Походження

План

Тема 1

Філософія: поняття, предмет, структура та функції

1. Поняття “філософія”: сутність, предмет та походження

2. Основні духовні джерела філософії: міфологія, релігія

3. Засоби і форми буття філософії (філософський напрямок, філософські – течія, школи, вчення, ідеї)

4. Специфіка філософського знання

5. Структура філософського знання: історія філософії, онтологія, гносеологія, соціальна філософія, футурологія, антропологія

6. Філософські методи.

7. Основні функції філософії.

1. Поняття “філософія”: сутність, предмет та походження

Філософія – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві.

Термін “філософія” має давньогрецьке коріння і в перекладі означає любов до мудрості (філео –люблю, софія – мудрість), себто до глибоких теоретичних міркувань. Українські філософи XVIII – XIX ст., і передусім Г.Сковорода, позначали філософію словом “ любомудріє”.

Вперше термін “ філософ” з явився в ужитку давньогрецького мислителя й математика Піфагора (біля 580-500 рр. до н.е.), використаний ним стосовно визначення людей, які прагнуть інтелектуального знання та правильного образу життя. “Мудрість” же – це якість, що притаманна лише богам, тоді як люди можуть лише прагнути до неї, поважати і любити.

Подальше тлумачення й закріплення в європейській культурі терміну “філософія” пов язано з іменем Платона, давньогрецького філософа (429-347р. до н.е.). Початкове поняття “філософія” використовувалося у більш широкому значенні, означаючи сукупність теоретичних знань, накопичених людством. При цьому, треба зазначити, що знання, які називали філософією, охоплювали не лише практичні спостереження й висновки, зачатки науки, але й міркування людей про світ, і про себе, про сенс і цілі людського існування. Тобто охоплювали увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання були синкретичними, тобто єдиними, такими, що концентрували в собі всю інформацію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце в світі, про щастя, сенс людського буття тощо. Цінність мудрості вбачалась у тому, що вона дозволяла виносити практичні рішення, керувала людською поведінкою, образом життя. Як бачимо, виникнення філософії означало появу особливої духовної настанови – пошуку гармонії знання про світ з життєвим досвідом людей, з їх віруваннями, ідеалами, надіями.

Чим є філософія?

Соціальність людини означає, що індивідуальні життєві проблеми різних людей перехрещуються, створюючи загальне поле життєвих проблем суспільства. Життєві проблеми вміщують в собі момент філософічності й мають таку структуру: людина, яка діє; обставини та світ, на який вона впливає; дія людини – роздуми чи метод; випадок, диво, тобто надприродне. Філософські проблеми є ракурсом життєвих проблем – в них приймають участь образи людини, світу, бога та дії, що пов язує три перші образи. Й лише потім народжуються поняття й концепції, тобто проблеми вербалізуються. Філософія осягається серцем – і затуманюється словами. І, в той же час, туман слів може кристалізуватися в нові образи, він якби змушує нас серцем пробиватися крізь слова, щоби осягнути образи.

Філософські проблеми як і життєві поділяються на: проблеми-образи, проблеми-дії та вербальні проблеми.

1. Філософські проблеми-образи присутні в будь-яких життєвих проблемах (Купити хліб – їжа заради збереження життя, проблема страждання, проблема“хліба насущного” і т.д.), а акцентування на них уваги свідчить про філософський склад розуму, про любов до мудрості, яка полягає в спрямуванні до аналогічного, корелятивного бачення ситуації. Філософська проблема – це насичене бачення без втрати будь-якого змісту.

2. Проблеми-дії – це цілепокладаюча діяльність. Напр., в концепції Карлоса Кастанеди навчання в “європейському” значенні відкидається як нікчемний струс повітря. Учні під впливом екстравагантного й шокуючого впливу вчителя руйнують своє уявлення про реалії й можливості людини, створюючи замість нього нове, до речі, невимовне ловами.. Так філософія вбачає своє завдання у “перевертанні світу того, хто навчається”, змушуючи його змінитись, і головне, почати діяти. по-новому.

Власне філософські проблеми-дії є якби схемами діяльності, які наперед задають чергу й сам набір допустимих дій. Так народжується концептуальна, “філософська” послідовність у всіх вчинках, тяга до пророчого слова (слова, що потрясає готову дійсність). Це філософи не за освітою, а за вчинками.

3. Вербальні проблеми. Саме тому, що філософ має більш різноманітний вибір слів, він грає в смисли й підтексти. Цим він часто заганяє себе в капкан нерозуміння з боку непідготованої людини.

Предмет філософії. Питання, що вивчає філософія, є одним з найбільш проблемних для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у ХХ ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).

Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, напр. математики також історично змінювався. Якщо виходити з загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією. Найбільш загальні засади сущого (буття – небуття, простір-час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких “конструюється” світ, і є предметом філософії.

Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

Філософія як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII – Viст. до н.е. у таких осередках людської цивілізації, як Давні Індія та Китай, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.

1. Історія індійської культури сягає віків: від кочових племен до дрібних державних утворень (ІІ тис. до н.е). Світоглядом була міфологія, викладена у Ведах (збірники гімнім, що проголошують панування касти жерців (брахманів). У середині Іст до.н.е. в давньоіндійському суспільстві відбулися соц.-політ. зміни, що призвело до зміни світогляду й формування основних шкіл індійської філософії(на фоні кризи міфології). На зміну релігії брахманізму приходить джайнізм та буддизм, як ідеологічний протест проти касти брахманів.

Основні школи: ортодоксальні – веданта, міманса ньяя, йога. Основою світі є Брахман – безособове начало та Атман – носій принципу індивідуальності. Мета людського життя – подолати низку нескінченних перевтілень(колесо сансари, породжена кармою, відплатою за попереднє життя) і злитися з космічним брахманом.

Неортодоксальні – буддизм, джайнізм. Буддизм вважає, що життя – це страждання. “Чотири благородні істини” Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчатий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, пр. прагнення, пр. думка, пр. мова, пр. дія, пр. спосіб життя, пр. зусилля, пр. зосередженість. Це і є засіб опанування бажаннями. На цьому шляху досягається ніпвана – стан незворушності й спокою, який перериває сансару –безкінечність народжень.

Давня китайська філософія. Припадає на VI – III ст. до н.е., золотий вік кит. філос., коли сформувалися провідні філос. школи: даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філос., були сформульовані традиційні для китайськ. філос. проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайстка філософія також сформувалася в лоні міфології, а для переходу до філософії необхідні певні соціальні умови чи зрештою соціальні сили, яким була потрібна філософія. Мислителі Китаю цікавилися в основному соц.політ та етичною проблематикою: питання управління державою, відносинами між різними соц. прошарками, між людьми, батьками і дітьми.

Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соц.-політ. і моральною проблематикою, інші (даосизм) переймалися ставленням людини до природи, виводили моральну поведінку із законів природи.

Конфуціанство – філос. вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Це вчення є духовною оновою китайського суспільства.

Основою конфуціанської моралі є вчення про жень – людинолюбство. Це варіант нової моралі, який мав регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але їх інтереси стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім ї до тебе не будуть ставитися вороже”. Пізніше цю моральну вимогу повторює Христос, а Кант підносить до рівня основної моральної вимоги.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття “лі” (правило, норма, ритуал, церемоніал). “Лі” треба дотримуватись неухильно, без нього не може існувати держава. Якщо не існує “лі”, то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами й низами, літніми й молодими.

Вчення це є консервативним – пошанування традицій та підміна права мораллю - у світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним.

Даосизм – філос. вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному закону дао.

Засновник даосизму – Лао-цзи, автор трактату “Дао де цзін”. Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао – шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, безтілесне, перебуває у безперервному русі. Дао існує і окремо і невідокремлено від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, “хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі”.

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до не-діяння. Однак, не-діяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням.

За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао.

Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.

2.Основні духовні джерела філософії: міфологія, релігія

Виникнення філософії мало і певні ідейні передумови. Воно стало можливим лише на певному ступені розвитку культури, за певного рівня інтелектуального розвитку. Історично, як зазначалося, філософії передувала міфологія. Пам ятки культури Давньої Греції дають змогу поетапно простежити перехід від міфологічного мислення до філософського, до логосу, значенням якого є думка, поняття, розум, смисл. А індійська філософія взагалі формувалась у лоні міфології (у Ведах), тому розмежовувати їх буває важко.

Міфологія не просто передувала філософії, вплинула на її формування. Вона, як пізніше і релігія, була загальним тлом, на якому складалась філософія. Справді, міфологія та релігія є первинними культуротворчими чинниками, серцевиною культури. Світогляд грека гомерівських часів, його мораль, право, мистецтво грунтувалися на міфологічних засадах. І хоча філософія, на відміну від міфології та релігії, не так міцно укорінена в міф, однак первісні філософські погляди на космос, необхідність, людину, загальне світовідчуття походять з філософії.

Філософія тільки підносила до рівня понять те, що давній грек відчував серцем. Це ж стосується і пізнішої європейської філософії, яка розвивалася в загальному культурному контексті, витвореному християнством. Стиль мислення, проблематика, світовідчуття філософів, навіть філософів атеїстів, укорінені в світоглядну проблематику християнства. Щодо цього вплив міфології, а потім і релігії на виникнення та розвиток філософії є неоціненним.

На становлення філософії, особливо в її європейському варіанті, відчутно вплинули зародки наукового знання. Не випадково перший етап давньогрецької філософії прийнято називати натурфілософією, філософією природи. Особливе значення мала математика, її поняття та логічна побудова часто слугували взірцем для філософії. Перші філософи, Фалес (625- 545 до н.е.) і Піфагор (580-500 до н.е.) були й відомими математиками. Тільки на основі певного досвіду, набутого науковим мисленням, можна було аналізувати поняття, логіку та категорії.

Зрештою, виникнення філософії потребує й певного рівня духовної культури загалом. Це насамперед моральні сентенції, які закріплюють життєвий досвід, розвинута система загальних понять у мові, певний рівень усвідомлення світоглядних позицій (правда і кривда, добро і зло). Філософія як вершина духу може постати тільки на певному фундаменті. На бідному, недорозвинутому духовному грунті вона не проросте.

3. Засоби і форми буття філософії (філософський напрямок,

філософські – течія, школи, вчення, ідеї)

Вивчаючи історію філософії, ми звертаємо увагу на різноманітність філософських вчень, шкіл, течій, напрямків.

Первинною, висхідною одиницею історико-філософського процесу є філософське вчення – це система певних, логічно між собою пов язаних поглядів того чи іншого мислителя. Оскільки вчення, створене окремим філософом, знаходить своїх послідовників, то формуються філос. школи. Послідовники Платона – платоніки, Августина – августинці, Канта – кантіанці і т.д.

Філософські школи – це сукупність філос. вчень, об єднаних певними базовими ідейними принципами.

Сукупність різноманітних модифікацій одних і тих же ідейних принципів, які розвиваються різними, нерідко конкуруючими школами. прийнято називати течіями. Напр., у сучасній філософії такою течією є позитивізм, персоналізм. і т.д.

Найбільш великі і значні утворення в історико-філософському процесі називаються філос. напрямками.. Вони являють собою сукупність філософських течій (а значить вчень і шкіл), які навіть розходячись одне з одним, відстоюють деякі спільні, такі, що мають принципове значення, положення. Філос. напрямки, як правило, існують протягом тривалого історичного періоду, протягом декількох епох.. Як приклад можна назвати матеріалізм та ідеалізм, емпіризм та раціоналізм, радикалізм та іраціоналізм.

Екзистенційно-персоналістський напрямок.

Якщо в марксизмі філософія розглядається як одна з форм суспільної свідомості, то представники цього напрямку виступають проти тлумачення філософії як виразу будь-яких сторін абсолютної ідеї чи суспільного буття. Філософія, на їх думку, специфічна не своїм предметом, а способом ставлення людини до буття. Отже, сутність філософії створює не якийсь особливий предмет розгляду, а саме філос. мислення, філософування. Філософування – це відображення буття у формі проблеми, а філософія перетворює наявну дійсність у проблему: проблематизація дійсності й одночасно спроба її депроблематизації, тобто вирішення цієї проблеми в міркуванні.

В екзистенційно-персоналістичній інтерпретації підкреслюється, що філософія – це не наука, а духовно-практична форма освоєння дійсності. На відміну від науки, вона являє собою не просто теоретичне знання, інтелектуальну конструкцію, я є виразом основних переконань людини, його моральної позиції.. Філософування – це духовний акт, в якому діє не лише інтелект, але уся сукупність духовних сил людини. Це означає, що в основі філософії лежить досвід людського існування у всій його повноті.

Представники цього напрямку настоюють на особистому, суб єктивному характері філософії, на присутності особистості філософа у всьому його вченні. Філософія – це спрямованість особистості встановити згоду з самим собою й з оточуючим світом, це форма реалізації його власної сутності. Кожна особистість створює свою філос. систему. Скільки особистостей, стільки ж може бути й філос. систем. Тому й необхідно навчитися вести філософський дискурс, себто вміти слухати один одного.

4. Специфіка філософського знання

Філософія є світоглядом, але особливим – теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філософія наділена властивістю, яка виводить її за межі світогляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення грунтуються на пізнанні. Релігія, напр., не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення. ЇЇ вихідні засади пояснення задані у священних книгах (Біблія, Коран). Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідомого, просякнута пафосом пізнання. Зрештою, світ як невідоме, як проблема постав лише перед філософією. Для незрілого мислення проблем не існувало. Виникнення філософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати проблеми, а й утримувати їх протягом певного часу нерозв язаними. На цій підставі можна стверджувати, що однією з особливостей філософського знання є його спрямованість на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання.

1. Філософія і наука – їх споріднює пізнавальний пафос, оскільки обидві засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви; й є загальними теоретичними знаннями. Тобто побудовані на узагальненнях, правилах логіки, що дає підстави розглядати філософію як науку.

Однак, між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціон. і в мистецтві, техніці, юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, вони і використовуються в науках, не є предметом їх спеціального дослідження; по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття “причина”, “матерія”, “ідеал”. не мають фактичних відповідників. По-четверте, надзагальний характер філос. понять надає їм ще одну особливість – В їх інтерпретації виражається ціннісне відношення людини до світу. Скажімо, в розумінні причини можна стверджувати, що у світі все запрограмовано і від людини нічого не залежить, а можна доводити, що світ – це різні можливості, реалізація яких залежить від людини. Це і є ціннісне ставлення до світу. Наукове ж знання – об єктивне, воно не залежить від переконань та ідеалів вченого, а філософське пройняте суб єктивністю. Воно, будучи світоглядним, охоплює оцінювальне і практичне ставлення людини до світу. Це є знання певного суспільства і певної особи, яка сповідує певні цінності.

Нестрогість, надзагальний характер філософських понять, їх незводимість до фактів становлять сутність філософського мислення. В ньому є свої недоліки, але є й переваги. Філософське мислення є більш вільним, ніж жорстко прив язане до фактів природничо-наукове. Ця “вільність” змісту філос. понять дає змогу їм бути теоретичною базою, до якої звертається і наука при переосмисленні своїх термінів

2. У ХХ ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Марксизм, напр., однозначно зводив філософію до ідеології, інші течії перебувають на протилежних позиціях.

Ідеологія у вузькому значенні – сукупність ідей, цінностей і практичних настанов, які виражають і захищають інтереси певних соц. спільнот – націй, класів, груп. За ідеологією приховані інтереси певних соц. сил. В такій ситуації – це фактично світська релігія де віра домінує над розумом. Філософія не має нічого спільного з такою ідеологією. Проте ідеї філософії можуть використовуються в політ. боротьбі – марксистська філософія в СРСР, що призвело до виродження філософії як такої.

Ідеологія у широкому розуміння – дух епохи, нації, залежність ідей від соц. буття, тобто залежність, яка складається об єктивно, поза інтересами людей. За такого розуміння ідеологію значно важче відмежувати від філософії. Вона не зводиться до неї також. Філософські ідеї завжди вкорінені в певний соціум, тому говорять про китайську чи українську філософію. Вони визначаються і етапами розвитку суспільства. При цьому аксіологічний і праксеологічний аспекти філос. світогляду однозначно передбачають соц. залежність, а отже, ідеологічність. У пізнавальному ж аспекті, згідно з яким філософія виступає як освоєння світу розумом, вона фактично втрачає ідеологічний характер. Філос. розуміння простору, часу, логіки мислення не є відтворенням соц. відносин даного суспільства - апеляція до наукового пізнання виводить її за межі ідеології.

5. Філософія, будучи багато в чому спорідненою з мистецтвом, суттєво відрізняється від нього. Мистецтво оперує художніми, чуттєвими образами. Художній образ – це загальне у чуттєвій формі, це узагальнення на рівні відчуттів, яке лише “проглядається”, а не чітко фіксується. Якщо у науці загальне (теорія) чітко прив язане да фактів, то у філософії цей зв язок більш вільний. У мистецтві ступінь свободи між загальним і чуттєвістю значно більший. отже, філософія є проміжною ланкою між наукою і мистецтвом.

Ця свобода дала можливість митцям першими відчути екологічну кризу - в певному одиничному несприятливому факті “побачити” загальне – чорну перспективу людства. Після виявлення деяких закономірностей – за проблему взялися філософи, і лише тоді, коли криза стала реальним фактом, який можна вивчати емпірично – вона стала предметом наукового дослідження.

Отже, специфіка філос. знання полягає у тому, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від науки, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва – грунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дійсності.

6. Структура філософського знання: історія філософії, онтологія, гносеологія, соціальна філософія, антропологія

1. Історія філософії – галузь філос. знання, предметом якої є закономірності та особливості філософського пізнання на різних етапах історичного розвитку.

Концепцію історії філософії зумовлює покладена в її основу загальна схема історичного процесу, ця схема визначається філософським розумінням історії. У процесі вироблення розуміння історичного розвитку філософії сформувалось немало концепцій філософії історії.

Найпоширеніша - марксистська конц. філос. історії (однолінійна) – розглядає історію як безперервний висхідний рух людства від нижчих стадій до вищих – від первісного до технічно розвинутого ладу.

У ХХ ст. нім. мислитель Освальд Шпенглер (“занепад Європи”) висунув конц. історичного коловороту, стверджуючи, що єдиного людства, як і спільного для всіх народів шляху розвитку немає. Існують окремі ізольовані культури – єгипетська, китайська тощо, кожна з яких подібно до організму, проходить певні стадії розвитку – дитинство, зрілість, старість і занепад. Вони виникають і зникають, здійснюючи замкнене коло. А історія – це коловорот, у якому на зміну одним культурам приходять інші.

2.Онтологія. Вчення про першооснови буття. Вона виділяє різні сфери буття – неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо. За основу світу різні течії беруть: матеріальне, або є ідеальне (ідея, дух, Бог).

3. Філософська антропологія – вчення про природу та сутність людини.

Тілесність, інтереси, цілі, цінності, час, темпоральність. Сучасна проблема “тиранії моменту”.

2. Аксіологія – вчення про природу цінностей, їх місце в реальності; про структуру ціннісного світу, тобто про зв язки різних цінностей між собою, із соціальними та культурними чинниками та структурою особистості.

3. Гносеологія вивчає закономірності процесу пізнання.

4. Філософія техніки.

7. Філософські методи.

Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування (міркування, роздумування на філос. тем), як вміння філософувати. Для філософа процес пошуку істини важить не менше, ніж сама істина. Навчання філософії полягає не в засвоєнні десятка філос. думок, хоч це важливо, а у виробленні вмінь підніматись до філос. узагальнень. Таке вміння набувається в процесі читання філос. творів. Однак його можна формувати і свідомо, засвоюючи філос. методи мислення.

Метод – сукупність правил дії (напр., набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв язанню теоретичних чи практичних проблем.

Метод грунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення. Отже, філософ виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які відкривають нові смислові горизонти загальних понять, дають їм особливу інтерпретацію

Філософи ще з часів Фр.Бекона (1561-1626) і Рене Декарта (1596-1650) намагалися досліджувати проблему методів наукового пізнання – індукцію, дедукцію., аналіз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали методами самої філософії. Однак багато х них розробляли особливі філос. методи, відмінні від методів конкретних наук: діалектика (Платон, Гегель, Маркс), метод трансцендентального аналізу (Кант, неокантіанці), Феноменологія (Гуссерль), герменевтика (Дільтей, М.Гайдегер).

1.Діалектика – це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія (боротьба) протилежностей. Цей термін походить від грецького – діалектик – мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог, оскільки греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним закріплюється значення філос. методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку. (Тезис-антитезис-синтез).

Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджуватиме, що “необхідність – це не випадковість”, “живе – не мертве”, “прогрес – не регрес”, “добро є запереченням зла”. Завдяки такому протиставленню ці поняття набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що \в необхідному є випадкове, в живому – мертве, у прогресі – регрес, у добрі – зло, розкривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського.

Однак цьому методу властиві й деякі вади, так як він з ясовує зміст лише найзагальніших понять (простір – час, кількість –якість, явище – сутність, одиничне – загальне), реальна дійсність не береться нею до уваги.

2.Феноменологічний метод. Формування понять відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Цей метод дає можливість побачити як конституюється світ у нашій свідомості.

“Взяти світ у дужки”, феноменологічна редукція (зведення) – за дужки виносимо матеріальний світ, логічні структури, інших не як суб єкти, як духовний світ. В дужках має залишитись дещо незмінне(моя свідомість) – це і є істинна сутність, чи феномен, чиста структура сприйняття, яку можна знайти тільки у свідомості, на трансцендентальному рівні. Трансцендентальне – це умова можливості досвіду взагалі, оскільки весь світ існує в нашій свідомості. як онтологічна структура.

А свідомість – це завжди свідомість про щось... Далі працює ноеза (акт сприйняття свідомості на трансцендентальному рівні) і ноема – те, на що спрямована наша інтенціональна діяльність. Це безпосередній акт сприйняття – бачимо лише фасад будинку, але це репрезентує нам будинок у цілому. Це відбувається на трансцендентальному рівні.

3. Герменевтика. Як здатність трактування екзегез. Шлейермахер конгеніальність, Гадамер – злиття двох горизонтів: горизонт питання та горизонт відповіді, має значення культурний контекст.

8. Основні функції філософії.

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій.

Суспільні функції філософії:

1. Світоглядна, пов язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

2. Загальнометодологічна (“методос” – спосіб), що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, їх координації та інтеграції;

3. Пізнавальна (гносеологічна), що полягає в поясненні найбільш загальних принципів бутт та вихідних основ нашого мислення;

4. Прогностична, яка розкриває загальні тенденції (пердбачення) розвитку людини і світу;

5. Критична з її принципом “піддавай усе сумніву”, яка виконує антидогматичну роль у розвитку знань;

6. Аксіологічна з її вимогою дослідження об єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

7. Соціальна, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

8. Гуманістична, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

9. Освітня, пов язана з впливом філософії на свідомість людей. Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства. Водночас освітню функцію не слід уявляти надто спрощено. Йдеться не про формування однотипних поглядів і переконань, єдиного світобачення, спрямованого на уніфікацію особи, своєрідну “підгонку” всіх під єдиний стандарт. Мета вивчення філософії в системі вищої освіти полягає не лише в засвоєнні певного обсягу філос. знань і формуванні вміння їх застосовувати (що є дуже важливим і бажаним), а у тому, щоб актуалізувати інтелектуально-творчу діяльність людини, адже справжня філософія – це завжди теоретизування, завжди праця думки. Опанування змістом філософії – важлива передумова нашого духовного збагачення, інтелектуального розвитку, здатності як до адекватного розуміння найскладніших проблем сучасного людського буття, так і участі в їх розв язанні.

Іноді філософія претендувала на невластиві їй функції творця історії. Звідси песимізм Гегеля: “Сова Мінерви вилітає в сутінки” – Мінерва (Афіна) є богинею мудрості, а її посланець (сова) – символ мудрості – приходить тоді, коли день уже минув, події здійснились, - це націлює філософію на пасивну позицію. Вона повинна тільки пояснювати те, що в житті вже здійснилось.

Маркс же замислив свою філософію як теорію революційного перетворення світу: філософи тільки пояснювали світ, а йдеться про те, щоб його змінити.(11 теза про Фейербаха). Насправді ж філософія не повинна перетворюватись на ідеологію. Суб єктом філософії є не маси, не політ. партії, а окрема особа. Духовне вдосконалення особи (суспільства через особу) є основним завданням філософії.

Дата добавления: 2014-01-05