Тема 2. Філософія Стародавнього світу

Філософія Стародавнього світу

План

1. Західна та Східна парадигми філософії

2. Філософські вчення Стародавньої Індії

3. Філософські вчення Стародавнього Китаю

1. Західна та Східна парадигми філософії

Кожному народу, його культурі притаманний свій особливий спосіб сприйняття світу і саме цим зумовлена відмінність однієї національної філософії від іншої. Наприклад українська філософія та німецька філософія.

Однак, уся європейська філософська думка у своїй основі має спільні корені – це давньогрецька філософія. Й том у вона, у цілому, суттєво відрізняється від східної парадигми мислення, від індійсько та китайської філософії.

Відмінності:

1 – нечітке розмежування між міфологією та філософією, релігією та філософією. Індійська філософія починається з міфології, поступово переплітаючись із релігійними течіями. У Китаї ж, напр., даосизм та конфуціанство, виникнувши як філософські системи, трансформуються у релігійні течії.

Європейська ж філософія, будучи тісно пов’язаною з релігією, навіть у середні віки не розчиняється в ній. А Давньогрецька філософія була відокремлена від міфології. Що до науки, якщо європейська філософська традиція тісно пов’язана із наукою, то Сход ніколи не знав теоретичної науки.

2 – домінування етичної (Індія) і соціально-етичної (Китай) проблематики, тоді як європейська філософія звертається до цієї проблематики лише на окремих етапах свого розвитку, але домінує – онтологія та гносеологія.

3 – відмінність суб’єктів філософування. Греція та Рим – це особа(мислитель), яка посідає значне місце у суспільстві, тоді як для Індії та Китаю – особа значення не має.

Тому характерна риса східної філософії – це наявність шкіл, тоді як Європа апелює до поглядів значних особистостей і мислителів. Школи подекуди існують, але вони займаються не просто коментуванням поглядів учителів, а розвивають їх, змінюючи певні ідеї.

Отже, західний тип мислення можна назвати, по-перше, - парадигмальним, спрямованим у русло певної ідеї чи методу мислення, який ї визначає розвиток філософії та науки на певний період; по-друге – екстравертним – націленим на оволодіння зовнішнім світом. Звідси і виникає зв’язок: філософія-наука-техніка. Саме техніка й є практичним втіленням світоглядних ідей, спрямованих на освоєння світу.

Східна культура – інтровертна, спрямована на оволодіння внутрішнім світом. Тому вона насичена медитаціями, практиками моральног самовдосконалення тощо.

Чим зумовлена така специфіка? – Соціально-економічним ладом.

Про це говорять К.Маркс та М.Вебер.

1 – слабкий розвиток товарно-грошових відносин, натуральна форма сплати податків, примусові громадські роботи.

2 – особлива роль бюрократії (міста були адміністративно-бюрокр., а не торгово-економ. як у Греції). Такі риси азіатської деспотії притаманні й царській Росії, а пізніше СРСР.

Звідси – консерватизм суспільного розвитку, коли одні й ті ж соціальні структури існують протягом століть, коли ігнорується потреба у розвитку особистостейта її ролі у суспільному житті. Такими ж незмінними залишаються і філософські системи(лише коментарі), і розвиток природознавства – здобутки у медицині та техніці без теоретичної науки мало на що здатні.

Єдність двох типів філософування:

дослідників дивує духовна єдність, спорідненість мотивів, настанов на світ, способів самоусвідомлення людини, що виявилися у зах. та східн. філософіях та релігійних течіях. Дивина полягає у тому, що давньогрецька, індійська та китайська культури практично не контактували.

Карл Ясперс(1888-1969), досліджуючи цю єдність дійшов висновку, що період між 800 і 200 р.до н.е. є “вісьовим часом історії”, часом, який повертає хід історії людства.. Себто у цей час у різних кутках Землі, у розвинених цивілізаціях відбувається процес осмислення людиною самої себе та навколишнього світу, що дає їй можливість поставити перед собою вищі цілі. Це тяжіння до раціонального пояснення світоглядних проблем, а керуючись розумом, людина здатна змінювати традиційний світогляд, ставлячи власні питання.

2. Філософські вчення Стародавньої Індії

Існує сфера філософського знання, де істина не пов’язана із науково-технічним поступом. Це – сфера моралі. Морально-етичні концепції, які є основою східної культури, сьогодні, як і раніше, відчутно впливають на практику моральних стосунків у суспільстві, так засновані вони на реальному житті давніх людей.

Давньоіндійське суспільство виникло у ІІ тис. до н.е. і було кастовим (брахмани, кшатрії, вайшії та шудри). Основа світогляду – міфологія (брахманізм), що викладена у Ведах, які освячують кастовий поділ.

У І тис. до н.е. домінуюче становище займають кшатрії, і це зумовлює ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, і як результат – виникають такі течії як джайнізм та буддизм.

Зміна соціальних відносин – це формування основних шкіл індійської філософії. Їх два типи: ортодоксальні, класичні ( даршан) - веданта, міманса, вайшешика, санкхья, ньяя, йога, які визнають безумовний авторитет Вед та неортодоксальні (настіка) – буддизм, джайнізм, які запозичуючи з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ведична література – це тексти, переважно релігійного змісту, які складалися протягом приблизно 9-ти ст.(1500-600р. до.н.е.). Традиційно ведична література розділяється на декілька груп текстів:

а) – Веди (буквально: відання – звідси й назва всього періоду) – їх три:

8) Ригведа (знання гімнів) найстаріша. Це збірка гімнів, які склалися десь у ХІІст до н.е.

У деяких гімнах Рігведи є перші проблески сумніву стосовно необхідності жертви, в силі богів та їх існування. Напр.: “Хто такий Індра?” “Про нього говорять, що він не існує? Хто його бачив? Кому ми приносимо жертву?” “Що це було за дерево, що це був за стовбур, з якого витесали небо і землю?”

Важливим є гімн про першоістоту Пурушу, яку боги принесли у жертву і з частин якої виникають земля, небо, Сонце, Місяць, рослини, тварини, люди, соціальні прошарки та самі гімни. Пуруша – це космічний гігант який є “усім – минулим і майбутнім”. Пізніше (післяведичний період) образ пуруші втрачає антропоморфні риси і стає абстрактним символом первинних субстанцій.

І лише в одному з пізніших гімнів на питання “Кому приносити жертву?” звучить відповідь: Праджапаті – символ первинної сили творіння.

Брахмани – більш пізні ведичні тексти, в них йдеться про походження та виникнення світу. Це і старі положення про воду як першосубстанцію, на основі якої виникають окремі стихії, боги та світ у цілому.

У брахманах зустрічаються також положення про різні форми дихання (прана) як первинні прояви буття. це уявлення про дихання як один з основних проявів життя перенесений на абстрактний рівень.

б) – Брахманський період індуїзму – Упанішади (буквально: “сидіти біля” вчителя, щоби слухати його викладення змісту даних текстів) – завершують ведичну літературу. Упанішад біля 300 (виникли біля VIIІ - VІ ст до н.е.). Упанішади не дають цілісної системи уявлень про світ – це лише різні погляди.

Наприклад: “Людина – істота роздумів. Над чим вона міркує у цьому житті, тим вона і стає у наступному” (Упанішади.Кн.1. – с.162).

Головне місце в них займає нове тлумачення явищ світу, згідно якому в якості першооснови буття виступає універсальний абстрактний принцип – безособова істота (брахма), яка ототожнюється з духовною істотою кожного індивіда (атман).

Констатація ідентичності різних форм буття – атмана з брахманом – вияснення тотожності буття кожного індивіда з універсальною сутністю оточуючого світу є ядром вчення упанішад. Це звільнення від певної парадигми, яка, втративши свою плодотворність, перетворюється в ланцюги духовної свободи. Упанішади так констатують цей стан: “Розривається вузол серця, вирішуються усі сумніви, і її справи розсіюються” (Т.1., с.387).

Центральна ідея Упанішад полягає у проголошенні тотожності цієї духовної сутності в людині і природі. “Тат твам асі” – “Ти – одне з тим”.

Матеріальний світ – його процеси постійно змінні, кінцеві й тому мають неістинний характер. Вони є лише проявом духовного абсолюта й розрізняються тільки за формою та іменем. Чакра (колесо, що вічно рухається) є символом цикл14 -ічності буття реальної дійсності, яка врешті-решт знищується, розчиняється в Брахмані-атмані.

Тут Брахман слугує об’єктивним аспектом кінцевої реальності (бог, усепроникний дух), атман – суб ‘єктивний її аспект (душа). Починаючи з Упанішад, Брахман і атман стають центральними поняттями всієї індійської філософії, особливо веданти.

Концепція дхарми.

Принцип закономірності світу висловлено в концепції дхарми, яка на відміну від ведичної концепції ріти – універсального космічного світопорядку, набуває більш суб’єктивного, морально-етичного забарвлення.

Дхарма є аналогом поняття “раціо” в європейській філософії. Слово “дхарма” (dharma) має корінь “dhr”, що означає “тримати”, “утримувати” (Міф. слів – с.201). Уже в більш пізніх ведичних творах – Упанішадах – значення цього поняття розширюється.

1. У “ Брихадаранька упанішаді” дхарма виступає як обов’язок правителя, що виконує закон, а також як вищий принцип тотожній істині: “Поєтому и считают, что говорящий правду говорит дхарму, говорящий дхарму говорит правду. Ведь обе они одно и то же”.

2. Поняття “дхарма” як “те, що має бути”, подібне до поняття “істинність”, зустрічається і в “Тайттірія упанішаді”. “Я буду говорить должное. Я буду говорить правду”.

3. У більш пізніх Упанішадах (“Майтрі упанашада”) “ моральний обов’язок”.

У “Бхагавад-Гіті” термін “дхарма” набуває не лише морального змісту, але й явно релігійної спрямованості. Воно ідентичне поняттям: віра, праведність, релігія та релігійні принципи. Але зберігаються і смисли “дхарми”, визначені в Упанішадах: закон, моральний обов’язок, кастові обов’язки: «Собственный долг, даже самый скромный, лучше хорошо исполненного чужого долга. Лучше умереть, исполняя свою собств. дхарму ( свадхармо), чужая дхарма полна опасности»

Аналіз психічних та душевних явищ займає значиме місце в Упанішадах. У них визнається складна структура людської психіки та її компоненти: свідомість, воля, пам ять, дихання, почуття та ін) та їх співвідношення та взаємодія. Мислителі описують також різні стани свідомості: бодрствування, легкий сон, глибокий сон, чиста свідомість.

Центральне питання Упанішад – розрізнення знання: нище та вище.

Низьке знання: це знання емпіричної дійсності, яке вважається фрагментарним і тому неістинним. І тому в них немає обговорення суто логічних проблем та мудреці володіли такими прийомами як аналогія, цілеспрямований експеримент, розкладання явища на протилежні елементи.

Високе знання: це знання духовного абсолюту, яке розглядається як сприйняття буття в його цілісності і головним засобом його набуття є містична інтуїція – йогічна практика. Саме таке знання дає владу над світом.

Етика Упанішад.

Це проповідь пасивно-споглядального ставлення до світу: вищим щастям є позбавлення душі від мирських спокус. Та є й заклики до активної участі у житті.

Проводиться різниця між матеріальними та духовними цінностями, між благом як станом спокою та низькими перегонами за чуттєвими насолодами.

Концепція самсари та карми – вперше відіграє значну роль в Упанішадах.Тут поряд з релігійно-ідеалістичним змістом є й раціональні моменти: спроба встановити причинно-наслідковий зв’язок у шерезі людських вчинків, залежність діяльності від свідомості та волі, від суспільного статусу людини. Поведінка людини визначається моральним законом дхарми, який вимагає виконувати обов’язки, встановлені для кожної варни.

Концепція сансари (коловорот життя) – одна з головних тез упанішад та карми (закон воздаяння). Людське життя це нескінченний шерег перероджень – це спроба інтерпретації циклічних природних явищ. Закон карми вимагає постійної включеності у коловорот перероджень, детермінуючи майбутнє народження, яке є результатом усіх діянь минулих життів. Це спроба пояснення соціальної нерівності, як наслідку етичного результату діяльності індивідів.

І щоби пізнати Брахмана Атман має починати з самопізнання, самовдосконалення, що є вищою формою знання, джерелом щастя.

Отже, ведична література дає можливість простежити як увага давніх індійців переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку та мислення. Ведичні книги вважають священними й пізніші ведичні релігії – брахманізм та індуїзм.

Упанішади відіграли значну роль в історії індійської філософії: від давнини до наших днів. У них були проголошені головні світоглядні ідеї та концепції, які отримали більш детальний розвиток пізніше вони загальний фундамент.

Епічний період – поема “Махабхарата”, що складається з 18 кн, які розповідають про боротьбу за владу між двома родами – Пандавамі й Кауравамі, про філософські концепції (“Бхагавад-Гіта”, “Мокшадхарма”, “Анугіта”).

“Махабхарата” продовжує та розвиває погляди, що панували в Упанішадах: погляди на Брахман-атман чи пурушу як духовний абсолют та його осягнення як засіб спасіння та позбавлення від ланцюгів карми та самсари. Та якщо в Упанішадах це були розрізнені погляди, то в “М” – це вже вільні філософські концепції, які дають єдине тлумачення основних світоглядних проблем з фіксованим понятійним апаратом. Це, перш за все, вчення сакхья, тісно пов язане з йогою. (згадки були ще в Упанішадах). Головні положення про: пракриті чи прадхану ( матерія, природа) як джерело усього наявного буття – людської психіки й свідомості також та пурушу – чистий дух, Брахман, атман, які незалежні від матерії.

Ототожнення індивідуального атману з вищим Атманом є кінцевою релігійною цінністю, ідеалом релігійного “звільнення” (мокша). Реалізація ідеалу мокші – це переструктурування індивідуальної свідомості чи психокосм. У такому стані адепт осягає “істинне знання”, пізнаючи себе в якості вищого атману за допомогою “правильного опису” речей, послідовно підносячи їх до абстракції семи референтів: субстанція, якість, дія, загальне, окреме, внутрішня присутність і відсутність. Це метапсихологія.

Реалізація ідеалу мокші як процес стадіальної зміни станів свідомості передбачала включення в систему елементу індивідуального духовного діяння. Це був не лише процес виконання ритуалів, а й являв собою практику ментальної якості, а саме практику йоги як специфічно орієнтовану сукупність прийомів саморегуляції свідомості.

Неортодоксальні, некласичні філософські школи.

Буддизм – це світова релігія зі значними філософськими вкрапленнями. Основою буддійського віровчення є його анімістична концепція – вчення про бога й душу. Та тут є деякі суперечності –Будда – не Бог, він не творив світ і не керує ним, а є одним із будд, які засновували, розвивали вчення і згодом зникали.

Будда вчив, що Бог є духовним началом усього сущого, він перебуває у стані абсолютного спокою – нірвані ( угасанні, зникненні). Поруч з ним існують численні дрібні божества: будди, бодхисатви – святі, які керують світом і допомагають людям досягти нірвани. Такою є загальна схема буддійського анімізму.

Вчення про Бога є недосконалим, так як Бог розуміється як безмежне буття, найвище начало, з якого все виходить і в яке все повертається. Цим зумовлено твердження про “велике мовчання Будди”, що дало привід навіть оголосити буддизм “атеїстичною релігією”.

Недосконалість вчення про Бога компенсується тим, що усі аспекти буддійського віровчення звернуті до людини, її особи, душі, присвячені її спасінню. Буддизм уточнив концепцію душі, запозичену в брахманізмі. Душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зникають, а лише втрачають місце в композиції, що існувала, бо вона теж зникає. І негайно утворюється нова композиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, що зазнає змін. Залежно від того, як ця людина жила, як виконувала дхарму, карму, джамму (це синоніми терміну “закон”, правила високоморального життя), буде здійснюватися нове втілення перекомпанованої композиції дхарм.

У процесі перевтілення Бог не має жодної ролі. Все відбувається за законами карми.

Виходячи із сансари, душа людини потрапляє у нірвану – заспокоєння, стан, за якого віруючий звільняється від відчуттів. уявлень, свідомості, пристрастей, страждань. Так розривається ланцюг перетворень, зникає життя, настає небуття.

Феномен нірвани.

В чому ж полягає стан Нірвани?

Стан Нірвани виходить за межі земних радощів і страждань. Це відчуття позбавлення від безнадійної тяжкої хвороби, рабства, перебування у тюрьмі. Пояснення стану Нірвани недосконалій людині можна порівняти з поясненням глухому – що таке музика.

Роль особистості. Особа – це конкретна комбінація дхарм, себто певних якостей і можливостей. І від людини залежить як вони будуть реалізовані. Та людина скута надприродною Надособою – Божественним буттям, Бог народжує з себе світ і знову вбирає його в себе. Людина при цьому – ніщо. Перевтілюється Божественне, та це не принижує людини, оскільки вона єдиносуща з Божеством, вияв Божества. Головна проблема людини у тому, що вона не знає цього.

Ця концепція відмінна від християнс ької, згідно з якою, душа – творіння Боже, але наділена свободою вибору і відповідальністю перед Богом. Людини не було. Бог створив її подібною до себе. Спасіння її – не в розчиненні в богові, а в приєднанні до нього.

У буддизмі чітко визначена мета людського існування: самовдосконаленням домогтися зупинення перевтілень, вирватися із сансари і досягти нірвани. Для цього непотрібні жертвопринесення, культові церемонії.

Проблема особи зведена до проблеми удосконалення душі через перевтілення. Прогрес особистості полягає у тому, що одвічною сутністю є не душа, а потік психофізичного існування як поступове накопичення духовних заслуг через низку прогресивних існувань.

Душа як сума скандх ( частин) душі (чуттєве буття, емоції, діяльність думки, переживання, вольові імпульси, діяльність душі у сфері моралі, свідомість людини) – смертна, оскільки смерть розриває зв язок між скандхами.

Душа безсмертна, так як продовжує існувати нова комбінація скандх, наслідуючи добро і зло з попередніх утворень.

Основа вчення про людину, обгрунтування доктрини про спасіння людини –це – “Чотири благородні істини”, виголошені Буддою у першій проповіді у Бенаресі.

Будда вважав, що немає сенсу відповідати на питання, які, з точки зору етики, невизначені й некорисні, так як для їх вирішення та відповідей немає достатніх можливостей; це такі питання, як: чи вічний світ? чи він не вічний? чи світ скінчений? чи він нескінченний? чи відрізняється душа від тіла? чи вона тотожна з тілом? чи безсмертний той, хто пізнав істину? чи він смертний? чи може той, хто пізнав істину бути смертним і безсмертним одночасно? чи буде він ні смертним, ні безсмертним?

Це так звані 10-ть питань, які вирішити неможливо, чи Саньюта Накая.

Будда сказав: “ Лише подібні до дітей намагаються узнати, чи світ вічний, чи ні, обмежений чи нескінченний; вони ж – якщо вони не браміни, стурбовані добробутом алтарів – говорять про природу Брахми, якого вони ніколи не бачили. Єдине, що має значення, це боротьба зі стражданням, пошук шляху, який веде до звільнення від страждання, перебування на шляху з вісьмома розгалуженнями. Все інше – розумове споглядання, гра розуму, розумова забава (тевіта сутта)».

Будда ж, замість того, щоби займатися розглядом метафізичних проблем, які недоступні пізнанню й абсолютно нічого не означають для морального удосконалення, завжди намагався просвіщати людей з важливих для них питань, які торкаються: страждань людини, їх походження, їх припинення, Шляхи, які ведуть до припинення страждань. Це Чотири Благородні Істини.

Поняття страждання – має не лише фізичний та психологічний смисл. Він має філософське значення: страждання – це схильність до циклу виникнення й руйнування (самсара); схильність до володіння і й утрати; схильність до непостійності.

1 – існує страждання – це життя, старість, хвороба, смерть. Страждання – це не стан, а очікування його, очікування наслідків страждання, емоції, з ним пов язані: страх, неспокій, напруженість. Усі ці емоції мають соціальне походження.

2 – страждання має причину, це – жадоба буття. Бажання заповнює сансару впродовж усього ланцюга перероджень. Щоб звільнитися від страждання, треба усунути їх причину – жадобу буття. Остаточне звільнення від страждань можливе лише у нірвані внаслідок позитивних перероджень. Буддизм засуджує прагнення людини до задоволення своїх потреб, до щастя і добробуту, до здоров я, бо воно породжує страждання.

3 – оскільки страждання має причину, воно має початок, а отже і кінець, тобто воно може бути припинене, а людина звільнена від нього. Найвищий ефект досягається усуненням факту буття – зникають усі бажання. Та смерть – це перехід з однієї фази життя в іншу, а не кінець життя. Тому вона не є трагедією, а породжує сподівання. Вона не кара і не нагорода, а факт руху душі, рівноцінний факту народження людини.

1,2,3 істини – це суб єктивний стан людини, її переживання.

Отже, буддизм зводить у абсолют твердження, за яким головна риса чуттєвого буття в усіх його формах робить страждання суттю буття. Власне життя, існування у будь-якій формі завжди є стражданням та злом. Цим буддизм відрізняється від інших релігій, які були до й існують після нього. В усіх релігіях чуттєвому світу протиставляється “світ небесний” він звеличується, утверджується як “істинне буття”. Отже, земне життя – це підготовка до “життя” у світі “небесному”, яке є винагородою за земні страждання.

Однак буддизм вказує шлях до порятунку, до подолання страждань. Він полягає у повному подоланні людських почуттів, бажань, вічного блаженства у злитті з божеством і досягнення абсолютного спокою – нірвани. Цей шлях сформульовано у “третій святій істині”.

4 істина це – спосіб спасіння – “Восьмискладовий шлях спасіння” – вісім настанов для віруючого у практичному житті:

9) праведні погляди, тверда віра в Будду, засвоєння його вчення;

2) праведні бажання – готовність жити відповідно до в. Будди, спрямованість до нірвани;

3) праведне слово – не брехати, не лжесвідчити, не грубіянити;

4) праведна поведінка – не шкодити, не вбивати;

5) праведний спосіб життя – працювати чесно, дотримуватися законів;

6) праведне устремління – послідовність у протидії шкідливим думкам і порадам, самоконтроль у думках і діях;

7) праведне мислення – не відступати від засвоєних буддійських положень;

8) праведне самозаглиблення – відмова від усього земного, від усіх радощів, збереження спокою, вміння досягти глибокого медитативного трансу.

“Восьмискладовий шлях спасіння” фіксує елементарні норми моралі, без яких неможливе існування суспільства. Захист загальнолюдських норм моралі надає буддизму чіткого гуманістичного спрямування.

До Будди моральність визначали за приналежністю до касти, соціальним станом людини. Будда оголосив усіх рівними в духовній сфері, ігноруючи матеріальний бік людського життя. Він заперечував право приватної власності, національну обмеженість, проголошував загальне братерство людей, позбавлених права приватної власності. Він вірив, що людство рухатиметься до самовдосконалення, незалежно від віри у Бога.

Буддизм – це цілісна моральна система, але без догматичних норм поведінки, без канонізації зовнішніх форм(тому нехтування культових проблем). Визнаються протилежні моральні підходи, напр., засуджуючи вбивство, навіть комахи, дозволяє споживання м яса.

Людина має жити й діяти у соціумі, але має й акцентувати увагу на своєму внутрішньому бутті, психологічному стані, на самозаглибленні та моралізуванні.

запахів, квітів – розбещує зір, пристрасть до м якого ложа, користолюбство.

Отже, новизна буддійського вчення не стільки у вирішенні моральних проблем, утвердженні загальнолюдських цінностей, скільки у практичних рекомендаціях щодо їх досягнення. Ще одна особливість – надання особливого значення не зовнішнім чинникам, що впливають на людину, а силам її особистості. Спасіння людини залежить не від жертвопринесення, не від молитви, не від чийогось покровительства чи заступництва, а тільки від її самовдосконалення.

Китайський буддизм отримав назву чань-буддизм. Слово “чань” (японський варіант “дзен” походить від індійського “дхьяна” – зосередження, споглядання,медитація).

Засновником цього напрямку, який останні 30 років став предметом широкого інтересу у США та Зах. Європі, вважається індійський монах Бордхідхарма (528рр). Він заснував “езотеричну” (особливу), призначену лише для вузького кола посвячених школу буддизму.

Чань-буддизм певною мірою співзвучний даосизму. Їх поєднує розуміння головної цілі релігійного життя як внутрішнього злиття людини зі світом, формою реалізації якого є не-діяння. Так реалізується істинна природа людини.

Медитація ж мислиться як внутрішня зосередженість, занурення у світ власного “Я”. “Якщо ви не шукаєте Будду в самих собі, а шукаєте зовні, то це означає, що ви подібні до людей, які заблукали. Якщо всередині вашої природи ви звільнитесь від пристрастей, то відразу ж побачите власну природу, а це й є істинний Будда”- Хуан-Нень.

Отже, з точки зору чань-буддизма, просвітлення – це воз єднання з первинною і всеосяжною природою Будди, а для цього не треба довга сидяча медитація чи нескінченне повторення священних текстів. Чань-буддизм говорить: якщо Будда вже є всередині нас, тоді не треба спеціальних зусиль чи Будди в нас немає і тоді будь-які зусилля даремні. Тому основною формою знайдення Будди є недіяння.

Ще одна важлива особливість чань-буддизму полягає у тому, що його послідовники не розглядають у якості кінцевої цілі релігійного життя досягнення нірвани в тому сенсі, як це має на увазі Сіддхартха Гаутама та його послідовники – прихильники хінаяни (мала колісниця, вузький шлях спасіння). Для них спасіння настане лише для тих, хто цілком віддався релігії, служить їй, тобто лише для ченців. Для чань-буддиста це кінечна стадія релігійного життя, той ідеал, до якого він прямує.

Просвітлення – це шлях внутрішньої самозміни людини, у процесі якої відбувається перебудова не лише інтелектуальної цілі, але й усієї глибини її психічного й духовного “Я”. Просвітлення дає людині внутрішнє звільнення від влади обставин і пробуджує повноту творчої інтуїції. Свідомість просвітленої людини як би зливається з усім світом, починає працювати в його ритмі. Свідомий контроль поступається місцем несвідомій регуляції поведінки людини й необхідний результат досягається як би без зусиль, у ході здійснення людиною своєї внутрішньої сутності.

Чань-буддизм наприкінці 50-х років ХХ ст. охопив широкі кола інтелігенції та студенство Зах. Європи. Вони пов язували з чань-буддизмом надії на духовне оновлення, на отримання повноти буття, безпосередньої волі. Різноманітні течії хіппі вбачали в ньому ідейне виправдання морального нігілізму, побутової розпусти, повну зневагу до соціальних обов язків. Добропорядні обивателі намагалися в цій модній течії знайти ефективний засіб психотерапії, здатний послабити тиск “безглуздого світу”, а також як альтернативу кризи європейської культури. І нарешті, свою роль відіграла реклама, яка подавала чань-буддизм як панацею від усіх хвороб сучасного світу.

3. Давньокитайська філософія.

Період VI-ІІІ ст. до н.е.(епоха “боротьби царств” – себто це сприятлива ситуація для реалізації особи й розквіту культури. Вона завершилася наприкінці ІІІст. до н.е.) вважається золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи – даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, коли були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Основна проблематика: соціально-пролітична та морально-етична – конфуціанство, моїзм, легізм (управління державою, відносини між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками та дітьми).

Даосизм же переймався більше ставленням людини до природи, виводив моральну поведінку із законів природи.

Конфуціанство – це філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Конфуціанство має специфічну духовну орієнтацію, себто має прагматичний соціально-моральний характер і відповідає еталону доброчесності, значимого для китайця V- Ivст до н.е.- жити заради життя, а не в ім я благополуччя на тім світі або рятунку від страждань. Така спрямованість соціальної політики й адміністрації – підпорядкування релігійно-етичних норм, склалася в Китаї ще до Конфуція і, таким чином підготувала підгрунтя для “конфуціанства”.

Конфуцій (Кун Фуцзи) – 551-479р. до н.е.. Вчення Конфуція “Лунь-юй” (“Бесіди та судження”) продовжив його послідовник Мен-цзи, розглянувши питання про “справедливого господаря” таким чином, що народ має право змінити правителя (це поглиблення вчення Конфуція).

Це були часи смути і війн і суспільство потребувало морально-релігійної опори. Конфуцій, виступивши з критикою своєї епохи, високо оцінює минуле – Культ Неба і Культ Предків. На основі цього протиставлення та реанімації давніх культів, він створює власний ідеал удосконаленої людини – Цзюн-цзи.

Високоморальний Цзюн-цзи – це еталон для наслідування для пересічної людини, котра має знайти своє місце у світовій гармонії, а значить має постійно удосконалюватися. Мудрець чи “благородний муж” наділений двома гідностями: гуманністю і почуттям обов язку. Поняття “ гуманність” (жень) включає в себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей. Жень – це майже недосяжний ідеал, яким володіє сам Конфуцій та його улюблений учень, що рано помер.

Обов язок – це моральне зобов язання, яке гуманна людина накладає на себе сама й воно зумовлене вищим принципами та знанням, а не розрахунком.

Мудрецю Конфуцій протиставляє простолюдина, який позбавлений цих якостей і тому думає лишу про те, як би краще прилаштуватися й отримати користь. Перший – вимогливий до себе, другий – до інших; перший живе у згоді з людьми, але не йде за ними, другий – слідує за іншими, але не живе з ними у згоді.

Вчення про жень - це варіант нової моралі – посилення внутрішнього самоконтролю людини, яка покликана регулювати стосунки людей у державі, інтереси котрих стикаються.

Головна настанова – “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже”.

Цю моральну вимогу майже дослівно повторив Христос. А Кант у XVIIIст. підніс до рангу основної моральної вимоги. ЇЇ суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце.

Головну моральну вимогу Конфуцій обгрунтував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність.

Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (напр. в Ізраїлі) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Ідеї Конфуція були спрямовані проти несправедливості, існуючої навколо. Та як часто буває, коли його вчення стало офіційною догмою, головною стала не суть, а зовнішня форма, що проявлялася у підкресленій відданості старовині, повазі до старших, напускній скромності й доброчесності. Поступово в середньовічному Китаї, згідно з соціально-чиновницькою ієрархією, склалися певні норми й стереотипи поведінки людей.

Правила поведінки чи конфуціанські норми були відображені у церемоніал-трактаті Лин-зи, який мав силу понад два тисячоліття. Себто, на будь-який момент людського життя (життя, смерть, влаштування на працю) існували строго фіксовані правила поведінки. Суть така – у світі хаосу й мішанини усі мають знати свої місця, права та обов язки, робити те, що їм належить.

Вчення про Сяо – це видозмінений культ предків. Сяо є основою гуманності, що притаманна кожній людині, а особливо людині, котра прагне до ідеалу Цзюн-цзи. Суть Сяо – служити батькам за правилами обов язку Лі, поховати їх за правилами обов язку Лі і приносити їм жертви за правилами Лі. Культ синівської пошани – Лі, став загальною нормою життя у Китаї. Така позиція сприяла розквіту культу сім’ї та клану. Конфуцій говорив: “держава – це велика сім’я, а сім’я – це мала держава”.

Конфуціанство не можна назвати релігією у повному значенні цього слова, поскільки це і політика й адміністративні система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів – основа китайського способу життя, квінтесенція китайської цивілізації. Саме дякуючи цьому, китайська держава проіснувала 2 тис. років у майже незмінному вигляді, набравши масу консервативної інерції. Як і будь-яка релігія, конфуціанство впливало на мислення, побут і спосіб життя китайців. Для того, щоби вийти зі середовища простолюдина, необхідно було підкорити своє життя дотриманню цих норм і церемоній, оскільки без їх знання і дотримання ніхто не міг розраховувати на повагу, престиж, успіх у житті.

Та чи можна протягом усього життя керуватися цими офіційними догмами конфуціанства, які виключали зі сфери своїх інтересів усе, що було непідконтрольним розуму? Мабуть, що жити без почуттів неможливо.

Даосизм. Роль духовно-ідеологічної віддушини відігравав у Китаї даосизм – релігійний синкретизм, що сформувався паралельно з конфуціанством у др. пол І тис. до н.е). Його засновником є давньокитайський філософ Лао-цзи. Трактат “ Дао де цзин”

Це філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному закону дао.

Дао є центром доктрини, загальним Законом, Абсолютом, який вносить порядок в хаос речей, пануючи всюди необмежено в усьому. Дао має об’єктивний характер, його ніхто не створив, але все походить від нього.

Дао означає шлях досягнення законів природи, її закономірностей. У даоській космології Дао виступає як першопричина та джерело творіння. У цьому значенні Дао можна тлумачити як абсолютну категорію, яку описати неможливо, як одвічний вселенський принцип.

Про Дао говориться як про “початок та матерію десяти тисяч речей”, себто сутнісну основу буття. Прояви Дао спонтанні і здійснюються без зусиль. Породжуючи життя, Дао не володіє об’єктами творення. Воно саме втілення природнього процесу, який нічим не обмежений, але створює безперервний шерег заурядних, обмежених за своєю сутністю речей. Часто Дао порівнюють з водою. Вода ніжна та текуча, але містить у собі потенційну силу, яка крапля за краплею руйнує каміння. Слідувати Дао, означає природно і без супротиву віддаватися потоку річки життя.

Дао не є буття чи небуття. Воно універсальне, всепроникне і не піддається руйнуванню. Дао – це не божество, а дещо близьке до розуму, природи, шляху чи закону. воно невидиме, недосяжне для органів чуттів, постійне і невичерпне, безіменне і безформне, але дає початок, ім’я і форму всьому на світі. З нього все починається і ним все закінчується. Виявляється Дао через свою еманацію – через де, і якщо Дао все породжує, то де все годує. Зміст, мета і щастя життя полягає у пізнанні Дао, злитті з ним. Та Дао не є чимось підвладним інтелектуальному осмисленню. Людина здатна усвідомити лише смисл, який не можливо вербалізувати.

Говорити можна лише про де. Це поняття демонструє Дао в дії, проявляє його потенційну енергію в об’єктах творіння. Якщо людина слідує Дао, себто діє природньо, її наповнює енергія – де. Та це сила, яка не спричиняє насильницьких дій – це суперечить самій суті вчення, це сила природня, яка повністю проявляє природній потенціал. За аналогією з водою, Дао подібне до потоку, сила течії якого представляє де.

Для даосизму важливим є необхідність зосереджуватися лише на моменті теперішнього часу. Світ такий, який він є, і якщо існує досконалість, вона навколо нас, а не в нашій уяві. Виходячи з цього, будь-яка спроба змінити світ є замахом на його досконалість, знайти ж її можна лише знаходячись у стані природного спокою. Повернення до досконалості – це рух від неприродності до природного.

Інь та Ян – це зразок наївної діалектики Теоретична основа цього вчення розглянута в “І-цзин” (Книга перемен). Інь - це темне, жіноче, ян – світле чоловіче начало. Вони втілюють два типи сил всесвіту, втілених у п яти елементах, які у свою чергу складають суть світу.

Про місце протилежностей у цьому світі – “коли всі дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з’являється і потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного..”.

Це базова концепція даосизму: збалансований підхід до всіх явищ природи та корекція у випадку порушення природної рівноваги. Цю концепцію виражає символ великої межі – тайцзи.

Пізнання Дао по силам мислителям, які будучи “ вільними від пристрастей, бачать чудесну таїну дао”, розкривають його сутність людям, щоби ті жили відповідно до його вимог. Це важливо і людям, і державі. Ті ж хто має пристрасть – бачить дао лише у його конечній формі.

Внаслідок пізнання Дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття її з природою. Усі порушення нормального існування речей у природі (посуха, повені тощо) є порушенням її гармонії. Несправедливість – порушення суспільної гармонії. Потрібна дія Дао, щоб усунути ці порушення. Втручання людини неприпустиме. Людина повинна дотримуватися принципу “ недіяння”, пасивного життя, яке віддає людину у владу стихійного розвитку подій.

Однак, даоси вважають не-діяння найбільшим діянням, завдяки якому можливо досягнути більшого, ніж діянням.

Себто, даосизм як філософська концепція, відображає всезагальний зв’язок явищ і предметів об єктивного світу, наближається до розуміння причинності.

За своєю соціальною базою воно спрямоване проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Лише з подоланням вченості народ буде щасливим – це відгуки ранньокласових патріархальних відносин, руйнування яких, на думку даосів, призвело до погіршення суспільства.

Подальший розвиток китайської філософії – це примноження різноманітностей, а не вихід на новий вищий рівень, що зумовлено консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’язком із наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.

Дата добавления: 2014-01-05