркуваннях є зерна діалектики.

Зупинимося на таких китайських номіналістах, як Хуей Ші і Гунсунь Лун.

Хуей Ші. Головним джерелом наших знань про Хуей Ші є 33 глава даоської книги «Чжуан-цзи», де про Хуей Ші говориться осудливо.

Хоча «сам Хуей Ші вважав свої вислови "великим поглядом", однак «його вчення було суперечливим і плутаним, а його слова не потрапляли в ціль». Йому вдавалося перемагати вуста людей, а не їхні серця. Це означало, що наївні люди не могли словами і міркуваннями спростувати Хуей Ші, проте відчували, що тут щось не так.

Кращі міркування Хуей Ші такі:

«Якщо від ціпка довжиною в один чі відрізати половину щодня, то [навіть через] десять поколінь не виснажиться [його довжина]».

«У стрімкому [польоті] наконечника стріли є мить, коли він не рухається і не стоїть на місці».

Гунсунь Лун. Гунсунь Місяць більше поталнило, ніж Хуей Ші: від його праць дещо збереглося. Гунсунь Лун доводив, що «білий кінь» – не «кінь». Його міркування таке: «"Кінь" – це те, що позначає форму, "білий" – це те, що позначає колір. Те, що позначає колір [і форму] не є тим, що позначає форму. Тому кажу: "білий кінь" – не "кінь"».

Дата добавления: 2014-01-05